Блог Сергія Головіна

Танець прославлення

У світі, який підвладний гріхові, прославлення сприймається, як щось чуже. Чому це я повинен когось славити? Втім, якась частка істини в цій заяві є. Адже справжнє прославлення, дійсно, є несумісним зі словом «повинен». Ніщо з зробленого з примусу не може бути славним!
Вникнути в суть цього поняття буде простіше, якщо абстрагуватися від релігійного контексту. Славити, віддавати хвалу –  означає захоплюватися чимось, висловлювати радість. Сповнившись почуттів, важко втриматися і не вимовити про себе або вголос: «Вау!», «Оце так!»
Спостерігаючи захід, ми захоплено вимовляємо: «Краса!» Яка мета цього висловлювання? На дифракцію і дисперсію світла в атмосфері наші слова ніяк не впливають. Та й динаміка заходу не поміняється, якщо ми промовчимо. Але наш захват від самого видовища виявиться неповним.

Коли майстерно приготована страва приносить нам задоволення, ми обов’язково скажемо: «М-м-м-м, смакота!» Від того, що ми похвалили частування, ні склад, ні якість продуктів не змінилися. Але чи можна в повній мірі насолодитися трапезою, не похваливши її?
Звичайно, я можу в гостях приємно відгукнутися про частування, бажаючи догодити господині, в надії, що мене знову запросять. Але це буде швидше лукавством, ніж прославленням. Справжнє прославляння виражається в щирому захваті, від якого важко втриматися. Ми захоплюємося чимось не тому, що повинні, а тому, що така наша природа. Ми створені, щоб славити те, що дається нам Господом, і, тим самим, – Його Самого, що дає все це.
Але за нашою схильністю віддавати хвалу стоїть щось більше. Ми створені за образом і подобою Божою. А властивість вихваляти все, що того варте – атрибут Самого Творця. Так, вже в першому розділі книги Буття шестикратно йдеться: «І побачив Бог, що це добре» (Буття 1: 4,10,12,18,21,25). А після підводиться узагальнюючий підсумок: «І побачив Бог усе, що Він створив, і воно було дуже добре» (1:31). Тому-то і найперші слова людини, записані в Писанні, – це пісня хвали, гімн захоплення. Людина славить придбаного супутника життя – дар, посланий йому Творцем.
Саме цей аспект незмінної Божої природи виражений в Христовій обітниці «А коли прийде Він, Дух істини, … Він прославить Мене, бо Він візьме з Мого та й вам сповістить» (Від Івана 16: 13,14) і в Його первосвященицькій молитві: «Отче ! Прийшла година, прослав Сина Свого, щоб і Син Твій прославив Тебе, … Я прославив Тебе на землі, довершив Я те діло, що Ти дав Мені виконати. І тепер прослав мене Ти, Отче, у Тебе Самого славою, яку Я мав у Тебе раніше буття світу »(17: 1,4-5).
Поки світ не постав Бог Син перебував у славі Бога Отця. І тепер, коли Христова місія наближається до завершення, прославлння досягає апофеозу своєї повноти. Бог є любов (1 Івана 4), а справжня любов немислима без взаємного захоплення! Отець, Син і Дух Святий прославляють один одного в вічності – саме такі відносини між Ними відповідно до самої Їхньої божественної сутності. Дух прославляє Отця і Сина, Син прославляє Отця і Духа, Отець прославляє Духа і Сина. Всі разом прославляють Один Одного.
Отці Церкви називали цю дивовижну динаміку відносин Отця, Сина і Святого Духа особливим словом – «періхорезіс». Воно складене, і обидві частини нам добре знайомі. Приставка «пери» позначає «навколо». Нам вона відома за такими словами, як «периметр» або «перископ». Корінь же «хорео» означає «поступатися місцем», саме від нього походить слово «хореографія». Проводиться як би аналогія невимовної таємниці Божого буття з якоюсь подобою вічного танцю, де Кожен обертається навколо Інших, постійно поступаючись їм. Адже в цьому суть любові – існувати заради іншого. І через молитву Спасителя «Я про них молю … тому що вони Твої. І все моє Твоє, а Твоє то Моє; і Я прославився в них »(17: 8-10), Господь ніби втягує і нас в цей захоплений танець любові.
