Домашня » Проза » Ще все попереду?

Ще все попереду?

0
Поширень
Pinterest WhatsApp

Юрій зупинив автомобіль на розі шумної вулиці й задумливо рушив у бік стадіону.

Проминувши відчинені ворота, він затримався, і з важким серцем наблизився до низенького скромного пам’ятника, на якому красувався яскравий свіжий віночок з надписом на ритуальній стрічці «Вічна пам’ять».

Обеліск самотньо стояв збоку алеї в тіні пишних старих лип і, здавалось, сумно споглядав за бурхливим марнотним життям, що вирувало довкола. Лише в цьому затишному куточку завжди стоїть така незвичайна тиша і змушує змовкнути кожного перехожого, стишити свої кроки. Пам’ятник ніби кричав до живих: «Зупиніться! Дивіться всі, чим закінчується ваша суєта!»

Юрій схилився, щоб покласти дві білі гвоздики, і знову уявив живого-здорового Олександра, згадав їх розмову, незадовго до нещасного випадку, який, наче невидимий ворог, очікував його друга на цьому місці.

Того вечора він вертався з дівчиною порожнім стадіоном додому і, раптом помітивши біля самих воріт галасливу юрбу, просто не міг бути байдужим до чийогось благального крику: «Допоможіть!» Хлопець, не вагаючись, кинувся в темінь когось рятувати. Гостре вістря холодного ножа безжалісно шпигнуло його майже до самого серця, яке за кільканадцять хвилин перестало битись, і котре так хотіло ще жити…

Олександр тихо лежав на сирій алеї і вже не чув переляканого крику коханої: «Хто-небудь, викличте швидку!», не побачив її гарячих гірких сліз. Із нього повільно витікало життя. В Юрія з грудей вирвався важкий глухий стогін. Як боляче втратити ще одного з найліпших друзів-однокласників…

Адже зовсім недавно він поховав Стаса, який трагічно загинув у жахливій автомобільній аварії. Тепер він лишився сам. «Друзі мої, друзі! Де зараз ваші душі?» − волала змучена душа Юри в далеке небо, але небо мовчало.

Юрій уже вкотре пригадує той радісний день, коли, не пам’ятаючи себе від щастя, розповів Олександрові й Стасові найважливішу новину, яка сталася в його житті – він навернувся до  Бога. Та найкращі друзі чомусь не розділили радість, що переповнювала Юрине серце через край. Хлопці лише посміялися з нього і з його навернення до Бога, вирішили, що це незабаром минеться, і їх товариш стане колишнім Юрою, самовпевненим і гордим.

Але той не захотів повертатися до старого, усім серцем прагнув нового, чистого, що дає тільки Господь. Юра щиро ділився своїми переживаннями, палко розповідав про Христа, про глибоку мудрість Писання, що вразила його, та друзі відразу змінювали тему розмови, або поспішали лишити його самого, і Юрій ніяк не міг збагнути: чому їм не потрібна Істина так, як йому? Чому вони насміхаються з його навернення до Бога?

Більше про навернення до Бога:

− Юрко, дай спокій зі своєю вірою, − одного разу насмішкувато мовив Стас. − Ми ще ж зовсім молоді, здорові хлопці, а ти з нас дідів робиш. А станемо старими й немічними – тоді й зберемось десь ось так утрьох на риболовлі, закинемо вудочки, і ти нам проповідь про Бога прочитаєш. А поки що не підганяй коней − ще все життя попереду.

I як тепер страшно уявити: душі двох його друзів ураз, одна за одною, постали перед Богом.

…Юрій довго нерухомо стояв перед обеліском, не звертаючи уваги на перехожих і боячись поворухнутись, щоб не сполохати цю мертву тишу, застиглим поглядом дивився на червону траурну стрічку, яка дріботіла від вітру і, здавалось, дуже хотіла відірватися й полетіти в далеке небуття, де починається та таємнича вічність, і куди нікому живому не дано наперед заглянути…

Людмила Калашнікова

Попередня Стаття

Ліка Роман - Міс Україна 2007 року

Наступна Стаття

Відміни, помилуй...

Без коментарів

Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *