Блог Михайла Назаренка

Між двома ярмами – Козацька доба Руси-України: Гетьманська Держава

Козацько-гетьманська доба стала вікопомною віхою в історії Руси-України, що за значимістю рівна двом князівським періодам. Але якою вона була для перекладацької справи Святого Письма на русько-українську мову? Чи зявились у цю пору якісь помітні українські переклади Біблії, які б мали таку вагу, як попередні пам’ятки докозацької епохи?
Як бачимо з хронології перекладацької справи в Русі-Україні  в XVI столітті більш активну участь у цій царині забирають речники західних та північно-західних українських земель: Галичини та Волині. Немаючи власної, саме української держави, вони продовжують невтомно працювати над збере- женням цієї самої державницької ідеї на всіх рівнях. Пізніше це посприяє відродженню її вже на стародавніх землях Київської держави. І поки вони ще ніби «сплять», але вже відчувається їхнє могутнє пробудження, що виллється у з’явленні Козацької Гетьманщини  та майбутніх відроджень Руси-України в  XX столітті. Й разом з тим закладений ґрунт дасть серйозний поштовх до перекладів Біблії на русько-українську мову виразників єдиного  нескореного народу, але вже із центральних і східних земель нашої страдницької Материзни. Великий внесок галицько-волинських перекладачів заклав добру  підвалину під подальші переклади Святого Письма на нашу літературно-розмовну живу мову.
А поки  спинимось на історично-мовному розвої часів козацької Гетьманської Держави, що проіснувала 116 років – від національно-визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (1648) до скаування її московською імператрицею Катериною ІІ (1764), торкнувшись тих історичних  передумов, які сприяли постанню української державности. Це було одночасно і славне, і трагічне минуле нашої Батьківщини. Читаючи ці гірко-драматичні й легендарні сторінки нашої минувшини, не впадаймо в розпач. Адже кожен народ у своїй історії має і драматичне, й радісне. Та й у наших величавих гімнах ми співаємо: «Боже Великий, Єдиний, Русь-Україну храни», і що «Ще не вмерла України ні слава, ні воля, ще нам браття-українці усміхнеться доля». Вірю в те, що в очах Господа Ісуса Христа важливий кожен народ, бо це підтверджено Святим Письмом. Тому то і наш народ є в задумах і турботах Божих, і Всевиш- ній береже його й берегтиме, тільки щоб він знав Його, бо горе народові, який не знає свого Творця. Для цього Господь дбав,  дбає, і дбатиме про Своє Слово, щоб дійшло воно до нас у нашій простій мові і кожен українець і українка пізнали Його особисто.

  • Читайте також

    Русь-Україна в Речі Посполитій. Литовсько-Руська держава. Дорогою до живої мови, або що собою являла українська мова XIV-XVI століть. Перекладацька справа у слов’янських народів   
    Перекладацька справа у слов’янських народів По смерті Юрія II , останнього з роду Романовичів Галицько-Волинська держава перестала існувати. Тільки-но польський король Казимир ІІІ Великий  почув…

     

Тож, продовжуючи наш екскурс у минуле, подивімося, які історичні умо- ви та події сприяли або спиняли розвій перекладацької справи в Русі-Україні. Тут ми торкнемося як загального історичного тла та стану української перекладацької справи, так, і зокрема перекладу Святого Письма.
Відносно затишне  XVI століття поволі відходило, і в релігійно-політичні палаци Європи й, зокрема, України почало стукатися XVII-те. Але у спадок від попереднього йому дістався вже не двополярний релігійний світ, що ділився на  православний – католицький, а вже розсмугована й строката релігійна палітра. Реформація зробила свій вагомий вплив на розвиток і духовного життя, і богословської думки. Ідеї Реформації розбурхали заспану бабцю-Європу і потягли за собою богословські спори і релігійні війни. З’явилася протестантська гілка християнства зі своїми доленосними і визначальними п’ятьма «Sola»: «Sola Scriptura» («Тільки одним Писанням»), «Sola gratia» («Тільки однією благодаттю»), «Sola fide» («Тільки однією вірою»), «Solus Christus» («Тільки Христос»), «Soli Deo gloria» («Тільки Богу слава»). Але слід відверто сказати, що «протестантська наука приходила в Україну в чужій польсько-німецькій формі й у дійсності приво- дила до спольщення, відступлення від своєї народности, не вважаючи, що про- тестантизм приніс із собою здорову ідею перекладу Святого Письма на живу на- родню мову задля успішнішого його поширення в масах. Реформаційним течіям не вдалося захитати православної церкви в Україні; вони навіть принесли посере- дню користь тим, що розворушили думку, збудили інтерес до догматичних спо- рів, познайомили з новими формами відстоювання своїх релігійних вірувань, но- вими способами й формами релігійної боротьби.»[1]
Реформаційний рух в Україні йшов «згори», від панів і в народі не міг знай- ти глибшого зрозуміння. Тому, коли католицька церква почала той рух у Поль- щі ліквідувати, він почав завмирати й на українських землях. Боротьба релігій- на, національна та політична між українцями та поляками, що незабаром вибух- ла з новою силою, загасила реформацію в нашому народі на довший час.[2]
Бачачи занепад своєї церкви, православні люди почали обмірковувати йо- го причини та вишукувати засоби для його усунення. Чуючи про подібні спроби в католицькій церкві, знаючи безсилля свого духівництва та маючи перед очима приклад протестантів, що заходами самого народу намагалися направити зане- пале християнство, міщани західних українських земель розпочали направу православної церкви власними силами.
При православних громадах Львова, Перемишля, Луцького , Берестя, Киє- ва та інших більших мість від стародавніх часів існували братства, напівдуховні цехові організації, що їхнім завданням була поміч церкві щодо її потреб, опіка над бідними, хворими старими, сиротами тощо. З протягом часу й ці братства підупали й їхня «діяльність» виявлялася хіба що в спільних «трапезах» з приво- ду храмових свят (празників), поминок померлих тощо. На цих «трапезах» бага- то їли й ще більше пили.
