Блог Михайла Назаренка

Біблія Івана Хоменка

З виходом у світ перекладу Святого Письма Івана Огієнка справа перекладу не спинилась. Потребу мати Біблію в українській мові гостро відчував й інший біблієзнавець Іван Хоменко, священник Української греко-католицької церкви. Що це була за людина і як він працював над своїм твором всього життя, присвячено наступний нарис нашого циклу. Запевняю, шановний читачу, що і в ньому ти також віднайдеш щось цікаве для себе, чого не знав, як і я, коли досліджував історію перекладу. Бажаю тобі цікавого читання і насолоди від невідомого.    
На відміну від Івана Огієнка, Іван Хоменко не залишив по собі такої великої літературної спадщини. Проте він був людиною, що не поступалася своїми знаннями та ерудованістю другому перекладачеві Святого Письма на українську мову. Найголовнішою метою та найціннішим здобутком  всього життя для Івана Хоменка, як і Огієнка, була праця над перекладом Біблії на русько-українську мову. Цьому він віддав усі свої сили, свій час і знання. Як це не дивно, але чомусь більш докладного життєпису про третього перекладача Біблії не так багато, крім тих загальних фактів, що подає про нього українська версія «Вікіпедії». Тож автор цих рядків вишукував всіляких можливостей через доступні засоби дізнатися більше про Івана Хоменка. Все, що стало відомо мені, ділюся з тобою, шановний читачу. Що ми можемо знати  про цю неординарну й самовіддану людину, яка попри свою відірваність від Батьківщини, присвятила себе шляхетній справі – перекласти Святе Письмо на мову свого знедоленого народу?
«В 1997 р. на кафедрі української літератури Вінницького педагогічного інституту (тепер університет імені  Михайла Коцюбинського) завершувалася робота над укладанням літературного словника Вінниччини «З-над Божої ріки…

Одного ранку я почув по радіо голос відомого вченого-мистецтвознавця і біблієзнавця професора Дмитра Степовика. Розповідав він про третій переклад Святого Письма українською мовою, що його виконав священик з Вінниччини отець Іван Хоменко. Це одразу заінтригувало: йшлося про мого однофамільця, до того ж перекладача та ще й земляка, отже, про постать, гідну згадки у майбутньому словнику. Біблія ж – одна з вершин світового письменства, і, як справедливо наголошує Дмитро Степовик, «та мова, якою перекладено Святе Письмо, вічна і незнищенна, які б інтриги проти неї не затівали вороги».
На жаль, в радіопередачі майже нічого не було сказано про отця Івана Хоменка. Де й коли він народився? Чи живий-здоровий? Яку мав освіту? Як склалася життєва доля цієї незвичайної людини?
На моє прохання розповісти докладніше про перекладача з Вінниччини Дмитро Степовик відповів через два місяці: був у відрядженні за кордоном. А тим часом рукопис словника «З-над Божої ріки» пішов у виробництво. Я встиг включити до нього лише коротку, дуже неповну довідку про отця Івана Хоменка на основі почутого по радіо.
Дмитро Власович надіслав ксерокопію своєї статті «Третій (римський) переклад Біблії українською мовою» (1996) про працю І. Хоменка. А в листі від 26 листопада 1997 р. зазначив: «На жаль, подробиць життя цього видатного богослова і перекладача я не знаю». Проте вихід є, обнадіяв учений, і порадив звернутися до Курії отців Василіян у Римі, яка організувала редаґування і видання Святого Письма.
У липні 1998 р. до Вінниці надійшов люб’язний лист отця д-ра Порфирія Підручного, який відав у Курії науковими питаннями. Висловивши жаль з приводу того, що про отця Івана Хоменка «ще ніхто нічого не написав», він подав кілька цінних штрихів до характеристики нашого видатного земляка: «У 1963 році я з ним жив кілька місяців у Римі. Він тоді їхав до Василіянського новіціяту в Мондері [Mоndare, Canada]. Це була надзвичайно освічена людина, з великою дозою козацького гумору. Ми його звали «Козаком з Хортиці». В Головному архіві Чину святого Василя Великого в Римі о. Порфирій Підручний розшукав і надіслав мені ксерокопії автобіографії о. Івана Хоменка, свідоцтва про його навчання в Київському університеті, некрологу та інших документів.
Вже вкотре довелося переконатися, що світ справді тісний, а віддалене в часі і просторі іноді стає поруч, несподівано входить у наше буденне життя. З надісланих документів з’ясувалося, що о. Іван Хоменко – уродженець Вінниці, нині на Старому місті живуть на прадідизні (ріг вулиці Московської і майдану 8 Березня) його близькі родичі, в тім числі його небога, а моя давня, ще з юнацьких років, приятелька, учителька-пенсіонерка Зоя Хоменко. З її допомогою пощастило зібрати цінні свідчення про о. Івана Хоменка. Його сестра у перших Олександра Хоменко (померла у 90-річному віці в 2001 р.) зокрема згадувала, що приїзди Івана до батьків були святом для всієї великої родини.
