Вони йшли, тримаючи напоготові зброю і сторожко оглядаючи все навколо, кожен виступ скелі, кожен камінчик… Здавалося, що десь там, за тим мовчазним камінням, cховалися зі зброєю моджахеди. Що вони тільки й чекають, коли увесь взвод увійде в ущелину, й тоді каміння обізветься автоматними чергами, пролунають вибухи гранат, зойки ранених. Але гори мовчали. Ніщо не порушувало тишу, і тільки орли кружляли високо в небі.
Неширока дорога, петляючи поміж камінням, вже виводила загін з ущелини. Ті солдати, що йшли в авангарді взводу, нарешті побачили між скелями просвіток. Там закінчувалась ущелина, можна було трішечки розслабитись. Деякі бійці вже почали опускати приготовані до бою автомати, дехто вже й за спину їх закинув. Усім набридла ця безглузда війна, але так вже сталося, що вони опинились на ній. Тож потрібно було вижити і в цьому пеклі.
Петро вже не перший рік в Афганістані, і за звичкою, не може розслабитися аж до тих пір, поки не повернеться в свою частину. Та бути напоготові потрібно й там, війна йде скрізь, і невідомо, де й на кого може очікувати куля.
Солдат, побачивши, як хтось з «молодих» безпечно опустив автомат, хотів йому сказати «не роби цього», та не встиг…
Все навколо раптом вкрилось вибухами, стріляниною.
«Засідка», – промайнуло в голові.
Взвод як ішов, так і одразу ж упав на землю, хто живий, а хто вже й мертвий. Уцілілі бійці, ховаючись за камінням і відстрілюючись, переповзали з місця на місце. Проте, на дні ущелини їх було помітно як на долоні…
Петро обережно підвів голову. Глянув навколо. З його взводу вже після першого удару залишилося не менше третини бійців. Про це можна було судити по ріденьких пострілах. Відстрілюючись і собі, солдат подумав:
«Це, мабуть, мій останній бій».
Обстріл з боку моджахедів все посилювався й посилювався. Натомість опір їхнього взводу слабшав.
«Напевно, вони вирішили не випустити нас звідси живими!», – якось вже байдуже подумав солдат.
І ось вороги, побачивши, що опір майже зламаний, пішли в атаку.
Моджахеди вискакували з-за кожного камінчика. Своїм диким криком вони приголомшували більше, ніж звуки пострілів. Пройшло лише кілька хвилин, а вороги були вже поруч. Дехто із солдатів піднявся їм назустріч. Почався рукопашний бій. Все завирувало у смертельному поєдинку.
Петро, прикріпивши до автомата багнет, вистрибнув і собі з укриття. Майже впритул вистрілив у височезного моджахеда, що підбіг до нього. Аж тут, звідкілясь із боку, налетів інший. Боєць, як на тренуванні, ухилившись від удару прикладом, підсік його ногою. Той гепнувся на землю. Та в цей час, підбіг ще один ворог, збив Петра з ніг, навалився на нього зверху, стискаючи у піднятій руці величезний кинджал. Солдат не встиг підставити для захисту руку і кинджал, холодно блиснувши лезом, увійшов йому в груди…
– А-а-а !… – жахливо закричав Петро і прокинувся весь у холодному поту. Серце вистрибувало з грудей.
«Доки ж це буде тривати?! – з розпачем подумав Петро. – Вже стільки років пройшло, а ці афганські кошмари не дають мені спати».
Він намагався забути страхіття війни та вони знову й знову повертались до нього у снах.
«Проклята війна! Мало того, що скалічила мені тіло і душу, так ще й досі не залишає мене», – застогнав від розпачу колишній солдат.
Він і тепер ділив усіх на своїх і ворогів. Хлопець наче і до сих пір перебував на війні. Йому не раз доводилося дивитись смерті у вічі: бачити страшні рани, кров і муки товаришів. Петрове серце вже зачерствіло, збайдужіло до людського болю й страждання. Війна навчила його по-справжньому плакати. Але згодом вона сама й відучила від цього. Тож, після повернення додому, сльози ніколи більше не стікали по його обличчю. Вони висохли, як і серце.