У XVI-му віці, шукаючи порятунку від православної віри, деякі свідоміші члени цих братств ставлять перед ними ширші завдання, ніж служення череву. «Братчики мали сходитися «не во пиянственний дім», і не для пиячення, а для релігійного й морального повчання; залагодивши біжучі справи, повинні були займатися читанням Святого Письма, або співанням духовних пісень та поваж- ними, збудовчими розмовами. Мали по силі помагати убогим, стежити за мо- ральністю пожиття своїх товаришів, упоминати їх за недобрі вчинки, за тяжчі провини замикати до дзвінниці, а в крайності й виключати з братства. Усе це – ідеї, котрих джерело й взірець треба , безсумнівно, шукати не деінде, як у сучас- них євангелицьких громадах. Звідти, очевидячки, йшли ті гадки про потребу контролі братської громади не тільки над громадянами, але й над духівництвом, і навіть над самими владиками, що знаходимо в тих же братських статутах: «довідавшись про кого-небудь у своїм місті, чи поза містом, чи зі світських, чи з духовних, що він живе не по закону, братчики мають  упоминати його словом або письмом; коли ж покаже себе неслухняним, – оповіщати про нього єписко- пові. Коли б побачили в корчмі п’яного священника, або коли б доведено було на священника, що він ворожбит, або дає гроші в лихву, або що він звінчав ухо- плену дівчину, або що він двоєженець або розпусник, такого свідками обжалу- вати перед єпископом, щоб він його судив за законами святих отців. Коли би й єпископства противитися законам правди, і правив церквою не за апостольсь- кими канонами, то й єпископові  противитися, як ворогові правди.»[3]
На зібранні під час «трапез» гроші братчики влаштовували притулки й шпиталі для слабих, старих і хворих, будували школи, закладали друкарні тощо.
У громадах починається нове життя , віє духом відродження. Заряди братств не обмежуються  одним лише культурним рухом, але намагаються під- нести за статутом і духовно-моральний стан членів церкви, спиняют п’янство, неморальність, вилучають непоправних. Від духівництва вимагають живої про- повіді, пояснення Слова Божого, застосовання його до життя священників і дияконів церкви.
Це все провадило до однієї мети – поправи духовного й морального життя й почало робити своє спасенне діло;  діяльність братств почала приносити добрі овочі.  Ця народна реформація православної церкви, можливо, розгорнулась би ширше й мала би далеко значніші наслідки, коли б на перешкоді не стали нові події.

Другою важливою після європейської Реформації подією для нашої Батьківщини стала Унія. [4] Що, хто і як стали причинками цього релігійного поєднання двох відгалужень в традиційних церквах? Річ у тім, що перед тим, як Унія зявилася в українських землях, в римо-католицькій церкві також відбулися зміни. «Реформаційний рух підштовхнув наміри католицької церкви здійснити реформацію у самій собі і нейтралізувати таким чином впливи єрети- чного протестантизму у всіх його різновидах. З цією метою необхідно було кон- солідувати рішуче налаштованих адептів католицизму, підпорядкувати їхню ді- яльність єдиній меті. Католицька церква мусила дисциплінувати клір, відверну- ти папство від надто світської політичної поведінки, створити нові інструменти боротьби за зміцнення католицизму, зблизитись із католицькими монархами, протиставити «єретичній» реформації свою власну, католицьку. Усі ці кроки по- чали здійснюватися з 40-х років XVI ст., коли було створено новий орден – єзу- їтів, введено інквізицію і сувору книжкову цензуру і, нарешті, проведено Три- дентський собор, що заклав підвалини Контрреформації в Західній Європі.»[5] Тож, католицька контрреформація не оминула й нашої землі. Як вона прояви- лася на українському грунті?  «Православні єпископи та священники мали ба- жання жити так само вільно й незалежно, як жило римо-католицьке духівниц- тво. Але польські біскупи, ксьондзи й самий польський уряд відмовляли їм цьо- го права, витикаючи їм, що вони «схизматики», (відколоті від римської церкви), погорджували ними та їх нехтували, висміювали та утискували.

З другого боку, православне громадянство вимагало від тих же єпископів і священників зразкового чистого життя та корисної духовної  та суспільної дія- льности. Неморальних чи ледачих духівників українці докоряли, а часом і з по- сад усували. Бо треба знати, що не тільки священники, але й єпископи в Україні призначалися їхньою духовною владою на певні посади тільки рісля вибору со- бором чи з’їздом духовних і світських людей. Протягом часу це право вибору єпископів привласнила собі польська духовна, і навіть світська влада: король почав призначати єпископів. Але поволі братства почали виявляти бажання допоминатися щодо совїх прав вибору духівництва, а також права їх контролю- вати. Коли деякі з єпископів, незадоволені цими новими для них порядками, звернулися зі скаргами на братства до східних патріярхів (особливо, до царго- родського), ті стали по боці братств, за якими признали права не залежности від місцевих епископів та право підлеглости безпосередньо патріярхові (так звана ставропігія).
Таким чином, православні владики опинилися в скрутному становищі: во- ни примушені були або скоритися перед народом, іти разом із ним у процесі ду- ховного й церковного відродження й розвою, або шукати іншого виходу.
На цей вихід їм показала польська влада: вона дала зрозуміти, що право-славні єпископи раптом опиняться в кращому положенні, якщо віддадуться під зверхність і владу римського папи. Признавши його за голову православної, єпископи і священники позбудуться й переслідувань римо-католиків і залежно- сти й утиску з боку православних братств.
Натурально, вказуючи на цей вихід, польська влада мала на увазі не саме покращення долі православної церкви або її духівництва: її метою було тільки покатоличення церкви й спольщення народу.
Православні єпископи вхопилися за цю ідею «унії», цебто сполучення в одну спільну організацію православної й римо-католицької церкви під зверхніс-  тю папи.
Сама ця ідея не була нова. За часів українського короля Данила (1238-1264), коли Україна була в нерівній боротьбі проти татаро-монголів, папа Інокентій IV запропонував українцям унію з римською церквою. Як нагороду за це Рим обі- цяв українцям поміч проти татарів і королівську гідність Данилові. Великий князь Данило був 1253 року в Дрогочині-Поліському коронований на короля, і унія була схвалена. Папа оголосив серед королівств західної Европи хрестонос- ний похід проти татарів з метою допомогти новому королеві. Але західні воло- дарі повели справу пиняво, помочі королеві Данилові не подали, й унія згодом автоматично впала. Друга спроба унії була піднесена за побуту України під оку- пацією Литви. 1439 року в італійському місці Фльоренції була підписана унія поміж римо-католицькою та греко-православною церквами. Царгородові та всій грецькій імперії тоді загрожувала загладь від турків, і папа Євген IV за ціну унії обіцяв піднести всю Европу на боротьбу проти турків. З цієї унії теж нічого не вийшло й в Україні її не признали, хоч митрополит київський Ісидор до неї був пристав. Були ще й інші спроби впровадити унію, але й вони не мали поваж- ніших наслідків і успіху.
Тепер оце надійшов час ще однієї спроби щодо унії. Львіський український єпископ Гедеон Балабан посварився з місцевим православним братством. Гор- довитий шляхтич Балабан відмовився коритися «хлопам простим, кожом’якам і сідельникам» Патріярхи Йояким антиохійський і Єремія царгородський – по черзі, один за одним, прибули в Україну й у цій сварці стали необережно, але рішуче по боці братства. Ображений цим Балабан змовився з іншими достой- никами церкви й підбив їх на унію з Римом. Це були єпископи : луцький – Кирило Терлецький, холмський – Денис Зборівський, турівський – Леонтій Пельчицький, володимиро-волинський Іпатій Потій і (найважливіший) сам митрополит київський Михайло Рогоза. Змову свою піддатися Римові, вони відбули потайки. Нишком же двоє з них, Потій і Терлецький, при допомозі польської влади виїхали до Риму й там 23 грудня  1595 року підписали притуплення української православної церкви  до унії з Римом.
