Актуальне

Церква на війні: заокеанський фронт

Війна в Україні вимагає від церкви не лише оцінки, але й радикального самоосмислення та активної участі. Замість того, щоб говорити про церкву та війну, варто замислитися про церкву на війні як про єдино правильний спосіб її місії. Будучи пастором помісної церкви, автор пропонує осмислення безпосереднього досвіду, спостережень та переживань про те, як війна в Україні впливає на життя та служіння слов’янських євангельських церков у США, та виділяє десять найбільш актуальних викликів воєнного часу: почуття розгубленості та безпорадності перед небаченим масштабом зла; руйнівний та поділяючий вплив пропаганди; поділ між тими, хто «там» та «не там»; гострий дефіцит слів; криза молитви; брехня «Євангелія помірного процвітання»; катастрофу у відносинах між сусідами; хибні форми церковної єдності; споживче ставлення до церкви Христа як нашої церкви; наївні тлумачення Біблії щодо «політики». 

Війна в Україні  – видимий вияв глобального та глибинного конфлікту. Ким би ми не були і як би далеко не опинилися, ця війна торкається всіх нас – особисто, інформаційно, політично, економічно, морально, духовно. Крім того, ця війна не тільки зачіпає, а й втягує нас у себе. У цій війні неможливо залишатися спостерігачем, заперечуючи свою відповідальність і повторюючи: «Це не моя війна, я не там, я ні до чого,  я поза політикою». Кожен, хто дізнається про те, що відбувається, бере участь словами, молитвами, фінансами, сльозами  (або ж лайками, прокльонами, кулаками) і тим самим опиняється на тій чи іншій стороні глобального та глибинного конфлікту. Я називаю цей конфлікт глобальним, тому що його почала найбільша у світі за площею та ядерним потенціалом держава. Я називаю його глибинним, тому що крім політичних та економічних, має культурні, світоглядні, духовні виміри, і під час війни духовний характер конфлікту проявився у всій повноті – темна, зла, демонічна стихія показала себе без культурних масок і дипломатичних усмішок. Зрештою, загрожувати всьому світу ядерною війною може лише божевільний та/або одержимий. Я бачу ознаки і того, й іншого. Тому те, що відбувається в Україні, неможливо зрозуміти у категоріях звичайної політики, тут потрібно бачити релігійно мотивовану агресію проти ближнього, а в особі ближнього – проти всього світу, проти всього порядку речей, проти Бога. Що це означає для нас, як християн? Це означає, що ми всі маємо прийняти війну в Україні як нашу війну – наш біль, нашу відповідальність, нашу можливість переосмислити себе як церкву та послужити своїм ближнім.

Я  не в Україні і я не військовий, я відповідальний пастор однієї зі слов’янських євангельських церков у США, але з перших хвилин російського вторгнення в Україну відчув себе на війні. Того дня наше звичайне життя закінчилося. Що змінилося в нашому особистому та церковному житті, у наших пріоритетах, темах, богословських акцентах ? Що відбувається на нашій ділянці фронту? Про це – мої подальші роздуми, спроби осмислити та підсумувати в десяти пунктах наш церковний досвід перших двох місяців цієї  війни, війни жахливої ​​за жорстокістю та підлістю, масштабом та наслідками. Впевнений, що більшість цих тез буде застосовна не лише до церков діаспори, оскільки висловлює загальні, глобальні тенденції церковного життя.

Відчуття безпорадності перед жахливою силою і масштабом зла

По-перше, з перших хвилин війни нам довелося зіткнутися з почуттям безпорадності перед жахливою силою і масштабом зла. Для віруючих людей це почуття досить добре знайоме: ми не можемо врятувати світ, народи та міста; нам залишається довіряти Богові і робити те, що у нашій владі. Ми знаємо, що живемо в очікуванні Царства Божого, коли начебто «вже», але «поки що ні». Ми розуміємо реальність занепалого світу, і при цьому очікуємо, що у відповідь на наші молитви Господь стримуватиме це зло, захищатиме нас і проявлятиме Свою владу. Ми виявляємося безпорадними, але сподіваємось на всемогутність Божу. Таку безпорадність можна назвати корисною. Вона нагадує, що не ми керуємо історією, але Бог, і лише Бог. Погоджуючись із цим, ми очікуємо від Бога втручання, і якщо цього не відбувається, то ми не знаємо, що робити далі. Тобто наша логіка віри дуже проста: ми немічні, але Бог всемогутній; тому потрібно просити Його – і Він допоможе, заступиться.