Петро глянувши на годинник, подумав:
«Ранувато. Можна було б ще поспати, та не буду. Не хочу, щоб той сон знову повернувся».
Він закурив.
«Ще сьогодні піду на роботу, а завтра вихідний. Не подобається мені моя робота, та що поробиш, іншої немає. Багато хто з таких, як я, пішли працювати в охорону. Та хто візьме інваліда? Кому я потрібен, окрім себе самого? Тож мушу залишатися тут, на ринку. Раніше я й гадки не мав про те, що колись буду торгувати на ринку. Проте нічого не вдієш, якось потрібно жити…».
День був сонячний. На ринку все вирувало. Туди-сюди сновигали вантажники з візками, заваленими товаром. Протискувалися то в одну, то в іншу сторону покупці, вислуховуючи як і лайку, так і запрошення щось купити. Вони, мов очманілі, потрапивши в могутній людський потік, часто проносилися в ньому, навіть не встигнувши роздивитися товари.
Та раптом в цей гармидер наче влився якийсь свіжий струмінь. На ринку з’явилася якась група людей. Багато хто з присутніх із цікавістю почали поглядати у той бік, обговорюючи те, що вони роблять.
Петро й собі повернув у голову. Незнайомі люди наближалися. Вони ходили між рядами. Щось говорили до тих, хто продавав, і тих, хто купував.
На деякий час Петро відволікався, мусив обслуговувати покупців. Тим часом група незнайомих йому людей опинилася поруч з його лотком.
Тепер Петро зблизька почав придивлятись до них.
Це були люди зрілого віку, поважні, сивочолі, ошатно одягнені. Їхня мова була без звичного на ринку жаргону. У руках вони тримали, як здогадався Петро, Євангелії.
Зацікавившись незнайомцями, колишній фронтовик або, як його називали Петро-афганець, почав прислухатися до того, про що вони говорять.
А вони, серед цього базарного гармидеру, проповідували. Говорили про спасіння й любов Божу. Простягаючи людям Євангеліє, просили прийняти у подарунок цей безцінний дар.
У Петровій голові завертілись картини з війни в Афганістані. Згадались розтерзані, розкидані поміж камінням тіла друзів і ворогів. Слухаючи, як поряд йшлося про спасіння, про майбутнє щасливе життя, в грудях афганця-ветерана підіймалась чи то хвиля відчаю, чи то злоби. Для нього, який переніс такі страждання, змученого життям, важко було уявити й повірити, що є ще й інше життя, без злоби, крові, болю й страждань. Життя в злагоді, мирі й любові…
Він незчувся й сам, як слухаючи незнайомців, підійшов ближче, наче ноги самі привели його до них.
«А ви не хотіли б мати мир із Богом? Прийняти Ісуса Христа у своє серце?», – раптом промовив сивий чоловік, повернувши голову до Петра.
Хлопець від несподіванки аж розгубився.
– Але ж я вбивав! – простогнав словами відчаю і болю Петро.
– Ви колишній солдат? – незнайомець уважно глянув на його камуфляжну куртку, на суворе із шрамом лице.
– Так, я – афганець, – відповів, трохи заспокоївшись, Петро.
–А ви читали коли-небудь Біблію? – запитав незнайомий чоловік.
– Так, пробував та мало що зрозумів. Взагалі я й так знаю, що Бог мені не простить, – видавив із себе хлопець. – Я навіть після війни не одружувався. Не хочу комусь псувати життя. Мені й досі сняться кошмари й перед очима стоять вбиті. Для мене життя скінчилося. Я неначе помер.
– Давай для початку познайомимось! Мене звуть Дмитро, – чоловік простягнув до хлопця руку.
– Петро-афганець! Петро, – зніяковіло виправив себе хлопець, простягнувши й собі руку.
– Ну, що ж, Петре? Мені дуже приємно! – усміхнувшись, продовжив Дмитро. – Якщо ти читав коли-небудь Біблію, то можливо пам’ятаєш, що поряд з Ісусом, на хресті Голгофськім був розіп’ятий розбійник. Та коли він повірив, що Ісус є Господь, то покаявся. Тепер згадай, що йому відповів Ісус?