Чутки про цю подію швидко поширилися в Україні та Білорусі, і вся православна людність повстала одностайно проти унії. Тоді єпископи – львівський Балабан і черемиський – Копистенський, що теж в межі часі були приступили до унії, відцуралися її. Незважаючи на це, польська влада скликала собор у Бересті року 1596, і він унію схвалив, а король її затвердив.
Поляки почали відіймати церкви і церковне майно від православних і від- давати все уніятам. Православні під проводом  могутнього князя Костянтина Острозького та інших князів, панів та єпископів, що лишилися при православ’ї, розпочали боротьбу проти уніатів за допомогою книжок, відозв, а потім і зброї. Сам князь Острозький був раніш прихильником унії. Але коли єпископи пере- провадили її потайки від нього, з ним не порадившись, князь розпочав війну проти неї. Незабаром до ворогів унії пристало козацтво України. Це зупинило поширення унійного руху. Згодом єпископи Галичини знов пристали до унії; але більшість населення України й Білорусії  залишилась при православній церкві.
Союзниками православних у цій боротьбі проти Риму стали протестанти Польщі. Вони теж були переслідувані католиками й тому православним співчу- вали й їх підтримували. Один час православні навіть плянували певну злуку чи формальний союз задля спільної боротьби проти католиків, але ці пляни до якогось виразного кінця доведені не були. Проте в сенаті, в соймі та літератур- ній обороні від католицтва протестанти Польщі ввесь час були спільниками православних.
Найсильнішим оборонцем православ’я сталось українське козацтво. Воно захистило від зазіхань католиків і не дало на поталу  їм Києво-Печерську Лавру  та інші більші і славні монастирі  й церкви. Коли з протягом часу православні  єпископи або повмирали або переходили на унію, а то й на римо-католицтво, й православні лишилися без єпископів, гетьман України Петро Сагайдачний спровадив до Києва патріярха Єрусалимського Теофана, а той 1620 року під охороною козацького війська  висвятив для України митрополита Йова Борець- кого та ще п’ять єпископів, що були за українським звичаєм, вибрані духівницт- вом і громадянством.
Під опікою та охороною того ж козацтва розпочався в усій Україні, а особ- ливо в Києві пожвавлений рух , не тільки церковний, але й культурно-освітній. Київське братство при Братському Богоявленському манастирі на Подолі зросло й зміцнювалося; заснована при ньому вища школа (пізніша Академія) сталася розсадником освіти не тільки на всю Україну, але й на Білорусь, а згодом і для Московщини. У Києві почали купчитися діячи й учені з усієї України, не тільки зо східньої, з-над Дніпра, але й з західньої, з-над Буга й Дністра: Єлисей Плетене- цький, Захарій Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Йов Борецький, Памва Беринда та інші духовні вчені були родом з Галичини. Гетьман Пет- ро Сагайдачний, сам родом із Самбора в Галичині, особливо дбав про притяг- нення до столиці наукових сил західньо-українських.
Ці вчені, Академія в Києві, вищі школи в Острозі, Чернігові, Переяславі то- що, гарні друкарні по тих місцях, середні та нижчі школи по всій Україні – міцно сприяли піднесенню освіти в нашій Батьківщині та тримали її на високому рівні культури тодішніх західньо-європейських держав.  Українська літерату- ра, відроджена у XVI віці, продовжувала розвиватися й у XVII-му.
Не тільки духівництво, князі, дідичи й козацька старшина були освічені, але звичайне козацтво, селяни й навіть їхні жінки й діти були письменні. Про це тоді ж свідкували чужоземці, як наприклад, архідиякон з Сирії Павло Алепсь- кий. Він 1653 року переїздив разом з патріярхом Макарієм через Україну й у своєму описі подорожі відзначив, що всі українці «за невеликим винятком гра- мотні та вчені, кохаються в науках та законах; вони гарні знавці риторики, логі- ки та всякої філософії. У них там розглядають усякі поважні питання, що пот- ребують досліду… Починаючи з Рашкова, по всій козацькій землі дивне та гар- не явище спостерігали ми: всі вони… навіть більшість їхніх жінок та дочок умі- ють читати та знають порядок служб церковних та церковні співи; священники навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях… А дітей у них більше, ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти…»[6]
При такому стані освіти українського населення католики й уніяти не мог- ли мати успіху в боротьбі проти православних. Не вважаючи на те, що польська влада вживала всіх заходів,  аби ту боротьбу виграти, унія зустрілася з рішучим опором православних. Король, уряд і всі польські пани силою влади примушували їх піддатися унії: відбирали або замикали церкви, арештовували та кидали до в’язниці непокірливих, карали всіма засобами аж до кари смерти включно – ніщо не помагало. Православні вперто стояли при своїй релігії. Академія, школи, манастирі, вчені, друкарні – всі одностайно працювали проти унії, поширю- ючи книжки та брошури полемічного характеру та усвідомлюючи населення.
Нарешті козацтво почало підносити повстання проти Польщі, оголошуючи безоглядну війну проти панів, жидів і католицької церкви. Полилися криваві рі- ки. Війна спинила поширення унії остаточно й вона відступила перед загальним опором. У кривавій поводі було втоплено не тільки унію, але слабі й нерозвине- ні ще громади протестантів. Українська реформація була спинена й навіть на який час зовсім усунена з українського обрію.»[7]
Тут слід сказати, що національно-визвольні повстання кінця XVI – початку XVII століття  та війна 1648-1654 років і Руїна, що настала по них, на тривалий час спинили процес перекладацької справи. Лише на певен час в добу Петра Могили були зроблені спроби поновити переклад Святого Писання на українську мову. Але зі смертю митрополита ці зусилля згасли. Проте у цей час найбільш розквітла полемічна-богословська література та якісно розвинулася художньо-публіцистична. Серед народу ширилися проповідні православні й лі- тературні твори, що були писані найбільш доступною простою мовою, яку доб- ре розуміли звичайні люди по селах та містах. В цей час свій талант богословів і красних письменників явили такі світочі українського релігійно-культурного руху як-от: Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Йоаникий Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський,  Іван Величковський та багато інших.
