Коли я веду амбулаторних пацієнтів, то рекомендую в щоденному режимі писати мені коротенький звіт за день: сатурація, температура, загальне самопочуття, які зміни у порівнянні з попереднім днем. А також що найбільше тривожить і чи з‘явилися питання, на які хотіли б отримати відповідь.
Таким чином, в режимі переписки формується історія хвороби пацієнта і можна спостерігати його динаміку. Я не можу пам’ятати всіх пацієнтів і всі їхні показники. Але історія перебігу дозволяє бачити, коли яку рекомендацію надати.
Зі своєї практики чітко бачу, що надзвичайно велика кількість амбулаторних пацієнтів має панічний страх через те, що дійшовши до точки А (позитивний тест, температура, кашель), вони не знають і не можуть передбачити, яка точка буде наступною, а їхня уява і численні сторонні голоси обов’язково домальовують найгірший варіант.
Зрозуміло, що така перспектива змушує пацієнтів робити масу непотрібних або шкідливих вчинків: самостійно призначати собі непотрібні аналізи, пити жмені ліків, застосовувати засоби народної медицини, пробувати шкідливі рецепти з ютуба, здаватися, плакати і т. д. Не потрібно бути великим спеціалістом, щоб зрозуміти, що за таких умов найгірший сценарій стає дуже реальним. Але ж ми цього не хочемо, правда?
То як тоді цьому зарадити? Бути в постійному контакті зі своїм лікарем. Не дзвонити й не займати його час по 30 хв і більше. Бо якщо мені за день дзвонять десятки людей і хтось із них каже: пам’ятаєте, я тиждень тому вам про це казав? То я для годиться можу сказати: так, так, щось таке пригадую. Але насправді вже зовсім не пам’ятаю, хто із них що казав. Тому краще писати. Бо є історія переписки, історія хвороби.
Лікар прочитає, порівняє отримані дані з попередніми й дасть поради на день наступний. У разі потреби передзвонить сам і пояснить те, що вам потрібно. На початку для більшості потрібно розказати, що після точки А (початок хвороби) в абсолютній більшості настає точка Б (одужання). Ніби нічого особливого, правда? Але почути це від лікаря в момент, коли все в голові змішалося – це немов би побачити рятівний маяк серед густого туману.
Далі можна пояснити, що шлях до точки Б буває прямий, а буває звивистий. На прямому відрізку ми будемо уважно спостерігати й давати можливість організму працювати самостійно. А якщо хворобу на якомусь етапі почне «заносити», одразу включимось і будемо надавати медикаментозну підтримку, робити аналізи, коригувати поведінку тощо.
Багатьом пацієнтам достатньо пояснити чому так, а чому так. Чому не завжди при вірусній пневмонії потрібно антибіотик і чому ковідний кашель не потрібно лікувати. Чому гормони на одному етапі шкодять, а на іншому – допомагають. І цього достатньо. Комусь потрібно чарівний пендель, щоб підняти з ліжка і змусити трохи порухатись, зробити зарядку, попити води. Іншому потрібно показати той останній листок (з новели О.Генрі), який триматиме його від повного розпачу. А комусь, звичайно, треба розписати схему приймання ліків.
Читайте також:
Пройти через хворобу за руку з лікарем – це пройти спокійно і вийти на добрий результат. У трикутнику пацієнт-хвороба-лікар тримайтеся лікаря, а не хвороби. І пам’ятайте, що найкращий лікар не той, який призначив вам найбільше ліків, а який зміг провести через хворобу з мінімумом ліків і зайвих втручань.
