Вифлеєм. Займався перший ранок першого року нової ери.
Пастухи сиділи навкруг вогнища. Вогонь весело бігав по сухому хмизу. Наче від його ваги, хмиз легенько потріскував. Від присутніх людей падали довгі тіні. Їх кінці зливались з навколишньою темрявою.
Недалеко від вогнища, збившись у кучу, спала отара овець. Набігавшись, спали і сторожові пси. О цій порі, напевно, спав і весь люд. Лише пастухи ще тихенько гомоніли вночі. Старші розповідали молодим різні історії, що трапилися з ними, чи ще з кимось. Багато розповідей було про Месію, Який має скоро прийти, аби звільнити їх від влади римлян і про життя у добрі й достатку, яке настане після Його приходу. Молодь, затамувавши подих, слухала їх.
Серед слухачів був і маленький Яків. У його уяві поставав образ мужнього чоловіка, який все може, який нікого і нічого не боїться. Він високого зросту і дуже сильний, а очі у нього добрі, лагідні, на устах блукає підбадьорлива усмішка. Він наче хоче сказати всім:
«Не бійтесь, Я вас спасу від усіх бід».
Ось він підходить до нього і запитує:
– А ти, що хочеш аби Я тобі зробив?
Яків, не боїться Його. Він Йому цілком довіряє. Тому говорить про давню свою мрію:
– Я хочу знайти такого лікаря, який би повернув здоров’я моїм хворим батькам.
– Не переживай, хлопчику! Ми знайдемо найкращих лікарів для твоїх батьків. Вони вмить поставлять їх на ноги, – запевняє він Якова, і той аж мліє від радості.
Раптом якесь незвичне сліпуче сяйво вивело його з мрій…
Біля них наче блискавка вдарила з неба і все довкола осяяла…
Пастухи аж пригнулися від несподіванки. А потім мовби закам’яніли на місці, боячись поворушитись. Кожному з них здалося, що блискавка впаде саме на нього і спопелить на вуглик. Та блискавка не падала. Та й звідки було їй узятися серед нічного зоряного неба. Проте темна ніч чомусь почала розступатися.
Раптом у маленького Якова над головою пролунав сильний голос. Долаючи страх, пастушок підвів голову. Проте швидко її опустив й зі страху заплющив очі. Так само були перестрашені й дорослі пастухи, побачивши мужа у блискучому білому, наче сніг, одязі.
Від загадкового незнайомця лилося дивне світло…
Нарешті малий Яків розплющив очі.
– Ангел Господній! – як один видихнули з себе перелякані пастухи.
– Не лякайтесь, бо я ось благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім, – побачивши страх пастухів, заспокоїв їх Ангел, піднявши догори руки. – Бо сьогодні у Давидовім місті народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь.
А ось вам ознака:
Дитину сповиту ви знайдете, що в яслах лежатиме.
І коли він говорив, зорі, що всіяли небо, почали наближатися. Раніше вони були розкидані по всьому небосхилі і висіли високо-високо. Тепер же, зорі наче виросли у кільканадцять разів і опустилися. Крім того, їх з кожною секундою все більшало. Вони наближалися. Аж раптом зависли над самісінькими головами пастухів.
Тепер їх можна було розгледіти.
І тут пастухи усвідомили, що це не зорі. Перед їхніми здивованими поглядами постала сила війська небесного.
Малий Яків почав протирати очі.
«Напевно, я, слухаючи розповіді старших, задрімав біля теплого вогнища, і це мені сниться», – подумав пастушок.
Та скільки він не тер очей, Ангел і військо не зникали. Хлопчик щипнув себе за руку. Видиво не зникло. Натомість полився чудовий тисячоголосий спів. Пролунали слова хвали Богу Всевишньому:
– Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля! – звучало над пастухами.
Слова линули над заснулою землею і людом, який теж спав, мов пастуша отара, не відаючи про народження Сина Божого.
Пастухи, приголомшенні і зачудованні, ніяк не могли прийти до тями. Все це було, наче у казці, наче у тих переказах, які передавалися з покоління у покоління. Це прекрасне дійство тривало якийсь час, а потім так же раптово зникло.
Отетерілі пастухи довго сиділи та врешті оговталися.
«Ходімо до Вифлеєму!» – залунали голоси.
«Ходімо побачимо, що там трапилося!» – почулися слова підтримки.
«Так! Ідемо й побачимо про що сповістив нам Господь через Ангола!» – підхоплювали їх мову інші.
