Домашня » Блог Михайла Назаренка » Святе Письмо в Русі – Україні

Святе Письмо в Русі – Україні

Тернистий шлях Біблії до русько-українського народу в його рідній мові

6
Поширень
Pinterest WhatsApp

Як і більшість молодих людей колишнього Радянського Союзу, я закінчив російськомовну школу і з часом вступив на російське відділення філологічного факультету Запорізького держуніверситету. Вибір саме російської літератури і мови у мене не викликав жодного сумніву і якихось вагань. Інша річ була з українською.

Зі шкільної лави у мене було своєрідне прохолодне ставлення до літератури через нудну і нецікаву шкільну програма: плач, сум, соціально-класова боротьба і відсутність просвіту надії та радості не привносили в мою душу якогось естетичного оптимізму і легкості, що я бачив у російській літературі. В останній була героїка, любов, оптимізм. Однак тяжіння до рідної мови батька і матері , хоча і приглушене, у мене залишалося.

Коли ще був малим хлопцем, то мама частенько відвозила мене і мого старшого брата у село Кишеньки на Полтавщину, до своєї мами, Меланії Сергіївни Дараґан (у дівоцтві Кириченко), а для мене просто бабусі Мілі. Її хата й обійстя досі живуть у моїй пам’яті, хоч минуло хтозна скільки років. Саме тут я вперше почув українську мову зі слів старих людей, які збиралися біля крамниці й обмінювалися сільськими новинами, або й просто балакали на всілякі теми.

Я нічого зовсім з того не пам’ятаю, але дуже добре залягла в мою пам’ять їхня говірка: м’яка, ненапряжна, спокійна. Саме це потім і згадалося вже у студентські літа, коли довелося познайомитися з історією України, рідної мови. Це не мовна помилка чи описка. Я дійсно познайомився зі своєю Україною, її трагічною і славною історією і не менш чудовою красивою мовою. Тоді то я і зрозумів, чому така була «нудна і нецікава» програма у школі. Подавали її однобічно, з умислом зробити українське малозначущим, непривабливим, взагалі – ніяким.

Хоча українська література дійсно інколи переповнена щемом і сумом, та чимало залишила і радісного, в чому я пізніше переконався, читаючи тих же класиків. А ще сильний вплив на мене зробила книжка Івана Огієнка «Українська культура». Виявилося, що чимало московська культура запозичила з нашої, і мало того, перестала бути московською, а одяглася у руські шати, додавши ще одне «с» до українського слова. Свою азіатчину поміняла на європейський одяг. Це була остання крапля, що спонукала мене перейти і на українську (руську)мову, і поміняти російську  (читай московську) філологію на українську.

На факультеті це було своєрідною бомбою як для моїх одногрупників, так і для деяких російських викладачів. Річ у тім, що в нашому виші було зовсім навпаки – переходили з українського на російське відділення, і переходило чимало студентів, а на українське були поодинокі випадки. Могли перейти на інший факультет, відділення, але не на українське. Та й пропорції були різні. На рік мого вступу до університету на російське відділення взяли 100 студентів, а на українське 50. Така пропорція зберігалася ще 2 роки, поки після 90-91 ситуація не змінилася.

До цього, ще стався випадок, коли на заняттях з історії КПСС довелося почути таку сентенцію: коли вже у СССР буде одна російська мова, бо нашого викладача, за національністю молдованина, «замучили» деякі українські підручники з історії партії. Виявляється, були навіть і такі  книги на «мученицькій мові». Я хоч і не розмовляв українською і був далекий від неї, проте у мене викликала певне здивування така думка. На що мені одна з моїх однокурсниць заявила: «Миша, ты можешь говорить на украинском языке, и мы тебя хорошо поймём».

Пізніше, коли я вже досить добре говорив українською, і мені довелося якось розмовляти з нею «мученицькою мовою», вона не дала мені й доказати, а з прожогу заявила: «Миша, говори нормальным человеческим языком, я тебя не понимаю». На цьому наше спілкування завершилося.

