Інтерв'ю

Джоні Ерексон Тада – історія одного болю

Нині, 15 жовтня 2019 року, Джоні Ерексон Тада виповнюється 70. Коли дізнаєшся, що 53 роки свого життя вона провела у візку, починаєш розуміти увесь біль слів які вона розповіла учасникам міжнародної конференції Global Access, що відбулася в 2015 році.
ГОСПОДИ, цей візок приніс мені стільки болю, але я дуже дякую ТОБІ за нього… Він допоміг мені більше пізнати й наблизитися до ТЕБЕ, ТИ ж – зробив багато через моє життя (для людей із інвалідністю – авт.). А тепер візьми… і викинь його в пекло! – Такі слова американка Джоні Ерексон Тада мріє сказати ХРИСТУ, коли прийде у вічність та привезе до НЬОГО свій інвалідний візок.
Однак, за більш ніж 5 десятків літ важкої шийної травми, жінці вдалося не лише перемогти свою недугу, і мова не йде про фізичне зцілення, але використати її для того, аби поліпшити життя людей із інвалідністю як у США, так і в цілому світі. Не останню роль у цьому відіграла її робота в державних органах США з питань інвалідності,­­ заснована нею організація «Джоні та друзі» та підтримка коханого чоловіка Кена. З ним, до слова, вони прожили у шлюбі вже 37 років.
Щодо України, а саме Волині, то Джоні має з нами особливий зв’язок та стосунки…
У жовтні далекого 1992 року 15-літня лучанка Наталя Семенюк потрапила на євангелізаційну програму за участю американського проповідника Біллі Грема. Відбувалася вона в атеїстично-пропагандистському серці щойно розваленого СРСР – Москві. То був перший рік свободи після падіння «залізної завіси». Спраглі від більш, ніж 70-літнього духовного голоду люди палко шукали БОГА.
Християни різних конфесій не могли повірити, що це все не сон: їх ніхто не переслідує за те, що вони йдуть до церкви в будень і у свято, приводять дітей до храму та вільно говорять про ГОСПОДА.
Під час тієї євангелізації Наталю надзвичайно зачепив натхнений виступ красивої 43-річної жінки зі Сполучених Штатів Америки на інвалідному візку. То була Джоні Ерексон Тада. В той момент дівчина навіть уявити собі не могла, що менше, аніж за 10 років, коли вона вже буде заміжньою та матиме маленького сина… аварія «всадовить» її у візок теж… А рівно за 16 років, лучанка особисто зустріне цю жінку. Більш того, вони співпрацюватимуть разом, аби допомогти не одній людині з інвалідністю.
Джоні
У серпні 2019 року Наталія Семенюк – а нині Больчук – разом зі своїм чоловіком Сергієм мали можливість знову зустрітися з Джоні в Агора Хілс, США, поспілкуватися та запитати кілька речей:

Що було найважчим для Вас – 17-річної атлетки – після того, коли Ви невдало пірнули в Чесапікській затоці (велика річкова дельта в США – авт.) у 1967?

Коли я була тінейджером, то багато займалася спортом. Мені дуже подобалося займатися пішим туризмом та бігом, ходити в гори. В мить, коли зламала шию, я стала позбавленою усіх цих радощів. В мені відбувалася боротьба. В голові вертілося питання: що ж робити, як жити далі? До травми моє життя цілком було пов’язаним з легкою атлетикою. Це визначало мою сутність. Якщо ж нині я настільки важко паралізована, ким тепер зможу стати? Не маючи відповідей на ці питання, почувала себе самотньою, переляканою і повністю відірваною від БОГА.

Яким було життя людей із інвалідністю у 1970-их роках в США?

До того часу, поки Конгрес Сполучених Штатів Америки не прийняв «Закон про реабілітацію 1973 року», в нас фактично не було фінансування програм щодо реабілітації людей із травмами спинного мозку. Відтак, після отримання такої травми, мені довелося певний час пробути в геріатричному відділенні державного закладу.

Більшість церков теж не знали, що робити, аби допомогти родинам, на зразок моєї. Однак, усередині 1970-их розпочала набирати обертів діяльність «Незалежного живого руху». Саме він заклав основи для розробки та прийняття Конгресом в 1990 році «Закону про американців із інвалідністю». Завдяки йому вдалося усунути бар’єри для жителів США з інвалідністю у сферах працевлаштування, транспортування та доступності громадських приміщень.

Чи були церкви активними у служінні людям із інвалідністю в той час?