Сказано – зроблено. Залишивши охорону отари на сторожових псів, пастухи юрбою рушили до Вифлиєму. Вони всю дорогу жваво обговорювали останню подію. Цікавість першими побачити Месію і довгоочікувана надія на нове життя підштовхували їх.
Ось вони вже у Вифлеємі. Пора досить пізня. Навкруги стоїть темінь. Де-не-де по хатах ще блимають поодинокі вогники. Та над одним двором яскраво палає велика зірка. І чому це в глибині цього двору, у маленькім віконечку хліва, миготить слабенький вогник? Смужка світла ллється і через щілинку неприкритих дверей.
Затаївши подих, пастухи відчинили двері. Зайшли. Вражено зупинилися на порозі. У приміщенні вони побачили чоловіка з жінкою, які схилилися над яслами. Це були Марія з Йосипом…
А в яслах лежала Дитинка…
Все так, як сповістив Ангел.
– Мир дому цьому! – хором привітались пастухи.
Марія з Йосипом здивовані приходом несподіваних гостей, аж розгубилися.
– З миром приймаємо! – відповіли вони, переглядаючись між собою.
«Звідки вони дізналися про народження Ісуса», – говорили їхні погляди.
Побачивши це здивування, пастухи навперебій взялися розповідати про з’явлення Ангела Господнього і про те, що їм було звіщено.
(А Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм).
Маленький Яків стояв, широко розкривши очі. Навіть у своїх фантастичних мріях він ніколи не уявляв, що доля подарує йому такий унікальний шанс, одним із перших бачити новонародженого Месію, мало того, бачити Сина Божого.
Його чисте дитяче сердечко наповнилося такою трепетною любов’ю до Дитяти, що він, заплющивши очі, став гаряче молитися за Його благословення і дякувати Богу Всевишньому за таку милість до пастухів і до всього народу.
«Тепер тремтіть римляни, бо народився Той, Хто покладе край вашому пануванню, і ви вже більше не будете з пихою дивитися на народ Божий. Я дочекаюся, коли Він виросте, і теж пристану до Його армії спасіння», – закінчивши молитву, мріяв маленький пастушок.
Тепер він бачив тільки Того, Котрий стане Спасителем усім, як говорив Ангел Божий. Для дванадцятирічного кмітливого хлопчика не було дивним те, що Дитятко народилося у таких більше ніж скромних умовах.
«Якби це сталося у царських палатах, я б ніколи Його не побачив, – подумав Яків. – Мене і моїх друзів у запиленому старенькому одязі багатії навіть би й на поріг не пустили».
У непривабливому приміщенні хліва, серед такої знайомої для простої людини обстановки, він всім серцем відчув присутність Божу. У таких умовах жив він сам, жили його друзі, жила більшість народу ізраїльського.
Те, що Син Божий не цурався простого народу, а опинився в умовах навіть гірших ніж усі вони, говорило про те, що Господь зі Своїм народом, що заради нього Він зрікся належної Йому слави. Він розділяє з ним злиденне життя і хоче аби народ зрозумів: « Головне у житті не те, де ти народився, які твої статки, а те, що ти Дитя Боже, те, щоб Господь був з тобою. А ти, в свою чергу, щоб спішив до Господа, аби славив Його».
Пастухи один поперед одного знову й знову розповідали Йосипу й Марії про те, як з’явився Ангел Божий. Як благовістив їм про народження Дитятка. Їхні розповіді переривалися словами хвали, прославлення Бога, словами молитви за Його Сина і спасіння Ізраїля.
Пастушок вперше в житті бачив таке диво. Він був зворушений до глибини душі, що одними з перших, хто це побачив, були пастухи. Та чого гріха таїти, те, що сталося, було першим чудом і у житті дорослих. Це було набагато прекраснішим і дивовижним за все раніше бачене і чуте ними. Вже вийшовши з приміщення, пастухи й дорогою не переставали розповідати про все почуте і побачене, про все їм сказане і пережите.
З того дня маленький пастушок почав стежити за Дитятком. Він чекав, поки Ісус виросте. Чекав і теж ріс. Хлопчик дещо дізнавався із розмов дорослих про Ісуса. Про те, як Йосип з Марією і Дитятком, остерігаючись переслідувань царя Ірода, втекли до Єгипту. Разом з безутішними батьками, маленький пастушок побивався над нічого невинними немовлятами, безжалісно вбитими за наказом жорстокого Ірода. Гіркі сльози, ридання матерів і закривавлені тіла немовлят декілька днів не давали йому спати по ночах.