Петро напружив пам’ять, та ніяк не міг зосередитись.
– Зачекай! Ми зараз знайдемо це місце у Біблії і я тобі зачитаю, – Дмитро швиденько почав гортати Євангелію.
– Ага… Ось воно. Записане в Євангелії від Луки. Слухай, що сказав до Ісуса розбійник, і що відповів йому Ісус Христос:
«І сказав до Ісуса: «Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!» І промовив до нього Ісус: «Поправді кажу тобі: ти будеш сьогодні зі Мною в раю!».
– Ти віриш у те, що тут написано? – запитав Дмитро.
– Так, вірую! – відповів Петро.
– Ти щойно почув, як Ісус простив розбійнику. Чи ти віриш тепер, що Ісус простить і солдатові? – запитав трохи по-іншому Дмитро.
– Тепер вірю! – щиро зізнався Петро.
– Ти згоден прийняти Ісуса у своє серце, щоб Він став Твоїм Спасителем і Господом?
– Так, я дуже хочу попросити у Нього прощення, і бути прощеним.
– Ну, що ж, тоді давай помолимось, – запропонував Дмитро.
– Я не вмію, – знову засоромився Петро.
– Ну, тоді давай я буду молитись, і якщо ти будеш згоден з тим, що я скажу, то в кінці скажеш: «Амінь!» Так буде добре? – запитливо глянув в очі Петра чоловік.
– Так.
– Тоді давай візьмемось за руки і будемо молитись, – запропонував Дмитро і кивнув на своїх друзів.
Група людей створила коло, взявшись за руки.
Дмитро молився: «Боже наш, ми дякуємо Тобі за цей благодатний час, який Ти даєш для поширення Благої вістки! І зараз Ти, Господи, бачиш цього солдата-афганця, який кається в своїх гріхах і хоче прийняти в своє серце Ісуса Христа, як свого Господа й Спасителя. Господи, вилікуй його душевні рани нанесені війною! Очисти його зболене серце і посели в ньому мир і спокій! Прийми, Боже, його в сім’ю Своїх, Божих дітей! Просимо Тебе про це в ім’я Сина Твого Улюбленого, а Нашого Спасителя Ісуса Христа! А Тобі, Нашому живому Богові, хай буде вічна слава і наше поклоніння на віки вічні! Амінь!».
– Амінь! – прозвучали дружні голоси.
Мовчав тільки Петро… Наступила пауза…
Читайте також:
Петро мовчав, бо не міг говорити. В його голові усе перевернулося. До горла підступив тугий клубок і не давав вимовити ані слова. Все наболіле за роки, накипіле товстим шаром на серці, десь зникло. Йому стало легко й хороше, наче той душевний вантаж, який гнув його до цього часу, хтось зняв могутньою рукою з його плечей. Наче хтось замість нього перехопив ту руку з його нічних кошмарів, що за допомогою страшного кинджала хотіла позбавити його життя, та не вийшло. Життя знову, по-новому, посміхнулося йому, і тепер Петрові здалося, що він літав десь високо-високо разом із словами молитви.
Та молитва закінчилася. Після затяжної паузи, хлопець здогадався, що всі чекають на його рішення.
– Амінь! – видихнувши на повні груди, і з полегшенням промовив Петро.
– Ну що ж, вітаємо тебе, брате! Тепер ти будеш жити! – промовив Дмитро й обійняв Петра.
Друзі Дмитра і собі підходили й вітали хлопця.
– Ось тобі безцінний дарунок від нашого Господа! – промовив на прощання Дмитро, простягаючи йому Євангеліє. – А ось адреса нашої церкви. Заходь, брате, ми завжди будемо чекати на тебе.
Петро і не думав, що у когось для нього є подарунок, а тим більше безцінний. Виявляється є. І він прийняв його, це – вічність з Богом.
Дмитро з друзями пішов далі, поміж рядів, а та фраза, яку він сказав: «Тепер будеш жити», – ще довго бриніла в Петровій голові. Він стояв, притискаючи до грудей Євангелію, і дивився їм у слід щасливими очима, на які чомусь набігла сльоза, перша після війни…
