Актуальне

Про біль, теодецію та прощення

Кілька років тому у телепрограмі «За чайком» Роман Чайка на завершення розмови поставив мені питання щодо Росії і прощення. Я відповіла, що навіть Бог не пробачає людині, поки людина не попросить пробачення. Після ефіру друзі поспішили повідомити мене, що то була неоднозначна відповідь, але все, що я могла зробити – відіслати їх до Ґері Чепмена, у якого й запозичила такий погляд на потребу в перепрошенні.

Досі вважаю, що він має сенс. Особливо там, де йдеться про політику, бізнес, громадську діяльність: декларовані кроки в тих сферах – засаднича частина будь-якого партнерства й розвитку, і слово/дія має значення. Що ж до особистих міжлюдських стосунків – тут, як я то бачу, має значення дещо інше.

Я маю пробачити людині, яка мене скривдила, навіть тоді, коли вона бачить ситуацію геть інакше і ніколи не проситиме вибачення

У тому контексті обдумувала тезу стежкової залежності (path dependency), до якої часто вдається Ярослав Грицак. Те, звідки ми прийшли, визначає керунок, у якому ми рухаємося (і наше місце на мапі в принципі), однак християнство дає на неї свою особливу, алогічну відповідь: говорячи про Зустріч із Собою, Бог запрошує нас до цілковитої зміни напрямку руху. А ще говорить про свідомий вибір вузької стежки – на відміну від тої, якою ми йдемо за замовчуванням. Про наші минулі провини Бог говорить, що відділяє їх від нас, як схід від заходу, і що кидає їх у глибини морські. Проповідники люблять жартувати, що коли Бог так робить, не варто нам ставати водолазами і вишукувати на дні власні – чи чужі – минулі помилки. Бог пробачає беззастережно, коли я прошу Його про це.

Бог знає, що я лише людина. Він знає мій біль і мої минулі травми, і ще загальнолюдську схильність трактувати сьогоднішнє, проектуючи ситуації в майбутнє через призму «уроків» минулого – навіть попри те, що вони можуть насправді виявитися ніякими не уроками, а лиш місцем приватного, локального психологічного полону.

Бог знає мене цілком, а не тільки з доброго боку (привіт, Швейку), і любить РАЗОМ з усіма моїми травмами, болями і нездоровими реакціями – а, значить, закликає мене любити інших САМЕ ТАК. Він закликає мене любити грішників, ненавидячи гріх. Пам’ятати, що ми всі сліпі і беззахисні перед внутрішнім полум’ям, коли нам болить.

Освальд Чемберс писав, що коли Божий Дух відкриває нам бачення того, ким ми є поза Божою благодаттю, ми усвідомлюємо, що жоден злочинець не є й наполовину настільки поганим у дійсності (in actuality), як ми самі – у ймовірності (in possibility). І це усвідомлення смиряє наше серце і дає силу пробачити. Але.

Схожі статті

Усвідомлення власної грішності не вішає на мене ярлик «сама винна» щоразу, коли хтось чинить насильство наді мною. Любов до грішника – це турбота про спасіння душі, а не потакання йому у злі. Я пробачаю, щоби дати свободу власному серцю. Але не зобов’язана мати нічого спільного з людиною, яка мене скривдила, поки вона не визнає цю кривду. І тут ідеться не про гордість, але про Божу ідею справедливості. Це також про те, чому ми не можемо вести перемовин з ОРДЛО, хоча йдеться про нашу ж країну.

Ще одна віддалена ілюстрація: чоловік б’є жінку. Чи можемо ми казати їй, щоби вона, ненавидячи його гріх щодо неї, продовжувала його любити? Так. Але виключно на безпечній відстані, додатково убезпеченій міцними замками і з обов’язковими «санкціями» проти нього.

Бог є абсолютною любов’ю, але це не виключає концепцію (і реального факту) пекла. Біблія недвозначно говорить про розділення овець і козлів, про не-кидання перлів перед свиньми, про дружбу зі світом як ворожнечу супроти Бога, а також про те, щоби дбати про мир з усіма, якщо це залежить від нас.

