Освіта

Донецький християнський Університет та Одеська Богословська Семінарія: інтерв'ю з Мері Рейбер

Одними з двох найперших духовних закладів освіти був Донецький Християнський Університет та Одеська Богословська Семінарія. Між студентами практично від заснування тих шкіл, аж до захоплення приміщень ДХУ військовими злочинцями, існувала неформальна боротьба за першість. Втім, я сам бачив нищівну поразку у футбольному матчі студентів ОБС.

Проте дещо об’єднує багатьох випускників ДХУ та ОБС – це любов до викладачки, яка мала честь викладати в обох навчальних закладах – доктор Мері Рейбер.

Нам вдалось поспілкуватися з нею. Говорили про сучасний стан та історію духовної освіти в Україні.

Як ви визначаєте термін «освіта»?
Мабуть, я почну із того, що розповім про себе. Хоч дійсно я й сама проходила та викладала різні навчальні
дисципліни, проте я не можу сказати, що я так з ходу пам’ятаю ті визначення.
Коли я тільки розпочинала та була першопроходцем розбудови духовної освіти в Україні, за тих часів, не вимагалось наукового ступеня або освітніх знань (педагогіки) для викладання. Тоді все було так, тебе питали: «Як ти гадаєш, ти зможеш цим займатися?», а ти відповідаєш: «Так». Адже це був лише початок (розбудови духовної освіти в Україні – прим. ІК), ніхто не вимагав наукового ступеня або вчених звань. Наприклад, в мене був освітній ступінь MDiv (магістр, еквівалент 90 кредитам ЄКТС, або три роки навчання – прим. ІК), на той момент я вже розмовляла російською. (тоді мені сказали:) Чудово. А зможеш викладати навчальну дисципліну «Історія церкви?».
Я відповіла: «Мабуть», і почула у відповідь: «Гаразд, вважай, що ти її вже викладаєш».
В тій ситуації ми (ті, хто будував духовну освіту) були зовсім без досвіду (as green as grass) розбудови освіти. Люди не переймались визначеннями, всі ці визначення набули важливості згодом. І в міру того, як я набувала свій власний викладацький досвід, і я тоді не була дуже причетна до тих кіл спілкування, де ці речі обговорювались. Я впевнена, що акредитаційна агенція (ГО «ЄАТА»), звісно, має своє офіційне визначення. Проте, я навіть дещо розгубилась та не знаю, що сказати.
Але почну з того, що зазначу, що освіта − це стосунки, стосунки між студентом та викладачем. Навіть на такому простому рівні, коли ви запитаєте в мене: «Яка зараз година»?. У моїй відповіді буде частина мене, адже весь цей процес передачі інформації матиме частину мене. До речі, це відбувається, як у формальному, так й не формальному середовищі.
В ситуації з навчальним закладом, зокрема з Університетом, ось цей процес уособлення передачі інформації від одного до другого підсилюється.
А особливо це торкається християнських (духовних) навчальних закладів, оскільки тут додається «духовний» вимір, на це впливають наші стосунки з Богом, наша любов один до одного, тощо.
Це лише певні нариси, можливо, нечітко сформульовані ідеї. Можливо, протягом нашої розмови, я зможу згадати щось іще.

Оскільки ви вже зазначили, що були першопроходцем духовної освіти в Україні, як воно було? Як це було створювати те, чого навіть не існувало?
(Сміється) Це було дуже весело. Знаєте, всі ми були сповнені ентузіазму. І, якщо тобі приходила якась ідея (стосовно освіти – прим. ІК), ти міг одразу починати це втілювати. Тоді не було обмежень або приписів, також не було тих, хто брав не себе експертну функцію та стверджував, що вони знають, як правильно щось там робиться. Всі просто радо займалися своєю справою. Оскільки раніше про це ніхто не міг мріяти. Тому всі (говорить емоційно) були радісні. Це був сповнений ентузіазму та радісний період (говорить захоплено) «Ух ти, у нас є навчальний заклад, диви-но, як цікаво».
Однак, це був й складний у матеріальному плані час, іноді нам не було, що їсти у тих 90-х роках (на той момент в Донецькому Християнському Університеті, де викладала доктор М. Рейбер була лише очна форма навчання, більшість студентів та викладачів проживали у студентському університетському містечку, де й харчувались, – прим. ІК).