Був він високим, струнким і вродливим юнаком, привертав увагу своєю доброзичливістю й освіченістю, повагою до старших і любов’ю до дітей. Високе чоло, русявий хвилястий чуб, розумні сірі очі, які не раз опромінювала сонячна усмішка – таким залишився він у пам’яті й переказах інших родичів. Так, брати Постоловські – 85-річний Микола Костянтинович та 76-річний Андрій Костянтинович – розповідають, що їхній двоюрідний дядько знав багато мов, захоплювався книжками, у його великій бібліотеці були видання англійською, французькою, німецькою та іншими мовами, наукова література, зокрема з філології та математики.
На майдані 8 Березня (колишня «Царина») збереглася оселя, в якій наро-
дився перекладач Святого Письма. В наш час хату обклали цеглою, поміняли дах. Нині тут живе його небога Оксана Хоменко. Частково зберігся і сад, що його виплекали ще перші господарі.
У світ Іван Софронович прийшов 11 [23] листопада 1892 року в родині міщанина, як сказано в документах, точніше, хлібороба, розважливого і дбайливого господаря Софрона Хоменка та його дружини Марії з роду Кревських.
Христив хлопчика священик церкви святого Миколая на Старому місті Павло Вікул, колишній учитель Михайла Коцюбинського у Шаргородській духовній школі. Варто згадати, що в другій половині 1880-х років, коли на Поділлі активізувався народницький рух, до якого був причетний і молодий письменник, він зблизився з о. Вікулом, людиною високоосвіченою, гуманною і демократичною, активним учасником громадського життя у Вінниці. Справді, як дивовижно перетинаються життєві стежки видатних людей!
У дружній працьовитій сім’ї Хоменків зростали четверо синів і дочка. Тут шанували народні звичаї, рідну мову, витав дух любові до поневоленої і зневаженої України. Батьки дбали про освіту дітей. Особливі надії покладали на Іванка, найстаршого із синів.
Після початково-парафіяльної школи він вступив до Вінницької класичної гімназії, яку блискуче закінчив. Як обдарованого і старанного учня його звільнили від плати за навчання.
В 1913 р. юнак подав документи на історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира. Крім здобуття обов’язкових занять, він багато працює самостійно: вивчає мови, історію України, рідне й світове письменство, поринає у громадську роботу. У березні 1914 pоку, коли патріотичні сили України відзначали 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка, Іван Хоменко взяв активну участь у студентських демонстраціях протесту проти заборони вшановувати пам’ять великого поета.
Коли ж вибухнула Перша світова війна і на Південно-Західному фронті для російського війська склалася загрозлива ситуація, Київський університет був евакуйований на Схід, до м. Саратова. Опинився на чужині і наш земляк.
Після третього курсу він змушений був перервати навчання. В автобіографії, написаній 18 червня 1963 року, Іван Хоменко так пояснив цей факт і подальші перипетії свого життя: «По поверненні до Києва внаслідок військових подій трудно було думати про науку в університеті і я пішов на село Юрківку біля Жмеринки, де став учителювати, мабуть, у першій на ті часи українській гімназії, що її мої університетські товариші були заснували. На жаль, тодішні бурхливі часи несприятливо відбилися на нашій гімназіяльній праці, і я вернувся до Києва».
Лютнева революція 1917 pоку, потужна хвиля національно-визвольного руху захопили юнака. Центральна Рада призначила його інструктором на Київщині, в обов’язки якого входило налагодження інформації про зміст тогочасних подій, роз’яснення політики уряду України, пробудження національної самосвідомості населення.
Іванові Хоменку, людині духовно багатій і щедрій, пощастило на зустрічі та співпрацю з відомими українськими діячами, які відіграли важливу роль у його долі. Так, за гетьмана Павла Скоропадського нашого земляка як знавця низки європейських мов запросили на роботу до Міністерства закордонних справ Ук- раїни. Невдовзі за сприяння відомого українського письменника, тоді прокурора Генерального суду Української держави Дмитра Марковича, він разом з послом України в Австрії В’ячеславом Липинським виїхав до Відня. Тут зробив спробу завершити вищу освіту: у вільний від служби в посольстві час відвідував лекції у місцевому університеті.
У столиці Австрії Іван Хоменко познайомився з видатним церковним і громадським діячем, предстоятелем УГКЦ митрополитом Андреєм Шептицьким. Та зустріч визначила сповнення його подальшого житейського покликання. Андрей Шептицький прийняв його до своєї Кам’янець-Подільської єпархії і направив у 1921 р. на філософсько-богословські студії до Риму. Спочатку навчався в Українській колегії, а з 1923 по 1925 роки – у Грецькій колегії святого Атанасія; здобув ступінь доктора філософії. У ті ж роки Іван Хоменко відвідував також лекції в Папському Інституті східних студій.