Бог – любов, але зло присутнє серед людей, зокрема, серед тих, кого ми вважаємо дуже хорошими. Передусім – зло присутнє в мені. І знаючи про нього й сподіваючись милості щодо себе, я намагаюся зрозуміти і виправдати зло в інших, «понять и простить». Мені кортить виглядати доброю і пухнастою, затерти проблему і «подобатися всім». Але це перекреслює простоту Євангелія. Кожна людина грішна і не надається до направи гуманізмом, нашими добрими намірами і соціальними програмами. Єдиний спосіб спастися – це усвідомити свою грішність і прийняти жертву Христа.

Мати щось спільне з людиною, яка мене скривдила, я можу лише після того, як вона попросить пробачення.

НЕ тому, що так мені буде психологічно легше. Поки людина не визнає свого гріха, вона ідентифікується з ним. Внутрішня зміна – це, власне, визнання свого гріха і покаяння. Без внутрішньої зміни спільний рух в єдиному керунку неможливий.

Головний месидж:

Покаяння дає місце Божій благодаті, яка може зцілити й направити все. У ситуації, в мені, в іншій людині. Тоді все інше – лише деталі. Ми можемо стати союзниками між собою не стільки через власне примирення, а через те, що граємо на одній половині поля і під керівництвом Того, Хто любить нас, знає наші болі й дає нам будучність і надію.

Переформулюю: без покаяння навіть Бог не може почати працювати з нашою проблемою. А без Бога ми всі – пропащі, і все, що ми робимо, не має сенсу. Покаяння – це не про добре виховання чи внутрішню шляхетність. Це про місце для благодаті.

До моменту покаяння кривдника немає сенсу говорити про партнерство, направу взаємин, з’ясування, хто ж був правішим. Як писав Чарльз Сперджен, «розпізнання – це не просто розрізнення між правильним і неправильним, а радше розуміння різниці між правильним і майже правильним». Для цього розпізнання потрібна ясність і дистанція.

Любов людини до кривдника полягає в тому, щоби 1) не мучити себе і задля того пробачити, не очікуючи перепрошення; 2) дистанціюватися від його гріха, поки він себе з ним ідентифікує; 3) відновлювати взаємини тоді, коли відбудеться повна, засвідчена зміна; 4) пам’ятати про власну грішність і потребу в Христі, бо саме це дає сили пройти всі ці етапи болю й зцілення і не збожеволіти.

І трохи про інше. Записуючи подкаст із Владикою Борисом Ґудзяком, я перечепилася об його фразу про потребу особистого духівника й дуже багато про це потім думала.

Можливість мати сповідь, отримувати настанови й дозволяти комусь стати спостерігачем твого духовного паломництва – це особлива Господня милість.

Читайте також:

Цими насиченими днями майже тритижневого відрядження з постійними переїздами-перельотами і щоденними багатогодинними зустрічами підвищеного рівня відповідальності я мало спала, бо молилася, читала й думала про прощення й спостерігала за своїм серцем, яке прагнуло Бога і водночас реагувало на біль надто по-людському. У той час за мене посилено молилися чоловік, мама і найближчі друзі. Але цілковитий спокій прийшов тільки після двох розмов із людьми, без яких мені складно уявити свій якісний духовний ріст зараз. І я безмежно вдячна Богу за кожного з них.

Джерело: facebook.com/Hudozhnytsya

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Надійка Гербіш

Дружина, мама, мандрівниця. Українська письменниця і перекладачка. Фахівчиня з міжнародних прав американської компанії Riggins Rights Management для Європи та Нордичних країн. Книжкова продюсерка видавничо-освітнього проєкту «Портал». Надійчині книжки стали українськими бестселерами й були відзначені національними та міжнародними нагородами. Кілька дитячих книжок вийшли також шрифтом Брайля та видані в аудіо-форматі для використання в програмах інклюзивної освіти. У 2020 разом із публіцистом, професором історії Українського католицького університету Ярославом Грицаком написала книжку есеїв про історію Різдва - «Велика різдвяна книжка» («Портал», Київ).

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Дивіться також
Close
Back to top button