З викладацького внутрішнього погляду, протягом тих початкових років духовної освіти в Україні, коли освітніх стандартів (як таких) ще не існувало, чи ви відчували потребу в освітніх стандартах? Наприклад, обсяг академічного навантаження? обсяг завдань, тощо?
Я вже й не пригадаю. Розклад зумовлював кількість аудиторних годин, звісно. Протягом мого першого приїзду в Донецький Християнський Університет я читала лекції з своєї навчальної дисципліни протягом двох тижнів, з ранку до вечора. Це була «Історія Церкви», я тоді, в 1991 році цю навчальну дисципліну читала вперше. Після мене був запланований приїзд наступного викладача, який читав свій предмет.
Тоді, насправді (говорить замислено) в нас не було чітко сформованої спеціалізації. На той момент в ДХУ Дональд Феєрбан (ще одна легендарна постать в протестантській духовній освіті України, – прим. ІК) займався навчальним планом та пошуком викладачів, і навіть коли надходили запити на певну навчальну дисципліну, іноді йому доводилось відмовляти в наслідок браку викладачів. Процес координації був ускладненим тим, що багатьох викладачів доводилось шукати в інших країнах.
Я можу пригадати одну показову історію, це був десь 1999 рік та я приїхала в ролі запрошеного викладача в Одеську Богословську Семінарію з метою викладання «Огляду Історії Церкви», і оскільки там протягом певного часу в навчальному плані не було цього освітнього компонента, стояла задача якось надолужувати це упущення. Мені у розклад поставили аби не 100 аудиторних годин, я почувалась майже бранкою ОБС, якій лишалось крейдою на стіні у гуртожитку відмічати проведені там дні.
Орієнтовно у 1998-1999 роках в духовних навчальних закладах почали точитися розмови про необхідність внутрішньої акредитації, це був початок існування ГО «ЄАТА». Саме тоді вперше й розпочалась стандартизація освітніх процесів. І ось в тій історії, яку я почала розповідати – я у ролі запрошеного викладача читаю свій курс в ОБС, а вони стурбовані тим, що кількість аудиторних годин раптом не відповідає очікуванням.
Хоч в мене немає можливості показати це задокументовано, мабуть, варто зазначити, що духовна освіта рухалась в цьому напрямку з самого початку свого існування (в Україні).
Проте, повертаючись до самого початку, до витоків духовної освіти в Україні, власне такі постаті як доктор Дональд Феєрбан очолювали рух в напрямку встановлення освітніх стандартів. Саме йому ми завдячуємо, що такі розмови виникли.
На початку існування ДХУ академічне керівництво та викладання забезпечував він, Андрій Тільман, я та запрошені викладачі. Здебільшого ми просто дублювали навчальний план з існуючих семінарій в США, наприклад, з Денверської Семінарії.
Втім варто зазначити, що вже тоді існували спеціалізовані освітні програми – наприклад «Християнський працівник радіо».
Здебільшого ми тоді керувались не стільки обсягом годин чи кредитів, скільки певними результатами навчання та кваліфікаціями – що має знати випускник.
Чи можна назвати підхід до освіти в тих роках «студентоцентрованим»?
І так, і ні (говорить замислено). Ми тоді не думали в цій категорії. Ми просто транслювали модель, запозичену в тому навчальному закладі, де самі здобули освіту. Наприклад, мене було запрошено прочитати курс «Християнська освіта». Що я робила? Я брала за основу той матеріал, який вивчала колись сама, опрацьовувала додаткову літературу та в чому імпровізувала, коли готувала наповнення цього курсу, корегуючи обсяг матеріалу з кількістю аудиторних годин.
Звісно, те, що студентам цікаво або потрібно знати бралось до уваги. Безперечно ми також були свідомі життєвого досвіду студентів, наприклад, таке явище як «розбор Библии» (вживає російській вислів – «вивчення Писання» – елемент церковної освіти притаманний більшості протестантських громад в 1990-х роках, – прим. ІК), праця з дітьми, до речі, в цій царині у багатьох моїх студентів досвід був більший за мій…
Проте моєю метою було допомогти студентам систематизувати те, що вони вже знали. Інакшими словами, попередній досвід студентів брався до уваги, проте ми додавали теоретичної складової, яка мала допомогти студентам практично.
Отже, так, ми контекстуалізували форму та наповнення освіти, оскільки серед студентів домінували ті, хто вже був на місійному полі, або були активними в християнському служінні в іншій спосіб, ми лише намагались покращити та збагатіти їх досвід.