У зв’язку з недугою спраглий до знань вінничанин змушений був виїхати на лікування до Австрії. Деякий час він жив у Франції та Швейцарії, в 1936 року повернувся до Вічного міста, звідки його забрав із собою до Литви єпископ Бучис і в кафедральному соборі в місті Каунасі висвятив на диякона. З початком Другої світової війни Іван Хоменко приїздить до Риму, закінчує богословські студії й 3 листопада 1940 року»,[1] «маючи 58 літ, досвідчений богослов приймає чернечий постриг і сан священика Української греко-католицької церкви(і знову – дивовижна паралель з Іваном Огієнком, який став ченцем того ж року і в такому ж віці).»[2] «Того ж року о. Іван взяв на себе надзвичайно складну і довготривалу працю – почав роботу над перекладом Біблії, яка тривала все його життя.»[3]
«Як засвідчують родичі, наш краянин упродовж 1920-х років підтримував зв’язки з батьками, допомагав їм матеріально. У розпал більшовицького терору, коли з-за кордону до Вінниці знову надійшов лист, Софрон Хоменко відніс послання в НКВД і зрікся сина, яким пишався потай до кінця свого життя. Своє ж рішення мотивував тим, що Іван зрадив православне віровчення, прийнявши греко-католицьке. Насправді ж батько хотів захистити інших дітей від репресій. Звісток від отця Івана більше не було… Та це не врятувало від загибелі в сталін- ських катівнях його брата Петра, директора однієї з вінницьких шкіл, за фахом математика. В атмосфері постійного страху жила вся родина. Скажемо тут, що за любов до України загинув і другий син Софронія Хоменка – Олександер: його стратили німецькі фашисти під час окупації Вінниці.
Щирий патріот, отец Іван Хоменко більшу частину свого нелегкого життя змушений був провести на чужині. Але ніколи не забував він рідного краю, тужив за ним, прагнув прислужитися йому. Тому і взявся за переклад Біблії (вже третій – після Пантелеймона  Куліша та Івана Огієнка) українською мовою. Зважаючи на слабке здоров’я, оселився в 1949 року на острові Капрі, що в Тірренському морі, поблизу Неаполя, куди свого часу тричі приїжджав на лікування наш славетний земляк Михайло Коцюбинський. Тут, на самоті, у спокійній обстановці молився за Україну й, не поспішаючи, під патронатом архиєпископа УАПЦ Івана Бучка працював над перекладом Святого Письма.
Покровитель української культури й науки, почесний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Іван Бучко підтримував перекладача матеріяльно й морально, постачав йому найновішу наукову літературу, різномовні тексти Святого Письма тощо.» [4]
«Назовні виглядає так, що Іван Хоменко мав найкращі умови для цієї праці. «Він працював у вільному світі, над ним не тяжіли, як над Кулішем та Огієнком, переслідування української мови чи воєнні лихоліття.» [5] «Як відомо, перший варіант перекладу Пантелеймона Куліша згорів на хуторі Мотронівка під чернігівською Борзною; Огієнко, як політичний емігрант, вимушено скитався зі своїми рукописами дорогами зруйнованої війною Європи, закопував результат своєї багаторічної праці на території одного з монастирів під Віднем, а потім продовжував свою працю вже у Вінніпезі як митрополит українських православних всієї Канади, і то вечорами, у вільний час, якого в нього майже не було.
Хоменко ж, маючи замовлення від проводу своєї церкви та отримавши достатні засоби для існування, усамітнюється для тихої праці у безлюдній частині острова Капрі. І проводить там безвиїзно… 20 років. Час від часу для надання консультацій до нього навідуються відомі біблієзнавці, знавці стародавніх мов, студенти-богослови з Рима. З постанням у Римі Видавництва оо. Василіан від 1949 р. організовується редакційний процес із підготовки рукопису до друку.»[6] «Першу редакцію перекладу отець Іван Хоменко виконав упродовж 1945–1957 років.»[7]
«Коли всі книги Біблії були перекладені (наприкінці 50-х років), почалася неодмінна в таких випадках редакційна робота: рецензування перекладу біблієзнавцями й філологами різних спеціальностей, мовностилістичне редагування, створення приміток й іншого наукового апарату, вибір формату книги, шрифта, мистецькополіграфічне оформлення. До складу біблійної комісії, яка перевіряла точність перекладу з богословського погляду, увійшли чільні представники Чину св.Василя Великого з осідком у Римі: Йосип Мартинець, Атанасій Григорій Великий, Тарас Олійник, Ісидор Патрило, Сергій Фединяк, Родіон Головацький, Михайло Ваврик, Василь Ваврик, Орест Купранець. Як писав у передмові до першого накладу новоперекладеної Біблії під назвою “Святе Письмо” (Рим, 1963) тодішній керівник “протоархимандрит) Римського монастиря Чину св. Василя Великого о. Павло Миськів, “перекладені тексти Священна Конгрегація у справах Східної Церкви (одна з урядових структур Ватікану для керівництва католицькими Церквами Сходу, переважно не латинського обряду, в тому числі й Українською Греко-Католицькою Церквою. Д.С.) доручила Василіянському Чинові для опрацювання остаточної редакції нового перекладу та її видання. Над цим і трудилася цілий ряд років спеціяльна комісія… При дальшому перевиданні нашого перекладу неможливо буде уникнути щоразових виправлень та поліпшень. Тут була б і нагода для читача щодо корисної співпраці: уважно читавши, формулювати свої побажання, щоб наша Біблія стала ще більш у духовій пригоді, також і читача майбутнього. Василіянський Чин ретельно пильнуватиме, щоб кожна розумна, нехай і найдрібніша пропозиція у цій ділянці, була належно оцінена й використана”.[8]
