Блог Михайла Назаренка

Між двома ярмами – Козацька доба Руси-України: Гетьманська держава (Частина 2)

Такий доволі докладний екскурс в історію літератур двох народів допомагає через живі приклади, а не на голослів’ї  зрозуміти два світогляди, дві ментальності, що настільки протилежні між собою, як небо і земля. Це – два різних народи, які мають жити зі своїми мовами, культурами, звичаями, історіями й поглядами на своє життя і майбутній розвиток так, як накреслив Бог існувати всім народам і мовам по Вавилонському мовозмішанні окремо. Так, ми сусіди, але не один народ, як нині твердять керівники Московської держави. Але й порівнюючи висловлювання найкращих московських достойників про долю московського люду не спостережеш у них якоїсь дії до її зміни на ліпше. Не так в українців: «З цього погляду дуже цікавим є порівняння Шевчен­ка з російським поетом Некрасовим у статті К. Чуковсь­кoгo про Шевченка: «Некрасов написав “Размышление у парадного подъез­да”. Шевченко был на это не способен. “Размышления”! Что же размышлять у парадных подъездов! ­ “тpe­ба миром, гpомадою обух сталить та добре вигострить сокиру” ­ сказал бы он “у парадного подъезда” … Наши гpa­жданские поэты кажутся рядом с этим поэтом великого гнeвa какими­-то вегетерианцами, бледнолицыми и мал­окровными. Некрасов именно и привлекателен и своей унылостью и резиньяцией. Это глубоко ­ национальная черта…»[79])
Подавши другий чинник, який характеризує відмінність між двома народами, перейдемо до третього, що також відіграв свою ролю в тому, що московське державне тіло й розум не змогли його прийняти. Він настільки був потужним, що і досі має великий вплив. Він є хребтом будь якої нації чи народу, який визначає його існування в усіх інших аспектах. Я не відкрию Америки, коли скажу загальновідому істину, що можна не мати держави, але маючи своє рідне слово, вистояти й перемогти, можна не мати своєї землі, території, але маючи своє рідне слово можна зберегти себе. Але не маючи мови, не можна зберегти себе як народ, націю, ні здобути ні території, ні держави. Несприйняття русько-української мови московським організмом спричинило тривалий антагонізм, який триває й досі. Причини цього криються в різних поглядах на мову з кожного цих народів і тих двох попередніх чинників, розглянених вище. Як дивилися руси-українці на свою мову тоді й нині, й як розглядають це питання московити. Про це й поведемо мову в цій частині розповіді.
Коли розглядають питання мовних відмінностей українців від московитів, то дивляться на це з погляду або суто філологічного,  або історичного, або філософського, ігноруючи біблійно-богословький бік справи або не помічаючи його. Не уникаючи і не забуваючи ці сторони, ми подивимося на цю відмінність з біблійно-богословського кута зору.

«У світі бувають речі, що на перший погляд видаються цілком подібними до себе. Коли ж приглянутися до них ближче та докладно проаналізувати їх зміст, то переконаємося, що вони не тільки не подібні до себе, але цілком протилежні собі. До таких належать – організаційна й духовна єдність. Творцями організаційної єдности були організатори будови вавилонської башти, а творцем духовної єдности є Сам Господь Ісус Христос. Розглянемо ці два твердження. Коли ще на всій землі був один народ і одна мова, люди задумали будувати місто і башту висотою до небес. Яка ж була їх мета? Вона ясно виявле- на в нашому тексті, а власне: “щоб зробити собі пам’ять (чи “ім’я”, як кажуть інші переклади) і щоб не розпорошитись по всій землі” (1Мойс. 11: 4). Отже, вони бажали “зробити собі пам’ять” перед майбутніми поколіннями (що вказує на їхню всенародню гордість) і створити сильний центр, столицю, що об’єдну- вала б усіх навколо себе та не позволила б “розпорошитись по всій землі”. І ось, вони з великою енергією взялися за діло.  Мовна й організаційна єдність їм до- помагала, так що навіть Сам Господь сказав, що вони не залишать своєї ідеї (1 Мойс. 11: 6). Здавалося б, що така концентрація сил і здібностейне є злом, бо ж сьогодні ми самі кажемо, що “в єдності сила”. І це правда, але сила є величезним злом; наприклад, військова сила. Так воно було і в даному випадкові: тут людсь- кі сили об’єдналися на зло й повстали проти Божих плянів. Тоді, коли люди по- винні були б в поросі й попелі каятися та благати Бога про милосердя Боже і прощення гріхів, вони надумалися будувати собі величного пам’ятника тоді, коли Господь, власне, наказав заселювати всю землю (1Мойс. 1: 27-28; 9: 1 ), люди, наперекір Богові, постановили так влаштуватися, щоб “не розпороши- тись по всій землі”. Богові така єдність не була до вподоби. Об’єднування всіх людей під одним правлінням, в одній державі загрожувало також скорим бун- том тих людей проти Бога, скоршим опанованням їх духом антихриста. Це було таке зло, яке можна було відхилити тільки розділенням і Бог це розділення зро- бив, змішавши їх мову і розсіявши їх по всій землі (.1 Мойс. 11: 7-8). Усі ми мусимо погодитися з тим, що ідею цієї людської єдности започаткував диявол, щоб злокалізувати справу Божу. Але так не сталося, як люди бажали. Змішання мов викликало дезорганізацію в праці, непорозуміння. Це була велика трагедія. Напевно організатори тієї єдности всіма силами намагалися докінчити розпоча- ту справу, але Бог їхні мови помішав і вони один одного не розуміли. Накінець, не тільки їхня співпраця стала неможливою, aлe й їхнє співжиття стало немож- ливе. І вони змушені були “розсіятися по всій землі”. Взаємна ворожнеча пороз- ганяла їх в усі закутки землі. Власне, тоді постало найбільше розділення, яке колибудь було на світі, а його доконав Бог.
Так постали різні мови, а з ними різні народи, що називаються також наці- ями. Між націями далі поставали непорозуміння, війни, взаємне витискання, аж поки деякі слабші народи зайшли аж на північні тундри. Бог осягнув Свою мету, – впокорив гордість людей і заселив землю.
Отже, хоча постання націй і різних мов виникло з грішних тенденцій того першого післяпотопного народу, то однак ті тенденції зродились на грунті люд- ської єдности. І щоб ті грішні тенденції перекреслити, Бог допустив розділен- ня.Отже, не диявол поділив людей на нації та порізнив їхні мови, а Бог. Диявол в даному випадку хотів, щоб люди були в єдності. Тому, нерозумний є той, хто хотів би з’єднати те, що Бог поділив. Кожний народ прекрасний сам у собі і має багато характеристичних особливостей, які відрізняють його від інших націй. Коли ж змішати ті народи, – вийде дуже негарна мішанина, як ми це бачили на прикладах в таборах Д. П. в Німеччині. Диявол досі не заспокоївся. йому далі хочеться докінчити якусь вавилонську башту. Для цієї мети він уживає сильні- ші нації, видатних вождів, що підневолюють інші народи, творять могутні дер- жави-імперії. Багатьом удавалося добудовувати ту башту досить високо. Поми- наючи стародавній Вавилон, Мидо-Персію, Грецію Олександра Македонського, Рим, а візьмімо новіші імперіялізми. Хто не знає таких імен як Наполеон, Біс -марк, Мусоліні, Гітлер, Сталін? Усе це мрійники, що силкувалися, під натхнен- ням диявола, знову таки побудувати вавилонську башту. Або що визначає таке гасло, як («пролетарі всіх країн, єднайтеся!»  як не те, щоб таки докінчити ту башту. Сьогодні гріх вавилонської башти багато більший, ніж він був тоді, коли її починали будувати. Тоді був один народ і одна мова, а тому їхня справа була направлена тільки проти Бога. Сьогодні ж вона направлена також проти ближ- нього, проти менших націй. Бо сьогодні, щоб з’єднати те, що Бог розділив, щоб знову створити один народ (слов’янський! – прим. Ф. С.) і одну мову, то треба не тільки поневолити інших, але й відібрати від них їхні природні особливості, наділені їм Богом, а накинути їм свої; отже, треба їх асимілювати. А таке ограб- лювання народів з їхніх природніх прикмет є гріхом. Бог є добрим Отцем усіх народів і Він тільки один знає, який народ має існувати, а який – ні. Тому Він Сам регулює існуванням і розвитком окремих народів і Він Сам визначає грани- ці і добу їхнього замешкання (Дії Ап. 17: 26). Бог і тепер, якщо Він бажає розва- лити якусь людську башту, робить так само, як і тоді, цебто помішає мови тим народам, з яких та башта будується. У тих народів пробуджується національна свідомість, прагнення свого, свої інтереси; вони перестають розуміти одні одних і башта валиться. Бог і сьогодні підтримує порядок, який Він Сам запровадив на початку. Доказом того є факт, що Бог іще раз дав різні мови святим апостолам і першій церкві, щоб вони могли проповідувати волю всім народам в їхній рідній мові (Дії 2: 1-13, 1 Кор. 14: 18-19).

На превеликий жаль, різні політичні й релігійні імперіялісти цього не хо- чуть зрозуміти. Бо коли б вони зрозуміли Божу волю, то не видумували б таких абсурдів, як “один многонациональный  русский народ”. Тож як “много” націй, тоді не один народ. Такої ненатуральної єдности не може бути і та башта напев- но розвалиться. Коли б це відбувалося тільки в політиці, нас би менше турбува- ло, але біда в тому, що та вавилонська башта ввійшла і до церкви. В наслідок підпорядковання церкви державі, церква, як свідчать історичні факти, часто ставала на службу державі й підтримувала її імперіялістичні тенденціі, а згодом, перейнявши їх, сама почала впроваджувати ті самі тенденціі в церковне життя і діяти в тому ж напрямку. І ця новітня вавилонська башта досягла вже дуже ве- ликих розмірів. Але Бог і тут змішав мови і люди перестали себе розуміти. Повіяла хвиля реформацїі, постала велика боротьба, проллялося багато крови, але ріст башти був спинився. Богові не є милий жодний імперіялізм: ні політич- ний, ні релігійний. Бо коли одна нація намагається підпорядкувати собі другу навіть на релігійному грунті, то це вже ідея вавилонської башти. Кожна спроба об’єднувати нацїі чи церкви, зливати їх в одно, творити видиму людську потугу, це діло вавилонців. Дати ж націям чи церквам волю свобідно розвиватися в їх- ньому національному дусі, це діло Боже. Бо всяке бажання творити та організо-  вувати щось великого із шкодою для кого б то не було, випливає з самолюбства та з гордости, але бажання кожному дати можливість виявити себе, випливає з любови та з братерської зичливости.
І ми, українці, тішимося, що й наш народ починає себе визначати й поволі скидає з себе ярмо, накинене йому незичливими сусідами. Правда, це дуже обу- рює прихильників вавилонської башти, але нехай вони знають, що невільники мають слушність, якщо рвуть свої кайдани, а вина завжди на поневолювачах. І горе буде тому союзові в кожному віроісповіданні, який надумався б підпоряд-кувати собі другий союз, бо це була б будова вавилонської башти в церкві. На такий союз упало б Боже і людське прокляття.
Ми певні, що натхненник цієї ідеї – диявол постарається впровадити і в євангельські церкви тих вавилонських будівничих, але правдиві віруючі їх напевно пізнають і їхні фальшиві гасла – “за єдність” — зрозуміють. Бо єдність між віруючими повинна бути тільки духовна, а ніяк – змішання національнос- тей, чи злиття організацій і то на користь одної, а на шкоду другої. Зрештою, організації, хоч не конче, можуть бути злиті, якщо вони об’єднують у собі одно- національний народ і одне віровизнання. Національна й організаційна окре- мішність ані трохи не шкодить духовній єдності, бо духовна єдність не має в собі вавилонського духа, щоб творити один народ і одну мову. Духовна єдність зичлива для всіх, любить усіх, нікого не поневолює, шанує мови й особливості всіх народів й помагає їм розвиватися так, як їм найлюбіше. Вавилонська єдність, вибравши одну систему й одну мову, намагається зліквідувати,проковтнувши всі інші мови та системи, щоб був ”один народ й одна мова”. Нехай недопустить Бог до цього серед дітей Божих! Гріх нищити та зневажати те, що існує з Божої волі. Духовна єдність, як уже було згадано, є твором Самого Господа Ісуса Христа. Він за неї молився(Ів. 17: 21-23); за неї вмер (Ів. 11: 51-52); Він її довершив (Іс. 56: 8, Еф. 2: 13-32). В тисячолітньому царстві Він доведе до остаточного духовного з’єднання всіх дітей Божих (.Ів. 10: 16). І та, Христом створена єдність, це не обезличування і ліквідація націй, не роблення людей зрадниками свого, перевертнями. Ні, духовна єдність, це дійсно єдність духа (Еф. 4: 3, Фил. 1: 27); єдність думок і почувань (Рим. 15: 5, Фил. 2: 2-5; 1 Петра З: 8) і єдність віри (Еф. 4: 5). Але дехто може зіслатися на єдність у першій християнській церкві, мовляв, що там були всі одно і все було в них спільне. Це правда, але та церква була однонаціональна, цебто складалася з євреїв, що прийшли до Єрусалиму на поклоніння. І то тому, що певна частина віруючих були огречені, цебто піддались впливові грецької культури, то правовірні євреї вже дивилися на них з презирством і на цьому національному грунті постало непорозуміння (Дії 6: 1). І тільки тактовний підхід і мудре зарядження апостолів відхилило справжнє розділення. Вони на ту службу, де були занедбані огречені вдовиці, вибрали сім дияконів з самих  огречених, що видно з їх імен (Дії 6:1-6); таким чином кривда огречених  була вирівняна. Бо в тій церкві ще діяв дух Христової єдности. Але в прихильників вавилонської єдности ніколи не буває такого вирозуміння. Їхні переконання та дії такі: “недопустити, вилучити, викорінити, віддати анатемі, вжити санкцій!” і т. д.
