Велика субота: якщо Христос сходить до пекла, то й ми повинні зійти з Ним
Що відбувалося з Христом у час від розп’яття до воскресіння? Що означають слова апостола Петра про те, що після смерті Христос звіщав ув’язненим духам і чому можна почути думку, що в суботу Він зійшов в ад? Християнське богослов’я має декілька відповідей на ці запитання. Одні вважають, що про зішестя Христа в ад можна говорити скоріше у метафоричному сенсі – перемога Ісуса поширюється на найвіддаленіші межі творіння і в цьому значенні Месія справді відвідав ад. Більш поширеною є думка, що зішестя Христа в ад було реальним і тріумфальним визволенням всіх, хто там чекав спасіння. Христос вирвав із влади пекла його здобич.
Однак сьогодні мені особливо дорогі думки Урса фон Бальтазара. У «Пасхальній таємниці» він розповідає про земне життя Христа як шлях страждаючого Сина Божого, який Він проходить разом із людьми, які також по-своєму йдуть дорогами страждання. І саме страждання Христа надають сенсу людським мукам. Велика субота, в такому разі, розглядається не як день остаточного тріумфу, а насамперед як завершальний акт абсолютного кенозису Христа, Його цілковитої солідарності з людьми. Реальність смерті Христа стала виявом Його єднання з померлими, «шляхом до мертвих і з мертвими» (так само як Воскресіння буде «шляхом до Отця з усіма воскреслими»). Христос як і люди переживав найстрашніші муки богопокинутості для того, щоб спасти нас від повноти досвіду смерті. Бальтазар завершує міркування про Велику суботу словами Григорія Богослова про те, що якщо Христос сходить до пекла, то й ми повинні зійти з Ним, розуміючи їх як заклик до нас розділити з Христом цю самотність, «бути мертвими разом із мертвим Богом».
У світлі такої інтерпретації великої суботи ми можемо краще зрозуміти роль церкви. Немає потреби приміряти на себе роль тріумфатора, не треба намагатися дати відповіді на усі запитання або бачити себе як вісників, що завітали у пекельну реальність світу лише для того, щоб з гучномовця сповістити ув’язненим про перемогу. Ні, вони потребують іншого. Ті, хто місяцями не виходить з підвалів на сонячне світло, рятуючись від російських бомб; ті, хто змушені були рятуватися втечею; ті, хто шукає зцілення для своїх фізичних і душевних травм та не може його знайти; ті, хто втратив найдорожчих; ті, хто став жертвою насильства – усі вони не потребують тріумфуючої проповіді чи нав’язливого моралізаторства. Їм потрібний Христос, який розділить їхні пекельні муки, зійде з ними до глибин відчаю, питиме з ними гірку чашу самотності й богопокинутості, пройде з ними весь їх шлях аж до кінця. Такого Христа ми, як церква, Його Тіло, маємо проповідувати й втілювати в актах солідарності й самозречення, сходячи як Він до останніх глибин людського страждання.
Автор: Роман Соловій
Джерело: https://t.me/theo_reflections/70