Світло в кінці тунелю
Ми звикли до думки, що після смерті душа летить до Бога. Але в натуральному вигляді така ідея є радше поганською, аніж біблійною. Так думали й говорили грецькі філософи. В їхньому розумінні тіло було в’язницею душі, а смерть вважалась звільненням із цієї в’язниці. За такої перспективи воскресіння видається геть зайвим і недоречним. Ось чому в Афінському Ареопазі з апостола Павла так реготали місцеві філософи, коли він заговорив про воскресіння мертвих.
Святе Письмо мислить справу зовсім інакше. Людина є цілісною. І саме жива людина має спілкування з Богом. А це є найвище благо. Мертві ж від цього спілкування відлучені. Вони немов тіні. Не спілкуються, не чують, не бачать. Неможливо бути в смерті і з Богом водночас. Якщо ти з Богом − ти живий, якщо мертвий − значить без Бога. Тому надія на воскресіння має ключове значення для біблійного бачення дійсності.
І щоб розв’язувати цю проблему − смерті та відчуження від Бога − Ісус пішов на хрест і воскрес із мертвих. І саме в Христі смерть є подолана для нас. Це не стається само собою, як думали греки. Для нас смерті вже нема, тому що Христос її подолав. Але Він сам мав пройти і зануритись у неї на всі сто. Ось чому Ісусові слова «Хто вірує в Мене, той навіть умерши, житиме!» звучать вкрай революційно. Це щось нечуване. Такого раніше не було, що б там не говорили грецькі філософи. Тому що без Ісуса смерть − тільки морок, і якщо тепер і є якесь світло вкінці тунелю, то тільки тому, що Ісус помер і воскрес.
Читайте також:
Смерть більше не є тим місцем, де немає Бога, тому що сам Бог зазнав її і зійшов туди, де Бога немає.