Декого з віруючих турбує вірш з листу до Галат. З: 28, де сказано, що в Христі Ісусі нема ні грека, ні юдея; ні невільника, ані вільного, нема ані чоловіків, ані жінок, а все одно! Але ж кожна розсудлива людина ясно бачить, що тут мова про духовне взаємовідношення людей з Христом, а не про знищення відміннос- тей поміж людьми. Колись євреї вважали, що вони без порівняння кращі перед Богом навіть від культурних греків. А вільні невільників навіть не вважали за людей, а чоловіки вважали себе незмірно вищими від жінок. Тому апостол Павло пояснив, що Бог такої різниці не робить, а дивиться на всіх однаково. Чи спасенна душа знаходиться в жіночому тілі, чи в чоловічому, у вільному, чи в невільникові, для Бога вона однаково цінна, бо куплена одною ціною (1Кор. 6: 20). Але це абсолютно не визначає ліквідації національної чи статтевої особис- тости. Віруючий єврей і далі залишається євреєм, грек – греком, чоловік – чоло- віком, а жінка – жінкою. Тільки сучасні прихильники вавилонської башти, ніби на зло і глум, намагаються чомусь українців відірвати від своєї нації. Того вони не роблять ні з поляками, ні з чехами, ні з іншими народами. І це особливо для нас незрозуміле. Але апостол Павло не так навчає. Він навіть наказує, щоб віру- ючі “Трималися й не відрікалися того, ким вони є, цебто щоб кожен ходив у тому, як його Господь покликав. Єврей – обрізаний? Не цурайся того. Грек – необрізаний? Не потребує наслідувати євреїв. Невільник не повинен впадати на дусі, але якщо може, нехай стане вільним (1Кор. 7: 17-24). Бог не відкидає жод- ного народу і жодного стану. Правдивий прихильник духової єдности, пильно старається збагнути духовний рівень і настрій людей, між якими він хоче сіяти Слово Боже і сам пристосовується до того самого рівня (1 Кор.9: 19-22). Він хоче бути слугою слухачам, а не паном над ними. Але прихильники вавилонської єд- ности йдуть звичайно, на пролом, не рахуючись з людськими вимогами, намага- ючись накинути їм свою волю.
Прихильники духовної єдности ходять у такому світлі, що мають спільність зо всіма дітьми без огляду на те, з якого вони народу чи союзу (1 Ів. 1: 3, 7). Прихильники вавилонської єдности готові, як той Діотреф, не приймати навіть найкращих братів, якщо вони організаційно не з ними (,3 Ів. 1: 9). Але вони охоче вас приймуть такого самого, яким ви й були, якщо ви підкоритесь їм. Це для того, щоб можна було похвалитися вашим тілом (Гал. 6: 13), цебто показати, що, мовляв, “наше діло росте”, башта будується. Навіть перський цар Арта- ксеркс, коли видавав якесь розпорядження, то воно мусіло бути оповіщене кож- ному народові його рідною мовою (Естер 1: 22). Але прихильники вавилонської єдности, хоча вони і релігійні діячі, не мають навіть зрозуміння справи, як по- ганський цар. Вони всім готові накидати свою мову, щоб була одна мова.
Колись прийде на світі такий час, що за допустом Божим, вавилонська башта буде майже докінчена для того,  розуміється, щоб бути знищеною назавжди. Докінчить її антихрист, коли об’єднає навколо себе ввесь світ (.Об. 13: 3-4, 7-8). Правда, він не встигне створити одного народу і одної мови, але ідеєю цією захопить усіх. Одні тільни діти Божі не приймуть ідеї антихриста, а ввесь невідроджений світ поклониться йому й признає над собою його владу.
Але Господь навіть у вічності не зліквідує окремих народів. Бо зліквідувати окремі народи визначає те саме, що й зліквідувати індивідуальність. Кожна лю- дина має своє обличчя, свою окрему особливість; помножена індивідуальність творить народ також із своїм обличчям і своєю окремою особливістю. Ця вели- чезна різноманітність є окрасою Божого творива й доказом його незбагнутої премудрости. Тому ясно, що у вічності Господь не зведе тієї різноманітности на один шаблон.Тому й написано, що в вічності, на новій землі, будуть “народи” зо своїми царями, не один народ, а різні народи (Об. 21: 24-26). Ясно, що це будуть спасені народи і там не буде вже поміж ними ворожнечі та воєн, але їхня окре- мішність буде збережена. Тому велике зло роблять ті, які хотіли б асимілювати одні одних, і таким чином, з Господнього букета народів, вирвати одну чи й кілька квіток. Також велике зло роблять і ті, що признають себе не тим, чим вони є. Трудно збагнути, до якого народу приєднає їх Господь на новій землі? Для прикладу візьмімо наш народ. Відомо, що російській імперіялістичній політиці вдалося багато-багато наших людей зробити перевертнями.Але це навіть людей не ошукає. Кожен, хто знає росіян і українців негайно перевертня пізнає. Тим більше Господь знає кожного з нас. Отже, перевертні не можуть бути приєднані до українців, бож вони все своє життя вирікалися свого рідного й нена- виділи його. То до якої ж нації вони мають бути прилучені на новій землі? Тому не можна недбало ставитись до свого національного походження. Бог не без плану так учинив, що ми, наприклад, народилися українцями. Коли б ми мали бути росіянами, то були б такими народилися. Чому ж ми переіначуємо наше походження й поправляємо Бога, ніби Він помилково створив нас українцями. Нехай же кожен тримається рідного, шанує чуже, любить усіх і не будує вавилонської башти, а підтримує духовну єдність в національній і організаційній різноманітності зо всіма дітьми Божими зо всіх народів».[80]
Маючи тепер біблійний погляд, нам буде легше зрозуміти, чому Москва й досі не бажає відмовитися від своїх намагань залишитися імперією в усіх сферах свого життя і продовжує будувати вавилонську вежу. Вона просто цього не ба- жає. Їй легше паразитувати на чужому, ніж будувати своє. Московські ідеологи ІІІ Риму , як світські, так і церковні не хочуть визнати, що служать дияволу, сатані, і під різним приводом намагаються, як і їхній батько неправди  накинути цей ідеологічний мотлох іншим націям і державам.  Прагнення до імперії, тобто, до вавилонської башти – це комплекс меншовартости, відсутність свого внутрішнього стрижня до творчости й оригінальности. Все, чим володіє нині Московія – набуток інших народів, в тому числі і тих, що входять у федерацію, яких вона свого часу підбила під себе й змосковщила. І чого не торкнись – чимало вкраденого, або привласненого – від назви держави й письменства до війська й космосу. Навіть військові перемоги в ім’я Москви чинили далеко не завжди московити. Чи є своє? Так, але у порівнняні з іншими – не вельми щоб дуже багато. В цьому московський розум не хоче признатися навіть самому собі, бо доведеться повертати все награбоване іншим, а самому залишитися майже голим, а значить невизнаним. І поки це буде тривати, доти буде існувати ця імперія. І тільки Боже втручання зруйнує цей Вавилон-Карфаген. А Карфаген має бути зруйнований. Це все допомагає зрозуміти, чому Москва не визнала русько-українську мову, й нині її всіляко не визнає.
Московські імпер-шовіністи всіляко в усі часи намагались і намагаються принизити нашу мову: від дикунських висловлювань, що такої мови ніколи не іс- нувало як і самого народу до ліберальних визнань її лише як наріччя московської або зіпсутої польськими впливами тієї ж московської мови. Цікаво, якщо такої мови не існувало, як і народу, то з ким же ж тоді вело перемовини велике москов- ське посольство на зламі 1653-1654 років, в наслідку якого була укладена Переяс- лавська угода, яку на всі заставки хвалять тіж самі імпершовіністи? Напевно, з фантомом, привидом. А коли не існувало мови, а значить і народу, то для чого ж тоді було посилати двох товмачів у складі цього великого посольства? Щоб пере- кладати невідомо яку мову? Логіка «залізна». Інший бік справи. Московські ідеологи лукавої дружби й рівности між українцями, білорусами  та москвинами – стверджують, що це є триєдиний народ, але варто українцеві чи білорусу почати говорити своїми мовами з москвином, як останній категорично галасує, що він не розуміє цих мов і волає: «ґаварітє на чєловєческам язикє. Але українець і білорус прекрасно розуміють одне одного, і проблем у них немає, а з москвином зажди є. Ось вам і триєдність!
Це заперечення виросло не сьогодні, й не вчора, й навіть не третього дня. На жаль, його корені сягають понад три століття в глибину. Й усе це бере свої початки саме в лоні церкви. «Цензура на українське слово розпочалася рано. Українські книжки сунули на Москву ще з ХѴІ-го віку, і там викликали захоплення серед читачів. Але московська духовна влада здавна неприхильно поставилася супроти них, бо українська церковна ідеологія була протилежна московській. І московська церковна влада стала забороняти українські книжки.» [81] Історія зберегла навіть і дати. [82]
1626 року, коли у Москві було про цензуровано «Катехизис» Лаврентія Зизанія. Хто був цей чоловік? «Лаврентій (Кукіль-Тустановський) Зизаній русько-український письменник, філолог, церковно-освітній діяч, перекладач родом з Жовківського району на Львівщині. Викладач у братських школах у Львові, Бере- сті, Вільні (нині Вільнюс); домашній учитель сина князя Костянтина Острозького – Олександра. Від 1612 року протоієрей. Входячи до складу місії митрополита Йова Борецького до Москви, Лаврентій Зизаній у 1626 році возив рукопис трак- тату на прочитання Московською патріярхією. Незважаючи на те, що в трактаті була критика засад католицизму й протестантизму, московські читці – богоявленський ігумен Ілля та справщик (цензор) Григорій Онисимов побачили в «Катехизисі» українського духівника та мислителя багато «єресті», «виправивши йому все на московське, і довго сперечалися, що “Христа пригвоздили ко кресту”, а не “до хреста”, як було в Зизанія. Це були перші скорпіони на українське слово.»[83] Того ж року вийшов наказ московської церкви митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завезти московські видання. Тим також пояснюється, що Біблія, переклад якої звіряв Лаврентій Зи- заній, так і не вийшла у світ.»[84]
«Книжки українські все сунули та сунули на Москву і вже з початку ХѴІІ-го віку вище духовенство повело проти них боротьбу. Твори українські на Москві часто дивували грамотіїв, дивували і своєю мовою, якої там не всі розуміли, дивували і змістом, бо вони давали багато новини. Про українські книжки акад. Пииин каже: „Западно-русскіе писатели предпринимали труды, о которыхъ не ду- мали въ Москвѣ и къ которымъ московскіе книжники были просто неспособны… Таковы были труды по грамматикѣ, словари, катехизисъ, сочиненія историческія, церковныя поученія, наконецъ обширная литература нолемическая, стоявшая на уровнѣ той литературы, которая направлена была противъ православія со стороны іезуитовъВище духовенство почало забороняти українські книжки. 1 грудня  1627 року  осудили книжку Кирила Ставровецького „Учительне Євангеліє“, бо в цій книжці ніби „сыскались многія ереси и супротивства“. Разом з „Учительнымъ Евангеліемъ” осудили й инші твори Ставровецького. І з наказу царя Михайла Фе- доровича та патріярха Филарета звелено було „тѣ книги собрати и на пожарѣхъ сжечь, чтобъ та ересь и смута въ мірѣ не была“… І до того що й крепко наказали, —„чтобъ впередъ никто никакихъ книгъ литовскія печати (цебто українських) и письменныхъ литовскихъ не покупали”. [85]
«Проте не дивлячись на цю заборону, книжки українські ширились по Моск- ві все більше та більше, і р. 1672  знову забороняють їх: „во всѣхъ мѣстахъ вся- кихъ чинов людямъ учинить заказъ крѣпкой с большимъ подкрѣпленіемъ, чтобъ тѣ люди польскіе и латинскіе печати книг никто у себя въ домахъ въ тай и явно не держали, а приносилп бы и отдавалн бы воеводѣ“
А коли за патріярха на Москві став Йоаким (1673 -1690), людина жорстока і майже без всякої освіти, але з крепкою волею, він зненавидів українців і навів на їх цілий погром. Москаль з походження, солдат по службі, Йоаким трохи жив на Вкраїні, і постригся там в ченці (в Межигорськім монастирі) і, аж поки не взяв його до себе Никон в свій Іверський монастир. Сучасник так росказує про Йоакима: «він у Никона „грамотѣ началъ учитися, а до того не зналъ онъ писанія, развѣ аз- буки, ни церкви, ни чина церковнаго, понеже человѣкь служивый, и жилъ въ глу- хой деревнѣ, и заяцы ловилъ, а у церкви въ рѣдкіи великъ день бывалъ“.