XVII століття продовжило також розвивати і такий літературний жанр, як літописання. Варто тільки нагадати такі відомі літописні твори:  Густинський літопис, Літопис Крехівського монастиря, Хроніка з літописців стародавніх Феодосія Софоновича; козацькі літописи – Літопис Самовидця, Літопис Григорія Грабянки, Літопис Самійла Величка й чимало інших. Вся їхня мова була вже далеко не та, якою в основному перекладали Святе Письмо. Часто в цих творах народна мова не просто подекуди перемішувалася зі староукраїнською церковнославящиною, а забирала чималі частини творів і буяла в них. Все українське життя першої половини XVII століття точилося не в спокійній атмосфері. Русь-Україну не покидали козацько-селянські повстання проти католицької Польщі й війни з османською Туреччиною та її союзником,  кримськими татарами, які хотіли за рахунок українського народу зміцнити своє становище та свій вплив на політику Речі Посполитої, до складу якої входила тоді Русь-Україна. Після смерти українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного 1622 року наш народ на певний час знов опинився без державного  проводу української аристократії. Щоб сказати зовсім не було тої сили, яка обстоювала б інтереси українського народу – не можна. Вже на той час на півдні нашої землі за Дніпровськими порогами жило своїм демократичним життя Запоріжжя, або перша демократична республіка – Запорізька Січ. Саме тут у вільний спосіб прості вільні люди – козаки – вибирали собі козацьких ватажків, які очолювали їх та обстоювали інтереси українського люду. Проте і такій демократичній організації на початку її існування бракувало державницького погляду і проводу. Той період часу, коли його очолював талановитий політик і дипломат, війський, поціновувач культури й освіти Петро Сагайдачний був дуже замалий. Але й сам Сагайдачний розумів Запоріжжя й Україну лише як складову частину Речі Посполитої та дбав про добрі взаємини з Польщею. «Він здобув довір’я уряду тим, що не допускав козаччини до занадто гострих висту- пів проти шляхти; він погоджувався також на різні другорядні поступки, але зате твердо обороняв самостійність Запорізького війська. Передовсім не дозво- ляв зменшити число війска і завести реєстр. Головним же своїм завданням уважав боротьбу проти татар і турків. За свого гетьманства Петро  Сагайдачний перетворив козацтво на окремий стан, що зайняв важливе місце серед населення.» [8]
Та однак така ситуація не могла так довго тривати. Постійній наступ католицтва на православних українців та козацькі повстання проти Польщі нарешті висунули із середовища української шляхти довгоочікуваного ватажка, україн- ського Мойсея – Богдана Хмельницького, який очолив українську національно-визвольну революцію проти католицької Польщі і «що визволив Україну з «єгипетської неволі лядською» [9]. Це призвело до затяжної й виснажливої кри- вавої війни з Річчю Посполитою, в якій терези схилялися то на бік українців, то знов брала гору Польща. Проте «війна 1648-1653 року проти Польщі зробила Україну незалежною від польської влади, від панів, ксьондзів, уніатів і жидів. Проте для дальшого існування й боротьби Українська держава потребувала допомоги когось із сусідів – татарів, турків, молдаванів, мадярів або москалів, аби не опинитись знов у польській неволі.
У цьому виборі майбутнього союзника справа релігійна відіграла рішаючу ролю. Москалі були православної віри, тому українці, спроневірені вже щодо католицтва, воліли їх, аніж когось іншого, мати за союзника.
На початку січня 1654 року в місті Переяславі (на Полтавщині) було стверджено державний союз між Україною й Московщиною. Обидві держави злучалися в одну (подібно домінії Великобританії) державу під особою царя. Але Україна заховувала свою майже повну незалежність: вона мала свій власний уряд з виборним гетьманом і призначуваним ним міністрами (генеральними старшинами), мала своє військо, скарбницю, дипломатичні зносини з закордо- ном, суди, школи, міське самоврядування на німецький зразок (магдебурзьке право) та незалежну церкву.
Але цей союз між двома державами не був довговічний. Перші непорозу- міння між ними почалися власне на церковно-релігійному  тлі: митрополит Київський Сильвестер Косів і підвладні йому єпископи та все нижче духівництво – відмовилися піддатися й московському цареві й московському патріярхові.
Справа в тому, що українське духівництво вже тоді найкраще знало Москву та її владу. На все московське дивилося українське духівництво як на щось некультурне й варварське. Тому воно жахалося й цуралося навіть думки про залежність від Москви.
Це упередження проти Москви в українському духівництві ще збільшилося, коли воно побачило, що Москва й не думає дотримувати переяславської умо- ви, а почала з першого дня обмежувати вільність і незалежність України. Якийсь час митрополити київські опиралися зазіханням Москви на українську церкву. Особливо енергійним щодо цього був митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський, вірний співробітник  гетьмана Петра Дорошенка. Коли ж Йосип за часів гетьмана Самойловича помер, гетьман подбав про вибір за митрополита потульного[10] та прихильного  Москві князя Гедеона Святополка-Четвертинсь- кого. Цей 1685 року признав зверхність московського патріарха.
Від того часу українська православна церква почала обертатися на покірливу служку московського уряду.»[11]
Без розуміння певних відмінних чинників важко буде зрозуміти, чому ж шлях перекладу для Святого Письма на русько-українську мову був таким тернистим. Це стосується як Божого Слова, так і самого явища як Русь-Україна. В пропонованому розділі я розглядаю ті фактори, що волею певних  історичних обставин і людей відіграли свою роль, а пізніше породили  великий ліс тих перепон, з якими зіткнулась Русь-Україна у своєму співжитті із сусіднім народом в одній імперії, відбились на долі тодішніх поколінь русько-української нації й наклали свій відбиток на психологію сучасних русів-українців. [12] Насамперед, це три головні розбіжності між русами-українцями та московським угро-фіно-татарським народом: релігійно-культурна, ментальна та мовна.  На цих трьох моментах і спинемо нашу увагу.  Значною мірою, особливо дві останні взаємопов’язані.Саме ці відмінності й мали фатальні для України наслідки.
«Розгляньмо ж тепер, що з себе уявляла Московщина та її так звана православна церква? Що знайшли в ній українці, коли пішли до неї шукати того ідеа- ла християнства, якого не дала їм римо-католицтво та греко-католицька унія?
Московська держава утворилась на північ від теперішньої України та на схід від Білорусії протягом XІІ-XV віків[13] із окремих  князівств, що спочатку однієї центральної влади не мали. Їхнє населення складалося з мішанини місцевих фіно-монгольських племен[14] і народців – Чудь, Меря, Вєсь, Мурома, Водь тощо з слов’янськими колоністами з Новгороду, Білорусі та України (отже з властивої Руси). У XV віці Москва[15] підбила під себеНовгород і Псков і утворила одне велике князівство.
Фіно-монголи трималися примітивної поганської релігії, приносячи жерт- ви бовванам під проводом жерців-шаманів. Словянські колоністи принесли й накинули їм християнську релігію, мову й зародки культури. Але дикі мешканці лісів затримали ввесь уклад стародавнього темного поганського життя, всі забо- бонни його й правдивого християнства так і не пізнали.