На цей раз така логіка не спрацювала. Цього разу ми мали вірити без розуміння логіки віри, всупереч будь-якій логіці. На цей раз ми зіткнулися з кризою віри, звичної, типової, зручної віри.

Щобільше, ми зіткнулися із мовчанням Бога. Мали потребу і молилися як ніколи раніше. Але війна тривала та посилювалася. Мені довелося чути від інших і ставити самому багато болісних питань про мовчання і відсутність Бога, про Його дивну поведінку і безпорадність, про доцільність молитов, про марність любові до одержимих ворогів. Спочатку ми молилися «Господи, зупини цю війну». Потім ми почали молитися: «Дай нам вистояти, помнож у нас віру, збережи нас від розпачу».

Найстрашніша зброя масового ураження – це пропаганда

По-друге, ми дізналися, що найстрашніша зброя масового ураження – це пропаганда. Нам довелося пережити глибоке розчарування в тих рідних, друзях, братах і сестрах за вірою, які спостерігали за тим, що відбувається, цілком спокійно, і навіть виправдовували це посиланнями на російські ЗМІ.

Схожі статті

Здавалося б, тепер усі адепти «російського світу» мають прозріти, протестувати, ридати від сорому та жаху. Здавалося б, тепер усім стане зрозуміло – це ж вам не «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків, це сто тисяч солдатів регулярної російської армії перетнули кордон і вдерлися в Україну. Але завзятість у брехні виявилася непохитною. Люди, які 2014 року кричали «Їх там немає», 2022 року спокійно відповідали: «Так треба, повністю підтримуємо». Війну вже не заперечували, але називали її «спецоперацією» − так було легше для совісті, так усе цілком добре вкладалося в їхню картину світу. Така логіка  zла – спершу його затято заперечують, а потім незворушно виправдовують.

Ми зіткнулися з жахливою силою неправди. Вона вражала уми та серця людей з небаченою ефективністю. Можна подумати, що віруючі люди повинні були мати імунітет до пропаганди, що у них мала бути особлива чутливість до розрізнення добра і зла, що мали працювати спеціальний моральний і духовний компас. На жаль, виявилося, що можна читати Біблію і при цьому виправдовувати найжорстокішу і найгіршу війну. Чому так? Тому що герменевтичні лінзи не оригінальні, не біблійні, а пропагандистські.

Так, пропаганда змінює наше ставлення до війни, але не тільки. Найстрашніше, що пропаганда змінює навіть наш спосіб читання Біблії, наше розуміння Бога, наші очікування від Церкви. Питання вже не в тому, що люди, які виправдовують війну, не читають чи погано читають Біблію. Питання в іншому: як саме вони читають, через яку оптику дивляться, у рамках якої картини світу живуть?

Виник новий поділ серед віруючих на тих, хто був там, хто пройшов через безпосередній досвід війни; і тих, хто там не був, хто війну не пережив

Це цілком строгий і навіть жорсткий, хоч і природний критерій. Якщо у питанні «ти за чи проти?» передбачається вибір людини, то у питанні «ти там був чи не був?» вибору найчастіше немає.

Зрозуміло, що люди, які були там, бачать все інакше – і світ, і церкву. Вони по-іншому читають Біблію, моляться, розмовляють, співають, їдять, одягаються, святкують. Вони мають інший список і порядок пріоритетів. Я відчув страшний біль від того, що я стаю чужим для моїх братів і сестер, що залишилися там, на своїй українській Голгофі. І я знаю, що всі наші зусилля бути корисними на відстані не скасовують цієї глибокої прірви між «там» і «тут»,  між тими, хто пройшов жах війни, і тими, хто зміг її уникнути.

