Ранок. Вікторія підійшла до вікна, визирнула – на вулиці весело щебетали птахи і про щось жваво пліткували сусідки. Було по-весняному тепло і красиво, якось по-особливому радісно. Це був прекрасний день для прогулянки з дітьми. Але скільки потрібно сил, щоб нагодувати, одягнути і спустити з дев’ятого поверху троє дітей!
‒ Яка ж я втомлена! – думала Віта, підмітаючи кухню. – Ще немає і дев’ятої години, ми ще навіть не поснідали, а в мене вже нема сил ні на що!
Вона взяла кілька серветок і стала витирати підлогу під шафою. Дістала звідти засохлий огризок яблука, маленьку іграшку від «Кіндер-сюрпризу» і цукерок з прилиплим волоссям… Обперлася на батарею і заплакала: від недосипання, від втоми, від того, що у неї від пологів почало сильно випадати волосся, а ще – вона цілими днями прибирала квартиру, але ніколи не бачила її чистою…
Їй здалося, що вона чує голос чоловіка. Він щось тихо говорив дітям, як завжди спокійно і трошки наспівуючи. З тисячі голосів вона впізнає цей улюблений і рідний голос. Віта витерла сльози.
Вона знову пригадала той день, який багато чому її навчив. Трапилось це півтора року назад.
…В той понеділок її старший син Діма не пішов у садочок. Ось вже другий тиждень вона не могла вилікувати його нежить. Кашляв всю ніч і вранці прокинувся з температурою. А в Маші прорізалися зубки, і вона теж погано спала.
Віта увімкнула чайник, дістала пластівці і молоко, поставила пляшечку для Маші в мікрохвильовку. Вона підійшла до вікна і відкрила жалюзі. На вулиці було похмуро і холодно, йшов сніг. Її думки перервалися дитячим плачем.
‒ Донечко, не плач, мама зараз прийде! – промовила Віта і дістала пляшечку. – Дімо, йди їсти. Синку, швидше!
Віта поспішила у спальню, звідки лунав голосний плач. Вона переодягнула Машу, погодувала і повернулася на кухню. Чайник давно закипів і вже остигав. Босий трьохлітній хлопчик стояв біля столу і сонно дивився на чашку з молоком.
‒ Мамо, я хочу шоколадні пластівці, а не ці, – капризно сказав він. – Хочу їсти в кімнаті і дивитися мультики! Мама-а-а…
‒ Синку, взувайся – підлога холодна, – промовила Віта і, відвернувшись, почала чистити картоплю. Але раптом картоплина випала з рук і вона боляче порізалася. Кров хлинула на раковину, а Віта швидко стиснула руку і потягнулася до аптечки.
Маша зайшла в кухню з Діминою машинкою в руках. Вона навчилася ходити тиждень назад і ще погано стояла на ногах. Дівчинка, посміхаючись, йшла до мами. Діма, побачивши свою машинку в руках сестри, швидко вихопив її.
‒ Віддай, це моя машинка! – крикнув хлопчик, штовхнув Машу і швидко побіг у спальню. Дівчинка впала і вдарилася головою в холодильник. Віта кинула аптечку, підбігла до донечки і взяла її на руки. Дівча голосно плакало. Віта притискала її до себе, намагаючись заспокоїти. Голова і рука Маші були в крові…
‒ Дімо! Швидко іди сюди! – закричала у гніві мати. Переклавши Машу на ліву руку, вона наздогнала сина і ляснула його. – Ти навіщо штовхнув Машу?! Прийде тато з роботи – він тебе покарає!
Діма кинув машинку і, ображено плачучи, побіг до дивану. Віта повернулася на кухню, посадила притихлу Машу за стіл. Вона ще раз оглянула голову донечки, рани там не було, а ось її рука кровоточила. Тяжко дихаючи, Віта опустилася на підлогу, підняла бинт і стала перемотувати руку. Від вигляду крові їй стало погано, з трудом підвелася і взяла склянку з водою. Зробила кілька ковтків і глибоко вдихнула. Останнім часом у неї були і ранкова нудота і головокружіння, але щоби втрачати свідомість…
‒ Токсикоз?!.. – промайнуло в голові. Господи, допоможи!..
Молода жінка дивилась у вікно на сніг, який вкривав землю, на чорні гілки замерзлих дерев. Небо було сірим і безконечно далеким – як в той день, коли вона втратила останню дитину. І на душі в неї було так само холодно і одиноко.
Чи то спогади про лікарняну палату принесли цей дивний холод в її серце? Чи важкий ранок з неслухняними дітьми? А, можливо, передчуття чогось страшного наповнило її душу?
Маша сиділа за столом і розглядала коробку з пластівцями. Вона відкрила її, перевернула. Різнокольорові пластівці посипалися на підлогу. Мала засміялася. Віта озирнулась і хотіла посварити донечку, але раптом задзвонив телефон.
‒ Алло! – різко сказала Віта, увімкнувши мобільний. Дівча потягнулося за молоком. Мама пригрозила Маші пальцем. – Так?..
‒ Сонечко, привіт! – голос її чоловіка Влада звучав радісно. – Як справи? Слухай, мене тут хлопці ввечері в баню запросили. Я це… схожу?…
‒ А то нічого, що ми домовилися ввечері поїхати до батьків? – Віта намагалася говорити спокійно. – А нічого, що я не спала всю ніч? В нас діти хворіють… Думала, ти приїдеш – я хоч годинку полежу. Звичайно, я цілими днями з дітьми сиджу, а тобі в баню потрібно! – голос Віти затремтів від образи.