У XІІІ віці вищезгадані князівства, не об’єднанні тоді ще в Московську дер- жаву, підпали разом зі східньою Україною під владу татаро-монголів. Але в той час, як східня Україна через неповних сто років звільнилась від татарської неволі, злучившись із Литвою, Московщина залишилась під дикими монголами впродовж  аж 250 років. Це мало для неї дуже тяжкі наслідки: неволя розірвала всі зв’язки з Україною, а через неї й з культурою та з тим християнством Заходу, що хоч і було номінальним, та все таки стояло вище від азійського поганства. Остаточне відірвання сталось 1299 року, коли у Володимирі-Суздальському була утворена незалежна від Києва митрополія.
Відтята від культурніших країн, «залишена віч-на-віч з пів дикими монго- лами, Московщина замкнулась у собі, закостеніла у своєму розвитку й запозичи- ла від своїх татарських сусідів багато негативних рис: жорстокість звичаїв, замк- неність жінки, азіятське хитрування»[16]  тощо. Усе це мало вплив і на православ- ну церкву в Московщині. Єдиним джерелом надхнення цієї церкви залишилась Візантія з її мертвим обрядовим  «християнством». Зовнішній блиск храмів, шати (ризи), свічки, ікони, кадила, урочисті й пишні, але бездушні служби, не- зрозуміла церковнослов’янська мова, відсутність шкіл і літератури – все це тримало московське населення в темряві та здичавінні.
Усі ті рухи та течії, що в віках XVІ-XVІІ струшували та збуджували церков- не життя українців, цілком були незнанні московським людям. Відтяте від усь- ого культурного світу, життя московської церкви набуло характерних, замкну- тих у собі форм, непорушних і скам’янілих.
Як ми бачили вище, християнство Візантії вже давно відірвалось від Хри- стової виноградини та було в повній залежності від світської влади. Тому й хри- стиянство  московське було вже значно гіршим від українського. Бо в Україні були ще, принаймні, освічені священники та єпископи, були письменники, літе- ратура, були й школи, навіть вищі (Києво-Могилянська та Острозька);  у мана- стирях  при школах були гарні друкарні; до України разом з латинством і унією впливала досить  багата польська, німецька та латинська література; сини укра-їнської старшини та магнатів бували на студіях не тільки в Києві, Острозі та в Кракові, але діставались навіть і до Праги. Падуї та Фльоренції та до паризької Сорбони. Якщо в Україні не було правдивого християнства, то була освіта, а це зберігало українців від здичавіння. Зрештою, найголовніше, в Україні вже 1581 року були тисячі друкованих примірників Біблії з острозької друкарні, у той час, як у Польщі тільки три особи мали Біблію – король, примас-архиєпископ гнєзнезький і магнат Микола Остроріг,[17] а в Московщині перша Біблія була надрукована тільки за вісімдесят два роки після української (1663 р.). Тільки того ж 1663 року в Москві при Чудовому манастирі з’являється перша справжня школа. Духівництво і ченці були не тільки одинокими письменниками, але й одинокими читачами.[18] Але й вони були напівграмотні; переписуючи Святе Письмо та богослужебні книги, вони вносили силу помилок.» (Левко Жабко-Потапович)
На жаль, до Московської держави не долинув подув Реформації, хоча б своїм легким подихом, бодай таким, як в Україні. Можливо, їй вдалося б уник-нути того, про що говорять історики: «…в Московській Русі реформаційні ідеі не мали ніякого впливу, і тому тут не появилося аж до XVII в. жадних перекла- дів Святого Письма. «Это отчасти объясняется – пише анонімний автор  дуже цінної статті в Энциклопедический Словарь Брокгауза – большим знакомств- вом со старославянским языком, но главным образом с отсутствием тех умст- венных и религиозных запросов, которые волновали Русь Юго-Западную, и вообще низким уровнем просвещения». Як свідчить князь Курбський, москов- ські вчителі народа – світські та духовні – відговорювали молодь, що бажала «навикнути Святого Писания» , не читати його, бо « и он  сица книгах зашелся, и он сица в ересь впал», а тому тут було не до реформаційних ідей. Правда, в Ро- сії звичайно підправляли текст, щоби він став приступнішим для ширшого гро- мадянства, але «славянскому тексту Библии готовы были придать непогреши- мость и неподвижность католической Вульгаты; под влиянием тех же католи- ческих  воззрений почитали опасным дозволять каждому без различия читать Священное Писание и делали попытки запретить народу домашнее чтение Биб- лии, полагая достаточным слышать чтение Евангелия в церкви».  Звичайно, впливала до певної міри на цю відсутність давніх російських перекладів Святого Письма певна близькість мов церковно-слов’янської та російської: “Русский язык литературный, пише Ягіч – и до сих пор изо всех славянских  наречий по количеству одинаковых слов самый близкий церковнославянскому: многовеко- вое господство последнего нигде не привилось так сильно, нигде не пустило столь глубокие корни в языке народа и литературы, как в России». Цю близкість російської мови до мови церковнослов’янської підмітили були ще перші друкарі, Іван Хведорів та Петро Мстиславець, що відговорили Григорія Ходкевича друкувати Учительну Євангелію «простою мовою», і видрукували її в 1569 році церковно слов’янською, бо ця остання ніби «каждому не єсть  закрыта и к выразумению не трудна.» [19]
«Єпископи в Московщині були державними урядовцями. Коло них був ве- ликий штат служби: скарбник, дяк, два секретарі, шість писарів, діловод, гос- подар, оконом, ключник, сторож святих дарів, стільник (доглядач за їжею на столах), духівник з дияконом, сторожі, слуги, дзвонарі – усього поверх сотки людей. Крім них кільканадцять жінок, обов’язки яких були неясні.[20] У самій Москві «біля брам Кремля п’яні попи сварись між собою й лаялись паскудними словами або бились навкулачки. Вони бігали по вулиці,безчестили дівчат, валя- лись попід столами шинків, або брали участь у бандах злодіїв і розбійників. На другий день після брудних оргій вони служили «обідню» напівп’яні й вимовля- ли сороміцькі слова перед олтарем. [21] Більшість священників були бідні, що примушені були торгувати горілкою або займатися ще більш підозріливими справами.[22]  Праведність і побожність московських православних християн висловлювалась у тому, що вони «постили», одягались у довжелезне вбрання, носили бороди («як святі отці й як сам Христос»), вішали на стінах десятки й сотки образків (ікон), їздили й ходили до манастирів. Чимало манастирів над- звичайно росло; їх було сотки, а в них сотки «святих» мощів. Ці мощі привозили хитрі греки й продавали за великі гроші. Цар Олексій Михайлович (1629-76), наприклад, дістав із Греції голову святого Івана Золотовустого й платив за неї афонським ченцям 500 рублів щорічно. Коли наступники царя зменшили цю ціну, незадоволені ченці відомстили в той спосіб, що оголосили тую голову не-правдивою, бо вона належала не до Золотовустого.
