Сонце мовчки висіло прямо над головою одинокого подорожнього, що опустивши її брів кудись польовою дорогою. Тут, серед поля, йому нікуди було подітись від безжалісних сонячних променів, тож він здавшись на милість Божу, понуро переставляв ноги. Небесне світило палило так нестерпно, що здавалося зараз просто підсмажить нещасного мандрівника. Воно було скрізь.
Подорожнього хитало з боку в бік. Складалося враження, що від гарячого повітря у нього кругом іде голова. Крім того його кроки були такими непевними, наче він пересувався навпомацки. Та що тут говорити, дорожня пилюка, за день нагрівшись на сонці, і та пекла підошви ніг. Порвані сандалії вже не давали ніякого захисту, і вона пролазила поміж ремінні сплетіння і протерті дірки. Одяг на мандрівнику теж був не кращий. Взагалі його і одягом то важко було назвати – просто купа порваного лахміття, яка ще якимось чудом трималась на тілі. Але те, що виглядало з-під цього лахміття виглядало набагато страшнішим. Запечена на сонці шкіра не могла скрити темних плям і ран, на яких утворились жахливі струпи. Тому ноги і руки чоловіка були схожі на чудернацьке коріння дерев, пошкоджене якоюсь невідомою хворобою. Все тіло подорожнього, напевне, свербіло і палало вогнем, як це розпечене сонце. Ношений, переношений, дірявий одяг, прилипав до ран і цим самим, напевне, ще більше посилював біль.
Змучений подорожній на мить зупинився, підвів голову до неба. Його потріскані, пересохлі губи беззвучно заворушились. Мандрівник, здійнявши догори руки, щось шепотів. З його поведінки можна було здогадатись, що він молиться. Закінчивши молитву, подорожній заяложеним, порваним рукавом, витер солоний піт, що заливав очі. Після цього руху, з його губ вирвався такий важкий стогін, що швидше за все нагадував стогін загнаного, смертельно раненого звіра, а не людини.
Ось на дорозі показалась групка людей, що йшла йому назустріч. Наш подорожній при їх наближенні, покрутив головою вправо, вліво, підняв руку наче визначаючи з якого боку вітер, потім зійшов з дороги на узбіччя. На людей хворобливо глянули каламутні очі. Колись напевне гарні, зараз вони були майже незрячі, а те, що можна ще було в них розпізнати, представляло собою згусток болю і розпачу, якому і дна не видно. Замість брів в нещасного виднілися дві широкі розпухлі дуги, зовсім без волосяного покриву. Подорожній спроквола кліпнув червоними повіками, які були теж голими, без вій. Його голова скидалась на випалену стерню, вона була чи то поголена, чи з неї випало волосся. Замість нього через всю голову йшли страшні рани, які перетворились вже в суцільний жахливий струп. Рідка щетинка, що ще залишились на бороді, теж не могла приховати спотворене неприродними страшними бугорками лице, яке більше скидалось на морду невиданого звіра, з надутими, як у риби, губами. Потворне лице доповнювали не менш страшні рани по всьому тілі, що заставило одразу ж відвести від нього погляди людей. Наш подорожній раптом щось до них закричав захриплим голосом. Можна було розібрати тільки слова: «Нечистий! Нечистий!». Та їх було достатньо, щоб люди, наче підстьобнуті батогом, поспіхом пройшли повз нього, затуляючи носи і з огидою та страхом відвертаючи голови.
«Сам. І знову я сам з своєю бідою», – гірко подумав чоловік і поглянув на себе. Деякі із струпів потріскали і в них попадав солоний піт, що мав викликати нестерпну сверблячку і біль. Та болю не було. Вірніше він був, та чоловік його не відчував, як і не відчував ні холоду, ні цієї спеки. На вкриті язвами ноги, з-під яких витікав смердючий гній, весь час намагались сісти комахи. Споглядаючи своє нещасне тіло, чоловік ще більше поник, зів’яв.
«Якщо я не помру, то ходячи зогнию, або ці ненажери комахи з’їдять мене заживо. Хоча… Я вже давно помер. Так усі вважають», – з жалем подумав подорожній.
Важко було визначити вік цього чоловіка, та можна було припустити, що по літах він напевне не такий вже й старий. Колись гордий його погляд зовсім погас, сховавшись під товстим шаром смутку. Тепер його очі представляли собою якусь сіру каламуть, вони зробились мов неживі.
