Проза

Плече друга і лікоть товариша

Прогулювати робочі дні «на картоплі» було не можна, це суворо каралося аж до виключення з інституту. Усі студенти були в курсі, проте завжди знаходилися такі, яких навіть подібна загроза не могла змусити щодня виходити на поле підшефного колгоспу. Анісов був одним із них. Ось він, страждалець, сумно йде грядками з напівпорожнім відром і колупає носком брудного гумового чобота грудки землі. Увесь вигляд висловлює зневіру та нескінченну печаль. Важко зітхає і, перевернувши відро, вмощується на ньому. Не поспішаючи, виймає з кишені робочої куртки пом’яту пачку цигарок, закурює і задумливо дивиться у тьмяне осіннє небо, набухле дощами, на нескінченні рівнини середньої смуги, розсічені лініями грядок, на жовтизну ранньої осені. Голова тупо болить після ящика пива, купленого напередодні в сільпо. Полежати б… У посадках, що відділяли колгоспне поле від шосе, розкидані клаптики сіна. Туди, чи що, податися?

– Анісов! Чого розсівся? – з трактора, що повільно тягнеться полем, кричить старший загону Толік Зайцев. – І так, немов червоне сонечко, бачу тебе на збиранні, ще й прохолоджуєшся. Ось постривай, буде підбивання підсумків!

– Іду, йду, – похмуро бубонить Анісов, гасячи недопалок у гнилій соломі.

Піднявся, узяв відро. Кілька секунд дивився на бульби, що вивалилися, відтак махнув рукою і, не підбираючи, рушив уздовж грядки, продовжуючи шпиняти ногою засохлі грудки. «Хоч би полилося», – із тугою думав Анісов, дивлячись на безмежне поле, на якому тут і там виднілися групки студентів. Хлопці несли відра, а дівчата збирали в них картоплю. Позаду тягнувся трактор, у який і зсипали врожай. У причепі сидів Зайцев, він рівняв гурт і керував усім процесом.

Наймоторніші швидко проходили свої грядки, а потім відпочивали, сидячи на перевернутих відрах і чекаючи інших. Курили. Хлопці загравали з дівчатами, розповідали анекдоти. Старші просвіщали першокурсників про те, що на них чекає на факультеті, давали характеристики викладачам, відкривали маленькі хитрощі великої науки.

Тільки-но останні трударі досягали краю поля, усі займали стартову позицію на нових грядках і починали рухатись у зворотному напрямку – у бік селища, у бік обіду, що очікує на них у невеличкій колгоспній їдальні.

Справжнє життя починалося тільки ввечері, коли у дворі дитячого садка, відданого тимчасово під гуртожиток студентам, розводили багаття, пекли картоплю, грали на гітарі. Анісов і троє його товаришів діставали із затишного місця у підсобці заздалегідь заготований ящик і, розгойдуючись на іржавих, верескливих гойдалках, пили пиво і філософствували про все на світі. Гомоніли далеко за північ, тому не кожному вдавалося вранці знову опинитися на картопляному полі.

***

У першому ряду сиділи представники деканату та секретар комсомольської організації факультету Наталка Карпушкіна. Аудиторія швидко заповнювалася студентами та викладачами. У три хвилини на десяту Наталка вийшла вперед і неголосно сказала:

– Комсомольські збори вважаю відкритими. На порядку денному одне питання: підсумки збирання картоплі у підшефному колгоспі.

І почалося. Сашко Юдин, який стояв біля дверей, періодично визирав у коридор і, широко посміхаючись, проголошував:

– Наступний!

Приречено зітхнувши та покаянно похиливши голову, наступний входив в аудиторію

– Ну-с, Волков, чому десять пропущених днів із неповажної причини?

– Я хворів… – тихо сопів Волков

– Цікаво, на що це ти хворів? Де довідка?

– Ну, я… це… просто не звертався в поліклініку…

– Усе ясно, – жорстко переривав декан Сергій Петрович, ставний чоловік у сірому костюмі і при краватці – Що скаже комсомольський актив?

– Пропоную дати Волкову як покарання комсомольське доручення – оформити до сьомого листопада стінгазету, – так само тихо мовила Карпушкіна. – Хто за? Прошу голосувати.

– Я хворів. – бадьоро заявив Козлов. – Ось довідка.

Він дістав із кишені і дбайливо передав секретарю «лікарняний», що коштував йому цілих п’ятдесят рублів. Спасибі Вірі, допомогла подруга. Познайомилися на дискотеці в Будинку культури вагонобудівного заводу, або «вагонці», як називали його місцеві. Дівчина виявилася студенткою медучилища. Вадим тоді відразу зрозумів, що це важлива зустріч.