«Побожність» виявлялась і вдовжелезних службах Божих, які розтягались на кілька, а то й на кільканадцять годин. Щоб бодай трохи скоротити їх, приду- мали такий дотепний спосіб: піп читав похапцем своє, диякон у той же самий час нашвидко відчитував свої тексти, паламар справляв свої обов’язки водно- час, а хор співав положені йому пісні,  дзвонар дзвонив. І кожен одного не слу- хав, а кожен робив своє. А водночас по церкві бігали діти, кричали, плакали; зборщики колекти дзвонили грошима, збираючи їх; біснуваті та хворі (так звані «клікуші») верещали на цілий храм, жебраки просили й сварилися, «юродиві» дзвонили ланцюгами, співали й молилися наголос; а православні християни обговорювали свої справи, лаялались, торгувались, сміялися й часто билися.»[23]
Найученіші люди Росії того часу, священники – ледве вміли читати по складах, часто не знали, скільки було євангелістів або апостолів. Архиєпископ новгородський Геннадій так свідчив про кандидатів на священників: «Приве- дуть до мене мужика, аби я його на попа висвятив. Я наказую йому читати Апос- тола (Дії Апостольські), а він розпочати не вміє; наказую дати йому Псал тиря, а він і його ледве варнякає. Я відмовляюсь (висвятити його), а люди до мене зо скаргою: «Пане, кажуть, земля вже така; не можна знайти,  що потрапили би читати»[24] Зате ті священники заводили між собою «вчені» дискусії на такі важ- ливі теми: як треба ходити з процесією – за сонцем (посолонь), чи проти сонця? Хреститися двома чи трьома пальцями? Говорити й співати «алилуя» двічі чи тричі? Писати Ісус чи Іисус? Скільки свічок треба запалювати при свяченні ко- лива?[25] Чи можна ховати мерців по заході сонця? Чи можна брити вуса та боро- ду? А вже «верхом» їхніх «дискусій» було рішення й розв’язання таких «поваж- них» питань: скількома цвяхами було прибито Христа на хресті? На якому дереві повісився Юда – на вербі чи на осиці й такі подібні інші.[26]
«Коли цар Іван Лютий, що мав себе за дуже вчену людину, побажав якось дізнатися дещо про лютеранську релігію, він просив одного німецького пастора описати йому…німецьку Богослужбу: як ввіходять до церкви попи? Як одяга- ються в ризи (церковні шати)? Як дзвонять у дзвони, чи кожного дня однаково , чи тільки у великі свята. Нічого більш важливого цей цар і спитати не здолів.»
«Зрозуміло, що при такій загальній темряві церковна віра в Московщині обернулась у звичайне ідолослуження. Уся релігія в них складалася з обрядів та ікон. Ніхто не міг би вияснити, в що він вірує. Коли один подорожуючий чужо- земець спитав у бояр, чому селяни в Московщині не знають ні «Отченаш» ні «Богородиці», то йому відповіли: це занадто висока наука, що годиться тільки царям і патріярхові, а не простим мужикам.»
Коли такою була «церква» та її «пастирі», то не диво, що й «вівці» були ще гірші. Люди жили в п’янстві, в розпусті. Розпуста була загальною, від палацу царя до хати селянина. Спільні для всіх чоловіків і жінок лазні («бані») були не тільки по селах, але й у самій Москві. На жінку дивилися, як на посудину сатани, брудну гидку. Жили невінчані («вакруґ ракітова куста вєнчалісь»), мали по декілька жінок, немовлят душили. Стародавнє фіно-монгольське й слов’янське поганство не вмирало. Просто з церкви йшли до лісу, де за посередництвом жреців-шаманів приносили криваві жертви богам, а приносячи додому жир і кров жертов, мастили ними губи християнських святих на іконах. Ворожбит- ство,з нахарство й гадання були загальним явищем. Спеціяльно плекався стародавній звичай «снахачества» –  подружнє співжиття тестя зо «снохою» (невісткою). [27]
Панування татар над росіянами принесло кнута« (батога), якого вони перед тим не знали. «Це вони і висловили у своїй мудрості: «Кнут не мука, а плєть наука», «Палка нєма, а даст ума», «Нєт таво спарєє, што кулаком па шєє», «За бітава двух нєбітих дают» і т. п.»[28] Злочинців таврували розпеченим залізом, обтинали їм вуха, виривали ніздрі, відтинали пальці, руки, ноги, виколювали очі. Під час війни полонених зацьковували собаками, душили їх поміж колодами, випалювали їм очі; дітей саджали на палі або підіймли на списи.[29]
Не диво, що часом ті «вівці»  бунтувалися, кидалися на вулицях на своїх «пастирів» і били їх, кидали їх до болота, до води, обдирали їх, виривали їм волосся («гриву») або бороди. Царі й князі любили задля забави випускати псів на попів і сміялися до сліз, коли собаки розшматовували бідного попа.
Проте помилковим було думати, що всі росіяни (москалі) були такі. Як і серед усякого іншого народу, так і серед них були душі, що шукали правди, живого Бога та спасіння для своїх душ. Це було причиною з’явлення «єретиків», серед яких були часто правдиві діти  Божі. Історія зберегла ім’я такого «єретика» з найраніших часів: це Феодосій Касой, що мужньо виступав проти тодішнього поганства і проголошував: «Москвини називають себе християнами, а в дійснос- ті вони – ідолослужителі.»[30] Про  єресь «жидовствующих» ми вже згадували. Ця «секта» була спалена вогнем і заллята кров’ю мучеників. За часів князя Дмітрія Данскова зявилась «єресь» так званих «стрігольніків». Її започаткував колишній диякон Карпо у Пскові. Стрігольніки провадили правдиве християнське життя та добре знали Святе Писання . Карпа та його двої учнів утопили 1375 року в Новгороді. Їхніх однодумців попалили, порізали та повидушували.
Вище московське духівництво не мало часу займатися реформами право- славної церкви, бо було зайняте поширенням і зміцненням своєї влади, що незабаром опинилася в боротьбі з владою князів, а потім царів московських.
Ось як прийшло до цієї боротьби.
Року 1453 турки здобули Царгород, і вся Греція-Візантія опинилася в неволі мохамедданській. Найвищий достойник православної церкви, патріярх царго- родський, став звичайним невільником султана турецького й мусів виконувати розпорядження його та його міністрів. Авторитет цього патріярха впав, а зв’я- зок його з церквами українською, московською та іншими розірвався. Царго- род, що називав себе «другим Римом», стратив свій вплив на православні церк- ви всього світу.
Тоді московське духівництво почало поширювати думку, що одинокою православною столицею всього світу є Москва,  бож столиці інших православ- них держав опинились або під мохамедданською (Царгород, Софія, Београд) або під католицькою (Львів, Київ) владою. Отже, тільки одна Москва є нату- ральною спадкоємицею влади й духовної першости Царгороду, цебто Москва є «третім Римом» , що перебирає на себе представництво всіх підневільних право- славних держав та духовну й політичну опіку над їхніми народами й інтересами.
