«Тьотю Іро, не переживайте, я поховаю ваших». Розповідь репатріантки з Ізюму
Нова репатріантка Ірина Живолуп, нотаріус за фахом, приїхала до Ізраїлю із зайнятого російськими військами Ізюма – міста на північному сході України. Приїхала одна. Сім’я – чоловік, дорослий син, мама, собака – назавжди залишилися там, убиті першим російським «Градом», що впав на Ізюм. Сина вона досі називає дитиною.
Далі пряма мова.
24 лютого прокинулася від того, що мені о п’ятій ранку зателефонувала дитина з Харкова: бомблять Харків. Він живе у бік Білгорода, це північ… Я йому закричала «Біжи до підвалу!». А наступного дня останньою електричкою він приїхав до Ізюма. На той час у нас уже почалися вибухи – армія підривала мости. Ізюм – це ключ до Донбасу, невелике містечко, 40 тисяч населення, дуже мальовниче, але тут найкраще місце, щоб перейти Сіверський Донець. Перейшов – і ти за 30 км від Слов’янська. Ліс, гриби, полуниця, річка, водосховище… Курортне містечко, жодних військових частин. В нас все життя відпочивали москвичі, відпочивав Донбас.
Я казала: їдьмо. Машина є, завантажили її, взяли документи. Але мамі 82 роки, чоловік – біженець із Донбасу. Він уже один раз кинув усе: бізнес, будинок у Горлівці. І після того, як він знову налагодив життя, ще раз бігти він просто не міг. Я не змогла їх умовити.
Увечері 6 березня собака почав верещати. І перший же «Град» потрапив до нашої оселі. Ми не встигли просто вискочити. І всі вони загинули одночасно. І мама, і чоловік… А син помер на моїх руках. Я їх усіх відкопала, з двома перебитими ногами – тоді цього не відчувала… Не знаю, як я повертала ці балки. Біля будинку знесло дах. Коли я зрозуміла, що вони загинули, то зателефонувала своїй кумі… Розумієте, місто розділене річкою на дві частини, і німці… Тьху, рашисти… Не могли перейти річку, бо мости були підірвані… Загалом її чоловік із Києва поїхав мене витягувати, але його не пропустили. А потім і до їхнього будинку потрапила фосфорна бомба, за 15 хвилин будинок весь вигорів. Це я вже потім дізналася.
Я розумію, що в мене щось із ногами: кров, усе. А вже темрява, снаряди літають… Над головою сузір’я Оріона, найкрасивіше в північній півкулі. Величезні зірки та мороз мінус 10.
Я теж потрапила під завал, але змогла вилізти, а потім витягла дитину – вона була ще жива. А коли він помер, почала відкопувати і маму, і чоловіка, шукала собаку, але так її й не знайшла. Я їх відкопала, намагалася реанімувати, але швидко зрозуміла, що пульсу немає, серце не б’ється… Загалом, я інтуїтивно знайшла сліпий кут у спальні, знайшла куртку дитини, одягла її, залізла під купу ковдр, знайшла воду, якісь вітамінки та тривожний рюкзачок сина, там якісь тоненькі ковбаски… І кожні дві години – три ковтки води, щодня – шматочок ковбаси. Так я пролежала вісім днів. На порозі мої рідні, цілодобово бомбардування… Вікна вибиті, холод.
Якогось дня було затишшя, і я почула голоси. Ходити я не могла, почала кликати на допомогу, і мене почула сусідка. Вони залізли через вікно і витягли мене на ковдру. Затягли до під’їзду сусіднього будинку, помили, нагодували, хотіли спиртне влити, але я відмовилася. І вони кажуть: потрібний лікар. Під бомбардуванням знайшли фельдшера, він приїхав, теж каже, що потрібний лікар. А лікарня вже була розбита… Вони бомбили лікарні, поліклініки та школи. У нас школа була – дві світові війни пережила, а цю − ні. Фельдшер поїхав до цієї лікарні на моторолері, дізнався, що там є один лікар… Знайшли машину, завантажили мене і під бомбардуванням направили туди. І лікар, Слава Богу, він живий – сьогодні дізналася. Юрій Євгенович Кузнєцов. Мені пощастило, що він травматолог. Він мене по живому зашив, бо анестезії не було. Сказав: не надумай втрачати свідомість, мені тебе нічим реанімувати. Поклали у підвал, і 25 днів я лежала у підвалі у лікарні.
