Актуальне

Ностальгії за пізнім совком залізної завіси присвячується

«Вся гіркота і відчай, що накопичився за останні роки, знайшли вихід у цьому крику. Він не просився сюди тоді, вперше. Йому наказали прийти. Люди, що послали його, які ночами спокійно спали в чистих і м’яких ліжках, були на те свої підстави. То була не його війна. Але він боровся за них. І став їм невгодний. Тому що вони знали — все суцільна брехня. А брехню можна приховати, вдавши, що нічого не сталося. І вони вдали, що його не існувало. А інші називали його вбивцею…» Девід Моррелл «Рембо 2»

За створення СРСР було заплачено дорогу ціну за період із 1917 по 1991 рік: мільйони зламаних життів і доль, мільйони вбитих, мільйони репресованих. Серед цих мільйонів були й сотні тисяч християн різних конфесій, що заплатили дорогу ціну за вірність Христу та Церкві. Саме ідеологія войовничих безбожників, що лягла в основу СРСР, ставила сповідуючих християн перед вибором: Христос чи партія.

Якимось незрозумілим чином десятки тисяч євангельських християн ностальгують за часами СРСР, чи, точніше, за періодом «пізнього совка». Багато хто залишився там ментально, як ті, що виїхали на Захід, так і ті, що живуть у країнах Східної Європи та Центральної Азії, згадуючи про часи пізнього СРСР із ностальгією. 2013 та 2014 роки показали, наскільки жахливо багато християн все ще живуть радянською ідеологічною та геополітичною матрицею, ототожнюючи себе швидше з «радянською людиною», ніж з людиною, створеною за образом і подобою Божою, незалежно від раси, нації та мови… ніж із християнином, що сповідує. Ностальгія за СРСР, що обплутала уми мільйонів номінальних християн як ракова пухлина, лежить в основі ідеологічної матриці, яка вибудовується у спробах відновити СРСР-2.

Кожен християнин, який ностальгує за «пізнім совком», легітимізує спробу відновлення СРСР-2, піднімаючи його над людяністю та Царством Божим, яке твориться всередині нас виключно на відносинах любові, довіри та турботи… легітимізує ціну, готовність, щоб знову гинули тисячі та десятки тисяч людей заради повернення почуття затишку від «пізнього совка» за «залізною завісою», спорудженого на морі крові кількох поколінь. Царство Боже не створюється загрозами застосування ядерної зброї та поверненням до того, що було збудовано за допомогою безбожних знелюднюючих ідеологій. Перекроюючи за допомогою зброї тендітний світ після Другої світової війни, ми остаточно повернемося до Ноєвого ковчега, а точніше до всепотоплюючих потоків крові. Можливо, недаремно Христос казав: «Як було за днів Ноя…»

Повторюся, християни, які ностальгують за «пізнім совком», легітимізують метод та інструментарій, репресії та «гулаги», гоніння та смерті десятків тисяч християн… легітимізують ціну, яка була заплачена за спорудження «залізної завіси» морем крові неповинних людей. Християнин не може бути частиною будівництва неорадянської дійсності, навіть якщо вона має релігійну риторику, наділена християнськими термінами, і проголошує захист традиційних або християнських цінностей. Повернення до радянської дійсності не має нічого спільного з творенням Царства Божого. Бо в центрі Божого Царства – хрест Христовий, а не меч Петра.

У цей неспокійний час кожен «радянський ностальгік», який називає себе християнином, має вибір: або надавати свій світогляд і цінності, свій розум і мову для відновлення безбожної імперії, або ви знаєте, що потрібно зробити. Адже якби не Христос, то християнство було б набагато простіше, і воно простіше б уживалося з різними, у тому числі знелюднюючими ідеологіями. Якби тільки не Христос.

Але, на жаль, ностальгіки ціну платити не захочуть. Вони одними з перших будуть тікати далі від вогнища війни, у розпалюванні якої самі ж брали участь за допомогою своєї ностальгії та заснованих на ній рішеннях (голосування, референдуми та ін.), з подивом оглядаючись на те, що відбувається за їхньою спиною, не здатні пов’язати, що відбувається з тим, що й самі вони стали частиною корпоративного «християнського радянського ностальгічного» несвідомого.

Ми перетворюємося на образ і подобу того, кому чи чому ми поклоняємося. Віра у винятковість походження своєї нації та мови, своєї країни, у право бути культуротворчою титульною нацією, що панує або підноситься над іншими націями та расами, над їх природними та інтелектуальними ресурсами, визначаючи для них сутність добра і зла, та їх місце у «біологічному ланцюжку» рас і націй… так ось, ця віра історично приводила, а також знову і знову призводить людство до братовбивчих війн. Братовбивчих – тому що ми перестаємо вважати іншу людину своїм братом, і визначаємо її сутність як недолюдини, підлюдини.

