Блог Сергія Головіна

Пізнай мене

Хочете розповім, що сталося зі мною днями? Втім, до чого слова? Подивіться на фотку. Краще один раз побачити, ніж сто разів почути, чи не так? Чи не так? Або почути про побачене, розділити враження, все ж таки, куди важливіше, ніж тільки побачити?

Вам ніколи не хотілося розповісти, кому б там не було, про те, що з вами сталося – чи на прогулянці біля дому, чи в дальній подорожі, доброго чи поганого, що несе біль чи радість? Пам’ятається, коли люди годинами розповідали про своє життя випадковим попутникам у залізничному вагоні. А психологи-консультанти досі заробляють чималі гроші, вислуховуючи своїх клієнтів. Хіба переказ уже пережитого може якось вплинути на події минулого? Чому ж ми витрачаємо на цей час, а то й гроші, тепер?

Дослідження в галузі нейропсихології показують, що розповідь про пережите уважному слухачеві робить більший вплив на наш мозок, ніж саме переживання, про яке ми розповідаємо. При цьому обидва – і оповідач, і слухач – зазнають реальних змін у схемах мозкової активності! Вони формують близькість відносин та емоційну прихильність, виявляють менше занепокоєння з приводу своїх проблем і більше співчуття щодо чужих проблем. Це явище отримало назву «посилення інтеграції».

Відкриття у сфері нейропсихології проливають нове світло на розуміння самої природи людини. Згідно з Писанням, людина створена за образом і подобою Божою. Це передбачає повне єднання у стосунках між людьми, подібне до єдності божественної сутності, про яку говорив Ісус: «Я в Отці та Отець у Мені» (Івана14:10,11). Така єдність неможлива без повної взаємності – бажання як пізнавати іншого, а й бути відкритим для пізнання іншим.

Трагічним виявом початкового розриву стосунків з Богом і між собою стало порушення єдиної на той момент обмежувальної заповіді: «Від дерева пізнання добра і зла не їж від нього» (Буття 2:17). Що це було за дерево? Відповідь однозначна: ми не знаємо! Любителі поміркувати понад те, що написано, мають безліч різних думок щодо цього. Але, на жаль, в думках своїх дереву і плодам його вони приділяють куди більше уваги, ніж це робить Писання. Адже не у властивостях плодів полягала проблема! Інакше її було б легко розв’язати за допомогою промивання шлунка.

Іменник «даат», перекладений як «пізнання», в інших місцях Писання перекладається також як «ведення», «наміри», «намір», «уміння», «розуміння», «сенс», «мудрість». Воно аж ніяк не відноситься виключно до сфери теоретичної поінформованості, і походить від дієслова «йаду», що несе ідею повного самоототожнення з об’єктом пізнання. У різних формах він використовується у багатьох текстів. Наприклад, таких, як «Зупиніться та пізнайте, що Я Бог» (Псалми 45:11) або «Адам пізнав Єву, жінку свою; і вона зачала, і народила» (Буття 4:1). Зверніть увагу: слово «пізнав» означає повноту подружнього єднання. Воно включає і фізичне сполучення, але не вичерпується таким (коли йдеться виключно про фізіологічний аспект, писання використовує евфемізм «лежати з…», як у 2 Царств 12:13 або ж у 3 Царств 1:2.)

Схожі статті

Первозданна людина була в курсі, що таке «добре дуже», і яке це, коли «не добре» («Не добре бути людині одній» – Буття 2:18). Тож загальне уявлення про добро і зло у людини вже було – він знав про це не з чуток. Але доки він жив під покровом Божої благодаті, внутрішня боротьба між добром і злом була постійною реальністю його життя. Не послухавшись Бога, людина «пізнала» («йада») весь тягар цього конфлікту на власній шкурі.

Людина мала все. Все у цьому світі було до її послуг. Він мав всю землю. Він міг їсти плоди від усіх дерев у саду крім одного-єдиного. Він панував над усіма тваринами. Але людина не може бути задоволена одним лише володінням. Людині треба комусь належати. Людині не може бути добре, коли вона – нічия.

Подібно до того, як Отець, Син і Дух перебувають у єдності інакшості та взаємоналежності, людина, будучи образом Божим, потребує належати комусь іншому, подібному до себе, але відмінному від себе. Бо у відносинах, не пошкоджених гріхом, відмінності – джерело взаємної насолоди та взаємного збагачення. «Я» потребує «ти». Разом «я» і «ти» стаємо «ми» і даємо одне одному те, що кожен сам собою нездатний. Тільки через «ти» я пізнаю, хто такий я. Щобільше, сама сутність «я» значною мірою визначається приналежністю до «ми» (чи то людство, народ, сім’я, Бог) через «ти». Як висловив це великий вчитель Ізраїлю Раві Гіллель (60 до н.е. – 7 н.е.), «Якщо не я за себе – то хто за мене? А якщо я тільки за себе, то хто я?».

Руйнування взаємоналежності – не просто конфлікт міжособистісних відносин. Це й внутрішній конфлікт. Людина, з одного боку, прагне незалежності, з іншого ж – страждає від самотності, переживає, що нікому не потрібна. Вона потай мріє належати комусь, і водночас боїться цієї приналежності. Бо вона передбачає не володіння іншим, а цілковите віддання себе іншому.

Що може бути страшнішим? «Полюби – і твоє серце в небезпеці. Якщо хочеш його захистити, не віддавай його ні людині, ні звірові. Обплутай його дрібними задоволеннями та примхами; запри в скриньці себелюбства. У цьому надійному, темному, позбавленому повітря труні воно не розіб’ється. Його вже не можна буде ні розбити, ні торкнутися, ні врятувати. Альтернатива горю чи хоча б ризику – загибель. Окрім раю, уберегтися від небезпек кохання можна лише в пеклі».

Людині притаманне бажання пізнавати. Але саме собою пізнання не приносить задоволення. «Хто пізнає, множить скорботу» (Екклезіяст 1:18). Себе знаходять не коли пізнаєш, а коли пізнаємо. Хоча б випадковим попутником у поїзді, якому немає до тебе справи, і тому ймовірність, що він зловживає твоєю відкритістю, дуже мала.

Чи не тому такими популярними стали соціальні мережі, що прийшли на зміну простору залізничного вагона? Вони дозволяють виплеснути «накипіле на серце». Але бездушний простір інтернету не задовольняє бажання належати, не створює ефекту посилення інтеграції. Соціальні мережі не замінюють уважного слухача, якому можна розповісти (поділитися веденням) про щось сокровенне. Справжня радість – бути пізнаваним кимось близьким, кому можна довіритись повністю, перед ким без будь-яких побоювань можна, не соромлячись, бути голим у всіх сенсах – і в думках, і в надіях, і в страхах, і в мріях.

Але ми надто довго жили у горезвісному коконі себелюбства. Ми поки лише вчимося справжнім стосункам, шар за шаром, подібно до лушпиння цибулі, знімаючи ефемерні покриви, щоб повністю відкритися перед Богом, Якому насправді й так все про нас відомо. Але ця відкритість перед Ним – необхідні умови для пізнання Його у відповідь. «Тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я» (1 Коринтян 13:12).

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Сергій Головін

Доктор філософії (Ph.D), доктор прикладного богослів'я (D.Min), магістр гуманітраних наук МА, релігієзнавство,, магістр природознавства (фізика землі), магістр педагогіки (фізика). Президент Християнського Науково-аполегетичного Центру.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Дивіться також
Close
Back to top button