Протягом останніх кількох років українці мали можливість отримати нові переклади Біблії на українську мову: повний переклад Святого Письма з давньогебрейської в авторстві Рафаїла Турконяка, а також двомовний переклад Біблії під назвою «Вічне Євангеліє» Валерія Громова. Наше видання неодноразово представляло переклад Нового Заповіту Юрія Попченка. Проте перекладацька справа не спинилася, і, сподіваємось, не припиниться ні на мить. Наші читачі уважно стежать за публікаціями «Слова про Слово» і не залишаються байдужими. Своїми роздумами над сторінками нових перекладів ділиться наш дописувач Михайло Назаренко. Маємо надію, шановні читачі, що пропонована стаття викличе у вас непідробний інтерес, і ви також зацікавитеся новими перекладами на українську мову.
Нещодавно ознайомився з черговим випуском журналу «Богомыслие» №30 за 2021, зокрема з докладною статею Юрія Попченка «Iсторiя виникнення та методологiчні засади Нового перекладу Біблії на українську мову». Більш ніж на 2/3 я погоджуюсь із думками автора, що він виклав у своїй статті. Проте не можу пройти повз такого пасажу, що він висловив майже наприкінці своєї розвідки. Саме він і спонукав мене взатися за цю статтю.
«Переклад Огієнка застарілий, важкозрозумілий і нечитабельний для більшості сучасних українців. Переклад Хоменка сучасніший…».
Для невтаємниченого читача в історію перекладів Огієнка і Хоменка, сказані слова прозвучать як такі, що оскарженню не підлягають. Однак для дослідника воно прозвучить, даруйте мені на слові, як вияв певної зверхности. Насамперед слід сказати, що обидва перекладача жили в одну й ту ж епоху, Іван Огієнко (14 січня 1882 Брусилів, Житомирська область — 29 березня 1972, Вінніпег, Манітоба, Канада), Іван Хоме́нко (11 листопада 1892, Вінниця — 10 квітня 1981, острів Капрі, Італія). Брусилів Житомирської області та Вінниця – це сусідні регіони, що тісно межують один з одним і мають історичні назви українських земель як Правобережжя Середньої Наддніпрянщини та Поділля або Брацлавщина. Та й мовно вони між собою не такі далекі. Казати про те, що мова Хоменка більш сучасніша, аніж Огієнка – це, м’яко кажучи, не зовсім відповідає правді. Лексика обох перекладів достатньо схожа між собою. Але є певна відмінність: мова перекладу Огієнка більш академічна й урочиста. До слова, існує дві редакції перекладу Огієнка – православна і протестантська. Остання більш доктринально вивірена в певних словах, що відповідає біблійній доктрині спасіння через праведність Христа, а також хто ж справжня скеля, а хто камінь, наприклад: давньогрецьке слово δικαιοσύνη перекладено як праведність, а не правда: Римлянам 1:17, 3:21-22, також дивіться Матвія 16:18 з поясненнями нижче перекладу тексту. Протестантський варіянт подає точніший переклад давньогрецьких слів «Πέτρος церк.сл. Петръ, це камінь, а гр. πέτρα це – скеля». Православна редакція обидва грецькі слова зводить до одного перекладу – скеля. Виклад Хоменка більш наближений до народного, особливо це простежується в лексиці та синтаксисі. Докладно на мовностилістичних особливостях цих перекладів спинився Олекса Горбач (дивіться: Олекса Горбач «Мовостиль новітніх перекладів Святого Письма на українську народню мову 19-20 вв». Український Вільний Університет. Наукові Записки. Ч.13. Збірник Мовознавчої Комісії Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрищення Руси-України. Мюнхен. 1988. Стор.78-79, 90-92). Олекса Горбач доволі круто висловився щодо Огієнківського перекладу і прихильно стосовно Хоменківського. Наскільки це об’єктивно з погляду науки – це тема вже іншої розвідки. Але він проаналізував чималий шар лексики текстів в різних редакціях обох перекладачів, що робить його працю особливо цінною.