Згодом він радів, коли почув, що Йосип з Марією й Ісусом повернулися з Єгипту і оселилися у Назареті. Яків задоволено усміхався, слухаючи про незвичайну для малого хлопчика кмітливість, яку проявляв Ісус, дивувався Його глибокими знаннями Святого Письма.
Йшли роки. Вони обоє росли…
Яків і далі постійно цікавився Ісусом: випитував всіх, як Він живе, що робить. А коли Ісус змужнів і пішов у народ, почав проповідувати, то він іще більше стежив за Ним. Завжди розпитував тих, хто Його бачив, хто Його слухав.
Зі всіх куточків Краю до пастуха доходили перекази про небачені досі чудеса зцілення калік, сліпих, глухих, прокажених. Розповідали про нечуване досі й тлумачення Святого Письма. Яків ішов за Ним подумки від міста до міста, переміщаючись по Краю. Нарешті Якову пощастило і самому побачити Христа, послухати Його Боже Слово. Більше того, він сам побачив і деякі чудеса, вчинені Ісусом. Одним з таких чудес було те, що Він дійсно «поставив на ноги» хворих батьків Якова.
До Ісуса линув народ як за тілесним, так і за духовним зцілення. Так минуло близько трьох років. У краю не було людини, яка б не чула про Ісуса Христа – Учителя, так його називали учні. Народ називав Його ще Месією і чекав, що Він очолить визвольну боротьбу. Та минав час, народ і далі перебував у римському ярмі, а Ісус навіть не обмовився про збройне повстання…
Але одного дня сподівання Якова здається почали здійснюватися. Було це перед Паскою, Ісус в’їжджав на осляті в Єрусалим, не просто в’їжджав, а у славі, як Цар.
– Осанна! Осанна! – кричить народ по обидва боки вулиці. Йому під ноги стелять пальмові віття, одяг.
Такого тріумфу народ ізраїльський не знав давно.
«Ну слава Тобі, Господи! Здається, збувається», – подумав тоді Яків. Та все скінчилося вигнанням продавців і покупців із храму Божого, перевернутими столами грошомінів і ослонами продавців голубів. Ісус не закликав народ до повстання проти тиранів, не очолив його.
Зрештою, Він міг Сам повалити будь-який правлячий режим, про це свідчили ті чудеса, які він творив над людьми і природою. Це для Нього не становило жодних труднощів. За Його вказівкою, тисячі війська небесного, яке бачив Яків на власні очі, могли за ліченні хвилини змести римлян з лиця землі. Та цього не сталося. Тож і на цей раз нічого не змінилося. Мало того, через тиждень той самий народ кричав уже протилежне : „Розіпни!”
І хоч Яків знав, що кричали вороги Ісуса та куплені ними зрадники, Його зробили злочинцем, а Він навіть не виправдовувався. Славний в’їзд в Єрусалим, через кілька днів перетворився у безславний похід за місто, на Голгофу, з хрестом на спині. А там, жорстока, кривава розправа і смерть через розп’яття.
Хіба таке можна перенести?
«…Кінець. Це вже справді кінець», – думав з розпачу Яків. До горла відразу підступала гіркота. Світ для нього перевернувся.
Тепер Яків не хотів нікого ні чути, ні бачити. Він побіг тоді з Голгофи. Куди? Яків сам не знав куди. Світ за очі. Але ноги його привели в гори, до овець. Там, подалі від людей, продовжував жити Яків. Він перебрався на дальнє пасовище. На новому місці пастух поставив курінь. Ранесенько приводив отару на пасовисько, а пізно ввечері відводив її в загін.
Тепер, відцуравшись людей, він жив тільки вівцями. Не раз, сівши на камінь, споглядав з висоти пагорба за отарою. У такі хвилини у своєму плащі з овечої шкури він видавався збоку, наче якийсь казковий овечий цар, що всівся на троні, спостерігаючи як підлеглі вправно трудяться внизу, біля його ніг. Багатьох своїх підлеглих-овець він кликав по імені.
Наш цар споживав нехитру пастушу їжу з диких ягід чи меду, інколи молока. Всі його харчові припаси поміщалися у пастушому мішку, а в іншому знаходилася і царська зброя: праща з камінням. За знак влади у нього був величезний посох, який міг би застосуватися і як зброя.
Яків любив свою роботу і пишався нею. Він знав, що Господь ніколи не ставив пастухів на задній план. Можливо, саме тому одними із перших кому явив Бог Свого Сина були пастухи. Один із перших людей на землі син Адама і Єви Авель був пастухом, Авраам теж був пастухом, Мойсей, коли йому Бог доручив вивести народ із ярма єгипетського, пас отару свого тестя Їтра, Яків був пастухом, цар Давид до того, як зійти на трон, був пастухом. Ось і зараз неподалік видніється його рідне плодоносне місто Вифлеєм, яке назвали містом Давида. Отакі вони пастухи.
«Вифлеєм, – Яків замріявся. – Він любить своє місто. Воно таке прекрасне, що й не описати. Та тепер він милувався ним тільки здалеку. Навесні містечко потопало у квітучих садах, купалося в різнобарв’ї квітів. Влітку воно, оточене хлібними полями, було наче в золотій оправі. Восени його пагорби, вкриті виноградниками, смоківницями, оливковими гаями і мигдальними деревами, теж радували око».
Пастух знову повернувся до спостереження за отарою. Вівці Якова розуміли, а він знав, що вони хочуть від нього. Не один раз Яків перегонив їх з пасовища на пасовище. Хоча це так тільки говориться «переганяв». Він йшов попереду, а вівці слідували за ним. Вони йому повністю довіряли.
Так минуло більше півроку. Хоча у світі наступила зима, тут, у краю Ізраїля, вона не відчувалася. Особливо це було видно сьогодні. Гроза застала Якова з отарою зненацька. Спочатку на гори повільно наповзали чорні хмари. Ось вони вже, здається, над самою головою.
«Через кілька хвилин будуть тут», – подумав Яків.
Та вони, зачепившись за найвищу вершину, зупинилися.
«Пронесло», – наступною була думка пастуха.
Та, видно, вершина гори була досить гострою, бо раптом хмари роздершись об неї, розділилися на дві половини. Хоч перед тим він спостерігав за погодою, та гроза застала Якова зненацька. З-за гір раптом вирвався шквальний вітер з дощем. Густо, наче батогами він хльоснув Якова по обличчю, вдарив у груди, здув пастушого бриля.
Перелякані вівці заметушилися, замекали. Вовна на них, ввібравши в себе воду, одразу ж поважчала. Тепер вівці ледве пересувалися хитаючись на тоненьких ніжках.
Надворі й так вечоріло, а тепер стало зовсім темно. За пасмами дощу не можна було розгледіти, куди розбіглася отара.
Яків враз змок до нитки. Після зливи він здалеку й сам здавався, як мокра вівця. Пастух злякався, не за себе звичайно, а за овець.
«Зараз з гір ринуть брудні потоки, в які можуть потрапити вівці, особливо ягнята, і врятувати їх буде досить важко, а то й неможливо». Пастух кинувся зганяти отару докупи. Але вівці і самі прагнули цього. Яків помітив, що всієї отари не має. Вівці були схвильовані й розгублені. Особливо хвилювалася стара вівця. Біля неї раніше завжди крутилося маленьке ягнятко Хмаринка, так його назвав Яків. Та зараз Хмаринки поряд з мамою не було.
«За завісою дощу, я не помітив, куди вона поділася, – подумав Яків. – Тепер, намокнувши, вівці не зійдуть з місця. Тож потрібно шукати зниклих».
Перебуваючи майже все своє життя серед овець, він вже добре вивчив їхню поведінку, тому сміливо вирушив на пошуки. Ковзаючи по слизькій землі, Яків заглядав за кожен камінчик, кожен кущик. Його пошуки не були марними. Через деякий час він таки знайшов кілька овець, що сховалися від шквального вітру й дощу, за кам’яною брилою. Але Хмаринки серед них не було.
«Напевне відбилася від стада ще на початку зливи і тепер десь дуже далеко. Проте, швидше за все, що ягня не пішло проти бурі, а, злякавшись, попрямувало у той самий бік, що й стихія, – міркував пастух. – Значить нам по дорозі».
Вівці трохи обсохли, і Яків повів їх у загін. Буря рушила у бік Вифлеєму, отож отара йшла по його слідах. Так вони і слідували разом з вітром до містечка. Швидко вечоріло.
Яків, доправивши отару у загін, одразу ж подався на пошуки Хмаринки. На небі з’явилися перші зорі. Пастух переживав, що мокре одиноке молоде ягня загине від холоду. Тож вирішив будь-що його знайти.
