Проза

Подарована радість

Ліниво поскрипує від вітру стара розлога яблуня під заваленою снігом стіною низенької Кравчукової хатини, набридливо шкребе по замерзлій шибці кривою гілкою, наче проситься впустити погрітись. Сніговій, натрудившись за цілий день, намурував отакенні кучугури, і знесилившись, потихеньку вщухав, лише подекуди сердито сипле по вікнах колючими шпичками.

Олексій ледь підвівся на ноги й, опираючись на похилений стіл, відчув, ніби щось хитає ним, мов вітрилом на палубі приреченого корабля, якого буденна життєва круговерть повільно і впевнено затягує на саме дно.

Отак, хитаючись, він підійшов до напівзруйнованої задимленої грубки, силкуючись вкинути в жевріючий попіл ще кілька трухлявих полінець. Тоді намацав у штандартах стару зім’яту газету, кинувши оком на її дату, одірвав косий клаптик й заходився витрушувати у жменю з дірявої кишені самосад.

Щось ніяк не може згадати Олексій, який нині день надворі, давно вже збився з ліку, не знає навіть котре число на календарі.

Для цього чоловіка часу просто не існувало. Він, сам того не відаючи, перестав його сприймати. «А нащо воно мені – оте число?» – пхикнув з іронією сам до себе й насилу закрутив цигарку. Одне він пам’ятає добре – вже третій місяць, як він на волі.

За спиною у нього хтось кахикнув і слідом почулося невдоволене кряхтіння. Олексій задивовано повернув голову – Іван міцно спав, розвалившись на столі, скупо заставленому небагатими наїдками, а в осерді височіли порожні пляшки з-під пива та самогону. Одну таки вони не здолали.

Вже вкотре господар хати святкує з товаришем таку поважну подію – свободу.

Певне, до всього звикає людина, так й Олексій звик до свого хмільного стану, жив, опустивши руки, боячись зазирнути у вічі завтрашньому дневі. Сьогодні вони з товаришем, як кажуть, «на коні».

Зранку надибали діло: пішли «підкалимити» до далекої Іванової родички. Позрізали на долині надламані верби, до полудня все перерубали – навіть не відчули втоми. Думки про обіцяний могорич змушували працювати хутко.

На сьогодні «червонець» для Олексія чималі гроші. От раніше він міг дозволити собі «розкрутитись» чужим коштом. Та ті часи минули швидко і не безкарно…

Ну що ж… за все у цьому житті треба платити…

Чоловік прикурив від вогню в грубці й долив собі ще в чарку, щоб «на сльози не залишилось».

А яблуня за темною шибкою скрипить і скрипить, немов заколисує невдаху-господаря.

Олексій і гадки не мав, скільки часу вони просиділи з товаришем, скаржачись одне одному на свою долю та заливаючись з горя оковитою. Прийшов до тями лише тоді, коли почув крізь тривожний сон як гучно гримнули важкі вхідні двері. Ледве розтуливши повіки відчув як ломить усю голову, побачив, що у хаті залишився сам. Іван хтозна-куди подівся, тільки сіра стіна з диму, мов туман на долині, через який пробивається під стелею тьмяне світло.

«Ой і міцний же шнапс трапився! – подумав Олексій. – Не поскупилась бабка, а чи яке зілля туди додала?»

І враз чує, як десь під самісіньким носом щось хіхікає до нього:

– А що, голубе, очухався! Добряче врізав! А далі, що буде? Кому ти тут потрібен? Поглянь-но тільки на себе! Завтра ж те саме буде. Може вернешся назад у зону? Отака тобі доля, козаче! – співчутливо мовить невидимий голос. – Або бери он мотузку в руки, – уже не гигикає, а вороже підказує, що робити оте «невідь-що».

Чоловік зі страху мало не впав на долівку, хотів було когось гукнути, та в горлі миттєво пересохло. Зиркнув перелякано по хаті – нікого не видно, самі голі давно не білені стіни, над залізним ліжком із роздертою брудною ковдрою та лантухом замість подушки, в кутку висить чийсь образок, обплутаний павутинням, у грубці дочадює останнє поліно, а коло вікна він сидить за столом – от і все.

А «воно» знову гигикає, наче думки читає: «Оце все твоє майно, голубе, що ще залишилося. Кепські твої справи…»

– Цур мені! – скрикнув зомлівши від страху чоловік і перехрестився. – Одчепись! Що це за пошесть така?! Чи це вже я справді з глузду з’їхав?.. – впав важкою головою на стіл, і знову було б провалився в хмільне забуття, аж чує те саме:

– А що береш мотузку? Чи жалкуватимеш за цими злиднями?