Тож коли стикаєшся з такими критичними висловлюваннями, схожими на ці щодо мови перекладу, то мимоволі виникає запитання до сучасних перекладачів: «А хіба сучасні перекладачі знають українську мову краще за них?». Можливо, мої слова прозвучать різко. Сучасний український перекладник Біблії упускає кілька важливих моментів. 1. Огієнко і Хоменко знали українську мову від самої колиски, коли вона не була спотворена настільки, що нині її треба перекладати з московської через змосковщені словники, щоб збагнути саму її суть. 2. Ці перекладачі творили мову перекладу, бо наша мова тривалий час була під забороною і не мала таких великих привілеїв, як мова московська. А згідно з двома царськими указами та циркулярами і ще низкою заборон у ХІХ столітті не можна було не те, що перекладати Біблії українською мовою, але й мати думку про це. Українська релігійно-культова лексика на той час була майже не розвинена. Українськомовних богословських лінгвістичних і різнопланових словників на релігійну тематику тоді не було, як нема їх і нині. Так звідки ж вони мали можливість так точно передавати всі відтінки богословських понять, щоб догодити теперішнім дипломованим знавцям? Сьогодні ж, коли нинішні перекладознавці досягли вершин у знанні клясичних та східних мов, вони анітрохи не вагаючись роблять такі заяви. Я не ставлю під сумнів якість знань клясичних та східних мов шановних перекладачів. Слава Богові, що в нас уже є такі люди. Але тональність критики своїх попередників, які не мають змоги їм відповісти, треба знизити і бодай трохи визнати вагомий внесок своїх попередників в українську перекладознавчу справу, набутком якої вони і користуються. Певною мірою мені доводиться відповідати за них. І річ не в тому, що я є адептом Огієнківського перекладу. Я вже неодноразово казав про те, що переклад Огієнка справді важкувато читати через його інверсованість, але не через його знання мови. І якщо дехто з сучасних перекладачів уважає, що читач не зрозуміє того чи іншого слова, бо на їхню думку воно є архаїзмом, то скажіть мені, будь ласка, а що, сучасні переклади всі будуть розуміти, лише тому, що на кожне слово буде даний коментар чи пояснення? Господь Ісус говорив достатньо просто і не вживав хитромудрих слів, але і Його не розуміли. Йому доводилося розжовувати сказане. І то не завжди. Звісно, що завдання перекладача полягає в тому, щоб максимально донести точність перекладу з оригіналу, але не з абсолютною дослівністю, бо від цього тоді страждатиме мова перекладу, в нашому випадку – українська. Також завдання перекладача не полягає в тому, щоб розжувати і з’їсти за читача. Ісус давав можливість Своїм слухачам їсти самим духовну їжу і доходити розумом Божих істин. А подекуди Він говорив і притчами, що деколи ускладнювало їхнє розуміння. Тож це не завдання перекладача вирішувати за читача, чи зрозуміє він чи ні.
А докір мені, що я тягну сучасних українців до початку ХХ століття – це занадто велике перебільшення. Тут я наведу цитату на мою адресу, що довелося мені прочитати: «Сучасні українці знають сучасну українську мову, а ви очікуєте від них знання мови сторічної давності. А це несправедливо. Ви живете початком 20 століття, а зараз початок 21 століття. І скільки ви не будете казати очевидної нісенітниці про прекрасну колишню мову і погану теперішню і про те, що переклад І. Огієнка прекрасний, це нічого не змінить. Цей переклад застарілий і сучасні українці його неохоче читають…». Цікаво, а на якій лексичній базі автори сучасних перекладів формують свої? Допитливо, а ми наскільки пішли вперед від мови минулого століття? І невже наша мова так осучаснилася й омолодилася, що ми вже не можемо читати наших українських класиків: ні Шевченка, ні Котляревського, ні Коцюбинського, ні Франка, ні…? І що ж її зробило такою застарілою, що вона перестала бути зрозумілою для нинішніх українців?