«І тут для перекладача починаються несподівані митарства, які добре попсували йому здоров’я. Апробація рукопису проходить досить складно. Рецензенти щоразу надсилали нові й нові зауваження, побажання, рекомендації, які слід було, безумовно, виконувати. Якщо врахувати, що католицький біблійний канон залучає до богослужб значно більшу кількість текстів Старого й Нового Заповіту, ніж, скажімо, у протестантів чи православних, то мороки з уточненнями і поправками побільшало. Після рецензентів із проводу церкви почалися тяжби з членами видавничої комісії та редакторами. Перекладач погоджувався не з усіма правками, за кожну довго, часто безрезультатно, боровся. Маємо рідкісний випадок, коли видавництво і автор мали досить серйозні розбіжності в погляді на якість запропонованого для друку тексту. Вихід у світ цього направду багатостраждального твору 1963 року (на рік пізніше лондонського Огієнкового перекладу) з маркою Видавництва оо. Василіан у Римі застав Івана Хоменка в Канаді, у василіанському монастирі поблизу Мадери, куди він переїхав з острова Капрі, нервово виснаженим, після здачі до видавництва остаточно виправленого тексту. «Попри, здавалося б, щасливе закінчення справи, о. Іван Хоменко працював над своїм перекладом до кінця свого життя – готував друге, виправлене, видання. Він вважав, що редактори та цензори спаплюжили його переклад. Це стало трагедією останніх років життя отця Івана. Знайомство із сигнальним примірником не принесло перекладачеві радості, а ще більше засмутило його.»[9]  Як зазначав пізніше колишній ректор Українського Католицького Університету, доктор богослов’я Іван Хома, перекладач був переконаний, що і рецензенти, і члени видавничої комісії зіпсували його текст. У листах до кардинала Ежена Тиссерана та інших високопоставлених осіб в Італії він писав, що василіани «зіпсували» його переклад…, що хотів би повернутися до Італії аби виправити помилки і перевидати свій переклад.[10] До останніх днів свого життя  від працював над другим, виправленим і переробленим, виданням Біблії, однак появи його в світ так і не дочекався. Помер він в Італії 10 квітня 1981 року в гірській частині острова Капрі в місцевості Анакапрі, лише трохи не доживши до 90 років. Похований в крипті цвинтарної церкви острівного міста; на мармуровій плиті праворуч від входу такий напис: «CHOMENKO d. IVAN 89-981».[11]
«Ще за життя отець Іван сильно переживав заборону користуватися Біблією у його перекладі на українських землях. Однак, він знав, що деякі священики рідної церкви в Галичині, відправляючи богослужби фактично в катакомбах, використовують нелегально передані з-за кордону примірники римського Святого Письма або поширювали її у фотокопіях. Читати Біблію у перекладі і Хоменка, і Огієнка в радянській Україні забороняла не лише влада, а й Російська церква. Тому катакомбна Греко-Католицька Церква на заході України ще багато років служила в церквах за старослов’янською Біблією.»[12]
Чим особливий  переклад Івана Хоменка? Тут я надам слово українському релігієзнацю та мистецтвознавцю Дмитрові Степовику.
«Суттєвою відмінністю цього перекладу, в порівнянні з попередніми двома перекладами (Пантелеймона Куліша й Івана Огієнка), є те, що перекладач о. Іван Хоменко користувався не тільки оригінальними текстами книг Старого Заповіту так званого “першого канону”, які визнані всіма помісними Церквами (православними, католицькими, протестантськими) як богонатхненні, а й книгами “другого канону” (Товита, Юдити, Перша книга Макавеїв, Друга книга Макавеїв, Мудрости, Сираха, Варуха, Лист Єремії). Та обставина, що він включив до свого перекладу книги “другого канону”, які православно-протестантські біблієзнавці схильні вважати апокрифами, – пояснюється традицією католицьких Церков. Ці апокрифічні книги є тільки в Старому Заповіті, тому в цій частині Біблії Хоменкового перекладу є аж 47 книг, тобто на 8 книг більше, ніж у Кулішевому та Огієнковому перекладах (де містяться 39 книг Старого Заповіту). Число ж книг Нового Заповіту в усіх перекладах стале: 27. Священнослужитель отець Іван Хоменко – український греко-католик, добрий біблієзнавець і добрий знавець мов класичних (єврейської, грецької, латинської) і сучасних (французької, англійської, німецької, італійської). Саме в період перекладацької праці отець Іван Хоменка були відкриті знамениті кумранські рукописи, які пролляли додаткове світло на історію біблійних текстів, на їх автентичність, правдивість і богонатхненність. Перекладач дуже уважно стежив за дослідженнями кумранських рукописів і враховував істотні висновки визнаних науковців-біблієзнавців.
