Притча про невірного управителя (Лука 16:1-12) не користується популярністю серед проповідників. Сучасній людині не зовсім зрозумілий її сенс. Якщо ж її персонаж і згадується в їхніх промовах, то про нього нерідко йдеться як про злодія і ледаря, хоч і кмітливішого, ніж «сини світла». І це – результат нерозуміння контексту Святого Письма з погляду сучасної культури.
По-перше, було б помилковим припускати, що «переводить маєток» означає «краде». Якби так, господар засудив би управителя згідно із Законом. Адже крадіжка – злочин, порушення заповіді. Управитель не крав. Він недостатньо дбайливо розпоряджався маєтком, тобто був поганим менеджером. За це його й усунули від роботи. Йдеться не про моральну ущербність, а про професійну непридатність. Він не міг виконувати свої посадові обов’язки належним чином. І, схоже, роздача непомірних позик була однією з форм марнотратства. Тому господар і зажадав, щоб той подав звіт, показав йому всю бухгалтерію.
Над управителем нависла загроза аудиту. Розуміючи, що може позбутися місця роботи, він намагається викрутитися із ситуації. Переписуючи розміри позик, він не лише догоджає боржникам, а й покращує показники свого звіту – можливо, пан вирішить, що все не так уже й погано, і не звільнить його. З непривабливого становища ця людина намагається отримати найбільшу довгострокову віддачу. Причому, законно користуючись своєю владою розпоряджатися довіреним йому майном.
Далі слід не забувати, що Євангеліє записане не якимось механічним кодом, а живою людською мовою. Коли ми говоримо, фрази не завжди мають те саме значення, що і сукупність слів. Ми використовуємо різні мовні фігури. Такими, зокрема, є евфемізм (по-грецьки – «милозвучність»), коли те чи інше слово ми замінюємо іншим, не спотворюючи при цьому сенсу фрази. Якщо хтось, наприклад, каже, що його дружина – «у положенні», ніхто не починає уточнювати, в якому саме вона положенні – сидячому чи стоячому? Усім і так зрозуміло, що мається на увазі.
Коли управитель каже «копати не можу», він зовсім не має на увазі, що він цурається фізичної праці. Річ у тому, що в ті часи зловмисники проникали до будинку, роблячи підкоп. Так, Вихід 22:2 говорить: «Якщо хто застане злодія, що підкопує, і вдарить його, так що він помре, то кров не зарахується йому». Про цю ж практику говорить Ісус: «Якби знав хазяїн дому, коли прийде злодій, то не спав би і не допустив би підкопати свій дім» (Від Луки 12:39).
«Копати» в даному тексті означає «красти». «Копати не можу, просити соромлюся», відповідно, означає «красти не дає совість, жебракувати не дозволяє сором». Управитель, виявляється, не такий вже й поганий хлопець! Він має і сором, і совість. Він, на доступному йому рівні, керується деякими моральними принципами, приймає усвідомлене етичне рішення.
Третьою деталлю, гідною уваги, є вираз «у своєму роді»: «і похвалив пан управителя невірного, що здогадливо вчинив; бо сини цього віку здогадливіші за синів світла у своєму роді» (Від Луки 16:8). «У своєму роді» означає «серед подібних до себе». Тут говориться не про те, що сини цього віку в принципі здогадливіші за синів світу, а що вони здогадливіші у своєму роді, ніж сини світла – у своєму. Сини віку цього намагаються отримати максимальну користь з будь-якої ситуації, навіть самої непристойної; використовують швидко доступні ресурси з розрахунком на найбільшу довгострокову віддачу. Сини ж світла у своєму роді задовольняються status quo: Христос нас викупив – чого нам ще бажати? Але Спаситель каже: «І Я вам кажу: Набувайте друзів собі від багатства неправедного, щоб, коли проминеться воно, прийняли вас до вічних осель. Хто вірний в найменшому, і в великому вірний; і хто несправедливий в найменшому, і в великому несправедливий. Отож, коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, хто вам правдиве довірить? І коли ви в чужому не були вірні, хто ваше вам дасть?» (Від Луки 16:9-12).