На російському відділенні мене стали вважати українським націоналістом в ліпшому випадку, в гіршому – хохломаном. Інший випадок, що змусив мене повернутися лицем до української мови, стався на лекціях із зарубіжної літератури, коли викладач заявив, що російська  література і мова стоять на кілька порядків вище за українську, і що останнім залишилося зовсім трохи – якихось 20-30 років.

Українським націоналістом я став, не доклавши до цього жодних зусиль – я просто розмовляв українською мовою. Він, мій український націоналізм, плентався за мною немов тінь, де б я не був. Навчаючись в рідному українському місті Запоріжжі в духовному навчальному закладі, одна сестра в Господі запитала мене: «Миша, почему ты разговариваешь на украинском языке, ведь все говорят на русском?» Що я міг їй відповісти? У мене після того, коли я перейшов на українську мову, від таких запитань виникало не обурення, а здивування. А якою ж мовою мені в Україні розмовляти, коли я усвідомлюю себе українцем, а не хохлом, не малоросом, не хохлуєм? А якою мовою розмовляти росіянинові в Росії, німцю в Німеччині, французу у Франції, єврею в Ізраїлі і так далі?

Зрештою, до моєї української мови стали звикати. Але в очах багатьох я був українським націоналістом. Так мене і називали – хто цілком серйозно, хто жартома лише тому, що я розмовляв мовою, даною моєму народові і мені Богом. Розмовляти англійською, німецькою, будь-якою мовою – це нормально, а ось українською – це націоналізм. А втім – це природно. Багато українців стало націоналістами, навіть всупереч своїм бажанням: їх просто робили такими. Радянська імперська система добряче попрацювала над людиною, щоб витравити з неї будь яке національне єство – все, що нагадувало б її етнічну належність до якогось народу. Робота велась дивовижно продуктивно. І мова, культура та історія України були  першими жертвами цієї гігантської диявольської праці.

Коли я увірував у свого Господа Ісуса Христа, то мені радили, щоб я проповідував російською, бо більшість розмовляла саме нею. Але у церкві були поодинокі люди, які у розмові зі мною дуже дякували за українські проповіді й воліли б частіше їх чути. Тому для себе я вирішив проповідувати українською хай і цим, небагатьом братам і сестрам, котрі бодай хоч трохи, але щоб чули Боже Слово у своїй рідній мові. Звісно, що спасіння в Ісусі Христі можна отримати і не з рідної мови. У Бога інші мірила, аніж у людей, але і Господь не байдужий до мовного питання,  адже Він Сам – Слово. Тому, коли почав цікавитися Біблією, почав цікавитися й історією перекладу її на українську мову.

Чому я це пишу? Чи має воно якийсь стосунок до назви пропонованого твору? Вважаю, що має і найбезпосередніший, адже чимало українців перестали бути ними, а перетворилися на російськомовних людей, для яких українська мова, а тим паче, проповідь і досі є чимось екзотичним і дивним. Навіщо ця мова, коли є російська Біблія, і вона може задовольнити будь які мовні потреби як українців, так і інші нації. Але дякувати Богу, що Він так не думає, бо тоді не злив би Святого Духа і не дав би дар мов у день П’ятдесятниці своїм апостолам, коли це не було б у Його задумах, щоб кожен народ почув Добру Новину у своїй рідній мові.

Переднє слово

Автору доводилося особисто чути висловлювання з боку деяких церковних представників різних конфесій,  що мови стали прокляттям для людей, бо вони свого часу ослухалися Бога-Творця: людство вирішило збудувати собі ймення, зуживши свої сили задля власних планів, щоб не розпорошитися по поверхні землі (Буття 11:4). Однак, читаючи згадані рядки зі Святого Письма, автор не знайшов жодного слова прокляття. Тож, змішання мов було реакцією Господа на задум людей не виконувати Божу волю. Чи була це Божа кара за непослух Творцеві? Так. Але це не було прокляттям. Господь не мав потреби проклинати людство різними мовами, бо Адам відразу, по своєму гріху, почув слова Бога: «Проклята через тебе земля!» Цього прокляття було вже достатньо.  Бо якщо йти услід за логікою цього погляду, то кожен народ говорить проклятими словами, тобто, кожна людина, коли навіть звертається в молитві до Бога, нечистоуста. Виникає зачароване коло, з якого вирватися людина не здатна. Але Біблія зовсім по-іншому дивиться на це.