Безперечно, досвід війни змінює людей дуже швидко і глибоко. Для віруючих людей цей досвід може бути цінним щодо особистого формування або трансформування, підготовки до служіння, духовної дисципліни. У цій війні народжуються нові образи та тренди, нові лідери та богословські ідеї українського християнства. Дуже хочеться, щоб ми уникнули непотрібних суперечок та конфліктів з питань, де хто був або не був, хто зробив більше чи менше, хто сильніший і розумніший, хто герой і хто не зовсім. Добре було б обговорювати те хороше, що хтось зробив чи сказав. І не добре обговорювати те, що хтось не зробив чи не сказав. Не варто витрачати час на критику того, що вже віджило і не працює, краще радіти паросткам нового.

Усім зрозуміло, що хоч Україна приймає удар на себе, вона не зможе перемогти без допомоги союзників. Так само треба осмислювати і майбутнє християнства в Україні. Воно буде унікальним, загартованим у вогні війни, але при цьому відкритим до спілкування та співпраці. Сподіватимемося, що і західне християнство використовує цей шанс для свого оновлення. Тоді з цього тимчасового поділу народжуються нові форми християнської єдності та взаємодії.

Ми не знаходили слів для опису та пояснення подій, втіхи та підбадьорення потерпілих та переконання опонентів

По-четверте, зустрівшись з непередбачуваним раніше розгулом зла, ми не знаходили слів для опису та пояснення подій, втіхи та підбадьорення потерпілих, викриття та переконання опонентів. Навіть у особистих розмовах відчувався дефіцит слів. Ще важче було проповідувати, і нестерпно важко було говорити з аполітичними чи агресивними прихильниками спецоперації.

Ми постійно думали, переживали, молилися за тих, хто залишився там. Але у  тих, хто «не там», не було права на повчання чи поради. Не хотілося відволікати тих, хто служить під бомбардуванням. І не хотілося говорити банальні, заїжджені фрази.

Слів стало дуже мало. Розмовляти – навіть із друзями та однодумцями – стало складно.

Наше нинішнє небагатослів’я може свідчити про духовний пошук і смирення перед Богом, відмову від поспішних висновків та терпляче чекання слова від Бога. Але що, якщо в цьому небагатослів’ї відкривається наша нездатність говорити чесно, відверто, по суті, співчутливо, з любов’ю? Так чи інакше, війна та повоєнний час вимагатимуть нового словника, нової манери та тональності, нових тем та питань, нових способів комунікації. Ми говоритимемо про інше і говоритимемо по-іншому.

Нашим основним способом спілкування стала молитва

З першого дня війни ми стали зустрічатися увечері у церковному холі для молитви за Україну. Формат цих коротких зустрічей був дуже простим – читання короткого тексту з Біблії (зазвичай ми читали Псалми), молитви всіх охочих, а наприкінці «Отче наш». Через два тижні ми стали додавати до читання Писання та молитви короткі свідчення, подяки та прохання.

Спочатку прийшло розуміння, що ця молитва потрібна не лише нашим братам та сестрам в Україні, а й нам самим, щоб ми могли залишатися церквою. Тому до молитви за Україну додавалися молитви про нашу церкву, особливо про її єдність та місію.

Досить часто виникало питання: як потрібно молитися? Було важливо заохочувати щирість, чесність, прямоту та простоту, щоб люди могли висловлювати свої переживання без страху та збентеження. При цьому потрібно було акцентувати вірність, благо, всемогутність Божу.

Спочатку ми молилися за милість Божу, яка виявилася б у припиненні війни, у порятунку найуразливіших категорій цивільного населення. Потім ми молилися за силу Божу для захисників України – воїнів, пожежників, лікарів, волонтерів. Часто згадували президента Володимира Зеленського, благаючи про сили та мудрість для нього, але також про його особисте духовне відродження. Молилися про найгарячіші точки і найбільш постраждалі міста. У таких молитвах було багато конкретних імен, деталей, прохань.