Олексій здригнувсь: «Немає тут нікого, невже оця пляшка зі мною балакає?» – обхопив голову руками й у розпачі застогнав, а сам думає: «З осені отак не просихати, тут і не таке може примаритись. А може плюнути таки на це все та й справді піти в зашморг? Скільки того життя залишилось?… Валентина розв’язала собі руки, як ще перед першим ув’язненням утекла з синочком. Може досі свою щасливішу долю зустріла. Вона й не заплаче… А синок?…»

Згадавши про малого, Кравчук відчув як його кам’яне серце, яке не турбувалося сином стільки років, охопила важка туга й затрусились губи.

– Навіщо синочкові такий батько? – підсумував усе пережите спантеличений Олексій.

Повільно підвівся й рішуче попрямував до ліжка одв’язувати від поручнів стареньку пожовклу фіранку. Витяг мотузку, спробував чи міцна й знову востаннє вже зиркнув на хату.

«Може до дверей почепити?» – роздумує затьмареним розумом чоловік, угледівши великого цвяха в одвірку. Та раптом чує наче щось потупотіло попід вікнами, а тоді донісся до вух тихий мелодійний спів:

«Нова радість стала,

Яка не бувала,

Над вертепом зоря ясна

Світу засіяла…»

– Хутчій зачіплюй! – грізно наказує невидимий голос за спиною, немов хтось пильно стежить за Олексієм, підганяючи до петлі, аби не передумав.

Кравчук завмер на місці, нашорошив вуха: «І що вже в цій дурній голові колотиться, людоньки добрі?! То пляшка балакає, а то вже ангели за мною співають… Не витримати мені всього цього!» – заволав на всю хату. І наче аж протверезів.

– Боже, рятуй мене, Боже!

А спів лунає дедалі гучніше:

«Ангели співають,

Бога прославляють,

Усім людям Добру Звістку

Нині сповіщають…»

– Добрий вечір, господарю! Із Різдвом Христовим будьте здорові! – вигукують дзвінкі дитячі голосочки.

– То це нині Різдво? – мовби схаменувсь Олексій і пішов у темні сіни навпомацки відчиняти двері.

Світло із закуреної кімнати впало на двох невеличких діток із торбинками, котрі стояли біля порогу. Дівчинка видавалась більшенькою, смаглявенькою, а хлоп’я, певно, зовсім мале, здається циганчата, носики вітром нашмагані й щоки, а оченята сяють цікавістю.

Угледівши обоє в дядькових руках мотузку, відсахнулись ураз, мало не попадали із переляку на сніг.

– Не бійтесь, дітки! – одразу зрозумів чоловік і хутко сховав мотузку до кишені.

Подумав присоромлено: «Дітей перелякав, дожився – у Святе Різдво вішатись надумав».

– Добрий вечір вам, діточки! Це ви так славно співали? Дякую вам, дорогенькі! А чиї ж ви будете, циганята?

– Мамині – стиха відповіло хлоп’я.

– А тато ваш хто? – розпитує далі Олексій, відчуваючи, як в голові йому посвітлішало.

– Немає тата, – мовить малий і розглядає щось за його спиною.

Чоловік замовк, не відаючи, що їм сказати ще й на мить уявив свого синочка, який може трішки вищенький за цього хлопчика. Може також десь отак колядує нині і на чиєсь співчутливе запитання «де татко?», так само відповідає: «Немає татка, мамин я».

Олексій журно витер солону сльозу, що потекла аж у вуса.

– А як же мамка пустила вас самих у таку темінь?

– Мама хвора вдома лежить. Рубала дрова та й застудилася, – відповіло дівча. – А ми з Будулаєм колядуємо, – погладила велику білу собаку, що присіла біля їхніх ніг і теж розглядала незнайомця.

– Он який красивий ваш Будулай! – усміхнувся Олексій. – А що ж я вам, дітоньки, можу дати? Не маю я ані цукерок, ані інших солодощів.

– А ви нам, діду, грошей хоч дрібку дайте, – сміливо каже дівчинка.

– Діду? – здивовано повторив чоловік. Так його ще ніхто ніколи не називав. – І грошей у діда немає, ані копієчки, вже віддав колядникам, які були попереду вас, – обдурив він, згадавши на що змарнував нині зароблений карбованець.

А дівчинка далі про своє наболіле оповідає:

– Ми з братиком збираємо гроші мамі на ліки, бо кашляє дуже. А раніше, коли мама була ще здоровою, ми хотіли наколядувати багато, щоб купити нові стільці, бо наші вже геть купи не тримаються. Ось стільки ми маємо вже грошей, – дістала з кишеньки копійки й радісно показує Олексієві.

– На стільці… на ліки… – тихо пробурмотів пригнічений чоловік і знову відчув такий сором, що втікав би зараз з цього порогу куди очі дивляться.

