Характерною особливістю внутрішньополітичного життя Ізраїлю епохи Другого Храму була стала конкурентна політична боротьба між прихильниками двох уявлень про заснування юдейської державності. Одна сторона стояла на позиціях конституціоналізму і проголошувала, що основою національної самосвідомості має бути Закон Мойсеїв. Їхні опоненти були інституціоналістами й вважали, що наріжним каменем єврейської держави має бути Єрусалимський Храм.
З одного боку, за період Вавилонського полону Ізраїль привчився жити без Храму та без жертви, знаходячи свою національну ідентичність у вивченні та дотриманні Закону. Сформувався соціальний інститут громади (грецькою – синагога, «збори»), де євреї розсіяння могли спільно молитися та вивчати Тору. Після повернення з Полону та відновлення Храму євреї зберегли общинний устрій релігійного життя. Вчителі Закону ухвалили, що на Шабат і у свята молитися слід, сходячись у «будинку зборів» (бейт-кнесет по-єврейськи). Саме на основі синагоги виник рух фарисеїв – прихильників досягнення праведності через суворе та постійне дотримання Закону у повсякденному житті. Найбільш завзяті з них стверджували навіть, що знання і дотримання Закону необхідне для спасіння, і той, хто «невіглас в законі, проклятий він» (Іван 7:49).
З іншого боку, дотримання побутових розпоряджень Тори ставало безглуздим без храмової жертви. Жертва – основа встановленого Богом церемоніального закону. І якщо немає Храму, то немає жертви. У цьому випадку дотримання всіх інших ритуалів перетворюється на лише видимість благочестя. Тому радикали від інституціоналізму стверджували, що умовою спасіння є неухильне дотримання приписів про регулярні жертвопринесення та відвідування Храму на свята.
З таким розкидом думок доводиться зустрічатися і сьогодні. Теоретично всі християнські деномінації згодні, що спасіння дається Богом виключно через благодать через віру в Ісуса Христа, Його Сина. Однак одні наполягають на пріоритетності регулярної участі в літургії та церковних обрядах, інші – на важливості постійного вивчення Писання.
Але на той час проблема аж ніяк не зводилася до абстрактних сфер кабінетного богослов’я. Все впиралося в конкретне питання – питання влади: хто є політичною елітою і має найвищий авторитет у суспільстві?Якщо підставою державності Ізраїлю вважати Храм, елітою будуть священники та Левіти. Якщо ж Тору – то книжники та вчителі Закону.
Саме в цьому – підґрунтя питання, яке звучало в ті дні: яка перша з усіх заповідей? Що важливіше: Храм чи Тора? І у світлі цього з дуже цікавого боку відкривається бесіда Ісуса з народом і учнями в Храмі на другий день Страсного тижня, описана в Євангелії від Марка 11:27-12:13:2.
Справа відбувається на території, підконтрольній храмовій еліті. Днем раніше народ вітав Ісуса як царя-визволителя, кричав Йому «Осанна» (по-арамейському – «Врятуй же», Псалми 117:25,26). Увійшовши до міста, Спаситель одразу попрямував до Храму й очистив його від міняйл та торговців жертовними тваринами. Тому розмова з самого початку набула політичного відтінку, торкаючись питання влади. До Ісуса підійшли представники обох еліт, первосвященники та книжники разом з арбітрами-старійшинами, «І казали Йому: Якою владою Ти це робиш? І хто Тобі дав владу робити це?» (11:27,28). Але Той ухиляється від відповіді, не дозволяючи їм зайняти позицію обвинувачів. Навпаки, Він висуває їм зустрічне звинувачення, розповідаючи притчу про невірних виноградарів (12:1-11).
Вони, «залишивши Його, відійшли й посилають до Нього деяких фарисеїв та іродіан, щоб уловити Його в слові» черговим явно політичним питанням – «Чи дозволяється давати податок кесареві?» (12:12-14).
Відповідь Вчителя знову виявилася не тією, яку очікували. Тоді садукеї (прихильники храмової еліти), натхненні тим, як Ісус збентежив їхніх опонентів, перехоплюють ініціативу і намагаються показати Ісусу абсурдність ідеї воскресіння мертвих, щоб остаточно схилити Його на свій бік. Але Він демонструє неспроможність і їхніх аргументів, причому – на підставі шанованої самими садукеями Тори (12:18-27).
І ось, вирішивши, що Ісус все-таки з ними, «один із книжників, чуючи їхні дебати й бачачи, що Ісус добре їм відповідав, підійшов і запитав Його: яка перша з усіх заповідей?» (12:28). Але Ісус знову не приймає ні того, ні іншого боку (а розмова, як ми пам’ятаємо, йде про владу). Він проголошує безперечний факт: головна заповідь – «Шма, Ісраель» (Повторення Закону 6:4-5). І тут же додає, що друга, подібна до неї – Левіт 19:18. «Іншої більшої заповіді немає» (12:31).
Відповідно до правил, здавна прийнятих у єврейських книжників, той, хто поставив питання, повинен був повторити відповідь вчителя, показуючи, що він все зрозумів правильно і взяв належний урок. Марк приділяє цьому аспекту особливу увагу: «Книжник сказав Йому: добре, Вчителю! Істину сказав Ти, що один є Бог і немає іншого, крім Нього; і любити Його всім серцем і всім розумом, і всією душею, і всією силою, і любити ближнього, як самого себе, є більше за цілопалення та жертви» (12:32-33). Тобто книжник цей зрозумів, що помиляються і його однодумці та його опоненти. Вивчення Тори – не найголовніше, але не головне і храмове служіння. Це все лише засоби досягнення мети, але не сама мета. «Ісус, бачачи, що він розумно відповідав, сказав йому: недалеко ти від Царства Божого» (12:34).
З усім тим, серед тих євреїв, що не прийняли Добру Звістку, протиставлення Храму і Закону тривало аж до 70-го р. н. е. З руйнуванням Храму інституційний підхід втрачає своє значення, і Тора стає єдиною основою національної ідентичності ізраїльтян.
Читайте також:
Проте, задля справедливості варто зазначити, що ні Храм, ні Тора підставами державності сучасної нам світської парламентської республіки Ізраїль не є. І тому було б помилково ототожнювати нинішню державу Ізраїль з Ізраїлем античним.
