Пройшло більше 40 днів з початку російського вторгнення в Україну. Мільйони людей переїхали, ситуація критична в багатьох містах та селах по всій країні.
Матіаз Радзивілюк, директор Біблійного інституту служіння «Слово Життя» в Україні, що розташований на околиці Києва, зміг покинути країну і зараз перебуває в Угорщині. Однак, частина команди «Слово Життя» залишається в Україні, доставляючи гуманітарну допомогу, їжу та духовний супровід усім, хто цього потребує, особливо у містах, які відвоювала українська армія.
«Слово Життя» прибуло в Україну в 1992 році. Сім’я Радзивілюків, батьки Матіаса, двоє братів приїхали з Аргентини, щоб почати служіння, яке спрямоване на молодь, проголошення Євангелія та підготовки до місії.
В 2001, «Слово Життя» заснували Біблійний інститут біля Києва, де вони проводять 2-річні програми біблійної та духовної підготовки та інші активності.
Зараз він став пунктом постачання та розподілу гуманітарних ресурсів, які щодня доставляються в різні куточки України.
Яка щоденна робота Біблійного інституту?
«Україна є найбільшою країною з альянсом євангельських церков у регіоні, тому усі служіння прагнуть підтримувати місцеву церкву та розповсюджувати Євангеліє, з таборами та іншими видами діяльності.
Біблійний інститут пропонує дворічну програму, фокусуючись на сферах біблійного навчання, християнського життя та служіння. Особливістю Біблійного інституту є те, що в нас навчаються студенти з країн колишнього Радянського Союзу, усі студенти знають російську мову. В нас є студенти не тільки з України, але також і з Росії та декількох країн Центральної Азії.
Найважливіше навчання, яке ми проводимо – це передача біблійних істин нашим студентам, так що вони можуть застосовувати їх у власному житті та впливати на інших. Ми нараховуємо приблизно 35-40 студентів на двох курсах.
Я думаю, що найважливішим є те, що ми даємо міцний християнський фундамент для молодих людей, так щоб вони могли діяти, незалежно від того, чи закликає їх Бог до професіональної кар’єри, чи служіння в місцевих церквах або місії в іншій країні».
Ви тимчасово в Угорщині, як пройшли для вас останні пару тижнів?
«Опівночі 24 лютого, Бог дав нам мудрість евакуювати жінок та дітей. Ми зробили двотижневу перерву в Біблійному інституті, підозрюючи, що щось може статися. Проте ми не уявляли, що таке може статися у 21 столітті в Європі. Ми змогли зробити попередню евакуацію, і коли почалось російське вторгнення, решта повинна була виїжджати.
По суті, ми змогли евакуювати всіх наших співробітників та деяких друзів і колег. Зараз я в Угорщині, але команда поділена між Румунією, Чехією та Угорщиною, де ми працюємо з українськими біженцями.
Багато чоловіків з команди не змогли виїхати через воєнний стан. Я зміг виїхати, тому що я громадянин Аргентини, але решта лишились тут і вони працюють всі ці 40 днів, служачи Господу з “Словом Життя” у Києві».
Що роблять ті, хто залишився в Україні в такій складній ситуації?
«Чоловіки повернулись в інститут до Києва без конкретного плану, тому що все розвивалося за обставинами. Було не дуже ясно, що ми могли робити, але було зрозуміло, що усі стереотипи про місію, які ми виконували до того часу, були зруйновані.
У лютому ми планували три молодіжних табори та навчання в інституті, все це зруйнувалося. Але Бог вів нас крок за кроком. Ми хотіли б планувати, мати чітке представлення, але Бог показав нам, що ми повинні йти день за днем. І у нас були можливості та відкриті двері для служіння.
Перші два тижні, команда проводила евакуацію. Ми мали контакт з людьми в Чернігові, місті на півночі, яке було в дуже драматичній ситуації: немає води, немає їжі, немає електрики. Команда допомагала евакуювати людей звідти, вивозячи близько 2500 людей з міста у безпечне місце.