Все, що є цінністю у цьому світі – гроші, зв’язки, політика, освіта, обставини, становище у суспільстві, становище у церкві – все це багатство неправедне, мале, ілюзорне та чуже. Воно минуще. Воно ефемерне. Воно зотліє, згорить, зруйнується (Якова 5:1-3). Багатство праведне, багате, істинне і ваше – у вічних обителях: «Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть» (Матвій 6:20).
Управитель не мав нічого свого, він лише розпоряджався тим, що було йому довірено – багатством чужим, неправедним. Але розпоряджався кмітливо, і тим здобув похвалу. А як ми використовуємо тимчасово довірене нам багатство для вічності? Яких друзів купуємо? Чи купуємо щось взагалі? У вічних обителях Пан Один – Христос. Все, що ми не використовуємо на славу Його, ми не використовуємо зовсім, бо Він сказав: «Хто не збирає зі Мною, той марнує» (Матвій 12:30).
Отже, ми, схоже, з’ясували, що в культурному контексті того часу означали деталі цієї притчі. Залишилося розібратися – до чого вона розказана в контексті Писання? У цьому нам може допомогти вступна фраза: «Сказав і до учнів Своїх» (Від Луки 16:1). Виходить, що перед нами не самостійний текст, а продовження у вузькому колі учнів попередньої розмови. Після уроку для всіх Вчитель проводить додаткове заняття з «просунутими студентами»; з тими, кому вже можна давати «завдання зі зірочкою». Що ж то була за розмова, що була попереду?
Читаємо: «Наближалися до Нього всі митарі та грішники слухати Його. Фарисеї ж і книжники ремствували, кажучи: Він приймає грішників і їсть із ними. Але Він сказав їм наступну притчу…” (Від Луки 15:1-3). І далі йдуть три добре відомі нам історії – про загублену вівцю, про втрачену драхму і про блудного сина (точніше – про його старшого брата). Насправді всі три розповіді виявляються однією притчею: втратили вівцю – знайшли – радіємо; втратили монету – знайшли – радіємо; втратили брата – знайшли – радіти відмовляємось. Фарисеям належало радіти, що у митарів та грішників з’явилася можливість долучатися до синів світла. Вони ж замість того ремствували, за що й прийшли викриття від Господа. Однак і учням з цієї бесіди варто було винести урок, і тому Спаситель розповідає їм окремо притчу – про невірного управителя.
Додаючи її тлумачення до нашого сучасного контексту, слід запитувати себе: а як ми розпоряджаємось тимчасово довіреними нам цінностями? Чи купуємо ними друзів серед невіруючих? Чи є у нас час серед сімейних справ, роботи, служіння в церкві, щоб приймати їх, спілкуватися і їсти з ними? Чи розвиваємо з кимось із них довірчі стосунки, щоб служити для них Христовим світлом? Адже ми – Його тіло, Його присутність у цьому світі. Чи даємо ми невіруючим друзям шанс бачити це? Чи бачать вони в нас Христа, чи вічно зайнятих своїми справами членів закритого клубу обраних улюбленців Божих? Адже ми нічим не кращі за них. Багато хто з них розумніший за нас, чесніший, порядніший. І лише через благодать Божу ми – діти Отця Небесного.
У той час як сини цього віку у своєму роді використовують будь-яку можливість, щоб завести зв’язки, корисні лише на деякий короткий термін, ми, сини світла, у своєму роді так мало дбаємо про придбання друзів для вічності серед тих, за кого Ісус заплатив Своєю кров’ю так само, як і за нас. Чому ж ми такі недогадливі у використанні багатства неправедного, малого, ілюзорного, чужого на придбання багатого, істинного, справжнього, свого?
