Про відомих

Не було щастя, так нещастя допомогло – Жан Анрі Дюнан

Іноді хочеться взяти та описати життя людини буквально однією фразою. Історії деяких героїв нашої книги можуть потрапити під заголовок «з грязі – в князі». Так буває, коли спочатку життя «не клеїлося», а потім дивним чином усе влаштувалося.

Подібні сюжети надихають та мотивують не втрачати надії на майбутнє. Як-не-як, хочеться вірити, що наші зусилля не марні, і попереду чекають зміни на краще. Проте трапляються й інші сценарії, коли спочатку – солодко, а потім – бридко. Саме таким було життя Анрі Дюнана, яке я описав би фразою «Не було щастя, так нещастя допомогло».

Ви, звичайно, знаєте, що символ «червоний хрест» (причому, у багатьох країнах) пов’язаний із медициною, лікуванням, наданням допомоги хворим та постраждалим. А людиною, яка «придумала» все те, що означає цей символ, якраз і був швейцарець Жан Анрі Дюнан.

Є красива і правдива історія про те, що, будучи очевидцем однієї з найбільш кровопролитних битв австро-італо-французької війни – битви при Сольферіно – Дюнан вирішив щось зробити, щоб надалі допомогти пораненим, постраждалим на полі бою.

Того дня, 24 червня 1859 р., на очах відомого нині швейцарця розігралася небувала драма, яка забрала близько сорока тисяч життів. Половину з них, однак, можна було б врятувати, надавши їм своєчасне та кваліфіковане лікування. Не будучи військовим, Дюнан спостерігав за ходом бою і навіть намагався організувати хоч якусь турботу про сотні поранених. Серед його помічників були переважно жінки та діти, які витягували постраждалих з окопів і з-під завалів, щоб потім надати їм посильну допомогу.

Чоловіків було мало – кілька священиків, мандрівників та журналістів. А лікарів можна було перерахувати буквально на пальцях однієї руки. Помічники Дюнана обладнали імпровізовані польові шпиталі або, точніше, перев’язувальні пункти, усюди, де можна було – в будинках простих мешканців, у церковних будівлях.

Багатьом вдалося в той день вижити завдяки турботі жалісливих добровольців, але кількість тих, хто загинув від поранень, була незрівнянно великою. Надивившись на покалічених бійців, потоки крові, купи людських останків, чуючи крики й стогін про допомогу, Дюнан не витримав і написав книгу – «Спогади про битву при Сольферіно». Книга стала бестселером, її прочитали як «прості смертні», так і правителі кількох країн. А через п’ять років, за підтримки глав півтора десятка держав у Женеві відбулася перша конференція Міжнародного комітету Червоного Хреста. Емблему було обрано з натяком на швейцарський прапор, де червоне поле змінили на біле, а хрест білого кольору зробили червоним. З того часу ця незалежна, політично нейтральна та існуюча на благодійні пожертвування організація надала допомогу сотням тисяч людей, які постраждали у військових конфліктах та від внутрішніх заворушень у різних країнах.

Співробітники цієї організації (серед них – понад 12 тисяч штатних працівників і близько 500 тисяч волонтерів у 181 країні світу) надають допомогу у найнебезпечніших місцях, ризикуючи своїм життям заради порятунку потерпілих. Недарма сам Анрі Дюнан був нагороджений в 1901 р. Нобелівською премією миру, а за ним «Червоний Хрест» отримав її тричі – у 1917, 1944 та 1963 роках.

Втім, цікаво й те, ким взагалі був Жан Анрі Дюнан і чому він опинився того злощасного дня на околицях італійського села Сольферіно?