Проте Йоакимові випала щаслива доля і він йшов собі все вгору та вгору. Правда, були в його й деякі неприємности, але він легко збувався клопоту; так, в Новоспаськім монастирі він годував братію гнилою рибою та мало їм хліба давав, і за це його перевели року 1664 в Чудів монастир. Тут як раз пустили поголоску, що Йоаким не право вірує. Взяли сердегу на допит, і майбутній партіярха щиро признався: «азъ, государ, не знаю ни старыя въры, ни новыя, но что велят началь- ницы, то и готовъ творити и слушати ихъ во всемъ”.  І за цю легку вдачу полюби- ли Йоакима московські правителі, полюбили за те, що він „валяся подъ ногами ихъ“. І от цей Йоаким, ставши за патріярху, і виступив люто проти українців. Він бачив, як вся Росія зачитувалась українськими книжками і почав лякатись, аби од книжок тих не пішло якоїсь єреси…
Патріярх московський Йоаким, коли нарешті оформив справу передачі йому Української Церкви (бо й самі українці не раз просили забрати її), року 1690-го на Церковному Соборі в Москві кинув прокляття майже на всі видатніші українські богословські твори, наклав на них “проклятство і анафему не точію сугубо і тре- губо, но і многогубо”. На соборі осудили багато вкраїнських книжок, ніби бороня- чи народ православний „отъ прелести латинскія, еже кіевскія новыя книги утвер- ждаютъ”. І от ці «новыя книги» і були засуджені – собор осудив книжки Семіона Полоцького, Петра Могили, Кирила Ставровецького, Йоаникія Галятовського, Ла- заря Барановича, Антона Радивиловського й инших.
3 наказу цього ж Патріярха Йоакима спалено навіть 1-ий том “Четьїх Ми- ней” Димитрія Ростовського (пізніше прирахованого до Лику Святих). Передру- ковуючи українські видання, в Московії виправлювали не тільки їхній зміст, але насамперед їхню мову; наприклад, так виправляли “по великороссійской грамма- тикѣ” – «Мінеї» Димитрія Ростовського, проповіді Феофана Прокоповича й ін.
Йоаким проклинав ті книжки, що їх він сам читав людям в церкві, що сам цар розсилав їх по церквах -)… Прокляли навіть книжки Славинецького, що були надруковані в Москві, що їх читали всі, навіть такі його книжки, як от „Обѣдъ Душевный” 1681 р. та „Вечеря Душевная” 1683 p., про які сучасник писав: „иже аще кто отъ благочестивыхъ читателей сій двѣ книги со вниманіемъ чести потщится, во истину можетъ умилитися… азъ же обрѣтохъ в сихъ книгах многу себе пользу».
Проте а ні анафема, а ні катування не спинило українських книжок і число їх на Москві все більшало та більшало. Українські книжки читались ще більше. „Сжигая на своихь площадяхъ книги „літовскія печати” – каже дослідник– Мос- ква въ то же время пользуется тѣми же книгами»
І справді, скажемо, „Кириллова Книга” р. 1644 та „Книга о въръ», – це голо- вні підвалини московських старовірів, а проте книжки ці… простісінькі вибірки із українських творів.  І не дивлючись на заборону собора, українські книжки шири- лись собі спокійненько, всі їх охоче читали та щиро поважали… І дивнее диво: року 1690 на „Требник“ Могилин наклали анафему, а через два роки, року 1692 архиєпископАфанасій, близький Йоакимові, правив службу з цього ж самого „Требника”.
Так палили наші книжки на Москві. Нагадаю, що під час унії частенько пали- ли наші книжки і в себе вдома, а коли не палили, то возами скидали їх в Дніпро… Так загинула сила українських книжок, про які тепер ми тільки й знаємо, що самі їхні назви…»[86]
Московський патріярх Йоаким зажив поганої слави в українців ще й тим, що у 70-ті роки XVII сторіччя – у статуті для проектованої Московської академії, ви- робленому за царя Федора Олександровича, він заборонив приймати вчителями українців «того ради, что прежде таковіи являются якобы совершенно благочести- вые, а потомъ по малу развратныя словеса въръ всъвати и оныя непорочности цълость терзати начинають» .[87] Всупереч Божому Слову цей горе-патріярх про- голосив: «Когда будет много языков, то великая смута пойдет по земле». Він ля- кав смутою, незважаючи, що таке мислення прямо суперечить тому, що пропові- дується в Святому Письмі. Там у Новому Завіті багато разів сказано, що з пропо- віддю до народів треба звертатися мовою тих народів. У XІX столітті, коли справа дійде до перекладу Біблії на українську мову, цей постулат відіграє свою негатив- ну роль. Також Йоаким-Савелов мобілізував владу боротися з усім інослав’ям».[88]
Проте, це була не остання сторінка у мартирологу нищення української мови московською церквою в XVІІ столітті. Так московський патріярх  Адріян 1693 ро- ку написав листа до Києво-Печерської лаври про заборону друку книг українсь- кою мовою.
«З 1654-го року, по приєднанні України до Москви, розвій української літе-  ратурної мови помалу ставав на зовсім іншу путь. Спочатку ніби нічого не зміни- лося, й творення української культури йшло так само, як ішло воно за польської доби, і то головно в двох тодішніх культурних центрах: Києві й Чернігові. Москва ніби до культурних справ не вмішується, але поволі простує до найголовнішого: вирвати творця нашої культури, Українську Церку, з-під влади Костянтинополь- ського Патріярха й забрати під владу Патріярха свого. Свої гетьмани та старшина (Брюховецький,Самойлович, Іван Мазепа) діяльно допомагали в цьому Москві, й року 1686-го Українська Церква таки опинилася під Москвою. Разом із тим перед українськими вченими став розкриватися новий ринок збуту їхніх праць, – моско- вський. І дійсно, українська книжка сильно потягла на північ, але незабаром вия- вилось, що там її таки не розуміли. Свій ринок збуту був рішуче затісний, а споку- са на широкого читача була завелика.»[89] Це «спричинило велику еміграційну хви- лю українських учених і письменників на північ, де відчувався великий брак куль- турних сил, отже були кращі можливості для великих заробітків. Це завдало важ- кого удару Україні, яка втрачала своїх кращих наукових працівників і письменни- ків, що ставали на службу Московщині і сприяли розвиткові її культури. Серед тих, що першими переселились на північ, був Єпіфаній Славинецький, один з най- більших учених XVII століття, знавець клясичних мов, який у Московщині для неї, а не для своєї батьківщини зайнявся перекладами церковних книг, виправлен- ням помилок, склав філологічний словник для вияснення малозрозумілих місць у Святому Письмі.»[90]
Московщення «України почалася поволі, але почалася дуже давно. Ще навіть сам „тишайшій“ цар Олексій Михайлович в свойому маніфесті про згоду з Богда- ном Хмельницьким вже наказував українцям: „разділеніе сь  поляками сотворите какь върою, так і чином; хохли, которые у вась на головах, постригите…»[91] «Заборона простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».[92]
І почалась русифікація з отсих  хохлів, а скінчилась душею…
І вже хутко по згоді – України з Москвою – Україна плаче в одному твори:
„О Боже мій, милостивий!
Воззри на плач мій ревнивий!
Де бідниця єсть такая,
Як я, Росія Малая?
Всі маткою називають,
А не всі за матку мають:
Другий хоче загубити
В ложці води утопити”…[93]
Перша половина XVІІІ століття не принесла жодного полегшення для україн- ської культури і мови. Московщина продовжувала втручатись у домове життя Ук- раїни. Її першим винаходом стало обмеження прав українських вищих навчаль- них закладів і зменшення освітньої верстви серед українців. Далі антиукраїнська політика московського царя Петра І набирала дедалі більших обер тів: він почав висмоктувати  її інтелектальні сили. Так він 1709 року примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвіт- ницьким силам наказав перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Йоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало) , Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.  «Українці принесли з собою всю свою велику куль- туру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, спі- вах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця.  Всяких ремісників доставали з України» [94]
Трохи дамо відомостей про кожного з них.
Данило Тупталенко (Дмитро Туптало), виходець з козацької родини на Київському Поліссі, який зібрав і опрацював збірку святих Четьї-Мінеї, написав ще інші твори, в 1701 році поїхав на Північ.
Феофан Прокопович, що розпочав свою літературну творчість одами й по- хвалами на честь гетьмана Мазепи, якому присвятив також історичну драму «Володимир», пізніше став виразним прислужником царя Петра, роблячи йому великі прислуги в реформаційній праці.
Стефан Яворський з Галичини, автор твору «Камінь віри» і литвин (біло- рус) із Полоцька Симеон Полоцький, автор збірок віршів, драм, теологічних і полемічних творів, які викликали гнів патріярха Йоакима.
Чи мали вони можливість відмовитися від пропозицій московського царя? Так, мали. Бо завжди є така можливість. Але багато хто з них нею не скориста- лись. Поки був ще живий гетьман Іван Мазепа, вони могли спокійно жити в Ук- раїні, але по поразці Руси-України у полтавській трагедії, вони стали перед вибо- ром: або зберегти своє життя, або стати на «службу государєву». Хтось з доброї волі, хто зі страху.  Ми не вправі судити їх. Вони зробили свій вибір на користь імперії. Через ці чинники ми і не знайдемо будь-яких спроб українців продов- жувати працю над перекладами Святого Письма на українську мову.
Цьогож 1709 року Петро І видає свого указа про обов’язковість цензуру- вання до друку українських книжок у Москві.
Наступним кроком наступу Московщини на стародавню Русь-Україну став указ Петра І про перейменування Московсьогої держави на Росію, і взяття московським царем нового, незнаного до цього часу, титулу – імператор Росій- ської імперії. Разом із тим цар Петро заборонив уживати назву Україна і Русь, як етноніми на позначення саме України. Замість них нам було накинуто штучний книжно-церковний термін Мала Русь,  або Малоросія, а русів-українців москвини почали називати малоросами, а себе – великоросами.