Книги Старого Заповіту о. Іван Хоменко перекладав за масоретськими текстами.[13] Що стосується Нового Заповіту, то перекладач користувався так званими критичними текстами, тобто реконструйованими на основі порівнянь і зіставлень первісними текстами Євангелій та інших книг Нового Заповіту. Іван Хоменко скористався критичним текстом Нового Заповіту, що його вшосте був видав Папський Біблійний Інститут.»[14]
«До речі, про мову і стиль. Перекладач о.Іван Хоменко дбав не тільки про точність передачі думки, але і про красу мови.»  «Іван Хоменко тонко відчував мелодику і барви рідного слова, володів його лексичним розмаїттям і виражальними засобами. Він доклав усіх зусиль, щоб Святе Письмо належно зазвучало мовою українського народу.» [15] Його лексика багата і розмаїта. Родом з Українського Поділля, яке на мовному полі увібрало в себе багато слів Наддніпрянської, Лівобережної, Правобережної України, навіть Волині й Галичини, о. Іван Хоменко повною мірою застосував красу мови свого отчого краю і в своєму перекладі. Але, звичайно, як і кожний переклад, а особливо такий поважний і відповідальний, як переклад Слова Божого з далеких від української мови давніх мов, якими сьогодні майже ніхто не розмовляє, переклад о. Івана Хоменка вимагав ретельного мовностилістичного редагування. Його здійснювали відомі в українській діяспорі на Заході майстри слова: Ігор Костецький[16] (мовностилістичне редагування книги Сираха, Євангелії від св. апостола і євангеліста Івана та загальний редакторський нагляд за текстом всієї Біблії), письменник Василь Барка[17] (мовностилістичне редагування Об’явлення св. Івана Богослова), професор Михайло Орест Зеров[18] (науковий консультант з питань стилістики). Чи не найбільшою проблемою для перекладача і редакторів мови була проблема передачі літерами української абетки численних власних назв так званих топонімів (географічних назв) і антропонімів (імен людей). Однозначно цієї проблеми розв’язати було неможливо. В цьому відношенні в передмові до першого видання “Святого Письма” сказано: “З-за наявности імен, закорінених в нашій мові, що суперечать вимові оригінальній, не можна було ані транскрибувати їх оригінально, ані, навпаки, достосувати до українізованої вимови колосальну решту імен, які в нас традиції не мають.
Третій повний переклад Біблії сучасною українською літературною мовою з’явився друком 1963 р., під час заключних сесій Другого Ватіканського вселенського собору. Його поява через кілька років після опублікування другого повного українського перекладу митрополита Іларіона (професора Івана Огієнка) засвідчила активізацію української перекладацької діяльності з давніх мов взагалі, і біблійної зокрема. Хоч третій переклад це насамперед здобуток і заслуга Української Греко-Католицької Церкви і її найбільш вченого чернечого ордену Чину св. Василя Великого, все ж таки це була подія всеукраїнського значення. Третім перекладом Біблії (у першому виданні й наступних перевиданнях) користуються не тільки греко-католики, але й православні та протестанти, бо він видатний якістю мови і точністю переданої думки. Третій переклад о. Івана Хоменка, попри його закономірну відмінність від другого перекладу Івана Огієнка (зумовлену різним трактуванням православною і католицькою Церквами першоканонічних і другоканонічних книг Старого Заповіту), є видатним внеском в українське біблієзнавство і свідчить про безсмертя української мови, як і нації, що цю мову виплекала упродовж віків.»[19]
«Це був визначний здобуток українського перекладацького мистецтва, водночас новий крок у відтворенні Біблії, до того ж у повному обсязі, мовою нашого народу. Видано його під назвою «Святе Письмо Старого та Нового завіту» в 1963 р. в Римі заходами отців чернечого греко-католицького Чину святого Василя Великого (ЧСВВ).»[20] «Найголовнішим виданням, за яке Видавництво оо. Василіан у Римі можна однозначно віднести до тих, які мають особливі заслуги в розвитку української видавничої справи в еміграції, є Біблія у перекладі Івана Хоменка.»[21] [22]
Тільки в незалежній Українській державі справі дослідження перекладів Біблії на українську мову почали приділяти увагу вітчизняні науковці. Проте і до сьогодні вони в процесі вивчення. Переклад Івана Хоменка, попри всі переймання автора, видався доволі вдалим, хоч теж має і свої слабкі сторони. Як зазначили самі видавці, отці-василіяни, у «Загальних відомостях про Біблію» щодо правопису: «У цьому перекладі прийнято нівеляційний характер літери «г» у всіх іменнях (крім римсько-латинських, де, згідно з академічним правописом 1929 р., оригінальне «ґ» віддано цією, пізніше вилученою з ужитку на рідних землях, літерою). «Ґ» збережено в суто українських або українізованих словах, де звук існує у вимові (ґандж, ґирлиґа, ґзимс тощо). Старослов. «фіта» (гр. «тета») передано як «т» (Рута, Естера), за винятком Вифлеєму, де «ф» стало в нас свійським. У написанні ймень як правило витримано тверде єврейське «л», проте зроблено виняток для звичних у нас Ізраїль, Єзавель, Кармель тощо. Деколи той самий оригінальний звук передається по-різному: Едом, але Єлеазар, Бетел, але Ваал, і т. д. — з тих самих мотивів звичності або незвичності ймення в нашій традиції. Назви народів пишуться малою літерою, крім тих випадків, коли йдеться про однину, і назва стає чимсь наче прізвисько: Аморій, Хеттит тощо. Де-не-де допущено рівнобіжні форми: ханаанії -— ханааняни, аморії — аморійці і т. д. Прикметникові назви країн пишуться великою літерою (Єгипетська земля), але означення їхніх володарів дорівняно до ролі звичайних прикметників (єгипетський цар). З-за наявності імен, закорінених у нашій вимові, що суперечать вимові оригінальній, не можна було ані транскрибувати їх оригінально, ані, навпаки, достосувати до українізованої вимови колосальну решту ймень, які в нас традиції не мають.»
