З християнами й західними сердобольними лібералами, які ходять і проповідують силу прощення направо і наліво, хочу поділитися коротким конспектом з учорашньої лекції професора Деніела Філпотта «Just and Unjust Peace in the War In Ukraine».
Примирення можливе. Але:
1) воно може відбутися виключно після припинення злочину (війни) і покарання злочинців;
2) примирення є цілісним портфоліо необхідних практик з боку переможеного (!) агресора;
3) прощення і крок до примирення є доброю волею потерпілого і не може нав’язуватися зовні;
4) має минути час; примирення не можна приспішувати;
А ще:
• Примирення має бути втіленням справедливості.
• Для майбутнього примирення потрібен безпечний простір і справедливі інституції, у яких жертви можуть назвати вголос кожну свою кривду. Комісії історичної пам’яті мають фіксувати злочини. Мають відбуватися церемонії й встановлюватися меморіали, на яких жертви конкретних, названих і засуджених злочинів мають бути записані поіменно.
• Репарації – це матеріальне зобов’язання для злочинців перед їхніми жертвами. Примирення можливе до того моменту, як будуть сплачені всі репарації (вони можуть сплачуватися десятиліттями), але неможливе до того, як таке зобов’язання є юридично зафіксованим, а сплати почали надходити.
• Публічні політичні вибачення. Професор Філпотт наводив, серед інших, приклад папи Івана Павла ІІ, який виступив з перепрошеннями за злочини, які робилися тими, хто називався християнами, від імені Церкви (про це хочу почитати більше). Переможений агресор має принести публічні словесні вибачення.
• Тільки після того, як всі ці умови будуть виконані, можна починати говорити про прощення. Але, на відміну від попередніх пунктів, прощення є не обов’язком і не зобов’язанням, але даром. Ні Церква, ні суспільство не має права вимагати, щоби жертви пробачили своїм катам. Це – між людиною і Богом і ніяк не впливає на уже згадане портфоліо необхідних практик.
Тепер від себе. Днями Іванка Димид сказала, що люди, котрі не нюхали запаху розкладеного тіла вбитого росіянами українського солдата чи цивільного, мають моральний обов’язок бути обережними зі своїми пафосними висловлюваннями про війну. У розмові отець Юрій Щурко вжив також інший важливий термін – «тріумфалізм». Щось таке, на що Церква не має права.
Ірина&Альбіна (тм) – це лицемірство. Ніхто б не поставив поруч жінку Ірода і біблійну Рахиль, що плаче в Рамі за своїми дітьми, під одним хрестом – тим паче у ту ніч, коли пелюшки були мокрими від крові.
Церква завжди знала ось що: війна – це трагедія. Жоден пафос не є доречним. Бог завжди солідаризується з упослідженими, вбогими, знедоленими, відкиненими. Ніколи – не з фарисеями й фараонами.
Церква покликана не писати відео до президентів і не проповідувати прощення. Церква покликана йти туди, де болить і смердить. І служити. Ручками, а не язичком.
Проповідувати Христа – це проповідувати Божу любов і Божу справедливість.
Є час миру і час війни. У час війни місце Церкви – не за кафедрами, а в госпіталях і домах переселенців. Якщо зболені, зранені люди не йдуть зараз до Церкви в пошуках потішення, у такій церкві немає Христа. Такій церкві місце на смітнику. Говорячи біблійною мовою, сіль, що ізвітріла, викидають на гній.
Якось Філіп Янсі відповів на власне питання «Де Бог, коли болить?» словами «Там, де Церква». Христос приніс прощення грішникам, а не вимагав прощення в них.
Прийде час, коли цей (черговий) антихрист буде повалений, жертви будуть визнані, їхні рани загояться, а кожен у світі почує про їхній біль. Тоді настане мить, коли Дух Святий тихо промовить до якоїсь вцілілої жертви, що простити своїх ворогів означатиме віднайти свободу для свого серця.
Але це – тиха Божа робота, не наша. Наша ж робота − йти й служити, часом (і то якнайчастіше) мовчки.