‒ Віто, що трапилось? Ти плачеш? – серйозно запитав Влад. – Дімка знову щось натворив? З дітьми все добре?
‒ У нас все… добре! – уїдливо сказала Віта. – Просто Маша розсипала пластівці… Я руку порізала. І Дімка не слухається… Ми розберемося самі! А ти йди в баню! Тебе вічно нема вдома. Я звикла! – голосно сказала молода дружина.
Влад мовчав. Віта зрозуміла, що наговорила зайвого. Вона почервоніла і теж мовчала. Маша розлила молоко.
‒ Сонечко, – м’яко промовив чоловік. – Ти просто дуже втомилася. Зараз заїду додому. Я саме поруч. Вибач мені, забув, що у твоєї мами сьогодні день народження. Звичайно, ми ввечері всі разом поїдемо до батьків!
‒ Не потрібні мені твої вибачення! – гордовито сказала Віта. – І не приїжджай додому, я ще обід не приготувала.
Вимкнула телефон і розплакалася. Вона не повинна так розмовляти з чоловіком. І не має зриватися на дітях. Їй потрібно знаходити час для ранкової молитви, адже раніше встигала навіть почитати Біблію, поки діти спали. Останнім часом так закрутилася, що в неї не залишалось і хвилини для себе. Влад працював допізна, діти хворіли, вона сама була не дуже здоровою і втомленою.
‒ Господи, прости мені! – зі сльозами сказала Віта. – Прости мені, Господи!
Вона набрала номер Влада. Він не відповідав. Віта продовжувала телефонувати. Врешті-решт, додзвонилася.
‒ Владе, рідненький! Ти пробач мені… ‒ почала Віта, намагаючись говорити, а не плакати в трубку. ‒ Прости! Я не повинна так розмовляти з тобою… Я кохаю тебе!.. Владе?
‒ Говорить старший інспектор Глущенко. Ви знайомі з Романовим Владиславом Дмитровичем? – почула вона у відповідь.
‒ Так… Я його дружина, ‒ тихо пролепетала Віта. – А де Влад?..
‒ Владислав Дмитрович потрапив у ДТП. Якщо можете, під’їжджайте на вулицю Соборну, біля банку, знаєте?.. – відповів інспектор.
Віта кілька митей стояла, не ворухнувшись. Вона дивилася на телефон і не могла зрушити з місця. Маша впала зі стільця і знову заплакала. Тоді Віта схопила доньку і побігла до сусідки.
‒ Тітко Зою! Відчиніть! – кричала Віта, кілька разів тиснучи на дзвінок. Швидше! Відкривайте ж!
‒ Так. Віточка? – проговорила жінка похилого віку, повільно відкриваючи двері. – Що з тобою, дитино?
‒ Візьміть Машу, – швидко сказала Віта, передаючи заплакану донечку сусідці. – Будь ласка, побудьте з дітьми. Я побігла! – Віта важко дихала, у неї тряслися руки.
‒ Куди ти, в халаті? Хоч куртку накинь, чи що? Що трапилось, Віточко? – Жінка віддала свою куртку і здивовано подивилася в очі Віти, повні відчаю і жаху.
‒ Влад… розбився. Тут неподалік, біля банку. – Проговорила Віта і побігла сходами вниз.
«Господи, помилуй! Господи, прости мені! – молилася Віта, спускаючись донизу. – Господи, тільки щоб він не помер… Я не попросила у нього прощення. Не встигла сказати йому, що люблю його. Не сказала про нашу дитину. – Думками кликала Бога. – Я не сказала так багато. Хочу притиснутися до нього і бути завжди поруч. Господи, допоможи йому!»
Вибігши з під’їзду, вона здалека побачила натовп людей і кілька машин. З голосною сиреною промчала швидка. Віта з усіх сил кинулася бігти до місця аварії. Сніг сипав в лице, ноги, взуті в домашні тапочки, ковзали по льоду, їй було холодно і страшно. Вона задихалася.
Ось їхня червона машина!.. Ось над кимось схилилися лікарі… Ще кілька метрів, і вона буде поруч з чоловіком.
Лікар відійшов від постраждалого, і вона побачила рідне обличчя чоловіка, бліде, з закритими очима і все в крові.
‒ Владе!!! – відчайдушно закричала вона, ‒ Владе!
Віта втратила свідомість.
Пройшло більше року, але вона пам’ятала по хвилинах всі ці події того страшного дня. Як же нерозумно плакати через втрачене волосся, розкидані іграшки чи не прибрану квартиру! І навіть якщо вона буде щодня знаходити ці маленькі, липкі пластівці – з радістю збиратиме їх! І буде протирати по кілька разів на день підлогу в кухні, мити гори посуду – адже в неї сім’я, яку вона так сильно любить!!!
«Діти скоро виростуть, – подумала Віта з посмішкою, ‒ і будуть прибирати за собою!»
Раптом двері в кухню відкрились і забігла двохлітня рум’яна дівчинка.
Більше про мир в сім’ї:
‒ Мамо, я хочу молочка, ‒ сказала вона, сідаючи за стіл, – і це буду, мамо, ‒ пальчиком показала на коробку з пластівцями. Віта поцілувала донечку і налила їй молока.
‒ Я думала, мені почувся твій голос! – Віта підійшла до чоловіка, який взувався у прихожій. – Ти ж сказав, що сьогодні взяв вихідний і будеш відпочивати.
‒ Сонечко, я скоро повернуся! Я люблю тебе. – Влад ніжно поцілував дружину.
‒ І я люблю тебе, рідненький. Йди з Богом! Чую, найменша Софійка прокинулася. Па!..
Олеся Дмітрієва