« Назвавши себе Росією або Великою Руссю, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси, цим стверджувала і своє право на “собирание земель русских”. У супроводі цієї маскаради і творилася Російська імперія. Незважаючи на те, що Московське царство являло і в національно-етнічному, і в культурно-історичному відношенні відмінну від Київської Руси формацію, північне плем’я московитів пригадало свою колишню державну належність до “руських” підданих і, посилаючись на династичні зв’язки своїх князів з київською династією, привласнило назву “Русь” і для новопосталої держави”Московські панівні кола, виплекані на монголо-татарських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хороніма. “Питання про самоназвання держави є питання про її міжнародний престиж і оберіг від зовнішньополітичних зазіхань”. Європейців не раз дивувала не- зрозуміла затятість, з якою вони прискіпливо чіплялися до найменшої форма- льної помилки в титулуванні, до найдрібнішої неточності в політичній терміно- логії. Насправді за нібито формалістичним ставленням до титулів, термінів, по- літичних формул і т. д. ховалося перейняте із древнього азіатського Сходу глибоке розуміння ваги мови в суспільному житті…Разом із назвою, із коротеньким словом “Русь” московські правителі хотіли відібрати багатовікову культур- ну спадщину наших предків, їхні політичні надбання. Як слушно ствердив професор О. Огоновський, від українського народу московський імперіалізм “присвоїв собі народну назву “Русь”, користується його стародавньою літературою і голосить світові, що Русь-Україна єсть настоящою Россією”. Такої ж думки до- тримувався і видатний славіст О. Брюкнер, який у своїй “Історії Росії” зазначив: “Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнталь- ного характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ”.  За допомогою зміни етноніма російські урядові кола і вчені намагалися довести, що княжа держава Русь зі столицею в Києві була російською (московською) державою. Мета таких твер- джень – довести, що нема окремого українського й білоруського народів, а існує тільки один російський народ, отже, українська та білоруська мови — це лише діалекти російської.»[95]
«Навмисно плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу –рус- кий і руський з «руським» (через два “с”), російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї, створюючи видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрищення Росії, якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало. Аналогічні спроби робили польські асимілятори, про що також йдеться далі. “Погляди польських і москов- ських учених і публіцистів годилися між собою в одному кличі: Нема ніякої України, нема ніяких українців, є тільки Польща і Россія, тільки польська і російська нація”.  Словесна облуда, свідоме змішування понять і термінів здавна були улюбленим методом ідеологів російського імперіалізму. Яскравим прикладом такого змішування термінів і понять є питання зміни російського етноніма
За словами режисера Юрія Іллєнка, справжня еліта українського народу, його генофонд постійно відстрілювався, висилався до Сибіру, морився у тюрмах, витіснявся на вигнання (часто добровільне), переслідувався усіма видами цензури. Йому не давали можливості додумати до кінця ні жодної серйозної і оригінальної думки. Не дозволяли жодного самостійного вчинку, включно до заборони думати рідною мовою. Народ сторіччями перетворювали в байдужий до всього, крім годівниці, натовп.
За допомогою маніпуляцій етнонімами “русскій”, “руський”, “русин” ідеологи “Вєлікой Россії” намагаються позбавити українців права на спадщину Київської Русі, показати їх у вигляді етнічної збиранини, без історичних коренів і без традицій.
Відзначимо, що навколо українського етноніма точилася затята боротьба впродовж тривалого часу. “Є такі, — писав князь Волконський, — які думають показати широту поглядів, сказавши: “Малороси  або українці, ми про слова не сперечаємося”. Однак це не просто слова, це імена. Про імена не лише спереча- ються, за них вмирають; і якщо за якесь ім’я немає людей, готових вмерти, то існування такого імені, а з ним і народу, який його носить, не довговічне”. За ім’я українець не тільки готові були вмерти, а й загинули сотні тисяч людей: чоловіків, жінок, дітей. “Українці стали жертвами найбільших рукотворних катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час війни 1918–1920 рр., колективізації 1930-х рр., терору та голодомору 1932–1933 рр. та ни- щень Другої світової війни мають бути близькими до 20 млн чоловік”. Цю цифру українські історики, ймовірно, могли б збільшити. За повідомленням Берії, лише у 1944–1952 рр. за право бути свідомими українцями, різним видам репре- сій були піддані понад 500 тисяч людей. Зокрема, заарештовано понад 134 тисячі осіб, вбито понад 153 тисячі, вислано навічно за межі України понад 203 тисячі осіб. Ось що таке етнонім в один короткий період української історії.»[96]
Але це буде через 200 років пізніше, проте розпал царської великодержавної нечуваної жорстокости й ненависти до українців тривав.
По 1709-му році, по “зраді” Мазепи Петро І виявив нечувану “жесточ”, щоб приголомшити всякі найменші самостійницькі прояви в Україні. Особливо муляла йому очі українська літературна, мова, що все таки була окрема від мови російської, і 5 жовтня 1720-го року Петро І видав свого жорстокого наказа: “В ъ Кіево-Печерской и Черниговской типографіяхъ вновь книгъ никакихъ, кромъ церковныхъ прежнихъ изданій, не печатать, да и оныя церковныя книги, для совершеннаго согласія съ великороссійскими такими жъ церковнымикнигами, сравнивать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго наръчія во оныхъ не было. Другихъ же никакихъ книгъ ни прежнихъ, ни новыхъ изданій, не объявя объ оныхъ въ Духовной Коллегіи и не взявъ отъ оной позволенія, не печатать, дабы не могло въ такихъ книгахъ никакой Церкве Восточной противности и съ великороссійскою печатію несогласія произойти”.
Це був найлютіший наказ проти української культури й української літера- турної мови, який тільки коли видавала Москва, – в ньому аж два рази вжите су- воре: «Книг никаких не печатать», а про українську мову наказано: “Дабы особ- ливаго нарѣчія не было”. Перед цим наказом – ніщо пізніший Валуївський на- каз 1863-го року та наказ 1876-го року. Це була найбрутальніша цензура, яку  знав коли світ, – це свідомий явний приказ знищити українську літературну мо- ву й українську культуру, і то від царя, що пишався запровадженням до себе єв- ропейської культури. І далі аж до кінця ХVІІІ-го століття, поки не забувся цей наказ, ані одна книжка українською мовою вже світу друком не побачила… Ширилася українська рукописна книга.
«Наступ Московщини на Україну та її мову тривав. 1724 року Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської Лав- ри за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с вели- короссийским сходная». Чернігівську друкарню Синод наказав перевести в Мос- кву, тобто просто загарбав.»
Петро І любив Українців за їхню вдачу та розум, кликав їх до себе, охоче приймав па службу і давав їм великі посади. Проте він ненавидив Україну за її повсякчасні поривання до волі, за тверду оборону старої автономії. Ця автоно- мія, старожитні права українські завше муляли йому очі. Повстання Мазепи– не налякало Петра і він наважився „Малую Россію кь рукамь прибрать”. Він рішу- че повів  боротьбу з нею і поніс на Вкраїну люту русифікацію і в цьому замірі не спинявся і все своє життя…
Всіх гетьманів винуватив цар у зраді; „всъмъ извістно – писав він 1723 року  – что со времені перваго гетмана Богдана Хмельницкаго, даже до Скоропадс- каго, всі гетманы явились измінниками”.  І Петро зводив з світа Українських козаків, що ними держалася тоді Україна, зводив їх, де тільки міг… Сила наших козаків полягла, коли будувала Петроград, – і московська столиця стоїть на українських костях… Про це плакав наш Шевченко:
Царю проклятий, неситий,
Гаспиде лукавий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними кістками,
Поставив столицю
На їх трупах катованих…
Сила українців загинула на важких роботах на півночі, вони будували вели- кі водні канали, скажемо, Ладожський канал, фортецю св. Хреста і т. и.; сила ко- зацтва загинула в Дербентському поході… За чотирі роки (1721–1725) цеї катор- жної роботи загинуло козаків більше 20 тисяч, не лічучи тих, що вернулися ка- ліками… За козаків і за ввесь народ український голосно  заступився тодішній наказний гетьман Павло Полуботок. Він бачив, як гине Вкраїна, як її скрізь за- посіли москалі, як нищили старі права українські. Запеклось йому серце і він сміло почав домагатись, аби вернули Вкраїні одняті права… Петро І росердився на Полуботка і звелів йому покинути Вкраїну і їхати до Петрограду. Полуботок, хоч і знав, що їде на кару, проте слухняно поїхав і ввесь час в Петрограді засту- пався за свою отчизну. Почалась звичайна московська „волокита“, гетьманові все не давали певної одповіді і він бачив, що тут тільки знущаються над Укра- їною… І здибавши царя, Полуботок сміло та гнівно одчитав його гіркими слова- ми: „Знаю, царю, – казав він– і бачу, що ти без жадної причини руйнуєш мою отчизну, нищиш права, що батьки твої та й сам ти прилюдно признали… Щоб звести з світа козаків, ти женеш їх на каторжну працю, силуєш їх копати канали в твоїй безкраїй Росії, силуєш їх сушити непроходимі болота, і вони тисячами мруть з холоду та голоду і тілами своїми угноюють тобі землю… Ти одняв у нас право вільними голосами настановляти собі гетьманів та старшину; ти насила- єш до нас суддями москалів, що не знають нашого права і тільки люто згущаю- ться з нас… Кидать народи в неволю і панувати над рабами, це ж діло азіятсько- го тирана, а не христіянського монархи… « Дозволь, царю, останній раз застеріг- ти тебе, що з твого катування не буде тобі жадної користи… І не буде тобі слави, бо ти силою та кривдою правиш Україною… Знаю, що, по звичаю московському, ждуть мене важкі кайдани, що вкинуть мене в холодну та темну тюрьму, де й за- гину я з голоду… Але що мені з того?.. Я бороню Україну і радий скоріше піти на люте катування, ніж бачити, як гине народ український… Роздумайся, великий царю… Будь певний, що  покличуть й тебе на суд перед Царя царів і тоді даси ти одповідь за всі свої кривди, що їх чиниш народу вкраїнському”.
Розлютований Петро перебив цю мову Полуботкову; він  гнівно крикнув: „Не одні окови, а смерть ожидаеть тебя“, і тут же вирік йому смертну кару… Гетьмана схватили і 10  ноября 1724 р. вкинулив Петропавлівську тюрьму… Але не довго катували Полуботка: хутко й смерть йому прийшла. Росказують, коли Петро прочув, що Полуботок тяжко захворів, він послав йому лікаря; але гетьман зрікся лікарства й проказав: «на що мені життя, коли не можу помогти Україні?»…
А перед смертю Полуботковою прийшов до його Петро і просив помиритись. „Ні, царю,—одповів йому гетьман—не сила твоя вернути життя мені… Скоро вже Петро з Павлом стануть на суд перед Праведним суддею: Він розсудить діла їхні…»
Так помер Полуботок, мученик за волю Вкраїни…
Дальші царі пішли тею ж ворожою дорогою і потроху прибирали Україну до рук своїх, поволі нищили її права.»[97]
Русь-Україна з княжих часів мала свої традиції заснування книгозбірень. По всіх значних містах при монастирях зберігалися чимала кількість різних документів. Однією з таких уславлених бібліотек була книгозбірня Києво-Печерської Лаври. 1718 року цієї бібліотеки не стало. Весь її фонд пожерла пожежа. Спалення архівів та книгозбірні Києво-Печерського монастиря, як вважають дослідники, сталося за наказом царської влади (книги збиралися понад 700 років), які витримали навали монголів, поляків, татар: «…Численна й най давніша книго- збірня, зібрана й збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,… серед доб- робуту й тиші полум’ям пожерта. У ній зберігалось багато тисяч рукописних і всі- ляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й до- кументи щодо історії правління слов’янських племен та царів стосувались». («Іст- орія Русів»)[98]
«Року 1726-го київський митрополит Йоасаф Кроковський склав був Ака- фіста Святій Варварі, склав, звичайно, своєю тодішньою літературною мовою, й просив Москву дозволу видати цього Акафіста. Москва дозвіл дала, але тільки з умовою, щоб Акафіста видано “на великороссійскомъ наръчіи”. Так його й ви- дано, і так він і читається по українських Церквах і сьогодні.»[99]
З приходом до влади царя Петра ІІ, онука Петра І тиск на Україну трохи пос- лабшав. За його короткочасного правління скасували всі податки у Гетьманщині (крім передбачених Березневими статтями 1654), ліквідували Малоросійську колегію та дозволили обрати нового гетьмана – Данила Апостола, передали ве- дення справ Гетьманщини з Сенату до Колегії закордонних справ, заборонили московитам купувати землі в Україні тощо. В 1728 уряд Петро II створив у Глу- хові кодифікаційну комісію для складання кодексу чинних в Україні законів («Права, за якими судяться малоросійський народ»).[100] Але наступ на українську мову не припинився. Так Петра II 1729 року видав наказ переписати з українсь- кої мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
Після смерти Петра ІІ до влади у 1730 році прийшла нова московська імператриця Анна Іванівна. За її правління відбувалось «подальше обмеження державних прав України. В 1734 році, після смерті гетьмана Данила Апостола, імператриця не дозволила проводити вибори нового гетьмана, а гетьманська влада у Лівобережній Україні була передана Правлінню гетьманського уряду (1734-50). Правління складалося з шести чоловік: імператорського резидента (до 1737 — Олексій Шаховський), двох імператорських чиновників та генерального обозного Якова Лизогуба з двома українськими козацькими старшинами. На Гетьманщину поширилася діяльність Канцелярії таємних розшукових справ, посилилися репресії, втручання імперії в українські справи – був здійснений майновий поділ українського козацтва на виборних козаків і підпомічників. За наказом Анни Іванівни з 1731 будувалась система укріплень, так звана Українсь- ка лінія, яка починалась від Дніпра і проходила по річках Орелі та Береці до Сі- верського Дінця. На важких будівельних роботах працювало до 30 тисяч україн- ських козаків і селян. В 1734 уряд Анни Іванівни із тактичних міркувань у ході підготовки до чергової турецької війни амністував запорожців і дозволив їм вернутися на старі січові місця та дав дозвіл на заснування Нової Січі. Безуспіш- на московсько-турецька війна за Крим призвела до економічного виснаження України.»[101]
Тривала боротьба з українською мовою, так 1731 року вона зобов’язала вилучити книги старого українського друку, «а науки вводить на собственно российском языке»
Хоч очолюване Шаховським Правління (канцелярія) складалося з трьох росіян та трьох українців, проте саме він був фактичним правителемУкраїни, бо за указом цариці саме на нього покладалося завідування «усіма справами». Реа- лізуючи таємні директиви цариці Анни, він провадив політику деморалізації та денаціоналізації української старшини, злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів. Одним з пунктів тих директив від 1734 року, як пише в «Історії України» Наталія Полонська-Василенко, мало бути недопускання зближенняі шлюбів українців з Лівобережжя з українською правобережною шляхтою. Іншою царською таємною інструкцією доручалося Шаховському ширити серед населення чутки, що всі його біди, всі податкові тягарі й кривди людності походять від гетьмана.Особисто Шаховський надсилав у Петербург листи, що цариця надто «панькається» з українцями й пропонував зосередити всю владу в руках однієї особи, що сталося в кінці XVIII сторіччя. Наслідки роз- початої Олексієм Шаховським політики не «панькатися» з українцями вияви- лися для України страшними. Як тільки з утворенням Малоруської колегії (інша назва Правління гетьманського уряду) були прийняті політичні рішення про за- провадження московської мови в діловодстві, на території України спостерігає- ться не тільки змосковщення, а й різке зниження рівня освіченості народу. Ко- ли за даними переписів 1740—1748 років у семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа, то з кожним десятиліттям ситуація ставала все більше драматичною. Під кінець XVIII століття загальна кіль- кість шкіл на території України зменшилася удвічі. А наступне, XIX століття вже принесло повне знищення в Україні українських шкіл. Перепис 1897 року показав, що на території окупованої Росією України на 100 осіб тільки 13 було письменними.[102]
Під пильним оком Москви давно вже було українське друкарство, а тому воно ретельно перевіряло кожну книгу, що побачила світ в Україні. Виконуючи накази Петра І й видаючи нові, московські царі продовжували нищити все, що нагадувало б українцям про старі вільні часи. Тож 1735 року Московщина вида- ла черговий імператорський указ київському митрополиту:  «доручено» вилучи- ти стародруковані книги й пильнувати, щоб церковні служби велися тільки за виправленими текстами, [103] тобто за московськими.