Там було багато діабетиків, було багато людей із легеневими хворобами – підвали, холод, вогкість… Лежиш у підвалі, світло від генератора, солярку для якого щоранку шукають волонтери. Нам постаралися організувати триразове харчування – там була жінка, яка доглядала свою бабусю. Вона кухар за фахом. Мені пощастило, що я потрапила до лікарні серед перших, і там були ліки, була гуманітарка. Мене прокололи повністю, чим врятували мені ногу. Крапельницю доводилося гріти на собі, щоби не замерзла. Щодня приходили люди: переломи, уламки. Кузнєцов їх буквально складав.
Коли мені вже нічого не робили, тільки перев’язки, я йому говорю: «Юрію Євгеновичу, може мене кудись?» А він мені: Куди ти підеш? У такий самий підвал? Так тут я тебе хоча б три рази нагодую, перев’язку зроблю. А там хто це зробить? Я ще не знала, що ноги переламані. Він мені наклав лангет на страшнішу ногу. Світла ж нема, ні рентгена, ні КТ не зробити. І там дуже тяжкі хворі лежали. Увесь час прилітало. Був молодий чоловік, весь переламаний. Його батько загинув, а його доглядала дружина.
Моє горе – це крапля у морі. Там був сусідський хлопчисько, він мені сказав: «Тьотю Ір, не переживайте, я поховаю ваших». А вони там так і лежали, я й швидку викликала, і МНС – нікому немає справи. А люди ховали на городах, на клумбах, де могли. Коли були періоди затишшя, почали на цвинтарі ховати, то ці наволочі побачили копошіння на горі і почали з вертольотів розстрілювати цвинтар.
Наприкінці березня прийшли росіяни. Перед цим зайшов лікар і сказав, що коли вони прийдуть, треба поводитися спокійно. Йому взагалі треба пам’ятник поставити та Героя України дати. Він нікому не відмовляв у ночівлі, годівлі. Там же багато будинків було розбомблених, і куди людині йти вночі… Прийшли росіяни, добре екіпіровані, з рацією. Сказали, що вони мають лікаря, почали пропонувати ліки. Вони навіть документи не дивилися, тільки у чоловіків прізвище, ім’я, по-батькові переписали.
Сказали, що у них є госпіталь за річкою, людей з найважчими пораненнями забрали, але госпіталю ніякого там не було – їх одразу до Росії у Білгородську область. Може, картинку зняли, а куди поділися, ніхто нічого не знає. Пропонували іншим поїхати, але я сказала: ні. Поводилися, правда, дуже коректно, автомати були опущені – нічого не можу сказати. А потім зайшли «лугандони» − ЛНР із ДНР. Мало того, що вони були одягнені… Йде сніг, а вони в сандалях зі шкарпетками, якісь шоломи Другої Світової війни, незрозумілий одяг – бомжі якісь. Один піднімає ковдру і починає автоматом водити по лангеті на нозі, а палець на спусковому гачку. Думаю: зараз вистрілить. Тут підбіг лікар, каже: «Це жінка, у неї Ахілла немає».
Загалом я лежала 25 днів. Перев’язки все менше і менше, вже немає мазей, вже немає перекису, а людей все більше і більше. І тут втрутився випадок. Приїхав до нас до лікарні чоловік, який шукав свою дружину. Йому показали мене. Він повертається у своє село та розповідає родичам. А тим часом там сидять наші з мамою приятельки і нас усіх оплакують – їм сказали, що вся родина загинула. І він каже: «Так я це прізвище чув». Тітка Рая питає: «Вона в окулярах?» «В окулярах». А найстрашніше, у всіх окуляри залишилися цілі, ми всі очкарики. І вони розуміють, що то я. Наступного дня вона посилає свого сина, той приїжджає і каже: «Тітка Іра, я вас витягну».
