Бруд, сміття, завалені якимось мотлохом подвір’я. Майже всі стіни будинків, що виходять на дорогу, розмальовані кольоровими графіті. Уривки плакатів, які приклеїли на стіни чи то вчора, чи то десять років тому. Сильна спека. У тіні тунелів, які ведуть кудись у темряву підземель неквапливо рухаються якісь тіні. Бо на сонці – просто нестерпно. Таке моє перше враження від… Віфлеєму… Зовсім ніякої романтики, жодної загадковості. Це якось неправильно. Не таким ми звикли уявляти місце народження Ісуса Христа…
Автобус їде швидше. Якось мимоволі чую голос гіда: будьте уважні на вулиці, далеко не ходіть, бо це небезпечно! Небезпечно… якось це все сильно дисонує з затишною стаєнкою, яскравими зорями на чистому небі, яселками повними свіжого запашного сіна та немовлятком, загорнутим у чистеньку пелюшку… Щось тут не сходиться.
Серед рою цих думок раз по раз знову і знову в голові лунає слово: «небезпечно».
Автобус зупинився на величезній площі. Отут вже було людяно. Сотні туристів, наче бджоли біля вулика, снували у всі боки, і так само діловито гуділи всіма відомими мовами світу. Серед них різкими гучними голосами виділялися араби – місцеві торгівці всім чим завгодно. Автобуси під’їжджали та від’їжджали. Кожен був зайнятий своєю справою.
Я заплющив очі. Картинка зникла. Залишилися тільки звуки. Те саме бджолине гудіння. Те саме… але не те саме… Я уважно прислухався і, в той самий час, дав волю уяві. Це ж таки так, я стою тут, на тому самому місці на Святій Землі, де понад дві тисячі років тому стояв Йосип. Він тримає у руках повіддя віслюка (ось, як на те, якраз почулося іржання якоїсь тяглової худоби! Я аж здригнувся…). На віслюкові сидить жінка, загорнута у покривало. Бідна… як же це непросто сидіти в сідлі вагітній жінці! Але йти ще важче. Чоловік зупинився на площі. Чи то не та сама площа, де я стою зараз? Сама ця думка мене надзвичайно бентежить. Містечко невелике, тут всі готелі знаходяться (чи то знаходились?) біля центральної площі. Йосип полегшено зітхає: «Ще трохи, люба! Потерпи. Зараз знайду кімнату». Гамір навколо посилився. Я прислуховуюся ще пильніше.
Але чого б це? Чого так гамірно в маленькому провінційному містечку? А, точно – це ж перепис населення! Всі, хто тут народилися, повинні з’явитися та записатися в податковій. Бо окупанти хочуть знати, чи не замало податків вони збирають. Окупанти. Десь у підсвідомості знову промайнуло слово. Небезпека. «Тут небезпечно», − згадалися слова гіда. Якось я одразу і не зауважив – он там, в куті площі розмістився римський патруль. Солдати роздратовані. Їм спекотно. Ці жартувати не будуть. Тут життя нічого не варте.
Читайте також:
- Різдво на карантині. Чому це незвичне Різдво нам дуже-дуже потрібне
- В ефірі телеканалу CNL виходить анімаційний мультфільм «Подорож Пілігрима»
Поки я розглядаю новітню зброю на офіцері римського спецназу – десь з поля зору зник Йосип з дівчиною на віслюкові. Як я міг їх загубити? Але хіба це дивно? Вся площа – мов живий організм – гуде та рухається. Та де ж він…
Знайшов. Дівчина, щоправда, вже сидить на мішку. Віслюк стоїть та крутить головою – відпочиває, наче. Ось він, Йосип. Розмовляє з якимсь літнім євреєм. Жестикулює, щось доказує. Наче сердиться, чи що… Тепер показав рукою на дівчину. Мені не чути слів, бо вони надто далеко. Лишень можу здогадуватись – кімнату він не знайшов. Жорстокий світ. Немає місць. Все заздалегідь заброньовано. Туристичний бум, високий сезон у Віфлеємі, що вдієш.
