Актуальне

Звір, яким я став: як віддати гіркоту Богові

Ви спостерігаєте за тим, як рука Божого провидіння малює якусь картину у вашому житті. Олівець раптово повертає убік, і те, що здавалося вам майбутньою квіткою, перетворюється на шип терну. Здавалося, що молитва без відповіді нарешті почута, що нездійснена мрія здійснюється, але ні. Ви тягнетеся за маргариткою, але в руку впивається будяк.

Шлюб Клайва С. Льюїса з Джой Девідман вражає мене у цьому відношенні. Вони одружилися, коли йому було 58 років, а їй 41, і з’ясувалося, що Джой помирає від раку. Однак, після молитви за зцілення, Джой несподівано і, можливо, чудом одужала. Любов, яку, як їм здавалося, вони втрачали, повернулася до них як дорогоцінний дар з руки того, хто зцілює  – Бога.

Але незабаром рак повернувся з новою люттю, поклавши край їхньому короткому шлюбу. Зазнаючи біль скорботи, Льюїс написав: «Шляхетний голод, який довгий час не отримував задоволення, нарешті знайшов відповідну їжу, і майже миттєво їжа була відібрана» («Досліджуючи скорботу», дослівний переклад). Подібні переживання можуть вражати душу. Чимало людей втратили через них віру. Для багатьох інших такі моменти стають дверима в темніший світ, в якому Бог здається менш добрим, ніж ми думали. Можливо, у моменти нашого сильного відчаю ми навіть можемо вважати Його жорстоким.

Багато хто з тих, хто входить у такий світ, ніколи не знаходить дороги назад. Вони проходять під густими тінями розчарування, далеко від широких полів і яскравого сонця їхньої колишньої, по-дитячому наївної віри. Але дехто знаходить шлях назад. Ми зустрічаємо таку душу у 72-му Псалмі.

Затьмарені дні

Більшість 72-го Псалма проходить у темному світі. Псалмоспівець Асаф виявляється розчарованим у духовному житті. Він бачить, як люди, які ненавидять Бога, гордо ходять по землі: багаті, комфортно влаштовані й розжирілі. Незважаючи ні на що, вони ніби боги ходять по землі й кидають виклик самим небесам (Псалом 72:3–11). «Благоденствують у цьому віці, множать багатство» (Псалом 72:12).

Водночас благочестивий Асаф страждає у невідомості та невизнаності. За свій послух він отримує утиски, за свою посвяченість – докори (Псалом 72:14). Врешті-решт Асаф озирається на свої молитви, свої пісні, свої роки вірності й, махнувши рукою, каже: «Все марно» (Псалом 72:13). Його надії мертві, він входить у світ тіней.

Схожі статті

Коли наші власні надії не справджуються (у черговий раз), ми легко можемо виправдати свою гіркоту та духовну апатію. Без особливих зусиль ми виставляємо себе безневинними страждальцями під важкою рукою Божественного провидіння, наше розчарування небесами цілком зрозуміле. Однак Асаф, стоячи з іншого боку порога, озирається на себе і бачить щось інше: «Як звір я був перед Тобою» (Псалом 72:22, дослівно з ESV).

Тим, хто повернувся з темного світу, слова Асафа не видадуться надто різкими. Я, наприклад, досі можу згадати муки душі та муки серця моєї колись пораненої душі. Наша скорбота у хворобливих поворотах провидіння може швидко покритися зазубринами, а наш плач перетворитися на роздратований рев, мовчазний або, який голосно виривається назовні. Гіркота може зробити нашу душу звіриною, і такою звіриною вона залишатиметься доти, доки (використовуючи образи книги К.С. Льюїса «Підкорювач зорі чи Плавання на край світу») Бог не звільнить нас із нашої драконової шкіри.

Звільнені з драконової шкіри

До кінця Псалма Асаф повернувся у світлий світ, і в ньому він знову співає, подібно до повної надій дитини:

Хто мені на небі? І з Тобою нічого не хочу на землі.

Знемагає тіло моє та серце моє: Бог твердиня серця мого та частина моя навіки. (Псалом 72:25–26).

Асаф повертається у світ, де Бог знову добрий, де небеса та земля не можуть запропонувати нічого більшого, ніж Він. Нехай приходять утиски, нехай звучать докори, нехай будь-яка надія залишається нездійсненою − Бог буде твердинею його серця і його багатством навіки. Звір став людиною.

Звільнення з драконової шкіри сталося, коли Асаф «увійшов до святилища Божого» і зрозумів кінець тих, хто «віддаляє себе від Тебе» (Псалом 72:17, 27). Але він також зрозумів щось краще: «Але я завжди з Тобою» (Псалом 72:23). Ось відповідь на його тваринне обурення, відповідь настільки проста, що ми можемо пропустити його силу, що приборкує. Подивіться, як Асаф розкриває відповідь у трьох картинах, і як вони зустрічають нас у нашому звіриному образі.

Ти тримаєш мене за праву руку

Реальна небезпека затьмареного світу полягає не в болі, який ми в ньому відчуваємо, і навіть не в розбіжностях, що приводять нас у глухий кут, які приносять ці почуття, але в відчутті відсутності Бога. Перша половина 72-го Псалма – це світ без Бога. Принаймні без Бога, Який близько, і Який благий. Але до 15-го вірша більш-менш безбожні роздуми Асафа поступаються місцем наступним думкам: «Ти – Бог – тримаєш мене за праву руку» (Псалом 72:23). Пройшовши ці двері розчарування у зворотний бік, Асаф увійшов до дому свого Батька.

