Проза

Де ж її душа?

Довго збирався відвідати сестричку Анюту в місті, але в селі завжди гаряча пора. І ось нарешті відклав усі невідкладні справи і вирушив в область з торбами, які приготувала моя половина. Анютин чоловік Василь зустрів мене радісно, але трохи розчарував:

– Анюта поміняла роботу, тому, хоч сьогодні й субота, вона на зміні.

Чекати я не міг, обіцяв сьогодні повернутися, тому вирушив шукати сестру на роботі.

Добираючись до обласної лікарні, роздивлявся місто. І змінилося, і ні. Минуло тридцять років, як ми з Анютою приїхали сюди навчатися: я після армії, а сестричка після 8-го класу. Мене «городський» хліб не вдовольнив – через рік повернувся до батьків, одружився, та й осів… А Анюта в місті звикла.

Ось і дорога зустріч. Сестричка кинулася мені на шию, і сміх, і сльози, – такою вона була й тоді, три десятки років тому. Милуюся нею: біленький халатик і косинка, гумові рукавички.

– Анютко, тобі цей наряд личить!

Схожі статті

– Дякую Богові!

Раптом посмішка злетіла з її вуст.

– Ой, Андрію, тут, у восьмій палаті твоя сусідка із села лежить, тітка Дуся. Хочеш провідати її?

– Звичайно, — мовив я і почав поглядом відшукувати цифру «8» на дверях кімнат.

– Зажди… вона… їй мало залишилося. У неї рак. Але вона не знає, їй не кажуть.

– Так це ж не онколікарня.

– Так, дочка тримає її тут, щоб мати не здогадалася. Але їй вже шість разів відкачували рідину з пухлини і… скоро кінець. Я чула, як лікар говорив сестричці.

– Розумію. Буду мовчати.

Ввійшовши до палати, я був вражений. Із того, що розповіла мені сестра, я вже намалював собі картину ледве живої тітки Дусі з печаттю смерті на чолі, проте побачив радісні очі і почув гучний голос вітання. Навіть тінь несподіванки не майнула на її обличчі. Ніби вона мене чекала. Від мого зору не сховалися деякі дрібнички: на столику – люстерко, дбайлива зачіска, дорогий і гарно випрасуваний халат, біля люстерка – губна помада. А моїй сусідці сімдесят років. У палаті лише одне ліжко. Постіль не біла, лікарняна, а домашня, барвиста. Дочка зробила все, щоб мама почувалася тут королевою. Вражений її силою волі і любов’ю до життя, я не міг говорити.

– Мені вже добре. Скоро буду вдома – пора картоплю вибирати.

Я так і не зрозумів, жартує вона, чи дійсно вірить, що її здоров’я після стількох операцій дозволить їй іти на город…

Ми йшли великим лікарняним парком, насолоджуючись чистим кришталевим повітрям.

– Сестричко, я спантеличений… Ця жінка виглядає так, ніби їй жити ще років сто!

– Ох, дорогий мій, не знаю, всі люди так. Не хочуть вірити в реальність смерті. До останньої миті надіються на гроші, зв’язки, щасливий випадок. А воно ніщо не «працює»: прийшов час – маєш іти туди, куди всі йдуть… А про те, що за це життя маємо скласти звіт перед Богом, Який нам дав його, – про це й слухати ніхто не хоче. Говорять: «Почекай, ось покращає, тоді й поговоримо про віру і про вічність.» А «тоді» – це вже запізно…

Анюта заплакала. Я обійняв худенькі плечики, які тремтіли в беззвучному риданні. Я знав, я добре знав, що нерідко ллються ці сльози за двох дочок та шістьох онучат; за чоловіка, який кращі роки свого життя втопив у горілці; за зятів, які не дуже сімей тримаються і чарки не обминають. Але це не були сльози безнадії і відчаю, а сльози віри перед Богом, Який чує і цінить молитви матерів, і рахує ті сльози.

Через тиждень після мого повернення із міста приїхала і моя сусідка. Наступного дня вранці я її відвідав. На цей раз Євдокія Миколаївна не встигла загримувати печать страждання після безсонної ночі. Голос її все ж бадьорий:

– Дорога трохи втомила. Донька просила залишитися в неї, в місті, але тільки тут я можу вільно дихати.

Деякий час сусідка показувала мені результат своїх трудів за літо – різноманітні торбинки з сушеними квітами і листочками, пояснюючи, що від чого «спасає». Нарешті запитала.

– У вас проблеми? Що вас мучить?

– Скажіть, ось якби вам з’явився ангел Божий і сказав, що жити Бог залишає лише 24 години, як би ви використали цей час?

– О, насамперед я б просила пробачення у всіх, на кого маю щось; написала б листи всім, хто винен мені, що прощаю їм. І сама б просила прощення у всіх, хто живе, за все, де була несправедлива до людей… Молилася б Богу, щоб простив мені за все життя, за діток, яких не народила… Звичайно, пішла б до церкви і висповідалась священику…

Змовкла, роздумуючи, що ще можна встигнути зробити за одну добу життя. Скориставшись паузою, я запитав:

– Так чому ж ви не зробите цього тепер, адже ви напевно не знаєте, коли настане той останній день? Чому ви не підготуєтеся до зустрічі з Богом, якщо знаєте, що треба зробити для спасіння душі?..

Миттю очі Євдокії Миколаївни зробилися сталевими і засвітилися злими вогниками:

– Негіднику! Як ви смієте так говорити із хворою жінкою?! Яке ви маєте право натякати мені на смерть, передчасно хоронити мене? Ви ж віруюча людина, я завжди поважала вас як виховану і тактовну людину, а ви замість того, щоб підбадьорити, добиваєте мене думками про смерть. Ні, шановний, я ще буду жити! Я потрібна моїй доньці і внукам!

На цьому наша розмова скінчилася. Я картав себе і плакав в молитвах. Звинувачував себе за немудрість. Можливо, якось по іншому можна було б достукатись до її зраненого серця?..

Читайте також:

Через декілька тижнів «швидка» забрала Євдокію Миколаївну – і більше до нас вона не повернулася. Хтось із наших був на похоронах, кажуть, хоронила донька її як вельможу, з великими почестями. Столи в ресторані ломилися від дорогих страв, а службу правили аж три священики.

Минули роки, хатина на дачі Євдокії Миколаївни заросла бузиною та бур’янами. А я, проходячи мимо, кожний раз думаю: «Де це її душа тепер?»…

Автор: Катерина Сотник

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Дивіться також
Close
Back to top button