Євреї, які не мали ні своєї держави, ні землі, ні навіть мови, що була вже мертва, в 1948 році повертаються до свого коріння й відроджують свою мову, немов фенікс з попелу. І нічого, що ця мова хтозна якої давнини, і що вона не сучасна. Тепер наші знавці східних мов навіть пишаються тим, що вони знають старогебрейську мову і купу інших. Це вельми добре. Але ж тут спливло якихось 100 років і ми чуємо, що наша мова в старцях ходить, що її сучасні українці вже не розуміють.
Вже понад 50 років переклади Огієнка і Хоменка, а подекуди й Куліша, використовують у Богослужінні церкви різних віросповідань, і видно, що ще тривалий час вони посідатимуть чільне місце в єрархії українських перекладів. Я чудово бачу їхні недоліки й не ідеалізую. А ось чи будуть користуватися такою популярністю сучасні – це ще питання. Нинішні перекладачі в плані мови нічого нового сказати не можуть, бо користуються вони тим же лексичним апаратом, що і Куліш, і Огієнко та Хоменко, лише з тією різницею, що перші три творили мову перекладів, а сучасні перекладачі користуються цією мовою, трохи змінюючи або уточнюючи лінгвістично-догматичний бік справи перекладу. Хоча мова теперішніх перекладів – літературна, але вона позбавлена отого індивідуального мовного відчуття і запашности, що притаманна цим трьом перекладам. В них українська мова буяє, а в сучасних вона ніби стиснена якимось прихованим страхом відходу від літературности. Не полишає відчуття, що перекладачі ніби списують одне в одного, або наслідують когось із цих трьох китів, щоб бодай їх не звинуватили в перекладацькій махновщині. Це суб’єктивні спостереження, з якими можна не погодитись або їх перевірити, докладно проаналізувавши сучасні переклади. Хоча б просто кинути оком, щоб у цьому переконатись. Хоча їхні переклади також рясніють мовними огріхами на кшталт «одружитися на кому» замість українського «одружитися з ким». Мова тут не про догматичну точність чи дослівність перекладу, а про суто українськість вислову. Але махновщина, або я б назвав це мовно-правописною непослідовністю, виявляється в тому, що кожен перекладач сам собі встановлює свої правила при передачі єврейських та грецьких слів на українську, зокрема в царині топонімії. Або допускаються кричущої непослідовности в передачі йотованих, що в мові оригіналу починаються на Іо-, Іє-, Іу-, Іа-: Простий приклад. Матвія 2:5 – переклад Деркача-Духонченка: «У Віфліємі Іудейському»; переклад Павла Дубовика: «У Вифлеємі Іудейському», переклад Юрія Попченка: «У Віфлеємі іудейськім». Як же передавали вже застарілі три попередні переклади слово Ιουδαίος: Куліш – «В Витлеємі Юдейському», Огієнко – «У Віфлеємі Юдейськім», Хоменко – «У Вифлеємі Юдейськім». Усі три «застарілі» переклади передають однаково написання єврейського топоніму в грецькому мовному одязі – з великої літери і через «Ю» велике. А в сучасних – тільки в одному слові два різнолітерних написання. То ж скажіть мені, будь ласка, чому такий різнобій. Теж можна сказати і про ім’я ҆Ιωσήφ: Матвія 1:19 – переклад Деркача-Духонченка: «Йосиф же, чоловік її, будучи праведним і не бажаючи ославити її, хотів таємно відпустити її» Павла Дубченка: «Йосиф же, чоловік її», переклад Юрія Попченка: «Йосип же, чоловік її ». Чи не бачить шановний читач щось особливого в написанні цього імені? Допускаю, що далеко не кожен чительник може побачити правописні нюанси при ознайомленні з різними перекладами текстів. Слово як слово. Річ у тім, що перекладачі не утруднюють себе тим, щоб зводити всі грецькі слова з Іо-, Іє-, Іу-, Іа- до одного знаменника – йотувати так, як це заведено в українській традиції. Та найбільше, чого допускаються сучасні перекладачі – це вибірковість правописних норм при перекладі. Всі випадки з давньогрецькими словами на Іо-, Іє-, Іу-, Іа- в українській мові йотуються. Про це говорить вже навіть сучасний правопис, ухвалений 2019 року: «§ 126. Звук [j]. Звук [j] звичайно передаємо відповідно до вимови іншомовного слова буквою й, а в складі звукосполучень [je], [ji], [ju], [ja] буквами є, ї, ю, я». Але сучасні перекладачі вважають, що на них це правило не поширюється. В одних випадках вони перекладають: Єрусалим, Йосип чи Йосиф згідно з українською мовною традицією, а в інших Іудея, Іуда, Іоанн, Іорам, Іосафат, Іордан… А всі ці слова в мові оригіналу написані однаково. Чому ж в новітніх українських перекладах така каша?