По смерті Анни Іванівни унаслідок палацового перевороту на престол зій- шла дочка московського царя Петра І та Катерини І Єлизавета Петрівна. Уряд Єлизавети відновив систему правління в Московській імперії, запроваджену Петром I. Під упливом свого фаворита, українського козака, співака Придвор- ної співацької капели Олексія Розумовського, з яким 1742 таємно взяла шлюб, московська імператриця проявляла інтерес до України, певну прихильність до козацької старшини, духовенства і навіть посполитих. За підтримки Єлизавети указом Синоду від 25 жовтня 1742 відновили Київську митрополію (до того з 14 травня 1722 предстоятель Київської кафедри мав титул архиєпископа, а архи- єпископія прирівнювалася до звичайної московської єпархії). 1744 року  Єлиза- вета  здійснила подорож в Україну, відвідала міста Глухів, Козелець, Київ. У зв’язку з її приїздом в Києві було закладено Андріївську церкву (1744). На чис- ленні клопотання козацької старшини Єлизавета  дала згоду на відновлення геть- манату в Україні, пов’язуючи його з особою брата свого фаворита – з Кирилом Розумовським (церемонія його “обрання” на гетьмана відбулася в Глухові 16 січня 1750 року). Надалі Єлизавета Петрівна впроваджувала в Україні імперські поряд- ки. Указом від 19 жовтня 1750 року вона підпорядкувала гетьманській владі Нову Січ. У червні 1753 вийшов указ імператриці про заборону запорожцям переобира- ти кошового отамана й військову старшину без відома гетьмана. 1754 царським указом ліквідовано митні кордони між Україною й Московією, скасовано митний податок, що стягувався урядом Гетьманщини за вивезення товарів до Московщи- ни та митний податок, що збирався з купців за привезені товари у Гетьманщину, чим були усунуті перепони для злиття територій, запроваджено контроль над ук- раїнськими фінансами. Указом 1756 Гетьманщина та Нова Січ із відомства Колегії закордонних справ були передані у відання Сенату, що посилювало владу центральних органів Московської імперії в Украї- ні. За Єлизавети Петрівни створено військові поселення на українських землях, 9 полків ландміліції вздовж притоки Дніпра – річки Оріль (1746), сербські посе- лення поблизу Запоріжжя (1751) тощо. Згодом з’явилася низка указів про утво- рення Нової Сербії (1752), Слов’яно-Сербії (1753), Новослобідського козацького полку (1754), які підпорядковувалися Урядовому Сенату та Військовій колегії.[104]
За час її правління протягом 20 років було видано кілька указів та розпоря- джень, якими й надалі обмежували українську автономію. Через два роки 1750 – після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у містіГлухові з неї вилучели та перевезли  до Московії справи таємного діловод- ства. Наступним кроком імперської влади була посилена політика на зміну наці- онального складу окупованої Москвою частини України: протягом трьох років – з 1751 по 1753 утврено кілька поселень із сербським населенням. 1752 році, на основі указу від 29 грудня 1751 року, на землях запорізьких козаків створено військово-поселенську територію, заселену в основному заманеними з Австрій- ської імперії сербами, які розглядалися Росією як гарматне м’ясо в її авантюрист- сько-колонізаційній політиці. Яскравий тому приклад — Петро Абрамович Текілія (у сучасних російських енциклопедіях він значиться як велика постать, як «усмиритель Запорожской Сечи»), сербський генерал на службі в царській армії, який командував військами, що руйнували Запорізьку Січ. З огляду на «особи- ву» місію нових поселенців українські селяни мусили покинути свої угіддя (тери- торія сучасної Кіровоградщини). Наступ відбувався і в економічній царині: ста- ном на 1752 рік із 100 тисяч вільних козацьких господарств залишилося лише 2959. Усі інші були відібрані, та передані присланим московитам.
Не припинявся наступ і на українську мову: звужувалась сфера її вико рис- тання в першу чергу в освіті. Так, наприклад, 1748 року вийшов наказ Петербур- зького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському запровади- ти в усіх школах України викладання московської мови, в результаті чого на Ліво- бережжі зникло 866 українських шкіл. Стосувалося це також і вищих навчальних закладів: у 1753 році  вийшов перший із серії указів про заборону викладання ук- раїнською мовою в Києво-Могилянській академії.
1755 –  Синод Московської Церкви наказав Києво-Печерській лаврі перероб- лювати по-московськи «Четії-Минеї» Святого Дмитрія Ростовського (просвіти- тель Московщини другої половини XVII, початку XVIII століть, уродженець Київщини Данило Туптало) та Києво-Печерський «Патерик».
Московський царизм продовжив нагінки на українське друковане слово. Тільки протягом 30 років Московський Синод у 1755, 1766, 1775, 1786 роках ви- дав заборони на друк українських книг. Впродовж другої половини XVІІІ сторіч-  чя та першої половини XІX-го видавнича справа в Україні була спіралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 – 3,1849 – 2, 1850 – 1, 1851 – 2, 1856 – 5. Московщина не «залишила поза увагою» й укра- їнських дітей – 1759 року Урядовчий Синод видав розпорядження вилучити зі шкіл українські букварі.
Добігало свого кінця правління Єлизавети Петрівни. 1762 року на престол зійшов Петро ІІІ. Його правління було нетривалим – лише півроку. «Петро III підтримував сімейну традицію прихильного ставлення до України: його батько був добрим знайомим Пилипа Орлика, а при гольштейнському дворі служили українці. Серед його найближчого оточення було чимало вихідців з Гетьманщини — генерал-ад’ютант Андрій Гудович, флігель-ад’ютант Василь Ханенко, Степан Карнович та інші, що сприяли формуванню проукраїнських настроїв у новообра- ного імператора.»[105] Можливо це і зіграло свою роль, що жодних указів чи розпо- ряджень не було видано супроти України. Проте, це надолужила наступниця Пет- ра ІІІ, його дружина Софія Августа Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбург, яка уві- йшла в історію під ім’ям цариці Катерини ІІ. Якщо стисло охарактеризувати  її правління щодо нашої держави, то можна сказати наступне: відзначилась ворожи- ми та шкідливими для України діями – знищенням державности, зруйнуванням Січі, закріпаченням селянства та змосковщенням. «Нова цариця була настроєна в дусі централізму, й її ближчим наміром було скасування всяких автономій та пар- тикуляризмів у межах російської імперії. Крім того вона особисто не любила ук- раїнців.»[106]
Вона «почала  правління від кроків на подальшу зміну етнічного складу Ук- раїни. Протягом 1762-63 років було видано два маніфести про іноземну колоніза-  цію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, німці з Прусії, з Австрії та переселенці з інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобов’язані були безкоштовно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.»[107] «Запорозька земля німіла від на- руги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й гене- рали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили? На козацьку кров?».[108]
«Цариця Катерина II (1762-1796) покинула Петрів план кулаком і “жесточчю” рущити Україну — вона, вихована на французьких філософах, повела це спокійніше, але глибше… Одним із способів цього обрусіння було нищення ук- раїнських шкіл і повільна заміна їх на російські, в яких наука провадилася російс- ькою мовою.» [109] Тож одним із перших указів московської імператриці щодо укра- їнської мови став указ 1763 року про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії та в українських школах. Не встигло ще й висохну- ти чорнило на пері московської цариці, як вона знову пише, але вже не указ, а таємну інструкцію « генерал-прокуророві сенату князеві Вяземському, що є немов би політичною програмою нової цариці. “Малоросія, читаємо в цій інструкції, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї зразу було б дуже незручно; але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними, як з чужими землями, це була б явна дур- ниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі”.» В цій же таєм- ній інструкції ми читаємо далі про речі, що стосувалися вже безпосредньо зни- щення решток автономії України, що пізніше набуло офіційного оформлення: «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Мало- росії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли…» «Мабуть, догадуючися про заміри нового уряду, українська шляхта з свого боку зробила деякі заходи, які в дійсности послужили для Катерини приводом, щоб скоріше зреалізувати свої наміри. В кінці 1763 року поміж козацькою старшиною пішов рух, щоб зробити гетьманство спадковим у роді Розумовських. Почали зби- рати підписи під петицією до цариці. Катерина, довідавшися про це, негайно вик- ликала Розумовського до Петербурґу й запропонувала йому добровільно зректися гетьманського уряду. Той послухався без усякого опору, і так здійснилося бажан- ня Катерини, висловлене нею в одному листі,–”щоб навіть сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд”!»[110]«Виявляється, Катерина ІІ прагнула не тільки того, щоб зникли з української пам’яті час і назва гетьманів, а в першу чергу того, щоб зникли з людської пам’яті всі, навіть найменші докази, які ставили б під сумнів право Московської імперії на володіння Україною. Тож не випадково під час правління Катерини ІІ у московських нетрях пропали сило- міць вилучені з українських бібліотек та монастирів оригінали літописів. Замість них світові було явлено, за твердженням московських учених, сфальшовані літописні зводи.» [111]
В кінці 1764 року був виданий царський маніфест, у якому оповіщалось, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду, що задля добра українсь- кого народу замісць гетьманського правління засновується тимчасово Малоросій- ська Колєґія з президентом у характері генерал-губернатора. Цим генерал-губер- натором, який фактично мав зосередити в своїх руках усю владу, був призначений Ґенерал Петро Румянцев. У Колєґії мали засідати четверо українців і четверо москалів.
Сам Розумовський дістав від цариці величезну пенсію й великі земельні маєтки на Україні, в яких він і оселився. Він прожив після скасування гетьманства ще 40 років, але до кінця свого віку абсолютно не втручався до громадського жит- тя.»[112] Вслід за цим відбулась ліквідація українських навчально-культурних закла- дів та усунення від влади українськомовних чиновників.