Саме для цього «танцю» ми і були спочатку призначені. Але гріхопадіння порушило його малюнок – кожен почав крутитися навколо самого себе, став центром власного руху. Однак Христос, вселяючись в нас Своїм Духом, відновлює втрачену динаміку. Прославлення знову стає сенсом нашого життя – в сім’ї, в роботі, в співтоваристві дітей Божих.
Адже тільки подумайте: віддаючи Себе в жертву за нас, Син Божий не отримав нічого, чого раніше не мав би перше! Ні в чому не потребуючи, Він пішов на це виключно заради нас – щоб залучити нас в цей радісний «танець». «Тепер же до Тебе йду, але це говорю в світі, щоб вони мали в собі радість Мою досконалу», – говорить Він Отця (17:13). Наша радість досягає повноти лише коли ми, забуваючи про себе, починаємо обератитися навколо інших. Бо «Не добре бути чоловікові одному» (Буття 2:18).
Нерідко запитують: наскільки доцільною була жертва Христова? Невже люблячий Бог не може нас просто пробачити? Ті, що говорять так, ще зрозуміли самої суті любові і прощення. Ну, уявіть: я позичив у когось, хто недавно повернувся з Америки, телефон. І лише коли, поставив його на зарядку, почув тріск і побачив дим, згадав: власник попереджав, що потрібно надіти на блок живлення перехідник з американської вилки на європейську розетку недостатньо. Перед включенням потрібно подивитися: чи є перемикач – на 110 або на 220 вольт? Але, давно звикши до універсальних блоків, я про це забув і, в підсумку, спалив гаджет.
Як же бути?
По справедливості я, який завдав шкоди чужому майну, зобов’язаний відшкодувати збиток. Але чому б добрій людині просто не пробачити мене? Пробачити-то він мене може, але новий телефон у нього від цього не з’явиться. Прощаючи, він, по суті, бере відповідальність за відновлення справедливості на себе. Хто б в результаті ні зазнав збитків – я, він, або ж ми поділили б витрати порівну, хтось повинен це зробити.
Безкоштовного вибачення не буває. Прощаючи когось, ми завжди платимо ціну прощення – фінансову, моральну, емоційну. Беремо «витрати» на себе, хоча б частково. Так само і з любов’ю. Любити людину – значить розділяти з нею її життя. Не тільки радості, а й негаразди, хвороби, скорботу, біль. Саме так і вчинив люблячий Господь, розділивши наші біль і страждання, заплативши ту ціну, яку повинні були заплатити ми.
Уподібнюючись Христу, нам знову доводиться відновлювати втрачене прабатьками мистецтво божественної хореографії. Ми знову вчимося любити Бога і любити ближнього так, щоб все в нашому житті оберталося навколо них, а не нас. Якщо ж ми будемо як і раніше стояти на своєму, змушуючи інших крутитися навколо наших потреб і інтересів, нам ніколи не знайти справжніх себе. «Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її» (Від Марка 8:35).
Яскравим прикладом життя, що перетворився в божественний танець на славу Царства, був Максиміліан Кольбе (1894 – 1941). Коли Польща здобула незалежність, він повернувся на батьківщину і оселився недалеко від Варшави, заснувавши там монастир Непокалянув. Але це було не місце усамітнення і відходу від людей, а центр служіння людям.
Сьогодні під монастирем ми маємо на увазі якусь обитель, де шукають духовного спокою віддаляються від світу. Непокалянув же був цілим підприємством! При ньому активно діяли шевські, столярні, швейні та слюсарні майстерні, склади, семінарія, радіостанція, редакція, друкарня, пожежна команда, автопарк, залізнична станція і навіть невеликий аеродром. Щоденний тираж випущених в монастирі газет становив 230 000 примірників, щомісячних журналів – понад мільйон. Кожен насельник в обителі був зобов’язаний оволодіти спеціальністю. У монастирі були свої льотчики, машиністи, складачі, журналісти, радисти, водії, столяри, слюсарі, кравці.