Та й не можна однозначно стверджувати, що можна досягти якогось прийнятного для всіх перекладу. Завжди кожен такий витвір людських зусиль перекласти Боже Слово на будь-яку мову,  буде мати свої недоліки. І як правильно зазначив Лесь Герасимюк,  кожен перекладач буде стикатися з двома засадами: «1– що перекладач обирає  за норму літературної мови, 2 – які ідеологічні вимоги пред’являє той відлам церкви, до котрого належить перекладач.» [23] Як ми бачили вище, переклад Івана Хоменка не уникнув цих засад. Навіть наявність у змісту Святого Письма  апокрифів, або як їх називають девтеро- або вторинноканонічними, говорить сама за себе. Через це ми спостерігаємо  або сприйняття, або критику того чи іншого перекладу.
Не оминув своєю увагою цей переклад й український мовознавець Олекса Горбач. В цілому він набагато позитивніше відгукнувся про нього. Можливо тут відіграв той факт, що й він сам був греко-католиком: «Переклад Івана Хоменка (1963 р.) викликує враження далекосяжної ляконічности чи й «скупости слова» (порівняно з Огієнком!) – мабуть, вислід і втручання «мовників», від яких, певно, походить і неодин кольоквіялізм: (був батьком, той Іван, поріддя, заходився велемовити Марка l:45,  вивідавши Луки 1;1, щоб ти знав стійкість науки, безплідна, були в літах похилі Луки 1:7, наступить після мене Йоана 1:27, зізнався 1:20, світ ним виник Йоана1:10, дало право 1:12, увійти в святилище і покадити Луки 1:9, які страхаються його, угледівши Йоана 1:36). Здогадуємося, що були це втручання мовників, бо оці названі місця були в 2-гому виданні (1980 р.) за авторизацією Івана Хоменка-Плюти змінені (породив, кодло, став говорити у голос, розвідавшися, щоб ти мав точне знання науки, неплідна, обоє були похилі віком, увійти в храм і кадити, що його бояться, світ постав через нього, дало змогу, признатися, він той що йде після мене, побачивши).
В низці випадків ці зміни пішли по лінії то наближування до розмовної українщини, то втечі від неї (ходіть но снідати Йоана 21:12), то інакшої інтерпретації грецького слова (Дії 1:4), але й таки дуже часто можна б тут сказати за нашою приказкою: «Як києм, так патиком» і можна знову чудуватися то авторові перекладу, то його виправлювачам.
Як видно, Хоменко (як остаточно й Дзьоба) йде часто за Кулішем, а подібно й Огієнко, усучаснюючи всього мову.
Хоменків переклад вигладжений, мова поправна, він використовує україн- ські синонімні засоби (завдовжки: Дзьоба в довготу).
Переклад девтероканонічних книг Макавеїв включує лиш Святе Письмо Івана Хоменка. Перекладаючи історію тих війн, Хоменко не зміг утриматися перед стилізацією місцями реалій на лад якогось козацького літопису; є тут: комонні 1 Маккавеїв 15:41, кочовики 1 Маккавеїв 12:11, сердюки 1 Маккавеїв 13:40, сопілка 1 Маккавеїв 3:45, – як і креденець 1 Маккавеїв 15:32, з тирсами 2 Маккавеїв 10:7.
Із замилуванням перекладач подає топо- й гідроніми на лад народнього Дунай-ріка, при тому навіть і без риски: Ефрат-ріку 1 Маккавеїв 3:26, Сіон-гору 1 Маккавеїв 7:32 – як і Давидгород1 Маккавеїв 7:32  , в Давид-городі 1 Маккавеїв 14:36 (тимбільше не на місці, що є ж на Поліссі: Давид-городок!).
Народно-розповідний стиль характеризують: 1) лексика (гуторили 1 Мак- кавеїв 14:9, нум лишень 1 Маккавеїв 11:9), 2) «етичний датив» собі як і здрібнілі форми (жив собі гарненько 2 Маккавеїв 14:25, пройдем собі та й годі 1 Маккавеїв 5:48, та й пішов собі геть 2 Маккавеїв 14:34). Довгі форми прикметників тут тра- пляються вийнятково (тую мову 1 Маккавеїв 15:36). У лексиці не бракує діялектизмів (відтак 2 Маккавеїв 10:16, когобудь 1 Маккавеїв 8:24, в ритві «в ямі» 2 Маккавеїв 10:37, на поділлю «на рівнині» 1 Маккавеїв 12:38), русизмів (кріnость 1 Маккавеїв 6:26, хоч є й твердиня 1 Маккавеїв 10:32, – надягнув броню 1 Маккавеїв 3:3, привіт! – як вступна формулка листів 1 Маккавеїв 11:22,27,34) та польонізмів (знищили дощенту 1 Маккавеїв 8:4, хоч є своє «галицьке» слово до тла; поступків 1 Маккавеїв 4:21) як і церковнослов’янізмів (рикає на здобич 1 Маккавеїв 3:3).»[24] Проте ґрунтовний мовно-стилістичний аналіз тексту перекладу Івана Огієнка ще чекає свого автора. Тому я не ставлю тут крапку, як не ставлю її на всіх перекладах на нашу мову…
 
[1] Хоменко, Б.В. У храмі рідного слова : ст., нариси та рец. / Б. Хоменко. – Вінниця, 2008. – С. 186–191
[2] Тимошик М. Видавництво отців Василіан у Римі: специфіка видань та особливості редакційно-видавничого процесу / М. Тимошик // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника . – 2014. – Вип. 6. – С. 303.