У 1970-их не багато церков Америки були задіяні в допомозі людям із інвалідністю. А ті поодинокі служіння, які існували, здійснювалися окремо від основного життя церкви.

Коли ж прийняли закон і такі концепції як «інклюзія» та «інтеграція» стали зрозумілими та прийнятними, церкви почали більше залучати сім’ї з особливими потребами. Однак, навіть ці концепції мали еволюціонувати. Адже церкви лише згодом почали усвідомлювати, що люди з інвалідністю хочуть не лише бути «залученими або інтегрованими». Вони хочуть «належати», прагнуть бути прийнятими. Тож, сьогодні служіння неповносправним зосереджується на побудові здорових взаємовідносин на противагу створенню ізольованого та відокремленого середовища, котре займається виключно потребами людей із інвалідністю.

Назвіть основні принципи діяльності місії «Джоні та друзі»?

«Джоні та друзі» посвячені поширенню Євангелії ХРИСТА та зосереджені на служінні милосердя і практичній діяльності. Це впроваджується через проведення Сімейних Ретритів та програм «Колеса для світу», а також відпочинків для подружніх пар та військовослужбовців. Окрім того, «Джоні та друзі» розширюють цю місію, навчаючи церкви, як доступно розповідати про спасіння людям із інвалідністю.

Як ви розвинули стратегію служіння та діяльності у США та інших країнах?

Наша організація має назву «Джоні та друзі» недаремно, адже ми реалізовуємо наші стратегічні цілі завдяки команді. До неї ж постійно приєднуються близькі за духом люди, котрі поділяють ті самі цілі й бачення. Ці друзі – наші волонтери в США, а також представники подібних служінь за кордоном. З кожним із них ми будуємо здорові партнерські відносини.

У віці 56 років Вас призначили на посаду до Дорадчого комітету з питань інвалідності при Держдепартаменті США? Які битви Вам вдалося виграти, працюючи там?

Роль нашого Дорадчого комітету з питань інвалідності полягала в тому, щоб консультувати Держсекретаря США (на той час Кондолізу Райс – авт.) про найбільш гострі проблеми людей із інвалідністю в інших країнах, аби вона могла мати чітке уявлення та розуміння про скрутне становище й проблеми, з якими зіштовхуються люди з інвалідністю у світі. Серед наших основних обов’язків – консультування Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) з приводу того, чи насправді ті фінанси, які Уряд США надає структурам в рамках надісланих ними заявок на реалізацію заходів, пов’язаних із поліпшенням життя людей із інвалідністю, використовують за призначенням.

Що стосується певної боротьби, то одного разу нашому комітету показали конфіденційну інформацію – відзнятий прихованою камерою фільм, який розкривав жорстоке поводження з хворими на ДЦП молодими людьми в державній установі однієї з країн Східної Європи. Я розповіла цю жахливу інформацію Стіву Банді (Старший віцепрезидент місії «Джоні та друзі» – авт.) та команді нашої організації. Для нас це стало стимулом інвестувати в проведення Міжнародних християнських таборів саме у тій країні та заохочувати волонтерів-християн служити в тому закладі.

Ви працювали у Національній Раді з питань інвалідності за президентів Рональда Рейгана та Джорджа Буша (старшого). Як змінилися завдання щодо захисту прав людей із інвалідністю у період із 1988 до 2005 року?

Джоні Ериксон Тада

Це складне питання, на яке неможливо відповісти одним абзацом! З різних причин державні кошти для реалізації програм із інвалідності суттєво урізали. Для неповносправних молодого та старшого віку жити та реалізовувати свій потенціад в нашому суспільстві стає дедалі більшим викликом. У певних штатах неповносправні, котрі перебувають у стані відчаю, починають підтримувати легалізацію евтаназії людей із інвалідністю. Нівелюються основні права вразливої категорії осіб, котрі потребують постійного медичного догляду.

Наша країна відчайдушно потребує поширення саме біблійного світогляду на питання інвалідності. Світогляду, який визнає справжню цінність життя людини та її гідність серед усіх осіб. Неважливо, наскільки вразливим з точки зору медицини є їхній стан.

Який був ваш внесок у підготовку проекту та підписання Манхеттенської декларації та в чому її важливість для американського суспільства? (МД – документ, підписаний у листопаді 2009 року лідерами основних християнських церков – православної, католицької та євангельської – на підтримку понять «святості людського життя, традиційного шлюбу та релігійної свободи»; в декларації також зазначено, що в разі порушення прав християн щодо свободи віросповідання та слова, вони зберігають за собою право проводити акти громадянської непокори – авт).

