Пагонець віри
Рось змійкою звивається поміж соковитих лугів, спадистих пагорбів, поміж чепурних хатинок Завадівки. Сонячні зблиски золотими струмками мерехтять на водяному плесі. Місцеві колгоспники вчасно впоралися з оранкою, успішно завершилася посівна, обсаджені присадибні ділянки, тому у людей настрій був суголосний весняній погожій днині. Але не у всіх…
Ранок. Біля контори місцевого колгоспу-мільйонера, відомого на всю Київщину, метушаться люди. Щойно закінчилася «планьорка». Бригадир Безпалько вийшов із кабінету голови, гукнув Василя-тракториста, котрий очікував неподалік. Василь був дещо здивований, що звечора йому наказали прийти до контори, адже він був на хорошому рахунку – вкладався в строки оранки під гречку, можливо, навіть закінчить на день раніше.
– Ось що, Василю. Сьогодні, окрім запланованого, потрібно виорати один город, – якось невдоволено розпочав бригадир.
– У кого ж це? Уже наче всі впорались… Півсела на зиму виорали, а ті, що навесні, так за Травневі свята наздогнали. Хіба що ледарі чи якийсь п’яниця, та й ті уже напевно обсадились.
– Знаю і без тебе. Поїдеш до Галі Мишчихи, ну, до тієї, набожної. І зробиш, що тобі наказано, – відрубав Безпалько і рушив далі.
Василя все ж не покидало здивування. Пригадав, що на тому кутку не працював, але хлопці-трактористи розповідали, що городи усім виорали: і колгоспникам, і працівникам соціальної сфери (вчительці, поштарці, фельдшеру). Вони вже і навіси замінили на борони, катки… Тільки у нього, Василя, плуги, якими під посів гречки орав, тому, напевне, і доручив бригадир цю справу. Весь день Василь працював у полі, стомився не так від роботи, як від спеки, адже надворі останні дні травня. Під вечір під’їхав до городу Мишчихи. Полегшено зітхнув, побачивши, що робити нічого. Тут давно засіяно і все дружно посходило: картопля уже подекуди пустила цвіт, рівненькі, наче під мотузку сіяні, з’явилися паростки буряків, гарбузів…
«Мабуть, бригадир щось наплутав», – сказав сам до себе Василь, розвернув залізного коня і поїхав додому.
На другий день бригадир перестрів Василя і ще суворіше приступив:– Чому не виконав того, що наказано? Негайно їдь до Мишчихи, а потім в поле!
– Вам, Терентійовичу, мабуть, неправильно розповіли. Там у неї вже все посходило.
– Без тебе знаю. Це рішення парторга і голови колгоспу. Все!
Поїхав Василь знову на той куток. Зупинився здалека, рука не підіймається – він же не кат бездушний. Хтось стільки праці вклав, посіяв, уже й бур’ян повиполювали. «Ні, не зможу, хай самі і роблять. Скажу, що Мишчиха стала перед трактором і не пускала».
Ввечері поїхав з поля на тракторну стоянку, відчепив плуги.
На третій день Безпалько з лайкою кинувся на Василя.
– Ти ж комсомолець! Відколи це колгоспне начальство тобі не указ? Не виореш сьогодні, завтра не тільки трактора не побачиш, а й фуражиром в конюшню не візьмуть, в корівник підеш гній відкидати, – розмахував руками бригадир.
– Та це ж злочин: Галю і її сім’ю хліба позбавляти, – не відступав Василь. – Вона ж без чоловіка залишилась. Я й плуги зняв.
– Як зняв, так і почепиш. Ти смієш нас, «партєйних», злочинцями називати? Це твоя Мишчиха на моління ходить, інших агітує! Всі вони «антисовєтські»! Нехай їй Бог і допомагає! Дивись мені, сьогодні останній строк!
Почепив Василь плуги і з важким серцем рушив до Мишчихи.
– Тьотю Галю, бачите, уже третій день їжджу вашим кутком. Не хочу брати гріха на душу. Але це наказ голови і парторга: виорати ваше поле. Не зроблю я, іншого пошлють, а мене звільнять. У мене ж діти… – Василь винувато схилив голову, щоб не дивитися у вічі жінці, переступає з ноги на ногу, мне у руках засмальцьованого кашкета. – Ще сказали: «Нехай їй Бог допомагає», – додав збентежений Василь.