[3] Іван Хоменко. Українська версія «Вікіпедія»
[4] Хоменко, Б.В. У храмі рідного слова : ст., нариси та рец. / Б. Хоменко. – Вінниця, 2008. – С. 186–191
[5] Д-р Дмитро Степовик, Третій повний (римський) переклад Біблії українською мовою // Бюлетень Українського Біблійного Товариства  №4, липень-грудень 1996.
[6] Тимошик М. Видавництво отців Василіан у Римі: специфіка видань та особливості редакційно-видавничого процесу / М. Тимошик // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника . – 2014. – Вип. 6. – С. 303
[7] Хоменко, Б.В. У храмі рідного слова : ст., нариси та рец. / Б. Хоменко. – Вінниця, 2008. – С. 186–191
[8] Справді, ЧСВВ дотримав слова, і в наступних перевиданнях “Святого Письма” після 1963 року (багато читачів називають її “вишневою Біблією”, тому що друкувалася у обкладинці вишневого кольору) вніс певні виправлення не так біблійно-догматичного, як мовностилістичного характеру.» (Д-р Дмитро Степовик. Третій повний (римський) переклад Біблії українською мовою. // Бюлетень УБТ №4, липень-грудень 1996.)
[9] Іван Хоменко. Українська версія «Вікіпедя»
[10] Посилання Миколи Тимошика на:  Жукалюк М. Коротка історія перекладів Біблії українською мовою  Жукалюк М., Степовик Д. — Київ : Укр. біблійне Т-во, 2003. — 112 с.
[11] Іван Хоменко. Українська версія «Вікіпедія»
[12] Ієрей Іван Хоменко, український перекладач Святого Письма – 126 років від Дня народження . // Українська парафія святих Сергія і Вакха та ікони Жировицької Богоматері в Римі https://www.ukr-parafia-roma.it
[13] Що це за тексти? Масорети в перекладі з арамійської мови – традиціоналісти. Так називали єврейських переписувачів Біблії (звичайно, тільки книг Старого Заповіту), які впродовж VI, VII і VIII ст. по Р.Х. додали до 22х приголосних знаків єврейськаарамійської абетки ще 10 голосних літер, що й уберегло тексти від численних неточностей, які траплялися, коли вживали тільки приголосні літери, без голосних. Масорети повністю переписали всі давньозаповітні біблійні тексти за витвореною ними ж новою системою і спеціальними правилами, що надалі уберегло ці тексти від помилок та перекручень з боку нових поколінь переписувачів. Іван Хоменко якраз і користувався цими текстами, звичайно, в сучасному виданні; а це було шосте перевидання, здійснене біблієзнавцем Р.Кіттелем. Крім того, наш перекладач використовував у своїй праці над книгами Старого Заповіту і грецькі тексти так званих сімдесятьох тлумачів Біблії, або Септуагінти. Традиційно вважається, що близько II ст. до Р.Х. 72 учених біблеїсти усамітнилися на острові Фаросі поблизу Апександрії в Єгипті і впродовж 72 днів переклали із давньоєврейської мови (в абетці якої ще не вживали голосних літер) книги Старого Заповіту на тодішню давньогрецьку мову – так зване койне, якою розмовляла єврейська діяспора в Північній Африці, зокрема, в Єгипті. Отож, переклад Септуагінти є старший за масоретські тексти Біблії. 72 старійшини тлумачі старалися, звичайно, тільки для своїх одноплемінців; але Бог використав їх для ширшої мети: позаяк грецьку мову знали тоді численні племена й народи, котрі ще не прийняли Христа в свої серця, то легендарна праця мудреців старійшин на острові Фаросі допомогла в подальшій християнізації грецькомовних народів. (Д-р Дмитро Степовик. Третій повний (римський) переклад Біблії українською мовою. // Бюлетень УБТ №4, липень-грудень 1996)
[14] Там таки.