Це була дуже ризикована операція, дорога, яка раніше займала 2 години, зараз забирає 5-6 годин. Бог піклувався про них, ми повинні були звершувати це служіння, поки місто не було повністю заблоковане російськими військами. Тоді Бог відкрив двері в інші селища та міста.
Мало-помалу ми бачимо, що селища та міста були звільнені, що є гарною новиною, але у той же час і поганою новиною, тому що коли ти в’їжджаєш у ці міста, ти бачиш терор та руйнування, спричинені російською операцією.
Багато людей не можуть покинути свої домівки, деякі застрягли у підвалах з маленькою кількістю їжі на тридцять днів, тож команда приносила їжу, гуманітарну допомогу для усіх цих сіл, які виходять із такої складної ситуації.
Зараз частина команди в Києві виконує логістичні роботи для отримання вантажівок та фур з гуманітарною допомогою з різних церков Європи. Готуються продуктові посилки, які завантажують вночі, а інша група від’їжджає у різні місця.
Росіяни залишили північ, вони залишили повне руйнування. Ми одні з перших груп, які прийшли, що є добре, тому що ми свідчимо як церква Ісуса Христа. Нами часто керує армія, бо тут все ще небезпечно.
Але ми несемо надію людям, даємо їм продукти, молимось з ними, підбадьорюємо їх та даємо Новий Завіт, говоримо їм, що Бог – наша надія і Він єдиний, хто може зробити щось добре з усього цього».
Яка ситуація у тих, хто залишив країну?
«Ми завжди залучені до роботи, яка робиться в країнах, які межують з Україною.
В нашому таборі в Угорщині є група з 70 українців, сімей та знайомих з нашого служіння. Ми також маємо ще одну групу в Чехії, де знаходиться понад 50 сімей.
Ми тісно співпрацюємо з урядом, надаємо житло та ділимось Євангелієм. Ті, хто живе в Чехії, були направлені урядом, тому ми їх не знаємо, багато з них не є християнами, тож ми маємо можливість поділитися з ними Євангелієм та показати любов Христа. Також ми маємо маленьку групу в Польщі.
Зрештою ми намагаємось дати притулок цим людям, хоча це складно, тому що вони дезорієнтовані. Дослідження свідчить, що 78 % українців хочуть повернутися.
Вони ще не готові розпочати нове життя,їм потрібен тільки тимчасовий притулок. Ось чому складно щось вирішити. Інший важливий фактор, що більшість з них жінки та діти. Багатьом сім’ям складно щось вирішувати без керівництва батька чи чоловіка, які можуть направляти ці рішення у майбутнє.
З усім, через що проходить країна, ми також емоційно знищені, розбиті, з сильним душевним болем. Ми також думаємо про наших дітей, наші школи, наше здоров’я, фінансову ситуацію… це дуже складна ситуація, так що зараз ми намагаємось допомогти чим можемо, не тільки підтримуючи їх, але й налагоджуючи контакти.
Нещодавно мені написала знайома, якій ми допомагали виїхати з Харкова.
Вона все ще в Україні, незважаючи на 2 тижні під бомбами, їй вдалося вибратися та вижити. Вона написала нам, тому що в її мами закінчується інсулін. Таке часто трапляється, ми зустрічаємо багато людей з складними ситуаціями.
Ми вже намагаємось дістати для неї інсулін. Бог вчить мене, що ми можемо робити багато чого. Іноді ми можемо сказати “Це дуже складно”, “Я не можу це зробити”, але Бог показує мені, як ми можемо служити, будучи руками та ногами Христа тут на землі».
Яким ви бачите майбутнє?
«Ми б хотіли мати уявлення та план. Ми маємо перевагу у тому, що ми місіонери і ми впевнені у своєму покликанні. Я розумію, що ситуація як ця може повністю розбити та змінити вашу точку зору, але я молюсь Богу, і я бачу, що ця ситуація поглибила моє покликання та покликання місіонерів нашої команди.
Змінився спосіб нашого служіння, тому що ми не можемо проводити табори та конференції, але потреби є, і місійне поле зараз є відкритим як ніколи.