Московський великий князь Іван III-ій (1462-1505) цю концепцію «третього Риму» остаточно прийняв і за Москвою затвердив. Він одружився з родичкою останнього Візантійського імператора Палеолога – Софією та за державного
герба Московського князівства взяв візантійського двоголового орла. Він же почав вживати парадове вбрання, подібне до одежі візантійських імператорів, що знову наслідувала пишні шати православних єпископів.
Якщо пригадаємо собі, що імператори візантійські були повновладними керівниками грецької православної церкви, то легко можна зрозуміти, чому й сам ІванIІI і всі його наступники почали дивитися на себе, як на зверхників пра- вославної церкви на Московщині. Митрополити згодом спротивилися цій  тенденції князів, але той опір надійшов занадто пізно: князі скуштували цієї влади «цезаропапізму» й не побажали її з своїх рук випускати.Тоді почалася бо- ротьба за цю владу між князями й митрополитами.
За внука Івана IІI, князя Івана IV (1533-1584), названого пізніше Лютим (Грозним), ця боротьба вибухнула остаточно. Аби в ній зміцніти себе, Іван Лю- тий прийняв титул «царя», що походить від слова «цезар» (або «цісар» чи «ке- сар», за іншими вимовами). За його царювання Москва рішуче пішла по імпе- ріялістичному шляху, що на нього зійшла ще за його попередників: підбила решту дооколишніх незалежних князівств і республік – Твєрь, Новгород, Псков, татарські держави – Казанську й Астраханську та вступила до степів азійських, забираючи Сибір.
Приймаючи на себе назву Русь, що колись відносилась до стародавніх укра- їнських і білоруських земель, Москва почала згодом виявляти претензії до всієї України й Білорусії (цебто до властивої Руси), що перебували під польсько-ли- товською окупацією.
Ставши типовим азійським деспотом, Іван Лютий не терпів найменших ознак опору в своїх боярах і населенні, й криваво нищив всяку опозицію, мор- дуючи щодня сотки людей, грабуючи їхнє майно та безчестячи їхніх жінок. Для цієї війни проти власного краю цар утворив так звану «оприччину» – прибічну гвардію, що безкарно мордувала невинну людність. Сам цар і його 300 найближ- чих «опричників» були одягнені в чернечі ряси й камилавки, під якими носили золотом гаптовані мундири й довгі ножі. Опівночі цар з цим оточенням ішов до церкви й там молився й бив поклони аж до ранку; цар прислуговував за дячка та дзвонив у дзвони в той час, як його кати-опричники виконували обов’язки по- пів, паламарів, співаків тощо. За обідом цар читав Життя Святих, а його оточен- ня мовчки та з побожністю слухало та їло. По обіді приступали до торторування та мордування арештованих в межичассі людей, їхніх жінок і дітей. На нещас- них цькували псів, голодних вовків і ведмедів, палили їх на вогні, в морози об- ливали їх нагих водою, доки вони оберталися в слупи льоду; жінок безчестили прилюдно, а дітей різали на очах їхніх батьків. Щодня замучували сотки людей. А потім цар знов ішов до церкви й до нестями молився та бив поклони, замолю- ючи гріхи. Церковна влада мусіла мовчки дивитися на все; сім раз вінчала його з «законними» жінками, знаючи що він має сотки безаконних.
Незважаючи на це, страшна кара не минала й духівництво: у різні часи було замучено тисячі священників, а церкви було грабовано. Зате цар дуже дотриму- вався постів. У Пскові спіткав його «юродивий» (дивак) Никола й подав йому кавалок м’яса. Цар жахнувся: «Я християнин і не споживаю м’ясива в піст», сказав він побожно. На це дивак відповів: «Ти робиш гірше, бо жереш людське м’ясо».  І дивно, – цар зніяковів і втік від дивака.
Але коли митрополит Філіп обурений цим звіром у царському вінці, почав йому докоряти відверто, Іван наказав заарештувати шляхетного пастиря та від- дав його на тортури; прибічник царський Малюта Скуратов потім задушив Філі- па. Аби докінчити цей образ звірини, додамо тільки ще таке: в його присутності опричники одного разу «на жарти» нацькували в церкві псів на мощі якогось святого й пси роздерли ті мощі на клаптики. Своїх родичів цар віддавав на муки й смерть; власних жінок забивав або віддавав на поталу й наругу опричникам; незадовго перед своєю смертю власними руками забив власного сина Івана, наслідника престолу, коли той обстався за своєю дружиною.
Незважаючи на всю цю наругу над церквою й духівництвом, єпископи й священники покірливо прославляли в храмах цього «благочестивішго» царя й за його життя й по смерті. Але вища духовна влада не занедбувала боротьби за першість. За царювання Іванового, сина Федора, митрополит московський Йов був висвячений 25 січня на патріярха, і тоді боротьба проти царської влади точилась із новим напруженням.
Наступники Івана Лютого в цій боротьбі зміцняли себе тим, що почали відкривати дорогу до Московії освіті з-закордону. Тоді й патріярхи почали зап- рошувати з України вчених. Професори Київської Академії їхали до Москви та переносили  туди науку та культуру з Києва. Єпифаній Славинецький, Семен Полоцький, Степан Яворський та багато інших київських учених ввійшли в іс- торію московської культури, бо дали їй початок. Вони разом зі своїми помічни- ками засновували школи, видавали книжки, створювали московську літератур- ну мову. Вони ж виховували кадри духівників для Московщини. Культтурний та науковий рівень цієї відсталої країни почав поступово та поволі підноситися.
Ці київські вчені, а також і греки, що приходили з ними звернули увагу на силу помилок у Святому Писанні та у церковних книжках, що спочатку не дру- кувалися, а переписувалися руками. Почалися наради та праця щодо направи тих книжок. Особливо заходився коло цього патріярх  Никон (1652-58), що тоді мав дуже велику владу. Але направа книг викликала  в московському православ’ї «раскол» церкви: вона розділилася на дві частини – одну, що прийняли виправ- лені книги й деяку реформу церкви, і другу – що й направу книг  і всі реформи відкинула. Через цих «раскольників» чи «старообрядців» піднісся в державі новий заколот і ще одна боротьба.
Царська влада, хоч і прийняла виправлені книги й реформи Нікона, сприт- но використала цей заколот, провину за нього звернула на патріярха й скинула його. Так патріярхи в боротьбі проти царів упали. Наступники Нікона були вже слабшими й виконували всі накази царської влади. Але самий патріярший уряд ще існував і був сталою загрозою для царів. Добив його остаточно Петро ², проз- ваний москвинами «великим».
Цей перший московський імператор своєю деспотичною вдачею та жорс- токістю був подібний до першого московського царя Івана Лютого. У запеклій боротьбі за необмежену монаршу владу Петро оперся на науку та культуру Захо- ду: він сам їздив за кордон учитися, посилав учитися туди своїх дворян, випису- вав звідти вчених і майстрів та купців, відкривав школи, зреформував уряд, ар- мію, промисловість, торгівлю та ввесь уклад життя держави. Пориваючи зі старою церковнослов’янщиною, він навіть усунув старий шрифт, а запровадив новий, так званий «гражданський» (до речі, теж винайдений українцями в Киє- ві)[31].