Не забарилася Катерина II й зі знищенням козацького устрою на Слобожан- щині та козацьких шкіл. Сталася ця подія того ж 1764 року. Наступ на українство йшов по всіх фронтах. Розперезана цариця не знала жодної межі: все що нагаду- вало їй про Україну, вона методично й скрупульозно руйнувала й попелила. Не залишилася поза її пильною увагою й Києво-Печерська Лавра. 1765 року Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які друку- ються в московській друкарні і схвалені Синодом. Потурбувалася московська ца- риця і про «благоденствія» українських діток –1769 року вона видала заборону Синоду московській церкві друкувати та використовувати українські букварі. Зві- сно, що Синод не міг проігнорувати цього розпорядження і видав наказ, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими й наказав відібрати в людей ті букварі, які вже були на руках.[113]
І якщо Гетьманство було зліквідовано, то поки ще залишилось непідкореним Запоріжжя та її столиця – Запорізька Січ. Поки ще точилася боротьба за Чорне море, Московщині запорожці були ще потрібні. Але як тільки випала така нагода позбавитися їх, вона нею й скористалась. «Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Московсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виг- рати запорожці, і козаки стали непотрібні. 23 квітня 1775 року на раді при імпера- торському дворі вирішили ліквідувати Січ. На початку червня 1775 року москов- ські війська під командуванням московського генерала сербського походження Петра Текелія, які поверталися з османського походу, раптово оточили Січ. Коза- ки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. На самій Січі в той час перебувало лише декілька тисяч запорожців, решта після завершення війни роз’їхалась по паланках і зимівниках. Натомість під командуванням Петра Текелія перебували значні сили: 10 піхотних і 13 донських козацьких полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 пікі- нерськими ескадронами. Петро Текелія оголосив імператорський указ про ліквіда- цію Запорозької Січі. Січовому товариству, зважаючи на аж надто нерівні сили, нічого не залишалося, як здатися на волю переможців. Всім було зрозуміло що опір кількох тисяч оточених запорожців буде марним, а прорив інших козацьких військ до оточеної Січі був майже неможливим в силу багатьох причин. Серед цих причин і велика чисельність московського війська і те що майже вся козацька старшина перебувала на Січі в результаті чого козаки, що не були в оточенні зали- шилися без командування. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, лунали запеклі суперечки у намаганні знайти вихід з безнадійної ситуації в якій опинилося Запорізьке козацтво. Рада вирішила не про- ливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. Крім того козаки побоювалися в разі опору кривавої помсти козацьким сім’ям, на Січі ще були старі, козаки які пам’ятали події 1709 року, коли Петро I провів жорстоку каральну експедицію на Україну, в тому числі сумнозвісну батуринську різанину, яка стала розв’язкою тих жахливих подій. Запорізькі козаки брали участь в багатьох походах московської армії і були свідками жорстокості москов- ських військ при штурмах ворожих поселень. Як згадували учасники подій на Січі “Характерники зовсім не хотіли здаватися Катерині, та інші козаки сказали: “Ні, братця, у нас є батьки й діти: москаль їх виріже. Взяли та й здалися”.
16 червня 1775 року московське військо повністю зруйновали Січ, а все май- но та козацькі архіви вивезли до Петербурга. Козацьку старшину та кошового ота- мана Петра Калнишевського звинуватили в зраді та засудили до каторги. »[114] Але московський уряд не задовольнився знищенням Запорізької Січі – ліквідації під- пали українські школи при полкових козацьких канцеляріях.
Довгі руки україноненажерної імператриці дісталися і селян: «1780—1783 роках відбулося перше закріпачення українських селян на окупованих Московією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).»[115] Вінцем поневолення колись вільних українських селян став відповідний указ Катерини ІІ, виданий у 1783 році. А перед тим, після руйнування Січі була хвиля конфіскацій земель, щоб вибити економічний ґрунт, як сказано в російських енциклопедіях, «вольно- му устройству и своеволию запорожцев».[116]
При всіх жорстоких заходах, що застосовували попередники Катерини і вона сама, українці вперто намагалися зберегти свою ідентичність. У Русі-Україні ста- ло традицією для студентів Київської академії  та колегіумів шукати собі заробіт- ку. Їх називали мандровними дяками. Студенти або спудеї, але іноді й духовні особи без посади, які мандрували Україною в пошуках місця вчителя в школах, що діяли у XVІІІ столітті.  Ця традиція зберігалася ще в XІX віці. Студенти, про- слухавши кілька навчальних курсів, переважно поетики та риторики, на канікулах (вакаціях), мандрували по Гетьманщині й Слобідській Україні, допомагаючи міс- цевим дякам у навчанні дітей, або при церковній службі, були домашніми вчите- лями. Переходили з місця на місце, шукаючи не лише заробітку, а й нових вра- жень, знайомств, а часом і пригод. Інколи ректори академій та колегіумів надава- ли незаможним студентам академічні відпустки, аби ті могли заробити собі гроші для завершення навчання. Частина студентів не верталася з вакацій. Вони залиша- лися при школах: учили дітей, складали травестійно-бурлескні вірші, орації, співали в церковному хорі, ходили з вертепом на Різдвяні свята. Надійшла й їхня черга: «року 1782-го російський уряд заборонив нашим мандрівним дякам навча- ти по народних школах України – це був жорстокий і грізний наказ, бо по цьому народні школи мусили позакриватися за недостачею вчителів, і освіта в  Україні стала падати. Власне мандрівні дяки, як учителі народних шкіл, сильно підтриму- вали живу народну мову, бо московської не знали зовсім, тепер же цьому прий- шов кінець.»[117] Замість українських народних шкіл того  ж 1782 року Катерина II створює комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було за- провадження єдиної форми викладання московської мови в усіх навчальних зак- ладах імперії.
Українці чинили відчайдушний опір також й у церковному житті, адже не минуло ще часу, щоб забути ще вільні часи Гетьманщини. «Добралась цариця Ка- терина II й до Української церкви. Наша церква, опинившися під Москвою, спо- чатку, цілих сто літ, ніби нічого не втрачала, – богослужбовою мовою була мова церковнослов’янська, з великою українською вимовою, чому була вона власне  мовою староукраїнською. Але Київський Митрополит Самуїл Миславський († 1796 p.), українець, догоджаючи цариці Катерині, року 1784-го 26 жовтня видав суворого наказа навчати студентів Київської академії чистої російської вимови богослужбових текстів. Книжки українського друку повідбирали й багато попа- лили, а замість них запроваджували нові, московського видання, вже з російськи- ми наголосами. І по всіх церквах наказали, щоб дяки та священики читали й пра- вили служби Божі “голосом свойственным российскому наречию”. І по церквах стали вимовляти церковнослов’янське з російською вимовою; правда, далеко не скрізь, і українська вимова таки лишалася аж до половини XIX століття.»[118] Мос- ковський Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу кара- ти студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання немосковської мови. Той же Митрополит Самуїл з 1786 року розпочав повне й сильне змосковщення Київської академії – викладовою мовою стала оста- точно мова московська. Під його невсипущим оком залишалась Києво-Печерська друкарня, яком 1785 року Синод знову наказує контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було.»[119]
«Обмеження з метою усунення будь-яких українських впливів  поширились навіть на церковну архітектуру. В 1800 році вийшов указ про заборону будувати церкви в українському стилі. Формально і практично Москва заборонила україн- ське барокко в Україні, як будівельний стиль. Отже, російщення провадилося не лише в ділянці літератури. За Катерини II з України вивозили на північ, у Москов- щину, найбільш талановиту молодь: співаків, музик, малярів – відривали їх від рідного ґрунту і привчали служити чужій культурі. Клясичним прикладом того може послужити талановитий український маляр Володимир Боровиковський (1757-1825) із Полтавщини, автор розписів українських церков і полотен на укра- їнську тематику, вивезений у Московщину, де він писав портрети осіб з царського двору. До речі, Володимир Боровиковський є автором образу Богоматері із Сином – чудотворної ікони на Алясці, де і досі Боровиковського вважають «російським мистцем».[120] Але московській імперській тигриці було мало знищити все, що на- гадувало про Україну та українське,  ще на додаток імператриця захотіла стати мовознавцем. Так, у Петербурзі 1789 року  з ініціативи Катерини II видали «По- рівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською. Посприяло цьому розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму цього ж року про закриття всіх українських навчальних закла- дів. Але Катерина ІІ витлумачила це по-своєму.
Так трагічно завершилася доба української Гетьманської держави, за якої наш народ, незважаючи на постійні обмеження його прав, зумів заявити про себе усіма своїми творчими й державницькими прагненнями. Саме на цей період при- пала боротьба за справжню руськість і повернення до своїх  споконвічних коренів великокнязівської  Київської держави – Руси. Руйнування і знищення козацького самоврядування і політичного устрою України перевело український народ із ста- ну вільного й незалежного до становища рабів. Проте, незгасиме прагнення волі спонукало чимало українців задуматись над тим, як з під цього ярма звільнитися. На це пішло ціле майже півтора століття. Але й іншою потребою дня стало для русів-українців прагнення духовного звільнення з під ярма гріха. А цьому могло сприяти тільки переклад Святого Письма на русько-українську мову. Над цим і зайнялися найкращі сини Руси-України. Про це ми поведемо мову в інших розділах.
Ознайомившись із доволі чималим обсягом інформації,  зробімо висновки щодо того, чому Святе Письмо на русько-українській мові не могло з’явитись ані  в XVІІ, ані у XVІІІ,  ані в XІX століттях,  а тільки подолавши серйозні перепони, побачило світ аж у ХХ?
Перший аспект, який ми розглянули – релігійний – показав, що спільність однакової віри не сприяла в наближенні Божого Слова в українській мові. На відміну від українського православ’я, яке до злуки з Москвою активно працювало над біблійними текстами,  московське православ’я було набагато консервативнішим, а здебільшого реакційним та не мало євангельського духу в головах і серцях вищих московських єрархів. Таким воно залишається й по сьогодні. Понад це, воно на довгий час законсервувало як на московських землях, так і на українських церковнослов’янщину, добряче її помосковивши.
Другий чинник – ментальний або світоглядний – доводить, що русько-український і угро-фіно-татарський (він же московський) народи були є і будуть до часу за своєю вдачею і метою різноспрямованими. Українці не могли, не можуть і не могтимуть терпіти ярмо чужинців так, як угро-фіни терпіли ярмо спочатку татар, з якими потім породичались і перейняли їхню ідеологію завойовництва, а потім свого князя, царя, імператора, президента. Тут важливо відзначити, що несприйняття справжньої руськости (українства) московитами коріниться в їхній  генетичній спадковості. Вони патологічно не можуть терпіти когось, хто стоїть вище за них за своїм інтелектуальним, освітнім, релігійно-світоглядним рівнем і розвитком, і це вже стосується не тільки українців сьогодні, а всіх, хто дивиться і думає не так, як москвини. Через це, розпочинаючи від патріярхів і царів і до простих московитів і сьогодні здебільшого розвинута ненависть до українців, яку живить державна ідеологічна машина та імперський світогляд. Тут слід зауважити, що ця патологічна ненависть до українців почалась не з народу, а з релігійних і державних вождів, яку вони прищепили цілому народові. А останній її сприйняв так, як і належить бути. Соціологічні дослідження в сучасній Московській федерації, що проводять самі москвини, це засвідчують.[121]  Навіть якщо у певної частини московитів в силу певних причин зміниться ставлення до українців, то це не через те, що вони так перейнялися любов’ю до нашого народу, а просто тому, що це їм завжди буде вигідно. Щоб потім в силу політичної кон’юктури знов почати нас ненавидіти за помахом диригентської палички з Кремля. Тому ми, руси-українці, знаючи мінливий і зрадливий характер московського народу ніколи не повинні думати, що вони дійсно захочуть бути рівними з нами. Тільки тоді, коли вони принесуть гідний плід покаяння як перед нами, так і перед іншими народами (як це зробили німці після ІІ Світової війни перед євреями), яким завдали болю і страждання, зречуться своєї великоімперсько-шовіністичної величі, відшкодують завдані збитки, коли їхній Президент схилить свої коліна перед загиблими від їхніх рук українцями, грузинами, чеченцями, естонцями, латишами, литовцями та іншими народами, ось тільки тоді можна сказати, що вони хочуть жити рівноправно і дружньо зі своїми сусідами, не нав’язуючи нам свого остогидлого братства. А поки що «не існує двох Росій. Не існує окремо жахливої верхівки й “заблудлого братнього народу”. Існує єдина, з підтримкою знизу, ворожа, агресивна щодо України держава, яка ніколи не схвалить нашого вступу в НАТО, ЄС та й просто нашого державницького успіху. Думати, що існує якась невидима проукраїнська Росія “внизу” – це себе дурити.» [122] Голос того невеличкого озонового шару московського  суспільства, який дійсно хоче жити цивілізовано і підтримує Україну й нормальні людські й християнські цінності та який намагається врятувати московитів від опромінення великодержавно-шовіністичною величчю, велика маса московського люду не чує через ідеологічну-пропагандистське зомбування. Й поки що рівність вони розуміють тільки як підпорядкування одного іншому. За точним виразом українського дисидента і політика Левка Лукяненка – коня й вершника. Тут наведу конкретний життєву ситуацію самого автора цього вислову:  «За п’ять років мене сім разів у Москві образили “хохлом”. Кожен із цих сімох був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим, переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій добрий колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось марсіянина, і кидав:
— Та ти націоналіст! Я й не знав…
— Чого це націоналіст?