Це було в ніч із 6 на 7 квітня. Бомбардування було дуже сильне – одні стріляють навколишніми селами, інші понтонним мостом, який росіяни намагаються навести поруч із лікарнею… Все ходуном ходить. І ось приїжджає цей Руслан… Там був відновлений пішохідний міст, з настилом із дощок, і він із ДНР-івцями домовився, я так розумію, за самогон, щоб мене пропустили. Там перевіряли сумки, телефони, всім сказали почистити телефони, щоби жодних фотографій не було. Люди чистили та плакали – це ж фотографії дітей, подій. У результаті мене на товарному візку перетягли на той бік під бомбардуванням, по лісу, що горить.
Сіли в машину, то бідний цей водій. Там були блокпости кожні 50 метрів, ДНР-івці все переривали. Подивилися на мене, закривавлену, всю в синцях. Проїхали через них, через останній, російський КПП, привезли до цього села. Там мене перев’язали, вперше помили, погодували, поклали в теплу чисту постіль. Навколо весна, повітря таке… А наступного дня росіяни підійшли до села, почали бомбити. Донець розлився, і там був лише дерев’яний підвісний місток без поручнів, хлопці-волонтери переправляли гуманітарну допомогу. І Руслан мені каже: «Ми вас по ньому витягнемо». Він заліз на якусь гору, подзвонив моїй подрузі Яні до Дніпра, та каже: «Я її у будь-якому вигляді прийму». І знову лісовими стежками нас привезли до цього містка, і четверо хлопців 20-річних мене на візку перетягли. Кажуть: «Ви не бійтеся. До речі, плавати вмієте?». А там вируючий Донець, у мене лангет, мені тільки плавати…
Після мосту одразу всім сказали залягти під дерева – там дрони літали. Дітям сказали накрити яскраві курточки, щоби не було видно. Ми години дві чекали, поки волонтери приїдуть, вони теж перечікували бомбардування. Приїхали – нас швидко розкидали машинами, і ми підлісками поїхали. Над нами російські літаки, дрони… Цікаво, що волонтерами були люди з хору місцевої єпархії. Вони розповіли, що намагалися домовитися з росіянами, і Зеленський, і на міжнародному рівні, щоб до Ізюма доставляли гуманітарну допомогу, щоб дали вивезти поранених, але марно. Ізюм був повністю відрізаний, як Маріуполь. Спочатку у місцевих виходило через якісь стежки, але потім знайшлися люди, які про них розповіли, стежки почали перекривати.
Приїхали до Дніпра, подруга мене зустріла. Як побачила, говорю: «Тільки не плач». Одразу поїхали до лікарні Мечнікова. Купа поранених: військових, цивільних. У приймальному відділенні запитують: «Звідки жінка?» Я говорю: «З Ізюму». Настає мертва тиша… І без жодної черги мене в перев’язувальну, починають в’язати, мити, робити гіпс, рентген зламаної ноги. Що друга зламана, лише в Ізраїлі виявили. Вони запропонували мене покласти, але я вирішила, що житиму у подруги і їздитиму на перев’язки. Моя подруга про мене дуже дбала, організувала день народження, подарувала улюблені тюльпани, у мене став нормальний колір обличчя, я почала ходити, вирішила підстригтися.
Тепер настав час розповісти, як я опинилася в Ізраїлі. У мене є дві двоюрідні сестри по батькові, одна живе у Росії, друга – у Торонто. Коли це все трапилося, і ще був зв’язок, я їй зателефонувала, розповіла, «почем в стране рубероид». Вона така: «Чекай, ще три дні і вас звільнять». Ну, я їй і розповіла, що мене звільнили від мами, від чоловіка, від сина, та від улюбленого собаки, від дому, від минулого, від майбутнього, від здоров’я. Я перестала спілкуватися з нею.