Та повернемося до Йосипа. Різнолітерність можна спостерегти і в цьому імені. В перших двох випадках подибуємо переклад слова через букву «ф», як у грецькому оригіналі через «φ» (фіту), в другому – через «п», відповідно до української традиції.
2020 року побачив світ ще один переклад Біблії на українську мову в авторстві доктора теології, ректора Біблійного інституту ОНХХЦУ (ПЕ) члена центрального правління УБТ Валерія Громова. Але і в своєму тексті згаданий автор наступає на ті ж граблі, що й його колеги. Те саме: Іудея, Іуда, Іоанн, і та ж вибірковість. Але «новизна й оригінальність» громівського перекладу в тому, що названого батька нашого Господа Ісуса Христа він передає цілком по-грецьки: Іосиф. На жаль, не можу навести точний переклад тексту, бо його не маю, але наводжу цитату з сайту Валерія Громова «Вічне Євангеліє», одна зі сторінок якого присвячена відмінностям у перекладах, де він пише: «Оригінал тексту говорить, що Іосиф не знав Марію доти, поки вона не народила Ісуса. Отже, слово «поки» або «до якого часу» (див.: Новый Завет на греческом языке с подстрочным переводом на русский Российского Библейского Общества) говорить про Іосифа, який не знав Марію до народження Ісуса, і слова в Євангелії від Мт.13:55, які говорять про братів і сестер Ісуса, підтверджують факт близьких відносин Марії та Іосифа після народження Ісуса». Немає сумнівів, що саме так ім’я Йосип звучить у перекладі тексту Валерія Громова, хоч автор і зазначає, що «у перекладі використана літературна мова, на основі прийнятих і діючих в Україні норм правопису». Тільки тут слід уточнити, не діючих, а чинних норм. Як на мене, складається враження, що наші перекладачі вряди-годи заглядають до правопису, ані не цікавляться філологічними дискусіями науковців. Таке відчуття, що вони застрягли в «світлому» радянському минулому новоязі, що ґрунтувалося на наближені нашої мови до московської. А саме цій мові властиві ці греко-старослов’янські нарощування голосних.
Читайте також:
Чи замислюються шановні перекладачі, що коли віряни у церкві почнуть читати їхні переклади, то вони побачать отакий мовно-правописний розгардіяш? Я не кажу тут про точність перекладу чи відповідність перекладу мові оригіналу, чи ще щось. Серед українських науковців-лінгвістів вже не один рік точаться дискусії про те, як правильно називати новий стиль в українській мові, що обіймає чималий шар релігійно-культової лексики: конфесійним, церковним, релігійним тощо. А переклади Біблії безпосередньо можуть впливати на це. Бо всі термінологічні богословські словники і довідники здебільшого ґрунтуватимуться на перекладах Святого Письма. А їх в українській мові або ще немає, або вкрай мало. Тож чи допоможуть сучасні переклади Біблії на українську мову біблійно-богословському словникарству – я маю великий сумнів.
Хороша критика, але навряд чи поважні перекладачі сприймуть її, на жаль.
Мені би було цікаво на Лемківській або Бойківському- Гуцульскому говору
Цілком згоден з паном Михайлом!
Критика, як зауважив Читач, не просто хороша, а ґрунтовна та об’єктивна!
Також схиляюся до думки Читача про те, що поважні перекладачі візьмуть її до уваги: свого часу, коли Попченко працював над перекладом, я мав можливість спілкуватися з ним через електронну пошту і зрозумів, що Попченко засліплений гординею і сприймає лише ті думки та зауваження, які йому імпонують.