Просили також про Боже втручання у хід воєнних дій, щоб Він «закрив небо» від ракет та бомб. І щодня молилися про служителів євангельських церков України, пробудження народу, дух покаяння.

Примітно, що з кожним днем ​​люди ставали сміливішими у своїх молитвах, вчилися виражати себе, називати все своїми іменами, не соромитися емоцій. Щоденна молитва за Україну стала гарною духовною школою та практикою, вона мобілізувала нових лідерів, змінила настрій людей, атмосферу у сім’ях та церкві.

Виявилося, що досить велика кількість церковних людей сповідує не Євангеліє Господа нашого Ісуса Христа, але «євангеліє помірного процвітання»

По-шосте, виявилося, що досить велика кількість церковних людей сповідує не Євангеліє Господа нашого Ісуса Христа, але «євангеліє помірного процвітання»; не євангеліє хреста, але «євангеліє без хреста», «євангеліє комфорту». На словах баптистські церкви давно відмежувалися від «євангелія процвітання» в його крайніх формах, але це не означає, що сама його ідея була зрозуміла та засуджена. З цього приводу було багато галасу, але мало богословського осмислення. В результаті ми стали жертвою нових варіантів тієї ж самої зарази. Так «євангеліє помірного процвітання» виявилося найживучішою єрессю нашого часу, що поширюється.

«Євангеліє непомірного процвітання» вражало надмірно жадібних, амбітних, невгамовних. «Євангеліє помірного процвітання» спокушає тих, хто задовольняється тим, що має; тих, хто не прагне мати більше за будь-яку ціну, але при цьому не готовий втратити те, що вже має, і готовий захищати те, що є, за будь-яку ціну. Перші хотіли мати більше. Другі не хотіли мати менше. Все це різні форми однієї і тієї ж брехні.

Є ще одна особливість. «Євангеліє непомірного процвітання» акцентувало матеріальні потреби. «Євангеліє помірного процвітання» паразитує на всьому поспіль, у тому числі на найвищих цінностях та добрих намірах.

Любителі такого «євангелія» впевнені, що роблять добру справу, захищають свої душі, нерви, сім’ї, церкви від викликів війни: «Не треба говорити про страшне! Євангеліє має заспокоювати! Говоріть про небо, про вічність. Навіщо нам засмучуватися? Навіщо нам ці страшні фотографії? Скільки можна говорити про Україну?».

Цей запит на зручне євангеліє ставить пастора церкви перед складним вибором: говорити істину або розважати, няньчити, заколисувати  людей; проголошувати Євангеліє чи догоджати своїй аудиторії, бути вірним Богу чи йти на поводу зали?

Коли ми чуємо слова: «Годі вже про війну, не заважайте нам жити, давайте як раніше», це тривожний дзвінок. Це сумний знак того, що «євангеліє помірного процвітання» стало надто зручним та звичним для більшості віруючих, і тепер прагне керувати церковною кафедрою. Ось чому «воєнний стан» – це шанс для церковного оновлення, шанс повернутися до серйозності та глибини, безкомпромісної віри та чесної самооцінки.

Відносини між росіянами та українцями загострилося до межі. Спільноти поділилися всередині − на байдужих та солідарних

По-сьоме, питання відносин між росіянами та українцями загострилося до межі, але не менш глибокий поділ стався всередині спільнот – на байдужих та солідарних.

Російські люди розділилися на тих, хто соромиться цієї війни і заявляє про солідарність із жертвою, і на тих, хто виправдовує цю війну і цим підтримує агресора. Як виявилося, мовчазних прихильників війни було набагато більше, ніж агресивних. Їх видавала демонстративна відстороненість, небажання молитися за Україну, роздратування від згадки про війну.

Все, що хотіли «нормальні» українці від «нормальних» росіян, – почути слова про засудження війни та співчуття до постраждалих. Але цей мінімум правди для багатьох російських людей виявився непосильним тягарем, занадто великою незручністю. А ті, що ризикнули заявити про солідарність з Україною, стали вигнанцями та зрадниками для свого народу.