– Добре, – кисло процідив декан.

Комсомольські збори йшли своїм чередом…

– Наступний, – посміхнувся коридору Юдин.

В аудиторію увійшов Анісов.

– Так с… Ого! Вісімнадцять прогулів! Оце так!

Зал затих – тягнуло на виключення.

– Що ж, мабуть, із товаришем Анісовим нам доведеться розпрощатися, так і не познайомившись, – зловісно сказав декан. – Однак послухаємо, що скаже цей комсомолець.

Анісов похолов. Він уявив батька, лікаря-терапевта з ЦРЛ далекого районного селища, його сутулі плечі, очі за товстими лінзами, сивіючі скроні, вічний стетоскоп на шиї. Уявив маму, виховательку дитячого садка, котра вирізала з кольорового паперу якісь наочні матеріали Уявив своє повернення в їхню двокімнатну квартиру. Велосипед у передпокої, підвішений до стелі, щоб не заважав проходу. Кімнату, яку ділив із молодшим братом Шуркою. Свою тахту, застелену картатим пледом, плакат із Depeche Mode над нею.

– А я… я не комсомолець, – несподівано випалив він.

Зал остаточно затих.

– Як це – не комсомолець? – хрипко запитав декан.

– Ну, розумієте, так вийшло, – квапливо почав пояснювати Анісов. – Я хворів, коли всіх приймали, а потім усе якось не виходило, ніколи було.

– Так він не має права бути присутнім на наших зборах, – зовсім тихо сказала Карпушкіна. Помовчавши, додала:

– І застосовувати до нього заходи ми не можемо, він же не перебуває в організації

Система почала давати збої, зіткнувшись із нетривіальною ситуацією.

– Кхм-кхм, – відкашлялась Софія Вікторівна, куратор першого курсу, молода й амбіційна особа – Я щось не розумію на педагогічний факультет зараховано студента не комсомольця? Через п’ять років ми випустимо вчителя не комсомольця? Як це сталося?

Декан нервово засовався на стільці, розуміючи, у чий город летить каміння.

– А як же… – Сергій Петрович не встиг закінчити фразу, його перебив Анісов.

– Я завжди, завжди дуже-дуже хотів стати комсомольцем. Чесне слово!

– Навіщо? – промуркотала Софія Вікторівна. – Навіщо тобі комсомол?

– Як же навіщо? – хвилюючись, сказав Анісов. – Щоб бути в передових лавах радянської молоді, щоб будувати комунізм. Щоб нести звільнення всім робітникам у всьому світі!

– Так будуй своєю працею, хто заважає? – резонно зауважила куратор.
– Один не можу. – сумно сказав Анісов.

І тут же. стрепенувшись, розпрямивши плечі, злегка відкинувши голову назад так,  що став схожий на Павку Корчагіна – будьонівки лише не вистачало. швидко й чітко сказав.

– Мені просто необхідна колективна підтримка, плече друга і лікоть товариша!
Анісова понесло Усвідомлення важливості моменту, що визначає його подальшу долю, допомогло згадати все, що навіювалось усі довгі шкільні роки, і видати це на-гора.

– Товариші, друзі! – віщав він, натхненно вдивляючись у багатолику аудиторію. – Боротьба за мир під час визволення робітничого класу від кайданів капіталу, побудова світлого майбутнього – ось завдання, які стоять перед нами, молодими, що йдуть на зміну славному поколінню наших дідів і батьків Поза комсомолом я відчуваю себе незатребуваним, за бортом суспільного життя. Тому сьогодні перед лицем своїх товаришів прошу прийняти мене у ВЛКСМ.

Карпушкіна зблідла. Сергій Петрович почервонів, Софія Вікторівна злегка зашарілась. Усім було так незручно, ніби присутні разом оголилися один перед одним на очах у всієї аудиторії. Пафосні промови, такі звичні, звичайні, коли звучали з трибун, із вуст цього першокурсника, який пропив і прогуляв робочі дні в колгоспі, а тепер намагається врятуватися за допомогою гасел і партійних лозунгів, неприємно різали слух Навіть найзапеклішим лицемірам цей фарс був украй неприємний Так, вони вимовляли те ж саме, але їм це було дано, це був їхній хліб, їхнє завдання. їхня робота А ось він, цей Анісов, яке право мав використовувати такі заборонені прийоми, із абсолютно невинним виглядом говорити ідеологічну брехню, та так, що не заперечиш? Усі прекрасно розуміли, що він знущається, відверто й нахабно сміється з усіх цих серйозних, поважних дядечків і тітоньок, але зробити нічого не могли Ну що тут скажеш? Формально все вірно.