У 1930-х роках Кольбе здійснив ряд місіонерських подорожей в Китай і Японію. Японська влада готова була виділити для будівництва подібного монастиря будь-яке місце в місті Нагасакі, але він вибрав саме нелогічне – на околиці, за пагорбом. І коли в 1945 році при атомному бомбардуванню місто було знищено, монастир не постраждав. Сам Кольбе нічого не знав про майбутню трагедію, але місце, яке вказав йому Господь, стало притулком для її жертв.
Втім, сам о. Максиміліан цього вже не застав. Початок війни він зустрів в Непокалянув. З самого початку розділу Польщі монастир перетворився на притулок для біженців, в тому числі – 2000 євреїв, які переховувалися від нацистів. Була налагоджена підпільна допомога нужденним за межами обителі, продовжувала нелегальну роботу радіостанція.
Півтора роки по тому, 17 лютого 1941 р Кольбе був заарештований, а 28 травня його відправили в Освенцім. Але і там він продовжував свою пастирську діяльність – втішав, хрестив, сповідав, пошепки здійснював богослужіння. Він попросив відвести йому місце біля дверей, де стояла параша, щоб завжди мати можливість благословляти винос тіл померлих в’язнів
У липні з блоку зник арештант (пізніше з’ясувалося, що потонув у вигрібній ямі). В покарання за це нацисти прирекли десять випадковим чином відібраних укладених на голодну смерть. Один з них розридався, кажучи: «Невже я більше не побачу дружину і дітей? Що ж тепер з ними буде?» Тоді Кольбе вийшов з ряду і запропонував себе в обмін. Помираючи від голоду і зневоднення, Кольбе продовжував підтримувати товаришів по нещастю. Вони проводили час у піснях і молитвах. Через два тижні він і троє інших смертників були ще живі. В результаті 14 серпня 1941 року їм була зроблена смертельна ін’єкція фенолу.
Життя Максиміліана Кольбе була наповнена змістом, тому що вона була танцем прославлення. Центром її обертання був Бог і ближні, а не він сам. Прикладів цього – безліч і в наші дні. У березні 2020 р весь світ облетіло повідомлення Бі-бі-сі про 72-річного священика з Бергамо Джузеппе Берарделлі, хворого на COVID-19. Люблячі парафіяни купили для свого пастиря і відправили в клініку апарат штучної вентиляції легенів. Але той, жертвуючи собою, віддав його незнайомому молодому пацієнтові.
Під час того ж спалаху вірусної епідемії десятки священиків і десятки лікарів добровільно віддали свої життя, допомагаючи жертвам маловідомої тоді ще недуги. Показовим було повідомлення про молоду медсестру, яка померла від зневоднення і виснаження, кілька днів поспіль без відпочинку доглядаючи за хворими в умовах гострої нестачі медперсоналу.
Любов – це не те, що отримуєш, а те, що віддаєш. Робити ближнього центром свого обертання – це і є приклад, показаний нам Христом. «Любов пізнали ми в тому, що Він поклав за нас душу Свою: і ми мусимо класти душі за братів» (1 Івана 3:16). Господь залучає нас до свого божественного танецю прославлення, танцю справжньої радості. Радості, яку не в силах забрати ні епідемія, ні війна, ні хвороба, ні навіть смерть. З радістю та впевненістю ми проходимо через страждання і скорботи, бо перед нами цим шляхом уже пройшов Ісус – Зачинатель Зверштьель нашої віри (Євреїв 12: 2).

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Сергій Головін

Доктор філософії (Ph.D), доктор прикладного богослів'я (D.Min), магістр гуманітраних наук МА, релігієзнавство,, магістр природознавства (фізика землі), магістр педагогіки (фізика). Президент Християнського Науково-аполегетичного Центру.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button