Проза

Великдень – оповідання Михайла Подворняка

Старий, сивоволосий дідусь Омелян був за сторожа в невеличкому панському млині, що стояв над річкою, далеко за селом. З одного боку млина розлився невеличкий став, затриманий позеленілими від старости заставками, а з другого боку, поміж обмоклими берегами, – вузенька річка. Метушилася блискуча вода, то облизувала біле коріння верби та лоз, хлюпалася, тремтячи на мілких місцях, то знову пливла спокійно і поважно вздовж просторих селянських сіножатей.
Уже вечоріло. Сонце купало свої останні промені в ставку за млином і ховалося за синій обрій. Небо вкрилося рожевими клаптями хмар. Вітерець дмухав зі сходу та розстелював над зеленими сіножатями клубки сірого туману. Поля того року тішилися раннім приходом весни. Верби над річкою стояли ще сумні, без листя. Млин, здавалося, за зиму постарів і почорнів.
Старий Омелян вийшов на греблю, підніс заставку, і вода з шумом полилася на велике колесо, розбиваючись і розкидаючи свої бризки на всі боки. Прикрутив заставку дротом, щоби не впала, пішов назад до млина. Увійшов до своєї хатини, сів на лавці на старому жупані й засмучену голову поклав на руки. Чогось так гірко зробилося старому на серці. Впірнув думками в минулі молоді літа. Спомини виринали один за одним, мов із води. Були між ними веселі й сумні. Хотів не думати, забути, але думки настирливо пхалися до голови… Він молодий… Був одинак у батьків. Тато служив на залізниці й було їм добре. Ходив до школи в місті. Пізніше пішов до війська, і також було там не гірше. Повернувся з війська додому, а батьків уже не було: повмирали. Всюди тоді ходив, був на Київщині на заробітках… Минулося… А тепер ось уже чотирнадцятий рік, як служить у млині. Мало знає, що робиться в селах, та й не цікавиться тим. Все так швидко проминуло…, а він уже докінчує восьмий десяток. Завізняки, приїжджаючи до млина, оповідали хто вмер, і він бачив, що всі його друзі по літах повідходили з цього світу… Залишився ще він, старий і нікому не потрібний Омелян…
Омелян вийшов надвір, обійшов млин, присів на березі річки і знову задумався. Бачив себе, коли був ще хлопчиною. Пас он там на тих широких сіножатях корів із Кіндратом, ловили раків ось на тому коліні, а млина ще й на світі не було. І хто б то сказав, що доведеться тут свій вік доживати. Кіндрата минулого тижня поховали, вмер неборака і навіть свят не дочекав. А тепер, може, черга й на мене… Старий Омелян важко зітхнув і тісніше закутався в свою опанчину. З річки тягнуло холодом.
Навколо не було живої душі. На далекому заході видніла червона смуга хмар, а небо починало засіватися зорями. Вода хлюпалася в річці, а над нею, сповитий вечірнім туманом, чорнів дерев’яний млин. Далі за млином, здавалося, без кінця тягнулися сіножаті, поля, гори, а за горами – знову поля. Зі села долетів відгомін дзвону. Старий Омелян прокинувся, мов зі сну. Пригадав собі, що завтра Великдень, а сьогодні великодня субота. Уста старого почали шепотіти молитву… Разом із вечірніми сутінками підкрадався до нього побільшений смуток. Клав на його душу тяжкий камінь, тиснув на зболіле серце.
Оперся рукою в берег. Хотів устати, але не міг. Ноги тряслися і мліли. Зібрав усі свої сили, скинув із плечей жупан і встав. Тримаючись слупа, по стіні дійшов до дверей. Черкнув у хатині сірника, засвітив невелику воскову свічку і тяжко сів на лаві. Боже, скільки то вже літ пройшло? – зітхнув старий, – і в цім році не зможу дійти до села, щоб розговітися з колишніми сусідами. Відчував, що не зайшов би. В грудях мало лишилося життя, зовсім чогось ослаб. Може, Мартин прийде зрання, та принесе чогось, – подумав старий і, зігнувшись, почав щось перегортати в шухляді столу. Вийняв маленьку книжку, здмухнув пилюгу і положив перед собою на столі. Потім дістав окуляри, протер рукавом жупана і насадив на очі. Оперся ліктями на стіл, дивився на чорну обкладинку книжки і згадав чомусь той вечір, коли завізняки йому її привезли. Було це не дуже давно, але книжка від частого читання витерлася, листки почорніли.
Одного разу, як поз’їжджалися люди до млина, почали розповідати, що в селі Бранці з’явилися якісь штунди; до церкви не ходять, в образи не вірують, лише читають якісь книжки і людям їх роздають. Деякі люди ці книжки рвали, палили, бо ніхто не знав, що там написано.