«Дітки в такій нужді, бідолашні, а я пиячу, мов останній нелюд», – шморгнув носом й одвів мокрі очі вбік.

А діти стоять перед ним і чекають чогось, навіть не думають відступати нікуди від дверей, неначебто в гості зайшли до Олексія.

– Діду, а ви нас не вкрадете? – раптом питає малий і розтирає рукавичкою почервонілі щічки.

– Ні, я дітей не краду, – усміхнувся «дід», – а хіба циганчат можна вкрасти?

Малі мовчали, не розуміючи чоловікового гумору.

– А заспівайте мені ту вашу гарну колядку ще раз, будь ласка, – попросив Олексій і відчув у душі, що йому зовсім не хочеться, щоб ці діти йшли від нього, залишивши його наодинці.

Колядники перезиркались, і, згадавши, що мама веліла співати всім щиро, як для Господа, дружно почали:

«Нова радість стала,

Яка не бувала,

Над вертепом зоря ясна

Світу засіяла.

Там Христос родився…»

Уважно слухав схвильований чоловік пісню, спершись спиною на одвірок, навіть не відчуваючи холоду. Його серця торкалось кожне слово, що злітало з дитячих уст. Колись може й він малим знав цю колядку, силкувавсь пригадати… Ні, не згадає.

Нарешті колядники змовкли й затупцювали на місці:

– Вельми дякую вам, дітки! Молодці! Що ж таке мені вам подарувати за вашу «нову радість»? Не відпускати ж вас отак без гостинця.

Олексій щиро пошкодував, що через ту прокляту горілку він забув яке велике нині свято. А в його домі навіть цукерки для колядників немає.

І раптом помітив, як хлопченя жадібно дивиться на сани в темному кутку.

– А санчата у вас є, артисти? – зрадівши, запитав Олексій.

– Немає… – в один голос відповіли діти.

– А хочете я вам оці сани подарую? Ви любите кататися?

– Дуже хочемо! І кататись безмірно любимо, тільки на старій цераті з гори ковзаємось, – щебече дівча.

– Беріть їх, дітки! – ледь не розплакався знову перед малими Олексій.

Витяг сани на середину сіней, хотів за звичкою ввімкнути світло, щоб оглянути їх, та лампочка давно згоріла. Заніс санчата до хати, діти зайшли слідом.

– Шкода, мотузки немає, – мовить сам до себе, а тоді щось згадавши, витяг з кишені мотузку. – Тут добрій справі і послужиш. Бачите, – уже до дітей, – у діда все є напохваті.

Діти мовчки гляділи поки Олексій чіпляв до санчат мотузок.

– А де ж ви мешкаєте, циганята?

– На тому кінці села, де ферма, – відповідає дівчинка.

– І не боїтесь так далеко йти, вас же можуть налякати або ж скривдити? – поцікавився чоловік.

– Ні, мама казала, що нас Бог оберігатиме.

– Бог? – здивовано перепитав Олексій.

Діти з нетерпінням чекали подарунка.

– Ну ось, усе гаразд, можна й сідати.

Він виніс сани за поріг.

– Бачите які вони міцні та широкі, дарма що старенькі, обоє поміститесь.

Дітвора задоволено защебетала:

– Дякуємо вам, дідусю. Ви нам велику радість подарували, – тішаться обоє і не вірять своєму щастю.

– Ні, це ви мені велику радість подарували, дорогі мої! Спасибі, що завітали! Ідіть з Богом!

Малі колядники поскладали на подаровані сани свої клунки й весело потягли їх за собою.

Довго стояв Олексій на порозі, дивлячись їм услід, доки не відчув, що промерз до кісток.

Зачинив двері на залізну клямку й підійшов до вікна. З-за брудної вишитої фіранки дістав полуплений шматок старого дзеркала й несміливо протер його рукавом. Глянув, і мало не випустив з рук: сам себе злякався. На нього дивився зморщений старезний дід. Замурзані вуса, кудлата борода, шапка набік, як в діда Мазая, і страшні червоні очі.

«Стривай-но, Олексію! Невже це ти? Мені ж усього тридцять років… До чого ж я дожився? Чужі діти злякались, дідом звали, – примовляв чоловік, – а коли б мене такого побачив мій Олександр, нізащо б не впізнав. Нема з мене жодної користі на цьому світі: ані собі, ані людям. Хату всі минають. І навіщо мені таке життя?» – і рука сама потягнулась до недопитої пляшки.

Та раптом, мов струмом по тій руці, і вона спинилась: «А нова радість?» – умить згадав зажурений чоловік.