Я не брала участі у розробці проекту Манхеттенської декларації, але була однією з тих, хто її підписував. Я вірю, що під час обговорень, що передували появі цього документу, висловлення нами біблійної точки зору на потреби людей із інвалідністю зробило свій внесок. Загалом, декларація важлива для всіх суспільств та культур, не лише американського, оскільки вона чітко роз’яснює принципи релігійної свободи, інститут шлюбу та святості людського життя.

Сергій Больчук

Яких цілей Ви хочете, аби місія «Джоні та друзі» досягнула у наступні 10-20 років?

Я з нетерпінням очікую подальшого розвитку програми Причина жити (Cause 4 Life). Дуже хочу, аби поглибилася співпраця з закордонними партнерами, а також розширилися наші міжнародні проекти, зокрема, такі, як: Сімейні ретрити, «Колеса для світу», Міжнародні табори відпочинку, короткі програми відпочинку для людей у шлюбі та військових. Адже цим ми охопимо набагато більшу кількість людей із інвалідністю та членів їхніх сімей.

Що, на Вашу думку, є найбільшим успіхом, якого БОГ дав Вам досягнути?

Насправді, складно визначити свій успіх, до того дня, коли почую слова мого СПАСИТЕЛЯ: «Гаразд, добрий та вірний слуго. Ти був вірний у малих речах, тож теперуввійди до радості свого ПАНА».

Тож, я прагну бути гідною довіри в очах ГОСПОДА, вірною тому, до чого ВІН мене покликав, щоденного освячення… Бо таким чином я можу уподібнюватися до образу ІСУСА ХРИСТА кожного дня.

Я намагаюсь жити так, аби бути достойною Євангелії спасіння. Це ж означає не робити того, що осоромить ХРИСТА або заплямує ЙОГО святу репутацію в очах інших.

І наостанок вкрай особисте питання. З одного боку, Ви успішна та щаслива в подружньому житті жінка. З іншого ж, окрім болю й страждань, які доводиться терпіти й переборювати щодня після травми… у 2010 році Вам діагностували рак… Як наслідок – складне лікування, не одна терапія… Як Вам вдається знаходити сили й боротися далі?

(У цей момент виникає пауза… очі Джоні наповнюють сльози…)

Чесно кажучи, я не впевнена, що маю відповідь на це запитання. Коли дивлюся на ті речі, що відбуваються в моєму житті, мені бракує слів описати, наскільки воно важке. Буквально вчора відповідала на лист молодому хлопцеві, який зламав шию, коли невдало пірнув у океан. Він просив поради. Я почала розповідати про те, чого йому слід очікувати, коли він розпочне реабілітацію… і просто розплакалася… тому що не уявляю, як він із цим зможе впоратися. Здається, для нього це неможливо зробити. Але потім пригадала, що живу з цією інвалідністю вже 53 роки. Здається, це все – теж неможливе. Тому… One day at a time… або ж жити тим днем, який перед тобою сьогодні… Адже кожного дня я прокидаюся зі словами:

– Ні, більше не можу жити з цією інвалідністю. Це занадто… Це більше за мене…

А потім згадую, що «можу все в ХРИСТІ, який мене підкріпляє» і прошу ЙОГО бути за мене сьогодні в моїй інвалідності… Тож, моє життя в тілі я проживаю тільки вірою в ТОГО, хто віддав СЕБЕ за мене.

– ІСУС, без ТЕБЕ я не можу. ТИ ж можеш усе.

Коли ти це визнаєш, тоді кожен день – певна перемога. Згодом ті дні складаються докупи у величезний пазл. Дуже швидко. Ти озираєшся і думаєш, чи не вчора я – молода 17-літня дівчина – плакала так, як нині цей молодий хлопець… Куди подівся увесь цей час?

Знаєте, для мене саме це означає жити по-біблійному, по-християнськи – коли ти насолоджуєшся тією силою, яку дає ХРИСТОС, не звертаючи уваги на всі свої недоліки та слабкості. Так, мені легко розплакатися через увесь біль, що доводиться відчувати. Але водночас я настільки щаслива, бо бачу, як ХРИСТОС діє в моєму житті.

Джерело: Агапе Україна

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник та головний редактор "Слово про Слово", видання з християнським корінням. Служить пастором. Його особисте життя відзначається відданістю родині: він є люблячим чоловіком і батьком трьох дочок, що додає йому натхнення у професійній сфері.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дивіться також
Close
Back to top button