Проза

Валіза

Дмитро – лікар. Хоч він уже давно на пенсії, та не вважає, що заслужений відпочинок − це для нього. Мало того, після роботи він одразу ж їде на дачу – сільське коріння дається взнаки. Землю він любить не менше медицини. Ось і сьогодні, одразу ж після роботи, чоловік майнув на дачу. А там – роботи не початий край. Коли Дмитро спам’ятався, добряче звечоріло.

«Ого – майже десята! На нині вистачить», – подумав, задоволено оглядаючи зроблене.

Заховавши господарський інвентар, зайшов у дачний будиночок. Вже аж у приміщенні, Дмитро відчув втому.

«Ти диви – я так запрацювався, що й не помітив, як втомився», – майнула думка. Тут, його погляд зупинився на холодильнику: «Мабуть, і вечеряти не буду – помиюсь і годинку полежу, відпочину».

Чоловік так і зробив. Та коли збирався прилягти, відчув, що в хаті холоднувато.

«Так, літо закінчується, – подумав. – Та й вітряно сьогодні. Треба виставити на конвекторі більшу температуру».

Збільшивши температуру на обігрівачі, Дмитро знеможено впав на ліжко. Незчувся, як заснув.

Чоловік не знав, скільки спав годин – може три, може більше, як крізь сон відчув, що до нього Хтось доторкнувся. Потім почав трусити:

− Вставай! Чуєш?! Вставай! – пролунав чоловічий голос.

«Чого мене так трусить?» – подумав Дмитро, йому здалося, що його мало з постелі не скидають.

Він прокинувся. Звісив ноги з ліжка. Оглянувся по боках – темінь навколо, лише гілля дерев похитується у тьмяному світлі вуличного ліхтаря за вікном.

«Ще хвилинку полежу та й встану», – подумав чоловік і знову приліг.

Довго чи не довго він спав, як знову почув, що Хтось доторкнувся його плечей, потім взяв за руки:

− Вставай! Чуєш?! Швидко вставай! – наполягав той самий голос.

Дмитро опустив ноги на долівку.

− Що мені так зле? – раптом чоловік відчув якусь слабкість в тілі, запаморочення. – Потрібно вийти надвір.

Коли підвівся з ліжка була друга година ночі.

Дмитро вдівся, вийшов з хати на ґанок. Став, зіпершись руками на поручні. Як раптом його знудило. Ще хвиля й почалося сильне блювання.

Так вже до ранку, чоловік не заходив до хати – спочатку стояв і, мов риба, викинута на берег, не міг надихатися, згодом присів на стільчику.

«Що зі мною? – сушив собі голову Дмитро. – Може щось з’їв? Та ні – я ж ліг не вечерявши».

Проте, прохолодний ранок, свіже повітря робили свою справу, і коли почало світати, Дмитру покращало.

Йому захотілося пити. Та коли він зайшов до хати, відчув чадний газ. Швиденько виключив конвектор.

Відчинив вікна. Випивши води, знову вийшов на ґанок. Стояв далі, аналізуючи те, що з ним трапилося:
«Я виставив більшу температуру, та й ліг спати. Проте не зауважив, що сильний вітер нині дме з того боку, з якого труба конвектора виходить надвір. Тож спалений газ задував назад до хати. Якби мене Господь не розбудив – я б вчадів».

Дмитро подзвонив на роботу й попередив, що не прийде, бо захворів. Та через день, трохи набравшись сил, він повернувся до міста – професійна звичка заставила його сходити у поліклініку. Розповів колегам, що з ним трапилося. Аналізи показали сильне отруєння чадним газом.

− Ти уявляєш, що було з твоєю кров’ю і органами, як вони реагували, коли у тебе такі погані аналізи? – почув Дмитро від медиків.

Минув ще день. Дмитро вийшов на роботу. Була п’ятниця. Цього дня, по закінченню роботи, він поїхав додому. Перед вихідними, хотів привести себе в порядок.

Десь підвечір пролунав телефонний дзвінок. Телефонувала дружина Іра з Сполучених Штатів. Вона якраз перебувала у дітей, бо у них народилася дівчинка, потрібно було допомогти.

− Як ти? Що робиш? – були першими її слова.

− Слава Богу, все добре!

− А що з тобою було?

− А що зі мною було? Нічого!

− Кажи правду!

− Та що казати? Нічого не було.

− Що ти мені будеш говорити? Кажи правду! Мені приснився сон.

− Який сон?

− Сниться мені, що ти підходиш до мене і кажеш: «Іра – я тебе залишаю! Я від тебе йду!». Я почала випитувати чому. Та ти нічого не говориш, а пакуєш валізу. А вона така малюсінька, як книжка. Ти у неї складаєш одяг, а він не поміщається, та ти все пхаєш і пхаєш. Я почала плакати і простити тебе: «Залишися! Не лишай мене!». Ти покрутився біля тієї валізи, відкрив її, закрив, і кажеш: «Ну добре – якщо ти так хочеш, то я ще трохи залишуся!».

Дмитро не дивувався таким запитанням. Так бувало завжди – тільки з ним щось трапиться, дружина одразу відчує. Незалежно від відстані. Такий вони мали між собою зв’язок через Бога.

«Іра, за тисячі кілометрів, відчула, що зі мною щось сталося», – подумав Дмитро і розповів їй, як його Господь двічі будив, поки він не встав з ліжка.

− Іра, я мало не пішов від тебе, мало не отруївся чадним газом. Та Господь розбудив мене вчасно.

− Слава Богу! – схлипнувши відказала дружина.

− Так, Йому слава на віки! – з вдячністю підтримав її чоловік.

Читайте також:

* * *
Дмитро по закінченню розмови пригадав нерозумних дів, які не запаслися оливою та неготові були до приходу Господа.

Сидів задумавшись:

«Боже, я мав відійти до Тебе…

Але з чим – моя валіза ще така маленька?! Я недостатньо зробив для Твоєї слави, мало Тобі послужив. Потрібно надолужити. Видно ще не прийшов мій час і Ти мені його даєш…».

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Микола Мучинський

Письменник і автор оповідань, які публікуються в журналах та збірках. У 2018 р. вийшла авторська книга «Слід».

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button