– Е-екх.. – прокректав декан – Ви дійсно хочете вступити в комсомол. Анісов?

Він спробував надати запитанню саркастичну інтонацію, але наштовхнувся на геть нахабний погляд широко розкритих ясних блакитних очей

– Звичайно, а як же! – студенту навіть не вистачило повітря, так він був збентежений» запитанням Сергія Петровича. – Хто ж не хоче бути членом найбільш передової, найкращої молодіжної організації? Мільйони радянських юнаків і дівчат щороку вступають до її лав. Про це мріють інші мільйони в тих країнах, де ще не настало торжество марксизму-ленінізму!

Анісов сам собі дивувався: слова текли вільно й легко, наука брехливих гасел і лицемірних практик не минула марно. Власна промова захопила його, відчуття були як на гойдалках, там, у дворі колгоспного дитсадка, коли, випивши пляшку пива, летиш униз.

– Пропоную встановити для Анісова випробувальний термін один місяць і дати перше комсомольське доручення. Нехай організовує роботу з прибирання території інституту перед святкуванням Великої Жовтневої революції.

Анісов сидів на лавочці в сквері перед будівлею інституту Курив. Задумливо стежив очима за людською юрбою в ранніх жовтневих сутінках. Відчував утому і спустошеність. Гріш ціна всім цим зібранням і промовам, головне – не виключили Тепер не доведеться повертатися в заштатне селище, виправдовуватися перед батьками. Згадалися слова батька. «Запам’ятай. синку, лицеміри та фарисеї -найбільш живучі людські представники. Це я тобі як лікар кажу». Правий батько: мертві системи, що імітують життя, легко зламуються. При бажанні в них легко потрапити, під них легко підлаштуватися. вписатися, мімікрувати і стати своїм. Поки це потрібно. А там видно буде.

* * *

Ольга явно не встигала до початку семінару незважаючи на те. що від зупинки трамвая бігла бігом Шарфик збився набік ліва туфля натерла ногу, волосся вибилося з-під берета. Важко дихаючи, дівчина збігла сходинками й потягнула за ручку важких дверей. Ті ледве подалися, але відразу біля входу шлях перегородила грізна фігура охоронця:

– Куди? – сердито запитав він.

– На се-семінар, – відновити дихання було важко.

– Семінар уже п’ятнадцять хвилин як почався, пустити не можу.

– Ну будь ласка, – заканючила Ольга. – Увесь наш курс там.

– Ось буде перерва за півгодини, тоді увійдете, а зараз не можу, не просіть. Наказ…

І він почав закривати двері

Ольга намагалася ще щось пояснювати, але так і залишилася стояти на самоті на сходинках інституту. Від образи хотілося заплакати. Ще три тижні тому стало відомо, що з Санкт-Петербурга приїжджає відомий професор. Вона занадто пізно дізналася, що з навчального корпусу зустріч перенесли в актовий зал адміністративної будівлі, тому в останні хвилини довелося добиратися з протилежного кінця міста. Думала, встигне, але довге очікування трамвая і вечірні пробки не залишили жодного шансу.

Дівчина присіла на лаву Ранні сутінки швидко накривали інститутський скверик через деякий час стало зовсім темно Раптом двері відчинились, і Ольга було стрепенулася, але марно: на сходинки вийшов літній дядечко, закурив – було видно вогник сірника -1, озирнувшись навколо, попрямував до неї і сів поруч Кілька хвилин обоє мовчали Потім він запитав

– Що ви тут робите, мила панянко, одна в темряві?

– Чекаю перерви, щоб пройти на семінар. – сумно відповіла Ольга.

– Що, цербер не пускає? – поспівчував він.

– Не пускає, – зітхнула Ольга – Я запізнилася на п’ятнадцять хвилин і ось тепер чекаю, коли перша частина закінчиться.

– Не турбуйтеся. Нічого важливого не пропустили.

Знову запала мовчанка Ольга все ніяк не могла заспокоїтись і з образою думала «Господи. Ти ж знав як це важливо для мене, як я хотіла туди потрапити. Чому ж допустив, що так пізно побачила оголошення про зміну, ну чому?». Знову захотілося плакати. Зараз усі однокурсники на чолі з Софією Вікторівною, старенькою. котра за традицією виступає в ролі куратора першого курсу, сидять у залі, а вона, самотня й нещасна. примостилася на краєчку лави в облетілому осінньому скверику.