Що вони робитимуть? Скоро вечір. На площі залишатись на можна – комендантська година! Ті хлопці в куті площі жартувати не будуть. Знову це слово. Небезпека! Ну що за місто таке – хоч в якому тисячолітті не заскоч – весь час небезпечно…
− Ти що, заснув? – чую голос здалеку і хтось смикає мене за рукав. «Тільки б не римляни!» – встиг подумати й розплющив очі. Юля, моя дружина, дивиться на мене з посмішкою та питанням в очах. «Ти чого тут зупинився, сфотографуй мене на фоні цієї брами!». І ми йдемо. Перед нами монументальна споруда – чи то палац, чи фортеця. Виявляється – церква. Храм Різдва Христового. А ззовні й не схоже… Минаємо подвір’я та заходимо всередину. Тут уже схоже. Всередині напівтемно. Старовинні стіни. Десь у височині у сутінках ховаються перекриття старовинного даху. І іграшки! Десятки, ні, сотні, ялинкових іграшок! Вони тут усюди – звисають з вікон, свічників, стін та стелі. Кульки всіх кольорів райдуги вкриті товстим шаром пилу – наче вони й справді тут від найпершого Різдва висять. Це цікаво. Питаю. Це ж храм Різдва – от він і прикрашений ялинковими прикрасами. Не одразу розумію зв’язок між ялинковими іграшками та Різдвом… Та нехай. Не важливо. Я чекаю головного, заради чого я взагалі в цьому місті. Ось, нарешті…
Кілька крутих сходинок донизу. Голову доводиться опустити аби не вдаритись об стелю. І я на місці. Напівкругла печера метрів вісім завдовжки і метри чотири завширшки. Тут майже темно. Лише свічки мерехтливим світлом позначають обриси предметів. Це вона. Це тут. Місце народження Божого Сина, Месії, Спасителя Світу. В цій темній печері…
Чи то протяг ворухнув непевне світло свічки… чи то мені здалося – але там, у куті, хтось явно був!
Йосипе, та коли ж ти встиг сюди дістатися? Він мене не чує. Він схилився над чимось (чи кимось?) – звідси не розгледіти. Чути тільки важке дихання. А тепер… хтось заплакав. Чую гіркі дівочі схлипування. Тепер заспокійливий голос Йосипа щось бурмоче. Якось невпевнено. Тепер ще голосніші ридання. Я розумію. Народжувати тут – це суцільний жах. Шкода дівчину… НЕБЕЗПЕКА. Ось що літає в повітрі. (Та що ж це за місто таке?!) Тепер стогін, який переростає на відчайдушний крик. Відвертаюся. Не можу на це дивитись. Я двічі був присутній на пологах − при народженні сина, а потім донечки. В окремій палаті, з безліччю приладів. Донечка народилась у Сполучених Штатах. Четверо людей. Ось скільки приймало пологи. Медикаменти, прилади, лікарі у білих халатах (аж четверо!), якісь дроти та монітори – все щоб народилась на світ моя доня. А там, у темному куті при світлі свічки плаче дівчина, яка має народити Спасителя Світу! Тепер плачу і я… Це неправильно. Тут все неправильно. У цьому жорстокому неправильному світі!
Хтось штовхається у спину. Сильно так, боляче. Треба проходити, бо позаду ще багато охочих подивитися. «Прощавай дівчино. Не плач! Щось мені підказує, що це ще не найгіркіші сльози в твоєму житті!». Та марно, вона знову мене не чує.
Виходжу з печери. Пастухи? Ось же вони в своєму бідному вбранні стоять, наче шукають де тут новонароджений Месія, сповіщений ангелом!
А ні, здалося. То туристи з Європи. Тепер у них так модно вдягатися.
Виходимо знову на площу. Час ще є, але залишатись тут не хочеться. Беру дружину за руку і йдемо туди, куди гід наказував не ходити – у темні вузькі вулички арабського Вифлеєму.
Одноповерхові квадратні будинки. Брудні та бідні. Тут зустрічні араби вже не посміхаються. Тут вам не площа. І зовсім немає дітей. Це дивно. Наче, в арабських містечках завжди повнісінько дітвори – бігають, просять копійчину, все мріють щось стягнути з кишені. А тут – жодного. Далі дорога стає нерівною. Вже не асфальт, а вимощене каміння. Це теж незвично. Зупиняємось. Треба подумати чи варто туди далі йти.