Дивно, але жахливі плани російського президента «денацифікувати» Україну знайшли відгук у серцях багатьох слов’ян. Як заявив мені один москвич, «Ви сказали на проповіді, що під час цієї війни ми всі, звідки ми не були родом, повинні відчути себе українцями. Але це невірно. Ми ж віруючі, отже, ми громадяни неба. Серед нас нема українців».

Насправді ж, ніколи ще різниця між українцями та північними сусідами не виявлялася так сильно. Наскільки українці об’єдналися як народ у захисті своєї країни та турботі один про одного, настільки росіяни об’єдналися у нападі чи виправданні нападу на сусідній народ. Сумно, але ці ознаки такого розмежування виявляються й у церковному середовищі.

Тут ми маємо справу зі справжнім духовним злочином: виправданням злочинних планів Росії щодо України, лжебіблійним обґрунтуванням геноциду. Ті слов’яни, які, спостерігаючи за війною, зберігають і виправдовують своє мовчання, або ж міркують на кшталт «значить, було за що», беруть участь у злочині. Мовчання – це форма пасивної співучасті. А перекладання на українців відповідальності за війну чи гнівне викриття у надуманих гріхах – це активна форма співучасті, це духовний напад на ближнього.

Біль українців, що страждають, повинен відгукуватися в серці кожного росіянина пекучим соромом. У тих російських людей, які хочуть бути в одній церкві з українцями, залишається лише один шлях – рішучого та бажано публічного зречення злочинів свого народу.

Нам довелося знову пережити цінність і при цьому крихкість нашої церковної єдності

Зберегти єдність церкви під час війни  – складне завдання. Не лише тому, що у церкві є люди різних поглядів, народів, мов, культур. Але ще й тому, що сама основа єдності розуміється по-різному або не розуміється взагалі. Найлегший шлях – це видима єдність, яка досягається мовчанням щодо складних тем.

Єдність, яка ставиться вище істини, яка ігнорує біль ближнього, яка забороняє складні питання, що пахне байдужістю та віє холодом, вбиває церкву. Це єдність духовно мертвих людей.

Варто поставити собі запитання: навколо чого і на підставі чого ми хочемо бути єдиними? Чим ми готові пожертвувати заради єдності? До яких компромісів ми готові і до чого призведе шлях таких компромісів?

Якщо ми єдині у Христі і навколо Христа, то порушником єдності буде не той, хто порушує складне питання про реакцію церкви на виклик війни, але той, хто своєю байдужістю повертається спиною до ближнього, що страждає, а значить і до всього Тіла Христового, а значить і до самого Христа.

З початком війни ми стали більше думати про церкву

По-дев’яте, з початком війни ми стали більше думати про церкву, тобто про те, що означає бути церквою і як залишатися церквою. Що ми можемо і маємо робити в цих обставинах як церква? Як часто готові молитися? Чим готові ділитися? Як проводити служіння під час війни? Про що співати та проповідувати? Що та як святкувати? Якою наша церква має стати після всього цього?

Ці питання пов’язані з більш важливим: чи повинна церква орієнтуватися на запити людей чи насамперед на свою місію, довірену Богом?

Це питання вже саме собою може позбавити нас почуття «стабільності», впевненості, комфорту. Адже ми звикли думати про церкву як про «нашу» церкву. Тому природною реакцією людей є прагнення залишити все так, як є, тобто залишити її пристосованою під свої потреби, звички, очікування. Але за умов війни це вже неможливо.

Ми починаємо розуміти, що церква – це нескінченна криза, що ми не були церквою цілком, що ми повинні вчитися бути церквою, проходячи через нескінченну низку криз та оновлень.

Я все більше думаю, що всередині кожної церкви є свій вірний залишок, церква в церкві. Ця церква у церкві – основа всього. На жаль, є й споживачі, які приходять, вимагають, порівнюють, йдуть, переходять, але вони не мають права диктувати свої очікування та розбудовувати церковне життя під себе.