— Ну, а як же!
— Називати хохлом можна, а кацапом не можна?!
— Ну, та так же прийнято…
— Прийнято ображати національну гідність українців?
— А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке…
Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми розходилися холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов до мене до самого закінчення університету.
Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів – російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за нерівність.
Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в попе- редньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто поста- вив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої рівноправності.
Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо,  що вершник на його спині. Гармонія пари “вершник — кінь” полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о’кей! І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: “Націоналіст!” — щиро не помічаючи, що, власне, він є націоналіст.
Яке ж може бути співжиття з таким народом?! Він мусить перейти катарсис[123], щоб стати здатним жити як рівний з іншими народами.[124]
І третій чинник – мовне несприйняття московитами русько-української мови. Хоч ми розглянули його останнім, проте в житті він стоїть, як не дивно, на першому місці, бо українська мова, попри свою волю, стала мовою певною мірою політичною, тобто, лакмусовим папірцем на вияв дійсного патріотизму й лояльного ставлення до Руси-України. Намагання москвинів довести, що українська мова та сама, що і московська, тільки зіпсута польською, або її зовсім не існувало, спростована самим життям і самими московитами. Певну схожість московської мови з русько-українською московські можновладці вирішили знівелювати й остаточно винищити останню. Сучасні імперські московсько-кремлівскькі ідеологи шовінізму прекрасно здають собі справу, що намагання українців відстояти свою мову і поширити її на всій території своєї держави, до чого закликає Святе Письмо і чого вимагає історична справедливість, призведе до остаточного витіснення московської, але не її знищення, як це робили «наші брати». Вони, на відміну від московитів цього і не бажають. Нинішнє покоління русів-українців, хочу вірити, що вже значна частина, зробили висновки з історії, і тому вже не віддадуть ні свою мову, ні державу на поталу. Москвини також прекрасно здають собі справу, що на відміну від них, українці не чинять беззаконня в правовій сфері. Всі мовні питання вони вирішують у цивілізований спосіб, залучаючи міжнародні інституції. Щоб зірвати цей процес, вони намагаються всіляко оббріхувати українців в начебто насильницькій українізації та позбавлення етнічних москвинів можливости розмовляти московською мовою. Бо на злодієві й шапка горить. Чому вони цього бояться? А тому, що свого часу, який саме припав на період Гетьманщини, вони жорстокими засобами через фізичне знищення українців, їх винародовлення, знищення української  держави, заборону українських шкіл, самої мови через різні таємні та легальні укази, її заперечення через ідеологічних адептів намагалися побудувати вавилонську вежу. Від цієї ідеї вони не відмовилися й нині. Саме українці зі своєю державою та мовою й стоять їм на заваді до цього задуму. Інша сторона мовного чинника, що пізніше посприяла гальмуванню перекладацької справи – це, на перший погляд, ніби схожість русько-української та московської мов. Згодом московські шовіністи будуть говорити про те, що навіщо українцям їхня мова, якщо московська не згірше задовольняє мовні потреби українців, котрі її знають, і що вона настільки схожа, що її не треба вивчати. Але як ми бачили вище, обидві мови за своїм психологічним сприйняттям світу мовцями різняться. Нині українські лінгвісти встановили науково лексичні розбіжності у відсотковому вимірі. Так «українська та російська мови розбігаються на 38% лексики, тоді як українська й білоруська – лише на 16%.» Постулат про схожість чи триєдність цих мов руйну- ється через «82 специфічні риси фонетики та граматики, у тому числі 34 унікальні риси без аналогів в інших словянських мовах.» [125]
Наступний момент, історія подає неспростовні факти, що Русь-Україна прийняла Христову Євангелію від греків, які в свою чергу прийняли її від євреїв, руси-українці  понесли її угро-фіно-татарам та іншим народам. А їм цього не хочеться визнавати. У різний спосіб вони намагаються спотворити нашу історію, привласнити її собі та наше ім’я, видавши чуже за своє. Коли б не було Києва, то вийшло б що на той час нереальна Москва своїм би внутріутробним доп’ятисотроковим голосом прорекла, що ніби це вона принесла християнство в Русь-Україну і далі понесла його європейським народам. І сьогодні Русь-Україна стала форпостом євангельського пробудження на сході, як свого часу чехи і німці на заході Європи.Тому вони поставили собі за мету досягти свого і врешті решт знищити Русь-Україну, як оплот свободолюб- ства, незалежної та незаангажованої вільної думки і духовного життя без деспотизму, цезаропапізму й шовінізму. Наша держава і мова стоять їм у цьому  на заваді. Але нашою надією та прапором хай буде Біблійний Бог – Господь Ісус Христос, на Якого і мають зорувати українці. Добрим прикладом для нас, русів-українців, які повернулися з московського полону й відбудовують стіни нинішньої Руси-України, хай буде добра спадщина і досвід попередніх поколінь українського народу в боротьбі за нашу державу, за її мову й культуру, а також взірець ізраїльтян, які повернулися з Вавилонського полону й відбудовували стіни Єрусалиму:
«І сталося, як почув Санваллат, і Товійя, і араби, і аммонітяни, і ашдодяни, що направляється єрусалимський мур, що виломи в стіні стали затарасову вати- ся, то дуже запалилися гнівом. І змовилися вони всі разом, щоб іти воювати з Єрусалимом, та щоб учинити йому замішання. І ми молилися до нашого Бога, і поставили проти них сторожу вдень та вночі, перед ними. І сказав Юда: Ослабла сила носія, а звалищ багато, і ми не зможемо далі будувати мура!… А наші ненависники говорили: Вони не знатимуть і не побачать, як ми прийдемо до середини їх, і позабиваємо їх, та й спинимо працю! І сталося, як приходили ті юдеяни, що сиділи при них, то говорили нам про це разів десять, зо всіх місць, де вони пробували. Тоді поставив я сторожу здолу того місця за муром у печерах. І поставив я народ за їхніми родами, з їхніми мечами, їхніми ратищами та їхніми луками. І розглянув я це, і встав і сказав я до шляхетних, і до заступників, і до решти народу: Не бійтеся перед ними! Згадайте Господа великого та грізного, і воюйте за ваших братів, ваших синів, дочок ваших, жінок ваших та за доми ваші! І сталося, як почули наші вороги, що нам те відоме, то Господь зламав їхній задум, і всі ми вернулися до муру, кожен до праці своєї. І було від того дня, що половина моїх юнаків робили працю, а половина їх міцно тримала списи, щити, і луки та панцері, а зверхники стояли позад Юдиного дому. Будівничі працювали на мурі, а носії наладовували тягар, вони однією рукою робили працю, а однією міцно тримали списа… А в кожного будівничого його меч був прив’язаний на стегнах його, і так вони будували, а біля мене був сурмач. І сказав я до шляхетних, до заступників та до решти народу: Праця велика й простора, а ми повідділювані на мурі, далеко один від одного.Тому то в місце, де почуєте голос сурми, туди негайно збирайтеся до нас. Бог наш буде воювати для нас! І так ми робили працю, і половина їх міцно тримала списи від сходу ранньої зорі аж до появлення зір.Також того часу сказав я до народу: Кожен з юнаком своїм нехай ночують у середині Єрусалиму, і будуть вони для нас уночі сторожею, а вдень на працю. І ні я, ані брати мої, ані юнаки мої, ані сторожі, що були за мною, ми не здіймали своєї одежі, кожен мав свою зброю при своєму стегні.» (Книга пророка Неемії 4)
 
  [1] Левко Жабко-Потапович Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор. 18 з посиланням на Проф. Д.Дорошенко. Православна церква. Берлін, 1940 р., стор.30.
 [2]  Там таки, стор.19
[3]Левко Жабко-Потапович Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.20-21 з посиланням на Михайло Грушевський., З історії релігійної думки на Україні. Львів 1925, стор. 67.
[4] В своєму творі я не даю їй оцінки ні поганої, ні доброї. Лише наводжу виклади досліджень українських істориків.
  [5] Терещенко Ю.І.. Україна і європейський світ: Нариси історії від утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст. – К.: Перун,1996. – 496 с.. 1996
[6] Подорож антиохійського патріарха Макарія в Росію в половині XVII віку, написане його сином архиддияконом Павлом Алепським. Переклад з арабського Г.Мукоса. Москва 1897 р., випуск 2, стор.2 (оригінальна назва: Путешествіе антіохійского патріарха Макарія въ Россію въ 17 въка, написанное его сыномъ архидиякономъ Павломъ Алепскимъ Переводъ съ арабскаго Г. Мукоса. Москва.1897 г., выпускъ2, стр. 2)
[7] Левко Жабко-Потапович Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.22-25.
[8] Іван Крипякевич. Історія України, вид-ня 2, Видавництво «Світ», 1992, стор.177-178
[9] Професор Дмитро Дорошенко. Православна церква. Берлін, 1940 рік, стор.37
 [10] Покірний, поступливий. Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, 1976. — Стор. 432
 [11] Левко Жабко-Потапович Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.32-33
[12] На мою думку, без усвідомлення цього українці ніколи не зможуть стати державною нацією на своїй землі, якщо не зроблять висновків зі своєї трагічної історії, як це зробили євреї після перебування у трьох ярмах трьох імперій: єгипетської, асирійської, вавилонської.
[13] Отже, Українська Держава старша від Московської на якихсь 500 років.
[14] «В жилах московського народу тече щонайменше 80% фіно-татарської крови». Павло Штепа. Московство: вид-ня третє. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2000 – стор.9 // посилання на М.Покровський «История Российского государства».
[15] Фінське слово «москва» означує «каламутна» ; відносилось спочатку до ріки Москви. Місто Москва знане тільки з року 1144, коли то була маленька оселя-хутір.
 [16]  Левко Жабко-Потапович.  Христове  Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.33 з посиланням на Професор Дмитро Дорошенко. Православна церква. Берлін, 1940 рік.
[17] Левко Жабко-Потапович.  Христове  Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.34 з посиланням на Проф. М.Костомаров. Богдан Хмельницкий. Тернопіль 1888 р., том 1, стор.115
[18] Там таки з посиланням на Проф. А.Трачевскій. Учебникъ русской исторіи. СПБ.1900, 5 том, стр.152.
[19] Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський апостол, том , видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.28
  [20] Там таки з посиланням на Валішевскій. Исторія Россіи. Первые Романовы. Москва 1911., стр.271
  [21] Там таки з посиланням на Акты археол. Ком., том 3, н. 264; С.М. Соловьёвъ. Исторыя Россіи сь древн. Временъ, г. XІ., стр. 290-91; том XІІІ, стр. 153-55; Щукинъ Коллект. Самоубійство. стр.34
  [22] Там таки з посиланням на Историческіе акты V, стр. 298
[23] Там таки з посиланням на Митрополитъ Макарій. Исторія церкви, томъXII, стр. 113. Разумовскiй Церковное пеніе въ Россыи, т. I, стр.58-64. Рущинскій, Релігіозная жизнь русскихъ, стр. 41
218 Там таки з посиланням на Шишко. Русская історія, 2-я часть, стр.26
[25] Ко́ливо (від дав.-гр. κόλλυβον — «варена пшениця») — у слов’ян, зокрема українців, ритуальна страва, поминальна кутя зі злаків з солодкою підливою (ситою), що подається першою на поминальному обіді.
[26] Смирновъ, Внутренніе вопросы въ расколъ стр.208.
[27] К. Валишевскій.
[28] Павло Штепа Московство: видання третє – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2000.
223 А.Трачевскій.
[30] Л.Шишко.
 
[31]Левко Жабко-Потапович.  Христове  Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.40 з посиланням на Ф.Павленковъ. Энциклопедическій словаръ. Ницца, 1899 г., стр. 588, «Гражданскія буквы».