Ми, як християни, пам’ятаємо, що «На початку було Слово, і Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Євангелія від Івана 1:1) «Бо як дощ чи то сніг сходить з неба й туди не вертається, аж поки землі не напоїть і родючою вчинить її, і насіння дає сівачеві, а хліб їдунові, так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!» (Ісая 55:10-11).  А через те, що мови вийшли від Бога, а кожна мова складається зі слів, а Бог Сам є Словом,  і Він знає їх, то не можна говорити, що це прокляття Боже. Бо немає у Бога нічого нечистого. Тож, послуговуючись виразом  –  «мови – це прокляття Боже» такі богослови стають в опозицію до Господа, звинувачуючи Його в тому, чого не має. Пам’ятаймо слова Творця, сказані Йову: «Чи ти хочеш порушити право Моє, винуватити Мене, щоб оправданим бути?» (Йов 40:8).

Інший бік цього, так званого «богословського» аргументу, той, що в житті народів дужчий етнос в силу певних військово-політичних, економічних і культурних причин чомусь намагався накинути іншому народові своє, так зване, «прокляття», намагаючись зденаціоналізувати й винародовити підлеглий етнос. Але в очах сильного це не було прокляттям, а, навпаки, благословенням, таким своєрідним культуртрегерством для менш розвиненого народу. Українці, як прямі нащадки стародавніх русів, чимало зазнали лиха і кривд від тих, хто так «сильно любив» їх і намагався «довести цю любов до досконалості» через репресії, заборону мови, лінгвоцид і геноцид,  вважаючи, що несуть нам вищу цивілізацію і надбання, безсоромно присвоївши і загарбавши їх у нас, і, привласнивши,  навіть нашу історію та назву.

Чи може українець говорити не рідною українською мовою? Звісно, що може. Але він уже перестає бути українцем. Як квітка, що відрізана від свого кореня, не відразу в’яне, тож і такий українець з часом перестає ним бути. Адже саме мова, а не що інше ототожнює її носія з тим чи іншим народом, нацією. Та в ті часи, коли наш народ був позбавлений своєї держави, з українцями проробляли різні експерименти, принижуючи їхню мову, знеславлюючи і замовчуючи їхню історію, знищуючи їх як людей, особистостей, як народ, як націю лише тому, що вони були українцями.

Але в чому полягає особливість рідної української мови для них? Насамперед, саме словосполучення  «рідна мова» містить в собі відповідь на це запитання. Адже саме «рід» визначає належність кожного українця й українки до безперервного генетичного національного ланцюга, так званого коду нації: «родина», «рід», «народ». І коли в силу певних причин його порушено – відбуваються катастрофічні наслідки. Цими певними причинами є, насамперед, проповідь Божого Слова українцям на мові «братського» народу, цілеспрямоване знищення національної держави  українців та їх самих, штучно створені умови для зречення своєї національної належності й мови, обмеження умов для реалізації мовно-національного самовираження, заборона самої мови та приниження її значущості та статусу.

Тож, коли ці чинники мають місце, то далеко не кожна, навіть національно свідома людина спроможна протистояти їм. Якщо українець, українка перестають говорити рідною мовою, на них рветься і зникає мовногенетичний зв’язок з попередніми поколіннями. Їхні нащадки втрачають дуже багато, навіть тоді, коли формально вважають себе українцями.

Що вони гублять, коли переходять на чужу мову?

  • Найперше, що було сказано вище, рідномовний зв’язок з попередніми генераціями,
  • по-друге, втрачають мовно-образне психологічно-емоційне сприйняття й відтворення світу, що містить у собі рідна мова;
  • по-третє, їх ніхто і ніколи не визнаватимуть за українців: чиєю мовою ти говориш, того ти і представляєш. Найгірше, коли українці спілкуються псевдословоподібною спотвореною мішаниною – суржиком. Зовнішні так і сприйматимуть і наше прагнення до власної держави: «Якщо у вас і мови немає струнко організованої та розвинутої, то і держава у вас якась суржикувата, незрозуміла яка». У певної частини таких українців виховане почуття зневаги до українського, погорда і глузування з нього.

