Проза

Ворожка

Баба Килина не робила собі реклами, проте була досить відомою в їхній окрузі. Тож до неї йшли не лише односельчани. Вона і на картах ворожила, і віск виливала, і яйця викачувала. За свої послуги, Килина не вимагала плати, однак, вдячні селяни приносили їй продукти.

Кожного ранку старенька брала до рук молитовник у чорній палітурці. Відкривала його, проте молилася по-пам’яті, починаючи з «Отче наш…» та закінчуючи «П’ятдесятим псалмом». (Може це виглядає дивним, та у свої майже вісімдесят літ, Килина не вміла ні читати, ні писати). Далі, своїми словами, вона дякувала Богові за все що мала. Просила благословення для дітей та онуків, родину. Вірила, що Господь чує її молитви і зробить по її проханні.

Навіть на великі свята, баба хоча і хотіла, однак відвідувала храм Божий не часто. В їхньому селі його не було, а до сусіднього далеко – на заваді ставала хвора нога – остеомієліт це не жарти. Було не легко. Гнила кістка – це і біль, і виразки, і гній. А ще постійні перев’язки і вранці, і у вечері.

Проводячи обряди ворожіння, Килина молилася до Бога Всевишнього. Та помагаючи людям, не могла зарадити собі – її нога безперестанку гноїлася.

Старенька всіх любила, а з рідні, мабуть, найбільше внука Андрійка. Хлопчик був здібним до навчання. Тож Килина пишалася тим, що він у неї такий розумний. Андрійкові була приємною її похвала і він не раз ділився з бабою здобутими знаннями.

Проте один випадок геть перекреслив його досягнення. Хлопчик якраз вивчав теорію еволюції Дарвіна і дуже нею захопився. Отож, слухаючи бабині балачки про Бога, не раз намагався її напоумити. У таких випадках, старенька щось бурмотіла собі під ніс і вступалася від гріха якомога далі. Проте якогось дня, слухаючи бабину щиросердну молитву внук видно її добре дістав, сказавши:

– Бабо, то ж нема ніякого Бога! Що ти вигадуєш?!

На цей раз, бабин терпець урвався і він негайно отримав ґрунтовну відповідь:

– Ну ти сину й дурний!

Цей казус з бабою добряче похитнув хлопцеву віру в Дарвіна.

Минав час…

Одного року, Килина залишилася в селі зовсім одна – діти переїхали до міста, і не те щоби не хотіли її забрати – вона не хотіла, уперлася: «Я з села не поїду! Тут народилася, тут виросла, тут…» Було перераховано ще багато подібних «тут», а на кінець: «… тут похоронені мої батьки, тут і я помру…» і крапка.
З роками баба старішала, здоров’я погіршувалось. Тож якось Килина впала. Так пролежала півдня і ніч, доки її сусіди не побачили. Аж тоді, старенька капітулювала. Діти забрали її до міста. Вона взяла з собою чорний молитовник та маленьку білу книжечку – «Євангеліє від святого Луки», подароване їй колись одним віруючим з ближніх хуторів.

Отож баба злягла.

На ту пору, Андрій вже навчався у столичному інституті. Якось Килина попросила, його почитати Боже Слово. Для них обох це було перше Євангеліє. Коли наступного дня, хлопець зайшов у бабину кімнату, вона промовила:

– До мене наче Господь прийшов!

То був дуже урочистий момент: старенька зручненько вмощувалася на ліжку, внук знімав з етажерки стару пожовклу Книгу. Коли читав Святе Письмо, баба закривала очі й уважно слухала. Раз, по закінченню читання, вона ще мовчки сиділа якусь хвилю, а тоді сказала:

– Я, як голос янгола слухала!

Андрій почав шукати Бога. Котрогось дня, купив Святе Письмо. Згодом, познайомився з євангельськими віруючими, чим налаштував проти себе батьків і всю родину. Одна лише баба Килина не перечила.
Тепер внука не потрібно було простити почитати Слово Боже. І хоч він сам тільки-но навертався до Бога, якось зачитав їй зі Старого Заповіту, що ворожіння то гидота та злочин перед Богом.

Ні секунди не вагаючись Килина сказала:

– То я не буду того робити!

(Бувши не грамотною – баба просто цього не знала). Тепер почувши, що каже Господь, припинила ворожити людям. А ще від онука почула, що потрібно Бога просити в ім’я Ісуса Христа.

Одного разу, коли Андрій читав, а баба слухала Боже Слово, підійшла його мама, проте, трохи послухавши, мовила:

– Я нічого не розумію! – підвелася й зібралася йти.

– Це тому, що ти не віриш! – одразу ж поставила діагноз дочці Килина.

На той час старенька вже погано бачила, та й нога не переставала її турбувати, тож дуже переживала, аби не бути для дітей тягарем, якби зовсім злягла, тому постійно за це молилася.

Господь почув її прохання: з часом, хвороба минула – рана на нозі засохла, і зір не погіршився, так що вона могла, до останнього дня, сама себе доглянути.

Читайте також:

Як я свої перші гроші заробив
Колись були такі зими, що мій дід, Вашай Іван Зотович, цілу зиму їздив на роботу і у справах на санях. Також дуже часто катав нас, своїх внуків, на санях під час зимових канікул, або коли нас наші…

 

Того дня, у баби, трохи піднялася температура. Помолившись на ніч Богу, Килина заснула. Вранці, у її кімнаті, панувала тиша. Коли рідні заглянули, старенька лежала умиротворено схрестивши руки на грудях і щасливо усміхалася.

– Баба померла і усміхається?! – трохи оговтавшись, мовив хтось із рідні.

– А що тут такого? – відповіли йому. – Вона ж ворожка, мабуть, щось знає!

– Як будемо хоронити, потрібно їй карти покласти у домовину, – раптом спохватилася дочка.

Не треба! – спам’ятав її син. – Вона ж покаялася, а усміхається, бо нарешті побачить Того, у Кого так безмежно вірила!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Микола Мучинський

Письменник і автор оповідань, які публікуються в журналах та збірках. У 2018 р. вийшла авторська книга «Слід».

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button