[32] Від того часу Московщина почала кликати себе Росією, а москалів – росіянами, але стара назва її залишалась у Європі аж до часів Олександра II. [Слід зауважити, що «всі московські державно національні клейноди – крадені.У державному славні («Боже,царя храні!» ) слова англійського славня в перекладі А.Жуковськоґо, а музика – старовинна європейська “0,Санктисімо” композитора В.Гена,що її московський композитор А. Львов пристосував до московського перекладу англійського славня. Державний герб – двоголовий орел Московщина вкрала у Візантії. Барви національного прапору вкрала у Голяндії. Назву своєї імперії ( навіть і народу) вкрала в України. Назву своєї столиці (Москва) – у фінів. Навіть свою мову склала з позичок у: фінів, татар,українців, німців,французів. Якщо вибрати з московської мови всі слова, що належать цим народам,то в ній лишиться хіба їхній- направду московський національний твір – матюк.» Павло Штепа Московство: видання третє – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2000.стор. 37] [33] Проф. Д. Дорошенко. Православна церква. Берлін, 1940
[34]Там таки. стор.41
[35]А.Трачевскій. Учебник русской исторіи. СПБ. 1910 г.
  [36] Левко Жабко-Потапович.  Христове  Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго, стор. 43-49
[37] Павло Штепа. Московство. Вид-ня третє – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження». 2000,
[38]Там таки, стор.12-13
[39] Фіно-угорська розгадка «загадкової Росії» Олександр Палій Газета «День» 16 жовтня, 2013
[40] Микола Холодний. Українська мова, як фактор національної свідомости. «Слово» Видання Товариства української мови імені Тараса Шевченка, число 11(33) червень, 1991, стор.2-3.
[41] Маркс К.,Енгельс Ф. Тв. – Т. 1- стор.602 (примітка Миколи Холодного)
[42] Повне зібрання руських літописів. Т. ІX-X – СПб., 1862. – стор.5 (відсилач Миколи Холодного)
[43] Усна поетична творчість російського народу – М., 1954. – стор.4695 (відсилач Миколи Холодного)
[44] Мандельштам І.Є. Про характер Гоголівського стилю – СПб., 19025 (відсилач Миколи Холодного)
[45] Платонов К.І. Слово як фізіологічний лікувальний фактор. – М., 1962. – стор.19 (відсилач Миколи Холодного)
[46] Баскаков Н.А. Російські прізвища тюрксього походження. – «Ізвестія» АН СРСР. – Серія л-ри і мови. – Вип.4. – Т.19. М., 1969. – стор. 356 (відсилач Миколи Холодного)
[47] Там таки.
[48] Рогович В.С. Досвід словника народних назв рослин Південно-Західної Росії з деякими повірями й оповіданнями про них. – К., 1874.  (відсилач Миколи Холодного)
[49] Регушевський Є.С. Роль І.Я.Франка в розвитку української мовознавчої термінології. – Наукові записки філологічного ф-ту Рівненського педінституту. – Т.5. – 1961
[50] Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., – 1960. – стор.49
[51] Млодзінський Г. Практичний російсько-український словник фразеології. – Держвидав України, 1929.
[52] БєлінськийВ. Повне зібрання творів. – Т. 5М., 1955. – стор.349. (відсилач Миколи Холодного)
[53] КонопльовН.О. Про подібність між російськимиі східними звичаями і про початок їх у Росії. – Вісник Європи. – 1828. №4. – стор.257. (відсилач Миколи Холодного)
[54] Ячиков А.  Друга рідна. «Ізвестія», 04.12.1968
[55] Радчук В. Обережно: шовінізм. – Літературна Україна. 14.02.1991.
[56] Мовознавство. – 1934., ч.3. (відсилач Миколи Холодного )
[57] Мовознавство. – 1934., ч.І – стор.28-29. (відсилач Миколи Холодного )
[58] Мовознавство. – 1934., ч.2 – стор.43. (відсилач Миколи Холодного )
[59]Україна. – 1928, ч..3– стор.2017. (відсилач Миколи Холодного)
[60] Рєзніков Л.О. Гносеологічні питання семіотики. – Л., 1964. – стор.151-152. (відсилач Миколи Холодного )
*Погоджуючися з думкою Миколи Холодного щодо значення мови, як ідентифікатора людини з певним народом, нацією і самої себе, я категорично не згоден з його поглядом на міфологічне підґрунтя походження самої української мови та чисто поганським поглядом на Біблійне трактуваня згаданої тези Слова, Яке стало тілом, тобто Ісуса Христа, через Якого, Яким і для Якого й створено світ. Біблія – це не набір єврейських легенд. За легенди люди не йшли б на смерть і не присвячували своє життя Тому, Хто віддав своє Життя за них. (Н.М.)
257 Якщо дивитися на ґенезу культової лексики кожного народу, то вони всі мають під собою міфічно-поганську основу, крім євреїв. І українці тут не виняток. Але так про мови говорити не можна. Бо культова лексика – це тільки фрагмент всієї мови, а звідси не варто зараховувати мову в цілому до міфотворчого грунту. Тоді слова, як і вся мова, теж стає міфом і позбавлена сенсу як духовна реальність. Бо розумна людина здає собі справу, що міф – це те, чого немає. Щодо українських поганських богів і боженят, то той, хто пізнав Христа, просвітлений Ним і Його Словом, розуміє, що за ними стоїть лукавий, диявол, ворог людських душ. Вони однаковою мірою є монстрами і демонами, і нічим не шляхетніші одне від одного. Ніжна і лагідна назва лжебога не рятує душі грішника, а зводить його на манівці й веде до прокляття й геєни огненної: «А лякливим, і невірним, і мерзким, і душогубам, і розпусникам, і чарівникам, і ідолянам, і всім неправдомовцям, їхня частина в озері, що горить огнем та сіркою, а це друга смерть!» (Обявлення 21:8) (Н.М.)
258 Горюнова Є.І. Етнічна історія Волго-Окського міжріччя. – М., вид-во АН СРСР, 1961. – стор.243. (відсилач Миколи Холодного )
259Цховребова Е. Дівоча мова у народів СРСР за радянського періоду. – Осет. мовою. – Фідіуаг, 1961, №4. – стор.91-93; Виноградов П. Дитячі темні мови. – Іркутськ, 1920, Климчицький С. Секрета мова у ягнобінців і язкулімців. – Труди таджикської бази АН СРСР. –9. – 1940. – стор. 104- 117. (відсилач Миколи Холодного )

[64] Костомаров М.І. Малоруське слово. – Вісник Європи. – 1881, ч.1.(відсилач Миколи Холодного)
[65] Білодід І.К. Ленінська теорія національного будівництва в соціалістичному суспільстві. – К., 1969. – стор.15. (відсилач Миколи Холодного )
[66] Микола Холодний. Українська мова, як фактор національної свідомости. «Слово» Видання Товариства української мови імені Тараса Шевченка, число 11(33) червень, 1991, стор.2-3.
 
[67] https://chudinovandrei.livejournal.com/1288941.html МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ:Пермь, Пермский край, Russian Federation (значна частина цитат узята з цієї сторінки автора – Чудінова Андрєя)
[68] Джерело: http://reime-rus.com
[69] Левша (сказ), Московська версія «Вікіпедія»
[70] Наконечний Є. П. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — стор.27
[71] Петро Голубенко. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К.: Дніпро. – стор.209
[72] Там таки, стор.207-209
[73] Іван Огієнко. Українська культура. Київ, 1918 р., с.89-91
[74] Iвaн Огiєнкo (Митpoпoлит Iлapioн) Iстopiя укpaїнськoi літературної мови / Упoряд., aвт. передмoви i кoментapiв М. C. Tимoшик. 2-e видання випК.: Haшa кyльтyрa i нayкa, 2001. – cтор.179-181.
[75] Там таки, стор.201
[76] Українські приказки, прислів’я і таке інше. Уклав М. Номис / Упоряд., приміт. та вступна ст. М. М. Пазяка.— К.: Либідь, 1993.— 768 с («Літературні пам’ятки України») відсилачі на: москаль 76—78, 166, 329, 391, 590, 596, 696, 697, 704—706, 708 Москва 69, 76, 543, 601.
[77] Петро Голубенко. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К.: Дніпро. – стор.189)
 
[78] http://litopys.org.ua Ізборник Олександр Оглоблін
[79] Петро Голубенко. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К.: Дніпро. – стор.218
[80] Ф. С­-чук, “Християнство і націоналізм”. Видання Укpaїнськoгo Єванrельського Об’єднання в Північній Америці ,Торонто – 1966 – Детройт, стор.123-133 з посиланням на статтю Івана Барчука, “Вавилонська башта і єдність”, часопис “Дорога Правди”, вересень 1948 року.
[81] Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української мови/ Упоряд., авт.. істо.-біогр. Нарису та приміт. М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2001 – стор.175.
[82] Всі дати звірені та подані за посиланнями на: Ніна Вірченко. Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.) https://ludvas1.io.ua, а також на: Сушко Р.Левицький М.Хроніка нищення української мови. — Б.МММ «Таля», 2012.
[83]  Там таки, стор.176.
[84] Сушко Р. Левицький М. Хроніка нищення української мови. — Б. МММ «Таля», 2012, стор. 9
[85] Іван Огієнко Українська культура, Київ, 1918 р., стор.138-139
[86] Там таки.
[87] Сушко Р. Левицький М. Хроніка нищення української мови. — Б. МММ «Таля», 2012, стор.11
[88] Там таки, стор.6
[89] Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української мови/ Упоряд., авт.. істо.-біогр. Нарису та приміт. М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2001 – стор.170.
[90] Російщення України. Науково-популярний збірник під редакцією Леоніда Полтави. Вид-ня Українського конгресового комітету Америки, Нью-Йорк, 1984, стор.260-61
[91] Іван Огієнко Українська культура, Київ, 1918 р., стор.142
 [92] Сушко Р. Левицький М. Хроніка нищення української мови. — Б. МММ «Таля», 2012, стор.11
[93] Іван Огієнко Українська культура, Київ, 1918 р., стор.143
[94] Там таки.
[95] Наконечний Є. П. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — стор. 23, 26, 30
[96] Там таки, стор.19-20, 28-29
[97] Іван Огієнко Українська культура, Київ, 1918 р., стор.144-47
[98] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.16-17
[99] Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української мови/ Упоряд., авт.. істо.-біогр. Нарису та приміт. М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2001 – стор.178.
[100] Петро ІІ, українська версія «Вікіпедія»
[101] Анна Іванівна, українська версія «Вікіпедія»
[102] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.17-18
[103] Там таки, стор.18
[104] Панашенко В.В. Єлизавета Петрівна  [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й
[105] Петро ІІІ, українська версія «Вікіпедія»
[106] Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Передмова І.О. Денисюка. – Львів: Світ, 1991, «Памятки історичної думки України», стор.428.
[107] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор. 21
[108] М. Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ.
[109] Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української мови/ Упоряд., авт.. істо.-біогр. Нарису та приміт. М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2001 – стор.183
[110] Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Передмова І.О. Денисюка. – Львів: Світ, 1991, «Памятки історичної думки України», стор.429
[111] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор. 21
[112] Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Передмова І.О. Денисюка. – Львів: Світ, 1991, «Памятки історичної думки України», стор.429
[113] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор. 22
 
[114] Зруйнування Запорізької Січі. Українська версія «Вікіпедія»
[115] Ніна Вірченко. Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.) https://ludvas1.io.ua
[116] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор. 23
[117] Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української мови/ Упоряд., авт.. істо.-біогр. Нарису та приміт. М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2001 – стор.183
[118] Там таки.
[119] Ніна Вірченко. Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.) https://ludvas1.io.ua
[120] Російщення України. Науково-популярний збірник під редакцією Леоніда Полтави. Вид-ня Українського конгресового комітету Америки, Нью-Йорк, 1984, стор.262
[121] Згідно з опитуванням, в основному погано до України ставляться 38% респондентів, дуже погано – 18%. При цьому позитивно до України ставляться 24% опитаних, а 2% – ставляться дуже добре. Решта 11% вагалися з відповіддю. 2003-2019, Левада-Центр. http://www.levada.ru/2016/10/19/mezhdunarodnye-otnosheniya-3
[122] Остап Дроздов, український письменник, журналіст, ведучий хард-ток-шоу «Drozdov» та політичного ток-шоу «Прямим текстом».
[123] Катарсис (від дав.-гр. κάθαρσις – підняття, очищення, оздоровлення)
[124] Левко Лук’яненко.  Сповідь у камері смертників. Життєпис (Травень 1988 року, с.Березівка.)
[125] Які європейські мови найближчі між собою? https://gazeta.ua 31 травня  2016

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Михайло Назаренко

Народився: Запоріжжя 1965; 1986-91 - Запорізький держуніверситет, спеціальність: викладач української мови та літератури. Працював учителем у школі 3 роки; 15 років - диктором і ведучим програм "Слово про слово", "Гранослів" на ОДТРК "Лтава".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button