Беручи це до уваги, запитую себе, чи існує на сьогодні потреба в тому, щоб на світ з’явилася якась книга чи брошура, що розповідала б просто і доступно про шлях Святого Письма в рідній мові для русів-українців? Відповідаю: «Так!». Бо ніяка денаціоналізація не відбувається успішно, коли суттєво не підірвана або не знищена духовно-мовна підвалина сприйняття й відтворення світу в свідомості нації.

Коли у народу забрано мову – він не просто сліпий, не просто паралітик-інвалід, він – ніхто, його немає на світовій карті. І поки кожен українець не повернеться до своєї мови, не почне нею думати,молитися, розуміти,  говорити, писати, читати і сприймати Божий світ через неї, потреба в такій книзі буде завжди актуальною.

Нині, наче написано чимало статей і книг про переклади Біблії на українську мову. Але чи читають самі українці ці наукові статті і твори? Якщо для певної частини українського суспільства і відомі такі імена як Пантелеймон Куліш, Іван Огієнко, чи Іван Хоменко, то що вони скажуть, наприклад, українському бізнесмену, або школяреві чи домогосподарці, яка зранку й до вечора порається біля кухонної плити і доглядає дітей? Що взагалі знають нащадки стародавніх русів – сучасні українці – про Реймське Євангеліє, і хто така Анна Ярославна, і як пов’язані вони між собою? Ці питання швидше риторичні.

Так, двадцять п’ять років незалежності Української держави дали блискучий результат, коли над нашою країною насунулась небезпека її втрати. Саме молода парость стала на захист України. Відродження української армії, волонтерський рух, народна підтримка після Майдану показали, що в нашого народу є сила до власного державництва. Та проте цього замало, щоб вистояти і перемогти. Крім соціально-політичної влади і мілітарної сили українцям як ніколи потрібна духовна сила з гори. А це може дати тільки Всевишній, саме Небо. Для цього у цей світ і прийшов Божий Син, живий Бог,  щоб дати волю всім, хто її волітиме взяти з Його рук по вірі. Спадкоємцям стародавніх русів потрібні і саме Боже Слово в його рідній мові й історія про нього, часом драматична, а подекуди і трагічна. Як Святе Письмо йшло до русь-українського народу в його рідній мові, я і присвячую цей невеличкий твір. В ньому я дотримуюся державницького спрямування у висвітленні історії перекладів Святого Письма на руську (українську) мову, висвітлюючи стисло історичні часи й умови, в яких вони творилися.

І.       Біблійна пектораль стародавньої Руси-УкраїниРуси-України .

  1. Старокиївське Реймське Євангеліє.
  2. Остромирове Євангеліє.
  3. Турівське Євангеліє.
  4. Архангельське Євангеліє.
  5. Мстиславове Євангеліє.
  6. Юр’ївське Євангеліє.
  7. Галицьке Євангеліє.
  8. Добрилове Євангеліє.

ІІ.      Під покровом Галицької корони

  1. Бучацьке Євангеліє
  2.     Євсевієве Євангеліє

ΙΙΙ.    Від занепаду  до ренесансу 

                   Литовсько-Руське  князівство.

  1. Луцьке Євангеліє
  2. 2. Київський Псалтир
  3. 3. Пересопницьке Євангеліє

            ПольськоЛитовська держава

  1. 4. Новий Заповіт Валентина Негалевського.
  2. Літківське Євангеліє
  3. 6.      Острозька Біблія

IV      Козацько-Гетьманська держава.

                  Учительні Євангелія

  1. Русь-Україна в Московської імперії.

                     В царських «обіймах»

  1. 1.      Новий заповіт Пилипа Морачевського
  2. 2. Біблія Пантелеймона Куліша.

                      Під більшовицьким чоботом

  1. Українці в розпорошенні за кордоном.
  2. Біблія Івана Огієнка
  3. Біблія Івана Хоменка

VII.    Русь-Україна незалежна.

  1. Біблія Рафаїла Турконяка
Попередня Стаття

Християни влаштували мітинг проти дошкільної сексуальної освіти

Наступна Стаття

В Бережанах відбувся Регіональний форум сім’ї Тернопільщини

Без коментарів

Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *