Топ

Бо кохання того варте!

Нещодавно я прокинувся зранку, повернувся на лівий бік і подумав: хто ця жінка поруч зі мною? І чим більше я вглядався в риси її обличчя, тим менше розумів що ж, насправді, я роблю тут в цьому ліжку з нею…
Знайоме і таке рідне обличчя було зовсім чужим. Я намагався згадати, що ж саме привабило мене в ній багато років тому і чому зараз я нічого не відчуваю… Напередодні ми посварилися. Не пам’ятаю, через що. Та це і не важливо. Важливо, що ми ображені та роздратовані лягли спати. Спалося мені погано, а зранку я довго лежав і роздумував. Роздумував про стосунки, про кохання, яке наче та примхлива пташка, що прилітає та відлітає, коли їй заманеться.

Колись давно я закохався. Закохався в прекрасну принцесу. Розумну, витончену, дотепну  і надзвичайно прекрасну. Довгими теплими вечорами ми гуляли вулицями та парками міста і розмовляли. Про все. І ні про що. І це було так прекрасно! Я ловив на собі її захоплені погляди і відчував себе непереможним. Я бачив з якою повагою вона ловить кожне моє слово і відчував себе найрозумнішим з чоловіків. Я попросив її закрити очі і дати мені руку. І вона подала. Я сказав: якщо ти довіряєш мені, то не відкривай очей, доки я не скажу. І вона не відкривала. Я повів її вулицями і провулками. Ми повертали, піднімалися та спускалися схилами, переходили площі та дороги і всі ці сорок хвилин вона не відкривала очей та довірливо трималася за мою руку. Ми вийшли на пагорб з прекрасним видом на море. І тут я сказав: відкривай! Це було дивовижно. Це було наче телепортуватися в інший вимір – закриваєш очі в одному місці і відкриваєш в іншому, за багато кілометрів звідти.
я кохаю
А тоді я згадав, як просив її вийти заміж. На тихому озері посередині був малесенький острівець, а на ньому — казкова альтанка. До того острова вели два довгих тоненьких містки, які підходили до самої альтанки з двох різних боків. Вона стояла там, в легкій літній сукні, спершись спиною на колону. Я стояв навпроти. Я знав, що маю сказати. Я довго готувався. Але слова застрягли в моєму горлі. Я дивився на неї і не міг вимовити ані слова. Мабуть, вона здогадувалася про що буде мова, бо бачила моє хвилювання. Нарешті, зібравши всю силу волі, я вимовив: “Я кохаю тебе понад усе! Чи погодишся ти стати моєю дружиною?” А тоді довгі хвилини не могла вимовити ані слова вже вона… Найдовші хвилини мого життя. А потім найщасливіша мить! Я тоді ще не знав, скільки складнощів доведеться ще пройти і скільки викликів прийняти і побороти, поки ми вже будемо разом. Але мене це й не турбувало…
А коли народжувався наш синочок – я першим з усіх побачив його голівку, та першим взяв його на руки. А вона лежала втомлена, виснажена, без макіяжу, з розхристаним волоссям, ледь прикрита простирадлом і була така… така прекрасна! Наче небесний ангел, що ніс з неба чарівний подарунок і ліг відпочити, змучений тяжкою та довгою дорогою…
Я лежу, дивлюся на ту саму жінку і не можу зрозуміти – невже це вона, та сама?
І це саме питання ставлять собі безліч чоловіків та жінок, хлопців та дівчат одного несподіваного дня. І чим сильніший перший спалах емоцій, тим більша прірва між ним і моментом, коли в голові постає це питання. І саме в цей момент руйнуються сім’ї, закінчуються стосунки та виникає їдка гіркота.
Це стається тоді, коли у чоловіків і жінок немає розуміння, що ж таке кохання насправді. Коли немає знання про інший бік стосунків. Наше суспільство не вчить будувати стосунки. У нас є День закоханих, але немає Дня любові, яка все покриває. Ми не святкуємо дня любові, яка прощає чи не ставить себе вище за інших. Інформація про здорові стосунки багато років була під табу навіть в християнському суспільстві, а у світському цього не було кому вчити зовсім. І молодята вилітали з батьківських гнізд, окрилені першими емоціями закоханості й прокидалися в ліжку реального життя з чужою людиною.

Зараз уже модно стає говорити, що закоханість і кохання – то не одне й те ж. І це справді так. Кожен досвідчений психолог сьогодні скаже вам, що закоханість – це почуття, яке одягає на людину рожеві окуляри. Вона відмовляється бачити реальність, відмовляється бачити погане і не товаришує з правдою. Об’єкт кохання виглядає ідеальним і безгрішним, щоб там не було насправді. І знаєте що – закоханість це прекрасно! Без неї ми, мабуть, ніколи не наважились зв’язати назавжди своє життя з іншою чужою і недосконалою людиною. Та погано в ній те, що вона закінчується. Завжди. Подобається нам це чи ні. Максимально, і вкрай рідко, вона може тривати до двох років. І настає прозріння. А тоді або воно перетворюється в кохання, або в гірке розчарування. І якщо закоханість приходить сама, часто не питаючи в нас жодного дозволу, то кохання не буває без свідомого вибору.

Що ж це за вибір і на чому він базується?

Немає нічого більш актуального та конкретного, ніж біблійне розуміння любові. Всі, хто бере шлюб у церкві, знають, що в певний момент священник їх спитає: чи обіцяєш ти любити та бути вірним чоловіку (дружині), доки смерть не розлучить вас? І кожен має відповісти: так! А тоді весільна сукня змінюється на домашню футболку і через якийсь час закінчуються весільні гроші… Повз постійно проходять жінки – молодші, красивіші, розкутіші, а вдома тебе вже п’ятий раз питають, коли ти, нарешті, прочистиш раковину і чи маєш докладний план свого особистісного та кар’єрного росту на найближчі 20 років, чи ти так і будеш сидіти на дивані… І це зовсім не збуджує. А вона більше не заглядає тобі до рота в очікуванні східної мудрості, і в неї на все є своя думка. А тоді, о жах!, вона стає на три кілограми солідніша… І саме в цей момент на перше місце виступає розуміння, що кохання – то не лише емоційні переживання, а усвідомлений вибір. Це щоденна праця над собою та над стосунками. Ти вибираєш зробити над собою зусилля та допомогти їй по господарству, коли друзі кличуть тебе дивитись футбол. Ти вибираєш ходити з нею по крамницях і терпляче чекати, доки вона міряє сто пар джинсів та не вибере з них жодної. Ти вибираєш піти з нею на романтичну комедію в день прем’єри нового «Термінатора». І кожного разу це зусилля над собою. Це вибір. Це робота. Саме так. Бо ми егоїсти за своєю природою. Ми завжди вимагаємо уваги до себе. Ми схильні говорити: якщо любить – то повинна… те та інше. І не хочемо говорити – я поступлюся, я відмовлюся, я прощу… Ви ж помічали, як важко прийти першому і сказати “вибач”, коли ти ще й не винний зовсім? Все всередині тебе кипить і говорить – це не справедливо! І тоді задаєш собі питання: хочеш бути правим чи щасливим? І йдеш миритися. Бо ти обіцяв. Бо це та сама вона, заради якої ти колись готовий був перевертати гори. Бо ти любиш. А вона говорить – не чіпай мене, бо колись ти був…, а тепер ти став…! І тобі боляче, бо й не ти винний. Але ти обіцяв. Їй та Богу. Бо це Вона. Бо ти любиш. І ти йдеш знову…
А можеш і не йти, можеш піти собі геть гуляти з друзями, а прийти і лягти спати, наче нічого не сталося. А зранку… ти дивишся на це обличчя, та не впізнаєш його. Воно холодне і чуже. Дуже засмучене, нещасне. Ти можеш і далі залишатися правим, допоки не зрозумієш, що втратив її назавжди.

Або забути про свою гордість, та просити, благати про прощення та мир. І бути щасливим.
Ось як Біблія описує справжнє кохання: «Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» Коли я читаю це, мені стає цілком очевидно, що ті яскраві емоційні переживання, які наше суспільство пропагує у фільмах та телешоу і завзято прославляє на День св. Валентина – то лише жалюгідна подоба справжнього почуття, яке готове пожертвувати собою, щоб зробити щасливою кохану людину.
Тут напрошується питання – а чи варто воно, те кохання, всіх тих проблем? Якщо це така важка робота – для чого мені це? І справді. Так думаєш тільки до того моменту, поки не зустрінешся поглядом з її щасливими очима. Допоки вона не візьме твою руку, так ніжно, як колись, в той день, коли вона йшла поруч, не розплющуючи очей, цілком довірившись тобі. Коли ти бачиш, як сяють її щасливі очі – більшої винагороди тобі не знадобиться. Тільки щоб не відпускати  цієї руки ніколи. «В горі і в радості, в здоров’ї та хворобі… допоки смерть не розлучить вас»…
В цю хвилину, коли пишу ці рядки, моя дружина порається в кімнаті з маленькою донечкою. Через двері до мене доноситься її ніжний голос – вона щось співає малечі. Щось ніжне та лагідне. Найрідніший голос у світі… І як тільки я міг подумати, що вона чужа? Ріднесенька. Кохана. Моя. Я був колись закоханий, а тепер я кохаю. Скільки б разів не довелося мені ще переступити через себе, свою пиху та гіпертрофоване почуття справедливості. Бо я обіцяв. Бо я кохаю. Бо воно того варте!

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Тимофій Шупарський

Журналіст, проповідник, викладач, закінчив Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, а також юридичний факультет у тому ж Вузі. Батько 3 дітей.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дивіться також
Close
Back to top button