Раніше, коли у мене питали, скільки у нас членів, я відповідав не замислюючись, згідно зі статистикою. Зараз я не такий певний. Скільки у нас є членів? Я знаю цифри. А скільки приходять на щоденні молитовні зустрічі? Скільки з них можуть сказати, що з початком війни їхнє життя змінилося, що вони щодня живуть, як на війні, молячись, працюючи, борючись разом з українцями? Скільки таких буде? І де всі інші, що з ними не так?

Війна ставить питання про те, що церква повинна переосмислити себе і свою місію як церкву Христову, як Тіло Христове, що страждає і співчуває.

Ми побачили, до яких сумних наслідків призводять наївні тлумачення Писання щодо війни та миру, політики та влади

Там, де на будь-яке питання про зло і брехню, несправедливість і злочини влади відповідають, що «будь-яка влада від Бога» (дуже вільне перефразування і ще більш вільне тлумачення слів з Рим. 13:1-7), там панує елементарна безграмотність щодо Біблії, разом з культурою пристосуванства та людиноугодництва, рабства та страху. Варто пам’ятати, що «будь-яка влада» належить лише Ісусу Христу (Матв. 28:18), це Його слова про Себе, і ні про кого інше.

Там, де на будь-яке питання про війну відповідають, що «церква поза політикою», має місце повне нерозуміння влади Христа над світом разом із байдужістю щодо постраждалого ближнього.

Там, де на прохання про допомогу відповідають, що «ми не знаємо, що там відбувається, але молитимемося про сторони конфлікту та настання миру», присутній повний хаос у богословських та етичних питаннях (слова «ми не знаємо» треба розуміти як визнання: «ми не знаємо, як розуміти і застосовувати Євангеліє в цій ситуації») і демонстративне небажання розбиратися, хто злочинець, а хто жертва (варто зауважити, що за такої нерозбірливості жертва залишається без допомоги, а злочинець продовжує свою чорну справу без викриття та покарання).

Як правило, «церква поза політикою» виявляється сліпою та безпорадною щодо зовнішніх впливів; некритично приймає все, що їй диктує влада (точніше, будь-хто, хто здатний захопити владу); стає зручним об’єктом для маніпуляцій. Тому церкви, де про війну вважали за краще мовчати або ж молитися «про мир в Україні», насправді опинилися в полоні радянської/російської пропаганди.

На превеликий жаль, позиції наших євангельських церков щодо війни засновані не так на Писанні та здоровій богословській традиції, як на стереотипах радянського часу. Це простежується навіть на рівні офіційних заяв, у яких ми бачимо ідеологічні штампи минулого, але також перші спроби позбутися їх і назвати речі своїми словами.

У «Зверненні та  Комітеті Північно-Заходу Об’єднання ЄХБ США » (див. Додаток 1) ми знаходимо слова про «небайдужість», «скорботу», «випробування віри» у зв’язку з війною, але ні слова про те, хто на кого напав. Більше того, закликаючи до молитви, керівники об’єднання не висловлюють жодної позиції і сповіщають інших утримуватися навіть від новин та розмов щодо можливої ​​церковної позиції. Це умовляння – основний і найсильніший пункт у зверненні: «Поряд з цим, зберігатимемо себе і віддалятимемося від участі в суперечках про політику; не будемо вступати в полеміку і залишати коментарі в соціальних мережах і на будь-яких інших інтернет-платформах; не засуджуватимемо один одного за національною ознакою, пам’ятаючи, що ми брати і сестри в Господі; мінімізуємо час перегляду новин, пам’ятаючи, що це не приносить нам користі».

«Відкрите звернення баптистських об’єднань і союзів США» (див. Додаток 2) має на меті інше – не заспокоїти хвилювання і не зупинити дискусії, але направити їх у потрібне русло: «Нашим обов’язком є ​​проповідь Євангелії Ісуса Христа, заступницька молитва про мир, засудження гріха та протидії злу. Ми, як християни, на основі вчення Біблії маємо відкрито висловлювати свою оцінку подіям і вчинкам» .

Виходячи із цієї мети, керівники церковних об’єднань дають свою моральну та духовну оцінку подій: «Ми засуджуємо відкриту агресію Росії проти України… Це засуджується Словом Божим як гріх і кваліфікується як злочин проти людяності».

