Жила собі Хвиля. Вона любила вигравати на вітрі. Любила пестити каміння на березі моря.
Одного разу вона забрела в невідому бухту. Там посередині бухти стояв Безкид. Хвиля подружилася з Безкидом. Вони могли годинами розмовляти. І весь час проводили разом.
Одного разу Хвиля зрозуміла, що покохала Безкида. Йому теж сподобалася весела і безтурботна Хвиля. Але він сказав їй:

– Ні, мене неможливо любити. Я – Камінь. Я – Безкид. Я сам не вмію любити. Ти об мене розіб’єшся.

Але хвиля не збиралася відступати. Вона спробувала обійняти Безкида і розлетілася тисячею золотих бризків. Але Хвиля зібралася знову. Вона змусила себе просто спілкуватися з Безкидом. Турботливо знімала мушлі, що обліпили його основу. Але Безкид сказав:

– Я – міцний. Я – камінь. Мені не потрібна твоя турбота.

І знову хвиля ринулася до Нього. І знову на вітру заблистіли бризки…

Йшли роки. Хвиля все ще любила Безкида. Він робив вигляд, що не помічає цього. Все так же вона намагалася наблизитися до Нього – і все так само розбивалася.

А одного разу вранці Хвиля зникла. Безкид прокинувся і не побачив її поруч. Але він змусив себе не думати про неї. Дні змінювали один одного, а її все не було.

Пройшло кілька років, і вона повернулася. Вона дуже змінилася. Тепер Хвиля знала про життя набагато більше. І більше не була такою легковажною і безтурботною. Але вона, як і раніше, любила Безкида. А він… він зробив вигляд, що йому все одно, що вона повернулась. Адже він – камінь. Як він може собі дозволити слабкість щодо Хвилі?

Більше про те, як будувати відносини:

• Все про сім’ю, шлюб, стосунки між чоловіком та жінкою

Прийшло ще немало років. Хвиля, як і раніше, спілкувалася з Безкидом, лише не було більше задушевних розмов і довгих нічних чувань. Безкид старів. Вода підточувала його. А Хвиля подорожувала, пізнавала нові країни, міста, нових людей. І якось, повертаючись додому, вона зрозуміла, що більше не думає про нього. Безкид це теж зрозумів. І також зрозумів, що не зможе жити без неї: без її розповідей про міста і чужі береги, без щебету про все підряд. І сказав до неї:

– Так, я – камінь. Так, я – Безкид. Але я не можу без тебе.

І він кинувся у Хвилю. А Хвиля… Вона просто поцілувала його на прощання.
Ми, люди, часто відштовхуємо тих, з ким могли би бути щасливими.

Vk.com