Холодний камінь тиснув важко груди
І бовваніла скеля, як мара.
За що ж ви так, за що ж ви, черстві люди,
На смерть судили вашого Царя?
Куди піти? До мертвого в печеру?
Не чує Він з-за сірої стіни.
А Він дав мир, Він дав життя і віру,
Він спас мене від влади сатани.
Ішла Марія. Ранок витер сльози.
Ось вже могила. Спогади болять.
Стиснули серце вранішні морози.
…В могилі – пустка.
…Ангели стоять.
Схилилось небо, слухало новину.
Слова котились росами в траву.
«Христа немає!» – линуло в долину…
…Вставав Великдень, гонячи пітьму.
«Христа немає?» – билося у грудях.
«Він є… Живий! Я серцем чую це.
Нехай мене, зневірену, осудить
Його святе скривавлене лице».
Побігла жінка. Камінь ранив ноги.
Святковим дзвоном серце калата.
«Воскрес Учитель!» – зойкнула з порога
Змертвілим учням вмерлого Христа.
«Ісус живий!» – все місто гомоніло.
«Життя воскресло», – плакали сліпці.
І не шукала вже Його Марія,
І не втирала сліз на всміхненім лиці…
Більше поезії Юрія Вавринюка:
Юрій Вавринюк