8 травня 1828 р. у сім’ї женевського бізнесмена Жан-Жака Дюнана та його дружини Анни Антуанетти народився хлопчик, якого назвали Жан Анрі. З родичами йому пощастило: дід молодика свого часу був, як сьогодні кажуть, головним лікарем женевської лікарні та, за сумісництвом, градоначальником у сусідньому містечку. А дядько по матері, Даніель Колладон, був відомим фізиком. Проте найбільший вплив на долю юнака, звичайно ж, мали батьки. Будучи активними християнами, що належать до реформатської церкви, вони щотижня відвідували богослужіння, а й виявляли свою віру дуже практично.

Батько майбутнього засновника «Червоного Хреста» був членом міської ради Женеви, де служив радником з питань земельної власності, а також відповідав за сирітські притулки та турботу про виправлення правопорушників. Щодо матері, то вона невпинно опікувалася хворими і бідняками, приносячи їм ліки, їжу, одяг та втіху з Євангелія. У цій атмосфері Жан Анрі перейнявся як самою християнською вірою, так і бажанням у чомусь її виявляти. У вісімнадцять років він приєднується до Женевського товариства милосердя, займаючись проповіддю Євангелія у в’язницях та турботою про бідних. А потім, використовуючи неабиякий організаторський талант, він об’єднує своїх друзів та знайомих до Асоціації християнської молоді.

Наслідуючи свого лідера, десятки (а точніше, сотні) студентів починають регулярно зустрічатися для вивчення Біблії та застосування своєї віри в різних соціальних проєктах – організації дозвілля молоді, турботі про бідняків, допомоги страждаючим від хвороб.

Цікаво, що одночасно Дюнан знайомиться з Гаррієт Бічер Стоу, яка написала знамениту «Хатину дядька Тома». Знайомство з нею спонукало його боротися крім хвороб, злочинності й бідності ще і з рабством.

Єдиною «слабкою ланкою» у молодої людини було навчання. З ним все якось не ладналося: з коледжу Кальвіна Дюнана виключили за, м’яко скажемо, ахову успішність. Але й тут його життєва активність та організаторський талант з лишком перекрили невдачі на навчальному терені: після недовгих пошуків роботи він влаштувався дрібним службовцем в одне з відділень банку (швейцарського, між іншим!).

Завдяки старанності та відповідальності Дюнан регулярно отримував підвищення по службі, поки, нарешті, власники банку не вирішили відправити його за кордон як керуючого філією у північній Африці.

В Алжирі, який у ті часи був французькою колонією, молодий банкір пригледів хорошу ділянку землі розміром близько чотирьохсот гектарів і вирішив розпочати власну справу. Користуючись своїми зв’язками, а також даром початківця проєктів, він зібрав (точніше, позичив) суму близько 100 мільйонів швейцарських франків. Ці гроші були вкладені у своєрідну бізнес-імперію.

Дюнан припускав будувати заводи, освоювати видобуток з корисними копалинами й займатися землеробством на великих плантаціях. Його не зупинила навіть та обставина, що керівництво банку, дізнавшись про його амбітні плани, відсторонило його від роботи керівника. Здавалося б, все йде «як по маслу», якби не одне «але». В Африці, як відомо, сухо та спекотно, і без води – як без рук. Дюнан мав гроші на спорудження водопроводу, але місцева влада не дала йому дозволу на будівництво. Єдиною можливістю розв’язувати проблему була особиста аудієнція тодішнього правителя Франції – Наполеона ІІІ. Оскільки в цей час французи з італійцями боролися проти австрійців, то провідники держави перебували зі своїми арміями. Ось і вирушив Дюнан не в Париж, а в Сольферіно. А що було потім, ви знаєте! Додамо лише, що довгоочікувана зустріч із Наполеоном ІІІ так і не відбулася, внаслідок чого алжирський бізнес нашого героя прогорів остаточно та безповоротно.

Рано чи пізно, але за рахунками доводиться платити. А коли платити нема чим – ховатися від обурених кредиторів. Такою була доля Дюнана: прославлений своєю миротворчою діяльністю, турботою про людство та людяність, він у результаті виявився банкрутом. Від нього відвернулися колишні друзі, а сам він почував себе неймовірно самотнім, оскільки за всіма своїми справами так і не встиг створити сім’ї.