Є в цій заяві і відверто політичний пункт: «Ми закликаємо виявляти свою громадянську позицію та звертатися до влади США із проханням надання допомоги Україні у протистоянні агресії».

Звернення закінчується закликом уникати «суперечок та конфліктів» та об’єднатися у «співчутті та допомозі постраждалим».

У цих двох документах помітна різниця між одностороннім радянським і більш збалансованим сучасним (і водночас більш біблійним) підходами до теми політики, влади та війни. Очевидно, що спроби оминути тему війни, щоб зберегти «братні відносини» між росіянами та українцями у слов’янських церквах, не призведуть до бажаного результату. Зберегти чи виправити стосунки можна лише за умови чесності, відкритості, правдивості, нарешті, звичайної мужності говорити, і говорити вірними, зрозумілими, не порожніми словами, говорити про все, що болить, у тому числі про «політику».

Отже, якщо ми розуміємо церкву в місійному ключі, то церква має бути там, де її потребують. Слухняна Христу, вірна своєму покликанню, церква знаходить себе у посланні, русі, служінні. Сьогодні українська церква знаходить себе на війні. І всі інші помісні чи національні церкви, які готові страждати разом із Тілом і служити разом із Христом, також знаходять себе разом із нею, на війні. Це стосується і церков діаспори.

Що це означає на практиці? Це означає пройти, що їм (нам) доведеться пройти як мінімум через десять переживань воєнного часу: почуття розгубленості і безпорадності перед небаченим масштабом зла; руйнівний та поділяючий вплив пропаганди; поділ між тими, хто «там» та «не там»; гострий дефіцит слів; криза молитви; брехня «євангелія помірного процвітання»; катастрофу у відносинах між сусідами; хибні форми церковної єдності; нерозуміння того, що означає бути церквою Христа; наївні тлумачення Біблії щодо «політики». Ці переживання позбавляють нас спокою, але при цьому нагадують про сутність та місію церкви. Уникаючи цих викликів, ігноруючи заклик українських братів і сестер про допомогу, ми перестаємо бути церквою. Проходячи через труднощі разом з ними, ми вчимося бути церквою – по-справжньому єдиною, страждаючою та співчутливою.

Додатки:

Додаток 1. Звернення Комітету Північно-Заходу Об’єднання ЄХБ США до всіх братніх церков

https://nwasbc.today

Нікого з нас не залишає байдужими те, що відбувається в Україні, з великою скорботою ми спостерігаємо, як брат повстав на брата і ллється кров наших близьких та рідних.

У Писанні ми знаходимо такі слова: «Коли ж почуєте про війни і про військові чутки, не лякайтеся: бо належить цьому бути, − але це ще не кінець. Бо повстане народ на народ і царство на царство; і будуть землетруси по місцях, і будуть глади і сум’яття.

Господь попередив нас, що війни є однією з основних ознак того, що наближається день Його другого пришестя. Напевно, нам було б набагато легше, якби воювали якісь інші народи, але це жахливе горе спіткало нас – слов’ян, тих, кого пов’язують не лише віки загальної історії, а й кровні узи. Ці події стали випробуванням нашої віри.

Знаючи, що все це відбуватиметься, Христос попередив нас: «Але ви дивитеся за собою…».

В умовах, що склалися, дуже легко піддатися думкам, почуттям і поведінці, які не принесуть слави Богу.

Тому закликаємо вас:

Зберігаючи надію на Господа, кликати до Нього в молитвах знаючи, що «… рука Господа не скоротилася на те, щоб рятувати, і вухо Його не обтяжило для того, щоб чути» Ісаї (59:1).

Будемо просити:

– про якнайшвидше припинення війни;

– щоб Господь підтримав і дав покаяння всім, хто перебуває у страху і не має живої віри в Бога;

– про лікування поранених;

– про втіху тих, хто втратив рідних та близьких;

– про особливий захист для помісних церков та сімей християн.