Ви вже зазначали, що на початку існування духовної освіти в Україні, викладачі мали велику автономію. Навчальний план наслідував той, за яким вже десь викладали або здобували освіту викладачі. Потім з’являється ГО «ЄАТА» та починається стандартизація. Чи був з боку викладачів супротив?
Ні (говорить впевнено). Наскільки я пам’ятаю із свого досвіду – це сприйнялось добре. Зокрема, саме в стінах ДХУ проводились деякі перші збори ГО «ЄАТА»
В ті роки комунікація, яка існувала між керівниками духовних ЗВО на рівні деканів та інших управлінців, викрила багато спільного між навчальними закладами, зокрема збігались виклики, з якими всі ми стикались. Іноді ця комунікація між школами була зумовлена особистою дружбою, наприклад між Олексієм Мельничуком (засновник ДХУ, – прим. ІК) та Сергієм Санніковим (засновник ОБС, – прим. ІК).
Тому стало зрозуміло, що співпраця може бути взаємокорисною. Проявом такої співпраці мала стати не стільки координація, скільки пошук можливостей збагачувати один одного здобутим досвідом.
Перші збори (ГО «ЄАТА») були доволі масштабними, це був приблизно 1998 рік – серед делегатів був Олексій Бичков з Москви (очільник єдиних дозволених для баптистів Радянського союзу проповідницьких курсів, – прим. ІК). Також були представлені навчальні заклади, які нині відомі як Таврійській Християнській Інститут, Запоріжська Біблійна Семінарія.
Серед десятків делегатів на тій кількаденній зустрічі в стінах ДХУ були присутні міжнародні делегати, які представляли іноземні акредитаційні агенції, зокрема була представлена Oversees Council та інші визнані в протестантському освітньому середовищі установи.
Отож я не пригадую жодного супротиву. Особисто я вже давно не приймала участі в зустрічах ГО «ЄАТА», проте я можу засвідчити дружню атмосферу, яка панує на тих зустрічах.
ГО «ЄАТА» забезпечує низку супутніх проєктів. Прикладом, нещодавнє видання Слов’янського Біблійного Коментаря, періодичне друковане видання «Богословські роздуми», численні конференції та визначна академічна діяльність, яка містить у собі видання дослідницьких матеріалів… всі ці проєкти створюють додаткові майданчики співпраці (в царині духовної освіти).
Хоч здебільшого мені й не відомі тонкощі власне акредитаційного процесу, я можу відзначити численні позитивні відгуки – врешті це чудовий процес оцінювання розвитку навчального закладу та здобутого успіху.
Мені також відомо про взаємну повагу серед управлінців та освітян. Відтак мені не відомо про супротив.
Перед ГО «ЄАТА» повстала задача створення освітніх стандартів. Що, на ваш погляд, впливало на пошук рішення, з огляду на те, що більшість ЗВО-засновників на початку свого існування просто копіювали навчальні плани з американських?
Я навіть й не знаю. Одним з практичних міркувань була академічна мобільність, напевне. Прикладом, студент, який навчався в ДХУ вирішив продовжити здобувати освіту в одному з Київських духовних ЗВО. Виникає питання перенесення (здобутих) кредитів.
Втім (говорить емоційно) я пригадую ще одну важливу причину – Болонські стандарти! Десь на початку 2000-х цей процес стандартизації освіти охопив весь Європейський Союз і тоді ГО «ЄАТА» винесло рішення перейти на Болонські стандарти, аби, зокрема, здобути міжнародну мобільність академічних кредитів. Чомусь останнім часом про це мало згадується, але ще тоді виникло бажання здобути міжнародного визнання та можливості академічної мобільності з прицілом на Західну Європу.
Чи ви погоджуєтесь тоді, що ГО «ЄАТА» почало рух в цьому напрямку до МОН України?
Я не знаю. Я думаю, що це були паралельні процеси. Я пригадую одну зустріч, втім не впевнена щодо локації, припустимо, це був Чернігів. Тоді Грег Ніколс (Great European Mission) та Тойво Піді (Естонія) представили цей напрямок. Академічний декан ОБС, Олександр Карнаух, який здобув освіту в США став експертом в царині освітніх стандартів та акредитації.
Хоч, може ГО «ЄАТА» і випереджувало МОН України. Втім в освітніх колах відчувалась потреба рухатись в цьому напрямку в цілому.