Хто це там? Якась жінка. Вона біжить стрімголов та притискає щось до грудей. Не звертаючи на нас уваги вона пробігає повз. Немовля. Ось що вона так відчайдушно притискає. Повертає за ріг і зникає. Десь далеко чути жіночий крик. Такий, що мурахи пробігають по шкірі. І ще один. І ще, вже ближче. Це з будинку праворуч? Та ні, з того що ліворуч теж! Відчиняються двері. Кремезний чоловік у дверях тримає в руках ножа. Його лице закривавлене, руки теж. Отепер справді страшно. Казали ж як людині – не ходи далеко, НЕБЕЗПЕЧНО! Тепер видно, що на чоловікові форма. Не така, як у римського офіцера на площі. Простіша, шкіряна, але форма. Так ось чому немає дітей на вулицях… Їх вбивають за чиїмось наказом. Ірода, здається. Бігти, бігти звідси, якнайшвидше!
Знову розплющую очі. «Купіть сумку з зображенням Вифлеєму! Будь ласка! Всього один долар!» − хлопчина араб наче виріс з під землі. Полегшено зітхаю. Пронесло… То лиш привиділося… Сумку купую. Потім ще багато років валятиметься на антресолі.
Рік 2020. Заплющую очі. Це вже така традиція у мене. Вифлеєм залишився далеко позаду, більш як за 10 років. Зараз інші сюжети на сцені. Всесвітня пандемія. Друг дитинства втратив роботу. Завжди був для мене прикладом стабільності. Роками працював на одному місці. А тепер втратив. Ковід. Інший друг повернувся з того світу. Буквально. Лікарі сказали дружині – до ранку вже не доживе. А він дожив. Наперекір всім. Вже місяці три відновлюється, спить ще з киснем, щоправда, але ж живий. Сам я намагаюся теж з дому не виходити. Після півтора року важкої хімієтерапії – я в зоні ризику. Як те слово називається… Згадав… Знову воно… Небезпека… На кожному кроці – в автобусі, в супермаркеті, в аптеці – скрізь вона у вигляді малюсіньких створінь з короною, яким нічого не коштує тебе вбити. Як вони цього літа вбили мою маму. Нічого в цьому Світі не змінюється. Що зараз, що дві тисячі років тому…
Зате і Бог не змінюється. Не знаю чому Він допустив тій дівчині плакати там, в темній печері. Знаю лише, що той вечір став переламним моментом всієї світової історії. Початком літочислення. І в фізичному і в духовному світі. Моментом сповнення древніх пророцтв та надією всіх прийдешніх поколінь. В атмосфері невпевненості в завтрашньому дні, страху та небезпеки Бог явив найбільшу НАДІЮ Всесвіту. Божественний парадокс. Час, коли ти вже нічого сам не можеш, коли від тебе вже нічого не залежить – то час, коли Всемогутній Бог дає найбільшу НАДІЮ в твоєму житті. І ти вже не скажеш ніколи, що це зробив ти. Божа міцна Рука буде очевидна і незаперечна для всіх. Щоб всю славу ти віддав лиш Йому.
Як Ти це робиш, Боже? Як Ти так вмієш темряву перетворювати на світло? Невже Ти справді все тримаєш під контролем? І мою смертельну хворобу?
Подумки повертаюся в ту печеру, як робив це десятки разів за ці роки.
Як і тоді – свічка мерехтить непевним світлом. Йосипа чомусь немає. Певне, пішов у супермаркет «Давид і Сини» по продукти. Зате дівчина все ще тут. Я бачу її тільки збоку. Знаю, що вже ніч, проте з вулиці ллється яскраве тепле світло. Це дивно. Виглядаю. Мамцю рідна! Ангели! Їх безліч. Вони світяться та переливаються вогнями. Озброєні. За останнім словом військової науки. Небесної. Охороняють вхід! − здогадуюсь. Як це я минулого разу їх не помітив? Яка ж тут небезпека – та це ж найбезпечніше місце у світі!
Повертаюсь до печери. Дівчина озирається. Її обличчя світиться дивним світлом. (Цікаво, саме так її зображатимуть наступні дві тисячі років, − чомусь подумалось мені).
− Як… ти мене бачиш?
− Бачу, − посміхається. Сідай тут, але тихенько. Я ледве Його заколисала.
Зазираю через її плече. На сіні, загорнуте у сіру тканину спить Малятко.
− Маріє, та ти знаєш хто Він такий? Та ти хоч розумієш….?
− Не знаю. Розкажи…
Сідаю поруч. На хвилину зупиняюся. Замислююся – з чого б це почати?