Хвилинна непорушна мовчанка. Галя сторопіла від несподіваної новини, не вірить Василевим словам. «А, може, він з самого ранку того… Але ні, здається, тверезий». Раптом на пам’ять прийшла розмова, яка відбулася в кабінеті голови колгоспу, і жінка зрозуміла, що це не жарти, а гірка реальність.
Парторг весь кипів, наче річка, що піниться.
– Мишчихо, віруй у cвого Бога скільки завгодно, тільки прошу тебе: віруй у душі, не ходи в Рачки на ті зібрання, і людей чого агітуєш? В районі через тебе щоразу перепадає: дорікають, що не ведеться антирелігійна робота. Через це колгосп постраждає – ти ж передова буряківниця.
Галя гасила його лють мовчазним і мирним поглядом, розуміла: і парторг, і голова є заручниками цих порядків.
Парторг встав рвучко з-за столу, кинувся до вікна і так само швидко обернувся, вихопив червону книжечку з кишені:
– Ну, Мишчихо, подумай, а то пошкодуєш за свою впертість. Клянусь партбілетом.
Не виказуючи сум’яття, вислухала Мишчиха тракториста Василя, розвела руками, тихо вимовила:
– Якщо начальство наказало, виконуй.
– Так у тебе ж діти.
– Мій Бог мені допоможе, – наче повторила слова бригадира Безпалька.
Окинула пекучим журливим поглядом свій красень-город і пішла до хати. Василь приступив виконувати волю начальства.
– Що трактор робить на нашому городі? Ми ж уже посадили, – здивовано позирали діти у вікно, обступивши матір.
– Будемо молитися за наших кривдників, – тихо відповіла.
Галя скорботно вдивлялася в брили масного чорнозему: де-не-де із землі визирали зелені паростки і дрібненька картопелька. Заволоженою пеленою смуток заслонив очі, жінка витерла кінчиком хустини сльозу.
Трохи минулорічної картоплі нашкрябала по закутках льоху, з їстівної нарізала зрізів, та й сусіди щось вділили: хто приніс дрібної картоплі, бо іншої не було, а хто лушпайок.
Того ж дня, а також і частину наступного, добрі люди допомагали Галі знову обсадити город.
– Мамо, а чи вродить? Так пізно, уже й земля яка суха, – усе розпитували діти.
Тієї ночі над селом прогриміла гроза: лило, як з відра.
Поволі минулися страдні, безутішні дні після того, як переорали посаджений город. На душі у Галі стало якось тихо, сумно і чисто. Лише, наче у скронях, билось оте бригадирське: «Нехай їй Бог поможе!»
Вихор щоденних клопотів, праця у ланці, турбота про домашніх якось приглушили оте постійне почуття ниючого болю за долю переораного городу. Втішалася Господом, молитвами, зібраннями в Рачках, а також обітницею: «Я був молодим і постарівся, але я не бачив праведника покинутим і щоб нащадки його просили хліба». В спогадах поринала у дитинство, юність, як пережила голодні 33-ті, 47-мі роки.
Осінь. Кінець вересня. Над Завадівкою блакитне привітне небо, по якому пливуть поодинокі прозорі павутинки хмаринок. Сріблястими нитками витає «бабине літо».
Після холодних дощів осінь наче позичила у літа кілька теплих днів.
– Гаряче, як у жнива, – перемовлялися люди, які допомагали Мишчисі.
Усі дружно визбирували щедрий врожай бульби, зносили повні відра у мішки на межі. Чи не з усієї Завадівки зійшлися люди, чудувалися. Мовляв: у Галі найкраще вродила картопля, хоч садила, напевне, найпізніше в історії села. Прийшов і тракторист Василь.
Більше про те, як Бог допомоагає:
Вечоріло. Низьке сонце заплуталося у кронах дерев. На землю спадала цілюща прохолода після важкого дня. Увесь врожай уже засипано в льох. Галя не могла стримати повені почуттів, сльози радості сріблились на її очах. Сталося чудо: завдяки маленькому пагінцю віри у Великого Бога, із заскорузлих лушпайок визрів великий врожай.
Помахом пташиного крила пролетіло життя. Господь нагородив Мишчиху довгими літами. Відійшла у вічність тихо і непомітно, як і жила. Не один ще рік люди в Завадівці спогадували про оцю пригоду з переораним городом. «Таки Бог їй допоміг», – проказували.
Олег Солонецький