Якщо говорити предметно про освітні процеси в Україні, власне ГО «ЄАТА» сприяло тому, що духовні ЗВО почали обмінюватися викладачами, які набували більш вираженої спеціалізації дослідницьких інтересів.
Варто зазначити, що існувало чимало духовних ЗВО, деякі з них вже зникли… на тлі цього додам, що ГО «ЄАТА» не ставило собі на меті контролюючу функцію. Також ГО «ЄАТА» не допускало ситуації, коли сприяння діяльності одному закладу відбувалось за рахунок нанесення шкоди іншому. ЗВО могли обирати свій шлях розвитку та зберігати автономію. (Для здобуття акредитації освітньої програми) ЗВО отримувало (від ГО «ЄАТА») прописані кроки. Можна здобути членство в організації, можна здобувати акредитацію обраних освітніх програм.
Ух, Іване, (говорить захоплено) вони навіть прописали вимоги для академічної бібліотеки, на шляху до цього були проведені навчальні семінари для бібліотекарів. Проводились семінари з методою удосконалення майстерності викладачів. Проводились семінарії з забезпечення іміджу навчального закладу в ЗМІ та багато подібних речей. Все це відбувалось завдяки діяльності ГО «ЄАТА».
Якщо предметно говорити про два заклади освіти – ДХУ та ОБС – що сприяє успіху цих ЗВО та що заважає розвитку?
Якщо говорити про ДХУ, звісно, силове захоплення приміщень м’яко кажучи дуже погано впливає на розвиток освіти. Звісно, Іване, це такий чорний гумор.
Складно надати відповідь. Розвиток ДХУ не був однорідним. В ДХУ виник доволі сильний конфлікт, який вже став історією, частково це непорозуміння було зумовлено тим, що існували різні підходи до пріоритетів розвитку. Зокрема… що має бути панівним напрямком: розвиток інфраструктури (що, безсумнівно, важливо), але (якщо так), розвитком якого напрямку ми готові пожертвувати?
В цілому одна з проблем, яка (була) притаманна теологічній освіті (того часу): де взяти студентів? В нас були кілька років, коли ми стикнулись з браком вступників, до того ж «як гриби» з’являлись нові ЗВО, деякі згодом зникали.
(Інші фактори духовної освіти) – це пошук фінансування; – знаходження своєї особливої ніші; – питання розбудови стосунків з церквами та визначеність які саме церковні об’єднання охоплює діяльність вашого закладу; – хто контролює освітній процес та багато інших факторів.
Це допомогло ДХУ здобути впливову роль. Варто зазначити, що цей заклад освіти розпочався як «місійна школа», тому важливою особливістю закладу була власне «міжкультура місія».
З іншого боку, однією з проблем духовної освіти серед протестантів України є те, що у певний урізок часу практично всі проходять однакові стадії розвитку. Відсутня відмінність у досягнутих етапах (no mixed economy). Збігається час засновування навчальних закладів, одночасно всі зайняті пошуком закордонних джерел фінансування.
З одного боку вас об’єднують спільні проблеми, проте у практичній площині, наприклад, годом повстає питання розвитку вітчизняних викладачів духовних закладів освіти та всі навчальні заклади розпочинають свої освітні програми на магістерському рівні. Потім випускники магістерських програм одночасно починають шукати можливості здобуття наукової ступені доктора філософії.
Все це відбувається водночас в контексті всіх духовних ЗВО. В цьому українські реалії відмінні від тих країн, де розвиток духовної освіти має значно довшу історію, та спостерігається нормальний розподіл між здобувачами освіти за ознакою освітнього рівня.
(Ще можна зазначити одну особливість, з якою стикнувся один з закладів духовної освіти – це ) коли в закладі освіти виникає конфлікт та ректор усунутий з посади рішенням Правління або Ради Засновників, то наступним питанням буде: де взяти нового ректора? Жодний духовний ЗВО не може пишатися великою кількість претендентів на посаду ректора, оскільки розвиток викладачів, управлінців та закладів відбувався практично одночасно. До речі й піднесення, й занепади відбувалися також одночасно. Це, на мій погляд, негативно впливало на розвиток.