Ви можете згадати відчуття покинутості, яке ви відчували, коли втрачали з поля зору вашого батька в людському натовпі? А чи можете ви згадати приємне полегшення, що майже змушує сльози текти з очей, коли його знайома рука знову знаходила вашу руку? Щось подібне відбувається, коли в тиші вашої спальні, у вашій машині або на вашому задньому дворі вируючі думки заспокоюються, ваша засмучена душа зітхає, і ви знаходите благодать, щоб спокійно сказати Богові: «Але я завжди з Тобою: Ти тримаєш мене за праву руку».

У ваших обставинах нічого не змінилося. Ваші проблеми можуть, як і раніше, завдавати вам болю і приводити вас до розгубленості. Але, якимось чином, ваші ноги, що спотикаються, намацують твердий ґрунт. Ваші страждання віддаляються, і ви бачите загальнішу картину. Ваша гіркота спадає з вас як численні лусочки. І, під Божою рукою, ваше серце звільняється із драконової шкіри.

«Ти керуєш мене порадою Твоєю»

Ми не кинуті одні в цьому світі, хоч би якими розгубленими не були. І ми не залишені без керівництва. У нас є не лише Бог, у нас є Керівник; у нас є не лише Присутність, у нас є Шлях. Він стискає нашу руку, щоб запевнити нас у Своїй близькості, а також щоб вести нас через цю пустелю, що приводить у сумніви. «Ти керуєш мене порадою Твоєю» (Псалом 72:24).

«Рада» Божа, Його записані Писання, говорить нам не все, що ми хотіли б знати − далеко не все. Ми не знаємо, чому смерть розчиняє зовні чудове зцілення. Ми не знаємо, чому відносини, які були на межі відновлення, розвалюються. Ми не знаємо, чому серце дорогої нам людини, яка була така близька до покаяння, раптово озлоблюється. Однак наше повернення додому залежить не від знання тих таємниць, які Бог приховав, а від прийняття тієї поради, яку Він відкрив.

І Він не керує нами так, як той, хто сам ніколи не ходив цим шляхом. У Гефсиманському саду тиск і труднощі, що навалилися на нашого Господа Ісуса, були настільки великі, що Його піт був краплями крові, і Він молився про вихід. Ніхто не стикався з таким гірким провидінням, ні в кого не було стільки ж причин засмутитися на Божу пораду і відмовитися від неї. Однак життя жодної іншої людини не зможе яскравіше показати нам, що наслідування Божої поради ніколи не залишить нас у соромі. Тому що темна гробниця зараз пуста.

Тут ми є дітьми, і часто відповідь на запитання «Чому?» про волю нашого Батька вислизатиме від нас. Але не Його порада. Так що поки ті, хто залишається в драконячій шкурі, слідують власним інстинктам, Божі діти кажуть: «Я наслідуватиму Твою пораду стільки, скільки триватиме ніч, навіть якщо зоря ніколи не світатиме в цьому житті».

«І потім Ти приймеш мене на славу»

Прийде день, коли ви побачите обличчя Того, Хто тримає вас за руку, а звивистий шлях приведе вас до вашого постійного дому. У невідповідних питаннях і незавершених циклах цього життя є потім. І в цьому «потім» Ти «приймеш мене на славу» (Псалом 72:24).

Знання цього потім змінило все для Асафа. Він більше не заздрив успішним безбожним, коли «зрозумів їхній кінець» (Псалом 72:17), і він більше не шкодував себе, коли зрозумів свій. Утиск може тривати вночі, але вранці приходить слава. Те саме вірно і для нас. Якщо ми знаємо, куди прямуємо, питання більше не мучитимуть нас, і сльози більше не тектимуть по наших щоках (Об’явлення 21:4), і тоді найгостріший ріжучий край нашого страждання буде притуплений.

Нині у нас часто виникає потреба говорити разом з апостолом Павлом: «Ми у відчайдушних обставинах…» (2 Коринтянам 4:8). Але в майбутньому «потім» духовний розлад цього віку буде замінений гармонією, що перевершує уяву, і рука, яка тримала і спрямовувала нас все життя, прийме нас у дверях нашого будинку, де більше немає жодних сумнівів і небезпек.

Кінець затьмарених доріг

В один з моментів своєї скорботи Льюїс запитує: чи ставився він до Бога як до своєї мети або як до своєї дороги? Чи йшов він, розцінюючи всі добрі дари як шлях, що веде до Бога, чи він намагався йти, розцінюючи Бога як шлях, що веде в якесь інше місце? Льюїс продовжує: «Бога не можна використати як шлях для досягнення своєї мети. Він має бути метою, а не засобом, Він — кінець шляху, а не сам шлях, інакше ви ніколи не наблизитесь до Нього» («Досліджуючи скорботу»).

Часто наше власне визволення з драконової шкури відбувається в той момент, коли ми, подібно до Асафа, знову приймаємо Бога як мету, а не як шлях до неї, або навіть краще одночасно і як мету, і як шлях. Наша величезна потреба не в тому, щоб розплутати очевидні вузли Божого провидіння, наче прості відповіді зможуть приборкати нашого внутрішнього звіра. Те, що нам потрібно зараз і завжди, — це рука на нашій гриві, тиха присутність, яка заспокоює нас. Тому що сам Бог є дорогою і точкою призначення, шляхом і домом, присутністю і нашою долею навіки.

Автор − Скотт Хаббард
Джерело: ieshua.org

 

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Дивіться також
Close
Back to top button