«Воно пішло, напевне, найлегшим шляхом», – думав він, ідучи. І не помилився. Десь попереду до слуху Якова долинуло собаче гавкання і якась метушня. Він швидко повернув у той бік. Неподалік навколо чогось скаженіли собаки. Підійшовши ближче, Яків побачив свою Хмаринку. Вона, злякано забившись у куток, тремтіла всім тілом. Пастух замахнувся посохом на собак. Ті, підібгавши хвости, облишили ягня і відскочили на безпечну відстань. Яків обережно взяв на руки Хмаринку. Вона була дуже мокра і зовсім виснажена. Викрутивши мокру вовну, він сховав ягня під широкий плащ.
«Тепер можна повертатися до отари і розпалити вогнище», – подумав задоволений пастух.
Притискуючи до грудей Хмаринку, Яків хотів вже нести її до загону, проте це місце здалося йому до болю знайомим.
Озирнувшись довкола, він відчув, як якийсь теплий спогад заполонив йому душу. Пастух зробив кілька невпевнених кроків вздовж вулиці. Пішов швидше. Собаки гарчали, наскакували на нього збоку, та він не звертав на них уваги, а прямував далі. З кожним кроком його хода твердішала, а серце заповнювало світле, давно забуте почуття. Побачивши безрезультатність своїх зусиль, собаки залишили Якова у спокої.
Ще через кілька хвилин пастух з ягням вже стояв під плотом такого знайомого заїзду. Ось темніються ті ж надвірні будівлі. Правда, колись давно у маленькому віконечку однієї з них блимав слабенький вогник.
«Тут я був тридцять три роки тому. Тут народився маленький Ісус. Звідси Він пішов у світ, – Яків повернувся у бік Єрусалиму, у бік Голгофи. – А звідти пішов зі світу, – зітхнув він гірко. – Сьогодні тут чомусь темно. Ніхто не згадує про цю славну подію у житті народу ізраїльського».
– Тут, у цьому заїзді, сьогодні народився їх Спаситель – Христос Господь, а вони сплять, – промовив Яків у голос.
Хмаринка, почувши його, висунула з-під широкої поли плаща голову. Вона, наче розуміючи цей докір і біль, задерши догори мордочку, заглянула Якову у зволожені очі.
– Ось ти мене чуєш і розумієш. Така маленька, а йдеш на мій голос, а люди не почули Його голос. Не розуміють, що тільки заради них Він прийшов на цю землю. Заради їхнього спасіння. Не хочуть знати, що сьогодні той день, коли Він народився в серці народу, у його убогих хатинках, – продовжив далі чоловік.
Яків підвів голову до неба. Воно якраз вкрилося хмарами.
«Знову буде дощ», – не встиг подумати Яків, як кілька крапель упали йому на лице.
– Ти плачеш, Господи? А сьогодні день народження Ісуса Христа, Сина Твого. Радіти потрібно, та людська черствість і байдужість доводять і Тебе до сліз, – він витер тильною стороною руки лице. – Тут і мої сльози? – говорив сам до себе Яків.
Дощ раптом перестав. З-за чорної хмари визирнув місяць. Наче почувши мову пастуха, він сумно усміхнувся. На небі замерехтіли зорі. Та вони не стали військом небесним, як колись. Це були просто зорі – холодні й далекі, як люди.
Яків, ще трохи постоявши, пішов назад до загону. Пустивши Хмаринку до отари, розклав багаття. Присів біля вогню. Від тепла, що йшло від вогнища, на ньому парував мокрий плащ. Пастух зігрівся та задрімав. У сні йому явився хор ангелів, який славив Бога. Вони опускались до Якова і вітали його:
«Христос народився!!!»
Пастух підносив руки до неба. Він щасливо усміхався у сні і шепотів:
«Алилуя! Алилуя! Алилуя!»
Читайте також:
* * *
Та не всі люди були черстві і байдужі, як думав Яків. Пастух, сховавшись від людей на далекім пасовищі, не знав, що в день П’ятидесятниці три тисячі чоловік покаялися і прийняли Ісуса Христа, як свого Спасителя і Господа, і це був тільки початок. Згодом їх назвуть християнами. У 2005 році вони будуть становити вже третину населення земної кулі. Світле свято Різдва Христового для християн стане одним з найулюбленіших. Та це все у майбутньому.
Ісус йшов від серця й до серця, народжуючись знову й знову.
Яків мав чисте та любляче серце. Він не знав, що вже незабаром зустрінеться з учнями Ісуса, від яких дізнається, що Спаситель не помер, що Він живий, вічно живий. Як і не знав того, що Ісус Христос вже Сам стоїть на порозі його серця. Не знав і того, що рік народження Ісуса Христа стане роком, з якого піде нове літочислення.
А поки що закінчувався 33 рік Різдва Христового…