Чоловіка пекли не тільки сонце й тілесні рани, які він через хворобу просто не відчував, а усвідомлення того, що він тепер ніхто. Що він дійсно мертвий для суспільства, в якому виріс. Чоловік вже давно жив поза ним. Вхід в селища і міста, йому був заказаний, спілкування не те що з незнайомими людьми, а й з рідними, він не мав ніякого. Якщо йому і доводилось зустрічатись з ними, то це було на відстані, і то він мусив стати так, щоб часом вітер не дув в їх сторону. Не мав він права навіть води проточної попити, а все що міг дочекатись від них − це хіба що киненого недоїдка, чи щось з недоношеного одягу. Всі вони не хотіли його ні бачити, ні знати, бо він – прокажений.
«Куди йти? – ворухнув пересохлими губами подорожній. – Позаду мене залишилось безліч доріг. Я вздовж і впоперек обходив свій Край ось цими порепаними ногами. Він опустив очі донизу. Витягнувши ногу з розтоптаного взуття, потер її об іншу. Я вже не відчуваю, чи вони болять від пройдених доріг, чи від хвороби. Не один рік я вже тиняюсь, як неприкаяний і нікому до мене діла нема. На мене ще здалеку пальцями показують і кричать, і гонять, мов пса шолудивого. Ніхто зі мною не хоче не те щоб поспілкуватися, а й близько до себе підпустити. Добре, що хоч хтось інколи їжі подасть. Та й той одразу ж втікає, – з гіркотою мусив визнати він. – Тож ні з ким поговорити, хіба що з такими ж бідолахи, як я сам. Та яка розрада від тих, хто теж надломлений душею. Ще Господь може мене вислухати. Та й з Ним я вже все переговорив. Тепер же лише прошу Його очистити мене від прокази. Маю таку надію. Та часто вона залишає мене, бо проходять дні й тижні, місяці й роки, а я й досі чужинець в своєму Краї. Та тепер надія знову зажевріла в моєму серці. Як би не вона, я б уже нікуди не йшов. Можливо б притулився десь посеред поля до кам’яної брили і так би й не вставав, аж поки не вмер. Нащо мені таке життя. Хіба я грішніший від інших, хоча б від тих, що хизуються в дорогих шатах? Все у них є; і дім, і сім’я, і здоров’я, і повага в народі. А в мене ні того, ні другого, ні третього, ні четвертого. Але ж вони мої брати, моляться тому ж Богу, що і я? Вони моляться, напевне, про те, щоб Господь зберіг їм те, що мають, і ще й примножив. А я?.. Що мені просити? Слави? Багатства? Що таке слава чи багатство? Це задоволення власного егоїзму. Пощо воно мені? Все це з’їдає душу, як тіло проказа. Тож мені зберігати то й нічого, й примножувати, хіба що болячки. Та я з радістю розпрощаюсь з ними. Лиш тепер, в ось такому плачевному стані, я розумію, що життя може бути прекрасним і без всього того, лишень би було здоров’я. От як би мені позбутись цієї страшної хвороби. Якраз цього я і прошу Бога. Зцілив же колись Господь через Мойсея, сестру його Маріам, через пророка Єлисея вилікував сірійського вельможу Неамана. Правда це були відомі люди. А я? – у чоловіка, одразу ж зародився черв’ячок недовіри до Бога. Він ще більше посумнів. – Ні! Я вірю, що Господь й мені допоможе і я сьогодні не просто безцільно блукаю, а шукаю Ісуса Назарянина. Кажуть, Він багатьох оздоровив − і сліпих, і глухих, і кривих. Для Нього нічого немає не можливого, тож я думаю, що оздоровить і мене, прокаженого».
Чоловік стрепенувся від важких роздумів, назустріч знову йшли люди. Їх було багато, дуже багато. Вони сходили з гори.
Прокажений заметушився, щоб куди кинутись в бік. Та люди були вже майже поруч. Тоді він заволав:
– Нечистий! Нечистий! – весь свій біль і розпач він вклав у цей крик.
Люди налякано сахнулись, заметушились замахали на нього руками, наказуючи «відійди, щезни». А так як він ще в якомусь оціпенінні залишався стояти, то вони самі кинулись від нього, намагаючись пройти подалі від нещасного. Лише один Чоловік серед них, не піддався паніці. Лише на Його обличчі відбилась ціла гамма почуттів, але це не був жах, чи огида. Навпаки, Його обличчя вкрилось сумом і співчуттям до цього нещасного. Йому стало соромно за всіх тих, хто серцем збайдужів до горя свого ближнього, хто не бачив в ньому людини, а лише загрозу для свого здоров’я.
Спостерігаючи за Ним, наш подорожній збагнув, хто цей Чоловік.
«Це Той, Якого я всім серцем шукав. Так, це Він – Ісус Христос», – прошепотіли пересохлі уста прокаженого.