В селі мало письменних, а тому завізняки привезли одну Омелянові. Взяв старий книжечку, перечитав її кілька разів, і так вона йому сподобалася, що відтоді читав щодня. Бувало, коли завізняки роз’їдуться від млина, старий Омелян брав книжку, виходив надвір, сідав над заставками і читав. Над водою літали ластівки, скакали водяні коники, хлюпалася вода, а він читав і читав. Коли сонце спускалося за гору, окуляри заходили росою, старий вставав, говорив молитву, потім прикручував на ніч заставки і йшов до млина.
І сьогодні, як завжди, звернувся Омелян до своєї маленької книжечки. Поправив добре окуляри, відкашельнув і почав читати: «Блаженний той муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі він грішних, і не сидить на сидінні злоріків…» Солодкі були ті слова; з них дещо попідкреслював чорним олівцем, хоч і сам не знав навіщо. Поміж листками стирчало багато перекладинок зі соломи. Кожне стебло казало старому, про що там написано, кожний знак олівця підкреслював якусь подію, яку він вже колись перечитував…
Того вечора старому чомусь було особливо приємно читати… Було так добре… Ні про що не думав, лише читав і читав. І руки його, покриті грубими зморшками, перекладали листок за листком. Псальми, а потім дорогі слова з Євангелії. Голова старого хилилася все нижче і нижче, а довга сива борода закривала прочитані слова. Відчував, що починає дрімати, до очей підкрадається сон, але він читав і читав все далі й далі…
Був чудовий ранок. Великодній ранок… Сонце випливло з-за гори, розкинуло своє золоте проміння по широких сіножатях, купалося в річці, обливало траву блискучою росою.
Мартин ішов понад річкою до млина. Підкачав штани до самих колін і розбивав босими ногами холодну осоку. В одній руці палка, в другій щось замотане в хустині для старого свого приятеля. Кожного великого свята приходив він до старого Омеляна; розмовляли обидва під млином і грілися до сонця. Мартин підійшов до дверей, відчинив, увійшов до млина, посміхнувся і почав розгортати вуса, готовий розцілуватися з Омеляном за християнським стародавнім звичаєм. Омелян сидів, зігнувшись над столом, повернутий плечима до дверей.
– Христос Воскрес! – сказав Мартин, переступаючи порога.
Омелян мовчав.
– Христос Воскрес! – крикнув голосніше. Але йому ніхто не відповів.
Мартин підійшов до столу і положив руку старому на плече:
– Омеляне!
В цю хвилину Омелян захитався і боком упав нa підлогу. Мартин схопив його за шию.
– Омеляне, Омеляне!
Старий мовчав. Очі його були щільно заплющені, довга борода розстелилася на підлозі, мов гарно розчесаний кужіль. Обличчя було жовтим і холодним. Мартин вибіг надвір і став, мов укопаний, на місці. Всюди було тихо, тільки вода хлюпала під лотоками та горобці весело цвірінькали на млині. Постояв якусь хвилину, а потім увійшов знову до хати. На столі лежала розкрита книжка, пахло воском згашеної свічки. Прикрив тіло старого свитиною й довго стояв і дивився на свого товариша. Жаль тиснув його серце. Бачив себе молодим, коли ще з Омеляном разом на заробітках були на Київщині, ділилися всім, горе і радість разом переходили. Скривився Мартин, потер кулаком очі, і дві сльози, чисті, мов роса великоднього ранку, скотилися йому на бороду… Він вийшов надвір.

Більше про Великдень:

Ішов додому понад самою річкою. Весело співали жайворонки, десь високо під самим небом. В осоці тарабанив деркач. Мартин ішов і шепотів сам до себе:
– Вічна пам’ять тобі, друже… зазнав ти всього… Дочекав ще свят… На самий Великдень… А кажуть люди, що тільки хто спасений, той умирає на Великдень…
Мартин знову тиснув кулаками очі, витирав рукавом чемерки.
Сонце полоскало своє проміння в річці, тішилося і сміялося. А був це Великдень. Ранок… Великодній ранок…

Михайло Подворняк

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник та головний редактор "Слово про Слово", видання з християнським корінням. Служить пастором. Його особисте життя відзначається відданістю родині: він є люблячим чоловіком і батьком трьох дочок, що додає йому натхнення у професійній сфері.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дивіться також
Close
Back to top button