Якщо ви ще не зробили у ваших помісних церквах день посту та молитви, обов’язково призначте такий день і здійсніть загальноцерковну молитву.

Поряд з цим, зберігатимемо себе і віддалятимемося від участі в суперечках про політику; не будемо вступати в полеміку і залишати коментарі в соціальних мережах і на будь-яких інших інтернет-платформах; не засуджуватимемо один одного за національною ознакою, пам’ятаючи, що ми брати і сестри в Господі; мінімізуємо час перегляду новин, пам’ятаючи, що це не приносить нам користі.

Підбиваючи підсумок усьому вищесказаному благаємо вас словами Апостола Петра:

«Тому, браття, більше і більше намагайтеся робити твердим ваше звання і обрання; так чинячи, ніколи не спіткнетеся, бо так відкриється вам вільний вхід у вічне Царство Господа нашого і Спасителя Ісуса Христа» (2 Петра 1:10,11).

З братерським коханням: А. П. Чумакін, К. Л. Лиховодов, В. С. Бойко, І. В. Требушний, В. А. Гетьман, Є. В. Корчагін, С. В. Нікішин, В. П. Костюкевич.

Додаток 2. Відкрите звернення баптистських об’єднань і союзів США 

Починаючи з 24 лютого, 2022 року, події на території України є вказівкою скорого приходу Ісуса Христа, підтверджуючи слова Святої Біблії: «Ви ж про війни почуєте, і про військові чутки, дивіться, не лякайтеся, тому що трапиться слід тому. Але це ще не кінець (Мт. 24:6).

Як у період миру, так і під час війни, нашим обов’язком є ​​проповідь Євангелії Ісуса Христа, заступницька молитва про мир, засудження гріха та протидію злу. Ми, як християни, на основі вчення Біблії маємо відкрито висловлювати свою оцінку подіям і вчинкам. Враховуючи сьогоднішню ситуацію, ми засуджуємо відкриту агресію Росії проти України, обстріл збройними силами Росії міст України, вбивство військовими Росії мирних жителів України: дітей, жінок та людей похилого віку. Наразі у вільному доступі є достатньо свідчень обстрілів житлових кварталів. Це засуджується Словом Божим як гріх і кваліфікується як злочин проти людяності.

Ми засуджуємо війну, в якій уже загинули тисячі російських солдатів, гинуть українські воїни, мирні жителі, і особливо діти, зазнають бомбардувань Київ, Харків, Маріуполь та інші міста та села України, люди сидять у бомбосховищах, знищуються лікарні та школи.

Ми закликаємо насамперед церкви наших Об’єднань та Союзів, а також усіх християн молитися Господу за припинення агресії та встановлення миру в Україні.

Ми закликаємо виявляти свою громадянську позицію та звертатися до влади США з проханням надання допомоги Україні у протистоянні агресії, а також посилення тиску на уряд Росії у припиненні бойових дій та виведенні військ з України.

Закликаємо християн до вияву співчуття та допомоги постраждалим в Україні. Також ми, як християни, повинні берегти мир у наших сім’ях та церквах, уникаючи суперечок та конфліктів на ґрунті ставлення до війни.

Закликаємо вас піднести свій голос у молитві для захисту України, без страху проповідувати Євангеліє Ісуса Христа, виявляти співчуття, прощення, доброту, любов один до одного і зберігати єдність у тілі Христовому – Церкві!

Ваші у Христі,

Роман Капран, Об’єднання українських євангельських баптистських церков у США, Павло Дем’яник, Західне об’єднання українських баптистських церков у США, Іван Мілєєв, Тихоокеанське об’єднання баптистських церков ЄХБ, Георгій Харлов, Російсько-Український союз ЄХБ у США.

Джерело: cherenkoff.blogspot.com

 

 

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Михайло Черенков

Міжнародний директор Mission Eurasia, доктор філософських наук, професор Українського католицького університету, автор кількох книжок про євангельський протестантизм, активний проповідник, батько 4 дівчат: Був ректором Донецького християнського університету. Експерт з питань релігійної свободи. Пастор церкви Revival, м. Ванкувер

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button