Над пожухлою травою почав підійматися туман. Від зупинки почувся дзенькіт трамвая. «”Трійка“ поїхала», − автоматично відзначила Ольга. Уздовж огорожі пройшов чоловік із собакою, собака кілька разів гавкнув у їхній бік, так, для порядку. Дівчина зиркнула на сусіда, але в темряві бачила тільки нечіткий силует і вогник сигарети.

«Як дивно все – і це безглузде запізнення, і цей осінній вечір, і ці хвилини, що течуть так марно і зробити нічого не можна – двері не відкриєш, час не прискориш… І цей сусід. Напевно, із інститутської адміністрації. І чому сів поруч – он скільки лавок вільних? Ніби хтось за руку привів обох і посадив, щоб подумали про свою поведінку». Це Ольга згадала першу вчительку, Лідію Іванівну. Коли учень поводився на уроці погано, вона залишала його після занять, садила за першу парту, а сама починала перевіряти зошити. У класі стояла тиша, хвилини текли повільно-повільно. Винний школяр сидів і сумно дивився у вікно. Через деякий час Лідія Іванівна підводила голову, задумливо дивилася на учня і запитувала. «Ну, подумав над своєю поведінкою?».

– А ви в Христа вірите? – несподівано запитала Ольга й сама була вражена цими словами, от уже не очікувала від себе.

Вогник завис у повітрі – рука так і не донесла сигарету до губів.

– Пробачте, що ви сказали? – чоловік закашлявся.

– У Христа вірите? – уже більш упевнено й трохи голосніше запитала Ольга.

– Ні. Я не визнаю ідеологій. Це мертві системи.

– Бог – не ідеологія і не система. Він живий. І коли-небудь Він буде судити вас.

– Мене? Даруйте, за що?

– За те, що не вірите в Нього.

Чоловік запитав якимось дивним голосом:

– Ви хто така? Звідки ви взагалі взялися?

– Я студентка, запізнилася на семінар, щоб…

– Це я вже чув.

– …щоб відібрати у вас виправдання.

– Яке виправдання? Ви з глузду з’їхали?

– Виправдання перед Божим судом, що ви ніколи не чули про Нього. Після нашої зустрічі ви вже не зможете так сказати. Так ось слухайте.

Подумалося: «М’якіше треба з людиною, делікатніше». Але слова продовжували зриватися з вуст.

– Усі ми грішники й мали б піти в пекло, але Христос дуже любить людей, тому взяв на Себе наші гріхи. А хто не повірить у Нього, буде відданий на суд і вічні муки.

– Дурниця, не вірю я в усе це. По-перше, НІХТО нікого не любить. По-друге, навіть якщо подібний суд колись буде, зумію виправдатися. – Він махнув рукою, немов відігнав усі претензії. – Слово – мій професійний інструмент.

– Ви не виправдаєтеся. Бог дивиться на серце і бачить усі наші думки

– Ха! Був я й на такому суді, де всі знали мої думки, але проти слова нічого зробити не могли. – Просто судді були такі ж, як ви Ви всі були в одній, як ви висловилися, системі. Очевидно, справді мертвій. Що ви мені тут наговорили? – обурився невидимий співрозмовник із хвилюванням у голосі.

– Тільки те, що мала сказати.

Яскравий сніп світла впав на сходинки – відчинилися двері, і на вулицю вийшли кілька людей.

– Перерва, – схопилася Ольга Швидким кроком вона рушила до входу.

А він залишився сидіти, задумливо вдивляючись у порожнечу Дивна дівчина розбурхала його свідомість Гі гарячковість і щира переконаність змусили серце битися швидше, викликали неясне відчуття тривоги Вищий суд, гріхи – слова, слова . І любові немає, сама лише зрада, інтриги, заздрість, пристосованість Усі ці лицемірні плечі друзів, готові затерти тебе, і підступні лікті товаришів, тільки й чекають моменту, щоб відштовхнути слабшого І всі ми – мертві гвинтики цієї мертвої системи Серце знову забилося рівно, спокійно Самотність звично накрила Анісова, як осінні сутінки.

Автор: Надія Орлова

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
Підтримайте нас!

Цього року понад 4 мільйони людей отримали доступ до ресурсів газети Слово про Слово. Для того, щоб рухатися далі нам потрібна ваша підтримка і фінансова допомога. Пожертвуйте зараз!

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!