Багато сімей зараз роз’єднані. Я маю перевагу бути з моєю дружиною та дітьми, але місіонери, які зараз з нами, вже більше 40 днів не бачили своїх чоловіків, які залишились в Україні.
Багато що є незрозумілим, але ми віримо, що Господь не робить помилок. Він був тут до того, як все сталося і ми тримаємось за Нього.
Ми робимо крок за кроком. На шляху багато випробувань, але ми не можемо планувати занадто багато, ми стикаємось з різними ситуаціями день за днем та бачимо, як ми можемо виконати наше покликання.
В нас є велике бажання повернутися в Україну, бути з нашими улюбленими людьми та служити їм. Це не стільки бажання повернутися додому, скільки можливість представити Христа багатьом людям, які проходять через ці болючі ситуації. Треба показати їм, що надія тримає нас сильними та здоровими в ситуації, через яку ми проходимо. Нам слід багато чого зробити, ми слідуємо за Богом, намагаючись будувати плани, коли це можливо».
Як ви оцінюєте політичні рішення, які приймаються, а також відведення військ Росії з півночі?
«Це передчасно. Йшлось не стільки про відведення військ, скільки про те, що вони не змогли взяти столицю та їх зусиллям протистояли. В них не було вибору, як відступати і захоплені регіони на півночі були звільнені. Згідно з інформацією, яку ми отримали, війська прямують на схід для великого наступу. Ясно, що це не кінець.
Ще складно робити якісь прогнози, але в нас є надія. Росія все ще випускає ракети по всій країні, дуже складно захищатися від них. Небезпека триває і вони продовжують спричиняти руйнування.
23 лютого, за годину до того, як почався наступ, ми все ще жили в ілюзії, що цього не станеться. Зараз ми вивчили цей урок, здається неможливим, що буде мир, але все може статися.
Ми розуміємо що це політична та геополітична війна, але я вважаю, що за цією війною є також і духовний аспект.
На мою думку, Україна була найбільш відкритою для Євангелія країною у Європі, з великою структурою євангельських церков. Україна – це країна, яка відправляє найбільшу кількість місіонерів у країни колишнього радянського союзу. І я розумію, що ціль сатани – зупинити цю роботу.
Але в той же час я вірю, що робиться величезна робота, щоб сяяти, піднімати прапор Ісуса Христа. Церква стала єдиною, як ніколи раніше, і це є ключовим для служіння людям.
Ми хочемо, щоб усе закінчилось, бо ми ніколи не звикнемо до жахливих смертей та руйнування. Ми хочемо, щоб припинились страждання, ми хочемо, щоб Росія відступила і припинила цю божевільну ситуацію. Але в той же час, ми розуміємо, що це не зупинить ні нашу місію, ні нашу церкву. Це те, що зрозуміла церква в Україні.
Ми б хотіли, щоб мирна угода припинила пожежу, але це не зупинить роботу церкви. Я пишаюсь тим, як церква відповіла на цей виклик, і не тільки в Україні, але й по всій Європі.
Я думаю, що це оживило церкву. Бог робить щось прекрасне. Повсюди руйнування, але Бог будує щось прекрасне».
Як ми можемо допомогти вашому служінню та християнам в Україні?
«Перш за все − молитися. Це найпростіша відповідь, яку ми даємо, але я завжди дивуюсь, як Бог творить стільки чудес у відповідь на молитви людей.
Ми повинні молитися, щоб війна закінчилась, щоб церква могла більше світити, прославляючи Христа. Молитися, щоб Бог дав сил пасторам та тим, хто багато працює. Це те, що ми повинні робити безперестанку. Нам також потрібно молитися.
Є багато практичної допомоги, яку можна зробити. Я би рекомендував піти до місцевих пасторів, до пастви, щоб побачити як вони допомагають практично, тому що я знаю багато церков, які докладають до цього зусилля.
Вся робота, яку ми робимо як місія, здійснюється через пожертви. Я б сказав, допомагайте у ваших помісних церквах, тому що це найкращий спосіб допомогти Україні».
Джерело: evangelicalfocus.com