Царство Боже – це спільнота людей, яка твориться виключно через відносини любові, довіри та турботи, і не має нічого спільного ні з «пізнім совком», ні з СРСР-2, ні зі спробами відновлення історичних кордонів аж до меж Ноєвого ковчега. Бо що лягає в основу нульової хронологічної точки, щоб говорити про повернення «Богом даної  землі»? Як приклад: чиїм був Крим до 1917 року? До 18 століття? До 14 століття? До 9 століття? До Різдва Христового? «У кого сила, у того й правда, брат?» (голосом Сергія Бодрова).

Ви можете сказати: «А ось капіталізм і Захід теж!». Взагалі, я не про них. Я про «святих» однієї країни, готових з криком «Христос воскрес!» перетинати кордон і вбивати християн іншої країни та конфесії заради повернення до затишку «пізнього совка». Церква не має нічого спільного з неорадянською матрицею та новим витком холодної війни. Хоча християнське суспільство втягується в неї з обох сторін, що протистоять один одному. І пам’ять про Христа та Гетсиманський Сад вже не настільки нас об’єднує як виборча пам’ять про «був час»… як політична, мовна, етнічна та інша ідентичність.

29 листопада 1946 р. Клайв Льюїс у своїй статті «Занепад віри» писав про світоглядну та ціннісну битву, яку переживала Церква після страшної війни, що забрала десятки мільйонів життів, Другої світової війни, коли мільйони людей шукали відповіді на запитання: за що? чому? навіщо?

«”Християнському відродженню” загрожує і серйозніший противник. З нами ще не боролися серйозно. Якщо успіх наш зросте, цього не оминути. Ворог ще не вшанував нас битвою, але незабаром вшанує. Так бувало у християнстві завжди, від початку. Спершу воно подобається всім, хто не має особливих причин з ним ворогувати, і той, хто не проти нього, – з ним. На цьому щаблі люди помічають тільки, як не схоже воно на неприємні ним самим сторони цього світу. Але, здогадуючись поступово, чого воно справді вимагає, люди лякаються дедалі більше; відштовхування, страх і, нарешті, ненависть перемагають у тій душі. Витримати християнство може лише той, хто дасть йому все, чого воно хоче, тобто просто все. І ті, хто не з ним, постають проти нього. Ось чому не треба тішити себе надією на мирні, розумні та великі перемоги. Задовго до цього проти нас стане істинний ворог, і вірність християнству коштуватиме щонайменше світського успіху. Але пам’ятайте: швидше за все, ворог цей прийме ім’я християнства (ймовірно – з якимось прикметником). …Ні ми, ані наші вороги ще не бралися за зброю. А всім нам завжди здається, що війна зайшла далі, ніж це є насправді».

Рано чи пізно християнин, що ностальгує за «пізнім совком», буде поставлений перед особистим вибором: Христос, який відновлює образ і подобу людини, в якій примиряються вороги, або царство неорадянської людини, в якій немає місця христоподібному характеру. Вибір – особистий за кожним «ностальгіком»: жити тугою про СРСР, або тугою про Едемський Сад.

Джерело: dyatlik.net

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Тарас Дятлик

Пошукач кафедри культурології НПУ імені М.П. Драгоманова, голова правління ГО "Євангельська акредитаційна теологічна асоціація", член Міжнародної ради по євангельській богословській освіті (в рамках Всесвітнього євангельського альянсу), член Наглядової ради асоціації "Богослови без кордонів", регіональний директор United World Mission (Overseas Council) по Східній Європі та Центральній Азії в області розвитку богословських освітніх систем. Випускник Донецького християнського університету й Evangelische Theologische Faculteit (Лувен, Бельгія) за спеціалізацією богослов'я Нового Завіту.

Схожі статті

2 Коментарів

  1. Дуже дякую шановному автору за цю – вельми актуальну й правдиву статтю!
    От тільки хочу зауважити, що, за моїми спостереженнями, принаймні, значну частину євангельських християн в Україні, які ностальгують за “пізнім совком”, становлять неофіти.
    Тобто ті віруючі, що покаялися й прийшли до церкви вже після того, як безбожна Московська комуно-совдепівська імперія зла незворотньо канула в Лету… А до того, як правило, просто були звичайними гомо-совєтікус.

  2. Р. S. До речі, я сам теж належу до числа таких “неофітів”. Себто прийшов до віри у Христа вже в середині 90-х рр.
    Одначе, починаючи з кінця 80-х рр., брав участь в українському демократичному русі, був активістом Народного Руху України. Й тому – як для мене – така от ностальгія буда і є повним нонсенсом і навіть просто чимось абсурдним.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button