[15] Хоменко, Б.В. У храмі рідного слова : ст., нариси та рец. / Б. Хоменко. – Вінниця, 2008. – С. 186–191
[16] І́гор Косте́цький (нім. Eaghor G. Kostetzky), також Юрій Корибут, (нім. Yuri Korybut) (14 травня 1913, Київ — 14 червня 1983, Швайкгайм, Німеччина) — український письменник, перекладач, критик, режисер, видавець. Справжнє ім’я письменника — Мерзляков Ігор В’яче- славович, псевдонім «Костецький» взято з дівочого прізвища матері письменника. Костецький належав до засновників і чільних теоретиків Мистецького українського руху в еміграції та до числа найяскравіших українських письменників-модерністів свого покоління. Його літературну спадщину складають оповідання, повісті, романи, п’єси, вірші, подорожня проза, кіносценарії, есеї, українські переклади творів світової літератури. // Українська версія «Вікіпедія»
[17] Васи́ль Ба́рка (справжнє ім’я Василь Костянтинович Очерет, англ. Wasyl Otcheret-Barka; 16 липня 1908, с. Солониця, нині Лубенський район — 11 квітня 2003, Нью-Йорк) — український письменник і перекладач. Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато праці. Йому завдячуємо мовну редакцію, літературне опрацювання «Об’явлення» («Апокаліпси») на підставі давньо-грецьких джерел. Це найповніше ілюстроване видання, що появилось в 1963 році в Римі. У поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду. // Українська версія «Вікіпедія»
[18] Миха́йло О́рест (нар. 27 листопада 1901, Зіньків — пом. 12 березня 1963, Аугсбург) — український поет, перекладач, педагог, брат літературознавця, поета, перекладача Миколи Зерова та ботаніка Дмитра Зерова. Справжнє ім’я поета Михайло Костьович Зеро́в. За радянського режиму був двічі арештований, репресований, відбув чотири роки ув’язнення у концтаборах. Перед війною термін ув’язнення збіг. Під час війни 1941 р. потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім Львові (до 1944 р. перебував у Львові), потім у таборі біженців у Ауґсбурґу. Від 1944 року до смерті жив і творив у Німеччині. Заснував і керував Інститутом літератури в Мюнхені. Окрім оригінальної творчості, займався редакторською роботою. Підготував до друку твори Миколи Зерова «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958), поезії Павла Филиповича, збірник спогадів про неокласиків «Безсмертні» (1963). Могила Михайла Ореста і Дмитра Зерова Помер 12 березня 1963 року в Ауґсбурґу. Прах поета перевезено в Україну і перепоховано на Байковому кладовищі в Києві поруч з Дмитром Зеровим. //  Українська версія «Вікіпедія»
[19] Д-р Дмитро Степовик. Третій повний (римський) переклад Біблії українською мовою. // Бюлетень УБТ №4, липень-грудень 1996.
[20] Хоменко, Б.В. У храмі рідного слова : ст., нариси та рец. / Б. Хоменко. – Вінниця, 2008. – С. 186–191
[21] Тимошик М. Видавництво отців Василіан у Римі: специфіка видань та особливості редакційно-видавничого процесу / М. Тимошик // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника . – 2014. – Вип. 6. – С.305-306
[22]  Феномен цього видавництва полягає в тому, що воно діяло не при науковій чи навчальній інституції, як це було у випадку з видавництвом Українського католицького університету в Римі, а як самостійний підрозділ українського монашого чину в еміграції. Однак, науковий рівень усіх видань та виконання їх саме з видавничого боку не може не викликати захоплення. Без перебільшення, за низкою складників культури книги (структура, службова частина, мовна грамотність, стилістика викладу наукового тексту, його складання, верстка, система покажчиків, додатків, посилань, зрештою, якість друку) василіянські наукові видання можуть і сьогодні слугувати для багатьох нинішніх «скороспілих» українських видавництв своєрідним зразком високого професіоналізму й відповідальності його творців. Як і у видавництві Українського Католицького Університету, основну редакторську роботу з підготовки тексту до друку тут виконували самі автори. Але це не значить, що рукопис направлявся для складання поза досвідченим оком редактора. Складний процес перевтілення авторського оригіналу у видавничий проходив у відповідності з вимогами редакційно-видавничого процесу, виробленого ще на зорі друкарства. Строге й винятково шрифтове оформлення обкладинок містить необхідні для бібліографічного опису надзаголовкові й підзаголовкові дані.
Незважаючи на обмежені можливості в пошуку потрібних шрифтів для складання окремих фрагментів текстів різними мовами та поліграфічної бази, видавництво не відмовлялося від додаткових деталей книжкових видань, які нерідко бувають складними для поліграфічного виконання і спонукають до неминучих додаткових витрат. Але у випадках, коли йшлося про надто важливі наукові видання, на це йшли свідомо. Видавництво отців Василіан у Римі можна вважати другим за вагомістю видавничим осередком після видавництва Українського католицького університету. (Тимошик М. Видавництво отців Василіан у Римі: специфіка видань та особливості редакційно-видавничого процесу / М. Тимошик // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника . – 2014. – Вип. 6. – С.305-306)
[23] Лесь Герасимчук. Реставрація витоків. До публікації нового перекладу пам’ятки світової літератури «Четвероєвангеліє». // ж-л «Вітчизна». №3.  1990
[24] Олекса Горбач. Мовостиль новітніх перекладів Святого Письма на українську народню мову 19-20 вв. Український Вільний Університет. Наукові Записки. Ч.13. Збірник Мовознавчої Комісії Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрищення Руси-України. Мюнхен. 1988. Стор. 78-79, 90-92.
[sc name=”futerblock” ]  

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Михайло Назаренко

Народився: Запоріжжя 1965; 1986-91 - Запорізький держуніверситет, спеціальність: викладач української мови та літератури. Працював учителем у школі 3 роки; 15 років - диктором і ведучим програм "Слово про слово", "Гранослів" на ОДТРК "Лтава".

Схожі статті

Одне повідомлення

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button