Проте винятком є нещодавня зустріч кількох ЗВО та ГО «ЄАТА» стосовно спільного відкриття однієї аспірантури, відмінність полягає у тому, що типовим до цього була – індивідуальна спроба кожного ЗВО відкривати свою програму – а тут була спроба спільних зусиль на національному рівні. Це була не конкуренція, а спільне використання ресурсів.
Я думаю, що як в ДХУ, так й ОБС серед управлінців було багато талановитих людей. Наприклад, сам Сергій Санніков не викладав в ОБС протягом перших 15 років існування Семінарії. Втім, цей навчальний заклад асоціюється з іменем Сергій Саннікова. Для багатьох людей «ОБС» та «Санніков» були синонімами. Втім, для довідки, він лише перших десять років існування ЗВО був ректором, а потім впродовж двадцяти років він не був ректором.
Щось подібне відбувалось з не менш талановитим Олексієм Мельничуком. Він є людиною бачення, він забезпечує виконання поставлених задач.
Це такі собі два гіганти простору теологічної освіти, я не можу назвати жодну людину, яка була б на їх рівні. Талановитих людей чимало, втім саме ці дві постаті є видатними, а їх вплив на зазначені духовні ЗВО є визначальним.
Як викладач духовних ЗВО, які на ваш погляд існують внутрішні та зовнішні системи забезпечення якості освіти серед протестантів?
З часом (говорить замислено), з появою ГО «ЄАТА» з’явились такі прості вимоги до викладача – як наприклад створити опис навчальної дисципліни за певними стандартами, де треба було прописувати кількість очікуваних годин на ту чи іншу діяльність. Тепер треба прописувати кількість сторінок читання для самостійного опрацювання. Також, сам підхід до домашніх завдань – те, що передує лекційним годинам, те, що виконується після. Тобто навіть проведення занять стало більш формалізованим.
Справа у тому, що коли я лише почала викладати в ДХУ, опис курсу викладач міг тримати у розумі. А вимоги видавати студентам наперед опис курсу не висувалось.
Вочевидь, навіть якби й була така норма, то навчальний заклад (за тих часів) мав елементарний брак паперу. На цілий навчальний заклад не було жодної копіювальної машини. Однак, згодом, коли ще навіть до висунутих вимог, викладачі самі розпочали видавати студентам роздрукований опис курсу, то виявилось, що студенти не звертали увагу на нього.
Припускаю, що це щось притаманне східно-європейській культурі: не так важливо, що зазначено в документі, більш важливе те, що сказано вголос.
Прикладом, до мене підходили студенти та питали: «А нам дійсно слід прочитати 200 сторінок з заданого навчального посібника?». Я бувало відповідала: «Але ж саме так зазначено у вашому описі курсу, отже?».
Проте, для студентів значно більшу вагу мало моє викладацьке слово, а не написаний документ. Важливим було особисто сказане слово.
До речі, я стикалась з подібним, коли я бачила, як люди поводяться в Консульстві. Вся інформація вичерпним чином є на стенді, втім люди все одне питають у робітника: що робити? де взяти бланк?
Розвиток духовної освіти припав на колосальні зміни в самому суспільстві. Я, наприклад, вже практично не займаюсь викладанням. Є тільки одна навчальна дисципліна, яку я читаю. В християнському середовищі я несу служіння серед літніх жінок, проте всі вони вміють читати та користуються цим вмінням.
Але ось нещодавно я стикнулась з поколінням, яке не переймається читанням. Для них сама думка, що якось темою можна опанувати, прочитавши кілька книжок, або відвідати бібліотеку є незнайомою. Працювати з таким соціальним шаром для мене є викликом. Тому я не знаю, як викладати у такому середовищі, й в цьому розумінні я відстаю від часу
Хто є «стейкхолдерами» християнської освіти?
Самі студенти (говорить замислено), батьки студентів… проте це залежить від віку здобувачів освіти. Це ще одне питання: який вік студентів? який їх життєвий досвід? Одна тенденція в освіті, яка з’явилась до впровадження карантинних обмежень (мається на увазі обмеження, які були впроваджені в 2020 році через COVID-19 – прим. ІК) це перехід до онлайн навчання. Створюється побоювання: чи приєднається студент? Навіть зараз в ОБС декілька сотень студентів, які протягом року кілька разів приїжджають на так званий «інтенсив» (слухають лекційний матеріал) на один-два тижні. Таким чином, один тиждень ми збираємо студентів спеціальності «викладання у недільній школі для дітей», наступного тижня спеціальності – «пасторювання». Отож студенти приїзжають на цей час. До чого я це?