Довго не вагаючись, вхопив ту «балакучу» пляшку й відчайдушно гепнув нею об підлогу. Почувши дзенькіт, Олексій владно мовив:

– Ні, голубонько! Нічого в тебе більше не вийде! – і заходився шукати на припічку закинутий шматок мила і тупу стару бритву.

«Може ти, чоловіче, хоч раз у житті людям добре діло зробиш? – тепер до нього промовляло його серце. – Може у цих бідолашних діток десь блукає такий самий «гарний татко», як ти, що проміняв сім’ю на чарку, а в хаті немає кому стільця дітям полагодити».

Озирнувшись по напівпорожній хаті, він нагледів дві старенькі, але ще міцні табуретки. Похапцем поголився, накинув на плечі ватянку й, підхопивши їх попід руки, вибіг на вулицю.

Ніч зоряна-зоряна. Сніг навкруги біліє в кучугурах у місячному світлі. На дорозі Олексій одразу помітив слід від своїх саней. То з одного боку, то з іншого попід ворітьми чути дитячий сміх і колядки. Прислухався – не та пісня… «Де ж мої?»

Раптом, неподалік, біля сусідньої хатини залунав той самий знайомий уже серцю спів. Чоловік швидко побіг на нього, провалюючись у глибокий сніг. Діти доспівали, сховали у торбинку бублики й цукерки, які дала тітка, і потягли сани до воріт.

Олексій попрямував їм назустріч:

– Діти, покажіть-но мені, де ваша хата.

Малі завмерли на місці, перелякавшись незнайомця з табуретками в руках. Собака загарчав біля саней. Аж тепер збагнув чоловік, чому діти його не впізнали й лагідно заговорив до них:

– Та це ж я, не бійтесь, циганята! Ви вже, певне, добре змерзли. Сідайте обоє тісненько на санчата, а я потягну вас додому. Певне, мамка ваша вже хвилюється.

– Дядьку, а ви вже не дід? – першим озвалося хлоп’я, упізнавши його голос.

Сестричка також пильно вдивлялась у знайомі вже риси чоловіка.

– Та, дід, тільки вуса і бороду поголив. Так краще, правда ж? – мовив чоловік.

– Авжеж, краще! Ви зовсім і не дід, – весело промовила дівчинка, признавши й собі чоловіка.

Олексій відчув, як радість хвилею війнула в серце. Отак і потягнув своїх колядників додому: в одній руці сани, в іншій – табуретки.

– А що мені, цікаво, ваша мамка наворожить? – питає, оглядаючись на діток, чоловік.

– Вона не ворожить, вона молиться, – відказує дівча.

– Справді молиться? – здивувався чоловік. – А якої ж ви віри, циганчата?

– Ми віримо в Ісуса Христа, – сміливо відповідає дівчинка. – У Нього сьогодні день народження.

Олексій замовк, а собі подумав: «А я в кого вірую?» І знову поцікавився:

– А хто ж вас навчив такої гарної пісні?

– Ми з мамою ходимо в зібрання, там усіх дітей вчать співати.

– В яке зібрання? – нічого не тямить Олексій.

– Там про Бога читають у книжці й моляться, а ще всі співають, – тлумачить мале дівча.

Решту дороги Кравчук мовчав, уявляючи собі, що то за «зібрання» таке, про яке він ніколи й не чув. Певне, там добрі люди збираються, думав собі чоловік.

– Ось і приїхали, он наша хата! – радісно вигукнув хлопчик, коли вони повернули у вузеньку, заметену снігом вуличку.

– Ідіть, колядники, потіште свою мамку різдвяними гостинцями. Несіть і ці табуретки до хати. Це вам за колядку. А я вдень десь їй ліків попитаю.

Читайте також:

Олексій повернувся до своєї порожньої хати. Багато дорогою розмірковував. Ліг, а сну немає. Закурив, десь глибоко в серці відчув велику тугу за своїм синочком. Вирішив будь-що розшукати.

Багато розпитував Олексій Кравчук знайомих і незнайомих, у сільради звертався, у дитсадки, селами мандрував, знайшов таки. Казали люди, що коли він на фермі сторожем влаштувався горілки зрікся, за розум узявся. А навесні вернулась із хлопчиком Валентина – пробачила. Щасливішого чоловіка, мабуть, немає у всьому селі. Люди довіряти стали. Синок від тата ні на крок не ступить. Ще кажуть, що дивним він став: часто з малим любить наспівувати різдвяну колядку про “нову радість».

Автор: Калашнікова Л.

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
Підтримайте нас!

Цього року понад 4 мільйони людей отримали доступ до ресурсів газети Слово про Слово. Для того, щоб рухатися далі нам потрібна ваша підтримка і фінансова допомога. Пожертвуйте зараз!

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!