Наш подорожній з місця кинувся до ніг Господа. Люди іще більше вжахнулись. Через мить біля Ісуса з величезної юрби не залишилось нікого. Всі вони, відбігши на безпечну відстань, налякано спостерігали за тим, що відбувається. Їх залишилось тільки двоє – засмучений Ісус, і на колінах перед Ним – прокажений.
– Коли, Господи, хочеш, Ти можеш очистити мене! – простогнав нещасний подорожній. І така безмежна надія відчувалась в його голосі, що лице Ісуса аж засвітилося.
Він підступив ближче до чоловіка і легенько доторкнувся до нього. За їхніми спинами роздався крик жаху. Всі знали, що для будь-кого з них це могло б обернутись важкою хворобою – проказою. Цей застережливий крик налякав би будь кого, тільки не Ісуса, а прокажений просто цього не чув. Він був у Божих руках і в цей час до його серця долинав лише один звук. Це була чарівна, ніжна мелодія, яка наповнювала його душу спокоєм і радістю. Мелодія, якої він ніколи раніше не чув, бо так могла звучати тільки велика любов Господня.
– Хочу, – будь чистий! – роздався над його вухом лагідний голос Ісуса.
Три простих слова, та якими солодкими вони були для прокаженого. Це перші слова розради, підтримки і любові, які він почув протягом довгих років страждань. Прокаженому захотілося вилити своєму Спасителю всю свою любов, яку він замкненою тримав всі ці роки в глибині свого серця. Та він нічого більше не сказав. Він не міг говорити. Гарячий клубок підкотив йому до горла. Все його тіло беззвучно затряслось від ридань. Рясні сльози вмить зросили його лице. Він за звичкою хотів їх змахнути рукавом, як відчув що з ним щось твориться. Він поглянув на свої руки, які заживо відгнивали, на яких вже й нігті позлазили, і не повірив своїм очам. Так, це були ці ж самі загорілі руки, але страшних гнійних ран на них вже не стало. Руки були чисті. Він перевів погляд на ноги. Вони теж відбивали бронзовою загорілою на сонці шкірою − і ніяких тобі ознак прокази. Тоді чоловік провів руками по своєму обличчю, голові. Вони були чисті. Чоловік, ще не прийшовши до тями від нахлинувшого на нього щастя, звів погляд на Ісуса. Той стояв поруч і лагідно посміхався. Ще не вірячи в це чудо, до них навшпиньках наближатися люди.
– Гляди, – не розповідай нікому. Але йди, покажися священникові, та дар принеси, якого Мойсей заповідав, їм на свідоцтво, – долинув до нього голос Ісуса.
Наш подорожній ще раз підвів збентежено щасливі очі на Нього.
«Я не сплю? Те що зі мною сталося − це правда?» – ніби запитував цим поглядом він Ісуса.
На нього глянули ясні очі Божі:
«Правда, – говорив їх теплий погляд. – Правда. Ти чистий».
Чоловік стояв зовсім розгублений, не знаючи, що йому далі робити. Люди все підходили і підходили, проте обережно, як і раніше. Вони ще й досі не вірили власним очам. Їхні збентежені погляди все ще шукали спотвореного проказою, старого, у брудному, порваному лахмітті чоловіка, і не знаходили. Так, його не було. Був тільки Ісус і якийсь гарний на вид незнайомець, хоч і в брудному порваному одязі. До їхньої свідомості поволі почало доходити, що це той самий нещасний прокажений. Не одному з них, напевне, хотілося ще й доторкнутись до нього. Та навіть після всього побаченого вони ще й досі боялись того, хто тільки що був прокаженим.
Через деякий час усі розійшлися, а наш герой одразу ж направився шукати священика, щоб виконати те, що йому наказав Господь.
Славлячи Бога, він, окрилений, повертався в свою місцевість: «Так я тепер щасливий, я тепер багатий, я тепер буду мати свій дім і сім’ю».
В подальшому житті їхні дороги з Ісусом не перетиналися. Та слава Господня скрізь супроводжувала його.
Читайте також:
З тих пір багато чого змінилось у житті цього чоловіка – зустріч з Христом ні для кого не проходить безслідно. Очистившись тілесно ззовні, він очистився і зсередини. Переживши страшну хворобу, яка мучила його довгі роки, заставляла тинятися навколо людських поселень і в холод, і в спеку, зазнавши на собі всю гіркоту відлучення від людей і їх презирство, злобу, відразу, переживши чудесне зцілення, його серце змінилося. Тепер у ньому не було ні заздрощів до людей, ні до їх багатства, ні сімей і домівок. Все це в нього з’явилося. Не було у нього і нарікання на тяжку долю, яка таким чудесним чином змінилася. Він на собі пізнав любов Божу і став її живим свідченням.