Я навела прикладів динамічного розвитку, які впливають на визначення кола «стейкхолдерів» християнської освіти. Зокрема, факторами, які зумовлюють коло стейкхолдерів є: форма навчання, організація навчального процесу та зручність.
Це також транслюється у дистанційну освіту. ОБС намагається розвивати у студентів дослідницьку рису, а сам заклад освіти докладає зусиль, аби стати дослідницьким, академічним центром.
Це призводить до чергового питання: як зробити здобутки доступними для пасторів? Тому ми все більше та більше розміщуємо ресурсів в онлайн. Це, у свою чергу, призводить до наступного питання: яка тоді роль бібліотеки? (За вимогами ГО «ЄАТА» – це важливий фактор в здобутті акредитації освітніх програм, – прим. ІК).
На мій погляд, ОБС має добрі та тісні стосунки з багатьма церквами. Багато пасторів помісних церков входить у Правління ОБС, тому між ними на навчальним закладом є тісний зв’язок. Багато хто з пасторів Одеської області здобув духовну освіту в ОБС, отже вони розуміють все те, що культивується тут.
Звісно, академічний рівень це важливо. Втім у цій культурі не менш важливим є рівень довіри, який містить глибоке розуміння один одного. За часів свого викладання в ДХУ я часто стикалась з неприйняттям з боку церков, звісно це було зумовлено відсутністю добрих стосунків з окремими церквами ВСЦ ЄХБ. А ось ОБС завжди мала тісний зв’язок з окресленою конфесією.
Звісно й в Одеській області не всі помісні церкви сприймають ОБС та духовну освіту внаслідок зайвої традиційності. Проте здебільшого у Південній, Південно-Західній Україні ОБС сприймають та оцінюють високо. Відчувається затребуваність цього навчального закладу. Семінарія сприймається як частина церкви в цілому.
Я також хочу зазначити, що шлях подолання цих перешкод, зумовлених відсутністю довіри, є ускладненим. Окремі випускники можуть припускатися зайвої критики у помісній церкви, або вони відмовляються виконувати певні прохання, або здобуті навички випускників не є корисними в розумінні пасторів місцевих церков… так й втрачається довіра.
Також, звісно, коли йдеться про денну форму навчання студентів, які щойно здобули середню освіту, тоді батьки також є стейкхолдерами. Батьки часто турбуються про економічний добробут своїх дітей, тому вони бажають, аби їх діти здобули корисну спеціальність. Водночас серед наших молодших студентів, які здобувають освіту на рівні «сертифікату» (вдвічі менше кредитів ЄКТС, ніж у «молодшому бакалаврі» – прим. ІК), доволі часто зустрічається ситуація, коли вони водночас навчаються у світському ЗВО, припустимо з спеціальності «фармакологія», за таких умов, батьки скоріш погоджуються оплатити їх духовну освіту, яку їх діти обрали здобути додатково.
Тому, мабуть, варто задаватися питанням: що ми можемо зробити, аби повернути денну форму навчання в духовну освіту? Утримувати таку освіту за сучасних умов є вкрай складно. Нинішні люди мають багато різних зобов’язань. Втім денна форма навчання може запропонувати рівень освіти, який не здобути в іншій спосіб. Втім, саме дистанційна форма навчання, або віддалена форма навчання – майбутнє, здається, за цими формами.
Чи сприймають студенти духовних ЗВО своє навчання як власне освітню послугу, а себе як замовниками освітньої послуги?
Я не займаю посади, де я мала б вислуховувати студентські незадоволення, або навпаки добрі відгуки. Проте, наприклад, на освітньому рівні «магістр» дуже часто очікування від викладання доволі високі. Втім молодші студенти, студенти інших освітніх рівнів, вони лише очікують систематизацію.
Я не впевнена, чи студенти сприймають себе власне як замовників освітньої послуги. Хіба що кілька років тому, коли я викладала студентам очної форми навчання, там можна було побачити перебірливість. Це знову-таки динаміка між денною та заочною формою навчання.
Тому ті, хто навчається на заочній формі навчання, усвідомлюють, що вони врешті платять за це.[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник і редактор Всеукраїнської християнської газети «Слово про Слово». Одружений, разом з дружиною Оленою виховує 3 дітей. Член Асоціації журналістів, видавців і мовників, "Новомедіа".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button