Але її сестра Оля дізналася, що мене шукають. Вона зв’язалася з єврейською громадою Торонто, та – з єврейською громадою Дніпра. Зателефонував мені представник громади Ігор. А у мене з документів лише український паспорт, все інше завалило. Були повністю оригінали документів – ми думали про Ізраїль. Але знаєте, ми там жили добре, була машина, будинок, у дитини квартира у Харкові. Я працювала, як Папа Карло, але ми могли і за кордон поїхати. Тож не думаєш…
На моє щастя, і я, і тато народилися на Дніпропетровщині. І коли мені подзвонило начальство, яке переїхало до Харкова, запитало, чим допомогти, я попросила допомогти відновити документи. Вони зв’язалися з Управлінням юстиції Дніпра, і мені за день зробили всі виписки – документи в електронному вигляді є. Потім ми звернулися до місцевого Сохнуту, але вони якось не дуже відреагували. Тоді Ігор зв’язав мене із Сохнутом Кривого Рогу. І там мені організували медичну евакуацію. Відправили документи до Варшави, але тут Песах, тиждень не було консула. Але потім дзвонить Ігор: «Готуйся, завтра вранці їдемо до Варшави».
Приїхала швидка, та у супроводі медсестри ізраїльської Мусі доїхали до кордону, перевезли мене на кріслі через кордон, загалом добу – і я у Варшаві. Мене там зустрів Сохнут, дали супроводжуючого, візок. Це була п’ятниця, у понеділок я зустрілася з консулом, а вже в середу 11 травня я вилетіла до Ізраїлю в супроводі волонтерів, які мене опікували – ми з ними спілкуємося і зараз. Так я опинилася в Ізраїлі. Ходжу по лікарях, зажила нога вже, починає зі мною працювати фізіотерапевт. Тут уже виявили і уламок у другій нозі, і те, що було два переломи… Але, дякувати Богу, операцію на кістках робити не треба. Ходитиму.
Ви знаєте, я з ким не говорю із земляків – усі хочуть повернутися, руками розгрібати, відбудовувати місто. І всі дуже постаріли, прямо здали. Адже там газу немає, зараз стали давати воду, але пити не можна – технічна. Криниці всі вичерпали. Люди брали воду з Дінця, яким плавали трупи. Це — гуманітарна катастрофа. Туди допускають лише російські вантажі. Усі школи розбомблені. У музичній школі вцілів один кут – так вони у ньому зняли репортаж про те, як школа відкрилася.
Ще коли я лежала у лікарні, вони викликали лікаря, наказали розібрати перший поверх і перенести туди хворих. Їм потрібна була картинка. Він каже: «Я людей врятував від уламків, а тепер мені їх знову під уламки класти?» Кума моя розповідає, що її колега вирвалася і каже, що якби не бачила, ніколи б не повірила: під’їжджає «Град», дає постріл по Слов’янську, і хвилин за десять – по Ізюму. А потім видали за український обстріл, кажуть: «нацисти». Загалом відчуття, що вони повторюють шлях німців. Де німці переправлялися, там і вони.
Читайте також:
«Мамо, а вмирати боляче чи страшно?»: історії жителів Бучі під час російської окупації
Кожен реагує на це по-своєму. Хтось стискає зуби і живе далі, хтось замикається у собі. Але найстрашніше – я навіть не знаю, де мої поховані. Особливо багато про це думаєш тут, коли довкола тиша, співають птахи. Я не пам’ятала момент вибуху, а тут мені його з підсвідомості витягло, прокидаюся від дикого болю в нозі. І якщо спочатку я думала, що туди повернуся, то тепер розумію, що треба влаштовувати тут життя. Туди нема до кого їхати. Двоюрідна сестра кличе до Росії. Але як можна поїхати до тих, хто вбив усе у мені? Це зрадити всіх. Потрібно виживати.
Вивчаю мову.
Джерело: ieshua
Розповідь Ірини записав журналіст Павло Вігдорчик.