Обвинувачений у шахрайстві, Дюнан не припинив своєї суспільної діяльності, продовжуючи боротися то за права військовополонених, то проти работоргівлі, то за повернення євреїв до Палестини. «О, якби вони тільки знали, скільки мені доводиться трудитися, які муки, тривоги, хвилювання доводиться мені відчувати, якби вони знали, в якій безпросвітній потребі я живу… І ось призначений головою Постійного міжнародного комітету, створеного для підготовки Конвенції про долі військовополонених у всіх цивілізованих державах».

Зрештою, відійшовши від справ, Дюнан повертається до рідної Швейцарії. Мандруючи від села до села, він часто живе голодним, намагаючись, однак, стежити за собою і не скочуватися в безодню відчаю.

Кажуть, свій сюртук він підфарбовував чорнилом, приховуючи потертість, а сорочку відбілював за допомогою крейди. Останні вісімнадцять (!) років свого життя він проводить у невеликому містечку Хайден у притулку для бідняків. Саме тут його розшукав один невгамовний журналіст, щоби взяти інтерв’ю у несправедливо забутої знаменитості. Репортаж був надрукований у кількох європейських газетах і набув широкого резонансу. Незабаром після цього російська імператриця Олександра призначила Дюнану щорічну пенсію в чотири тисячі франків, а Нобелівський комітет – першу в історії премію миру, яку він поділив у 1901 разом із Фредеріком Пассі.

Через слабке здоров’я Дюнан не зміг приїхати на церемонію вручення Нобелівської премії й вирішив не витрачати на себе отримані від комітету гроші. Всю належну йому суму він заповідав благодійним організаціям Швеції та Норвегії, а також тому самому притулку, де він закінчив свій земний шлях. 30 жовтня 1910 Жан Анрі Дюнан перейшов у кращий світ, заспокоївшись від скоєних помилок і праць праведних. На його могилі поставили камінь із зображенням людини, яка схилила коліна і подає воду пораненому солдату.

Не було щастя, так нещастя допомогло – Жан Анрі Дюнан «Співпрацівники Творця» − це біографічний збірник життєписів знаменитих людей: вчених, композиторів, художників, педагогів, лікарів, державних діячів. Кожне з них − захоплююче свідоцтво того, як віра в Бога-Творця впливає на спосіб життя людини, допомагає її власникові усвідомити своє покликання, розвинути дані Богом здібності, принести багатьом людям користь, допомогу, радість і натхнення. Книга дає змогу побачити, як люди віри сформували вигляд так званого цивілізованого світу. По суті, практично все найкраще, чим ми володіємо сьогодні − від класичної музики і літератури, прогресивних суспільних законів, до інноваційних педагогічних технологій, передових методів лікування і повсюдно використовуваної електрики − є плодом діяльності талановитих людей, рухомих прагненням пізнати Творця. У певному сенсі всі вони схожі один на одного в своєму наслідуванні Творця: вчені та лікарі відкривають і використовують на благо людям встановлені Богом природні закони, поети і музиканти допомагають відчути красу створеного Богом всесвіту. Моральний приклад і гострота духовного пошуку відомих особистостей не залишать байдужими ні служителів церкви, ні парафіян, ні викладачів, ні батьків, що наставляють своїх дітей. Книга доступна дорослим і дітям, адресована студентам, викладачам, батькам, священнослужителям, а також всім, хто шукає приклад для себе або відповіді на хвилюючі питання віри, життя, творчості.

Придбати книгу можна тут: https://kniga.org.ua/product/22148/

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Олександр В'ялов

Закінчив фізичний факультет Харківського національного університету за спеціальністю «теоретична фізика», викладач фізики вищої категорії, вчитель-методист. Засновник приватної християнської школи «Початок мудрості» Автор книги «Вчені мужі Божі», “Співробітники Творця”.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button