Жодного опору в своїй діяльності Петро, як і Іван Лютий, не зносив і за нього по-азійському карав. Цей європейський імператор, на жаль, залишився таким самим варваром, як і його попередники. Тому, наприклад, тисячі повста- лих проти нього вояків стрільців він карав на смерть, причому власноручно від- тинав їм голови: незадоволених бояр засилав на Сибір або винищував; сотки ти- сяч старообрядців розігнав по лісах і дебрях, де їх або мордував, або де вони себе самих живцем палили, оголошуючи царя за антихриста; неморальний і розпут- ний цар власну дружину загнав до монастиря, а собі за дружину взяв непутящу жінку; власного дорослого сина Олексія (від першої дружини) тортурував влас- ними руками й потім задушив.
Від православної церкви Петро вимагав абсолютного послуху й покори. І хоч церква йому цілковито підлягала, він все таки її терпіти не міг і бажав довес- ти її до остаточного упадку й спідлення. Для цього він її висміював і зневажав публічно: уряджував гулянки-оргії з участю «вельмож» і жінок; вони були пере- одягнені за єпископів і священників, за ченців і черниць; справжні єпископи й ченці приєднувалися до них, усі з наказу царя впивалися й чинили непотребст-ва.
Князь Ромодановський, начальник страшного царського розшуку, який щодня мордував і тортував противників уряду або просто незадоволених невин- них людей, на цих царських гулянках одягався в патріярші шати і титулувався присутніми як «всєшутєйший патріярх». Справжні єпископи мусіли кланятися йому, а він виконував над ними обряд «миропомазання», мастячи їх гірчицею. Іншим разом він називався князь-папою римським, а ці гулянки офіційно звалися «всєп’янєйшим собором».
Окрім цього «благочестивійший» цар влаштовував публічні антирелігійні процесії-забави, глузуючи під час їх з православних релігійних процесій, свят і обрядів. Так, наприклад, величезні тлуми москвинів у вербну неділю з побожні-
стю супроводили патріярха, що верхи на ослі в’їздив до Кремля, зображаючи вхід Ісуса до Єрусалиму. Люди співали церковні пісні, падали на коліна, хрести- лися й молилися. У цей мент натовп царських достойників і вищих урядовців, переодягнених за «скоморохів» (блазнів), єпископів, священників, ченців і чер- ниць, з криком, галасом і співом сороміцьких пісень, з бубнами, сопілками й сурмами в руках, робив свою процесію: на свині, лицем назад, сидів якийсь дос- тойник царя, тримаючись за хвоста свині; одягнений він був за патріярха; юрба тягнула безрогу поруч справжнього патріярха через ту саму браму Кремля, а «благочестивіший» цар Петро I брав особисту участь у цьому глузуванні над церквою, вірою й Самим Господом Богом!
І не дай Боже комусь із присутніх запротестувати проти цих огидних учин- ків царя та його прибічників! Такий був би негайно заарештований і замучений тим же Ромодановським.
1700 року Петро I по смерті патріярха Адріяна заступника йому не дозволив вибрати. Патріярший престол залишився порожній, а опікуном (мєстоблюстітє- лєм) його був призначений архиєпископ Степан Яворський, родом українець.
1721 року цар Петро впровадив нові видатні реформи: перейменував Московське царство на Російську імперію, а себе оголосив (у додаток до інших титулів)  імператором нової імперії[32]; уряд патріярший скасував, а на його місце призначив «святєйший правітельствующій синод» з найвищих церковних достойників, що мав рядити всіма справами православної церкви. Фактичним керівником стався сам цар, як голова церкви. Його представником в Синоді був «оберпрокурор», що в імені царя видавав накази церкві.
Отак московська православна церква впала в нерівній боротьбі проти царів за владу й першість.
Мусімо відзначити, що видатну ролю в цій боротьбі щодо підтримки царів, відіграли українські єпископи. Ще за старих часів українські духівники та вчені тягнулися з Києва до Москви. Їх там залюбки приймали самі царі й вища верст- ва, бо українці були потрібні як єпископи та вчителі. Після Переяславської уго- ди 1654 року цей потяг на північ зміцнів. «Опіка з боку православного монарха й різні милості, які він розпоряджав, а з другого боку – перспектива поширення своєї діяльности й своїх впливів на Московщину були такі принадні, що скоро українське духівництво стає в своїй більшості вірними прихильниками царської зверхности.»[33] Незабаром найвищі духовні посади , становища дорадників і вчителів у школах – усе було зайняте українцями, що підтримували царя та його уряд. Цар Петро I навстіж відчинив брами царства для українських духівників.
«У козацькій Україні православна церква повинна б була стати українською церквою. Під щедрою опікою гетьманів і козацької старшини, оточена повагою й прив’язаністю широких мас, вона мала всі шанси для того. Але так не сталося. Українське духівництво було вже отруєне московським цареслав’ям і з того ча- су, як воно за допомогою гетьмана Самойловича підпорядкувалося  (1685 р.) московському патріярхові, його провідна роля в Україні була скінчена. Воно да- лі формально виконувало свої релігійні обов’язки супроти українського народу, але само ставало знаряддям московської уніфікаційної та централізованої полі- тики. Воно просто стає на службу Москві й виконує там завдання, що нічого спільного з українськими інтересами не мають; бореться на півночі з московсь- кими старовірами, просвіщає сибірських інородців, насаджує в Московії школи і т.д. (Дмитро Туптало, Іван Максимович, Симон Обдорський і багато інших ). Українські єпископи стають творцями московської синодальної системи та іде- ологами московського цезаропапізму (Теофан Прокопович, Степан Яворсь- кий)»[34]  Вони підтримують царів, створюють цілі теорії щодо зверхности царів над патріярхами й церквою й пишуть твори, в яких обстоююь право царя бути головою церкви.
За Петра I в Московській державі був тільки один єпископ із москвичів, десятки ж були з українців. Усі вони згодом розривають звязки з Україною та своїм народом і стають московськими патріотами. Підлегле синодові духівниц- тво в Україні теж переймається цим москвофільським духом і стає чужим для свого рідного народу. Ще пізніш ці українські єпископи стали за русифікаторів українського народу (митрополит Самуїл Миславський тощо).
За наступників Петра I освіта в Московщині дещо підноситься, але тільки серед вищих верств. Нижчі ж по-старому скніли в темряві. Отже й нижче мос- ковське духівництво мало чим від них різнилося й вражало сучасників  своєю некультурністю. Московський історик Трачевський[35] підкреслює, що ще за часів цариці Єлизавети московські священники , навіть в обох столицях  (у Петербурзі й Москві) мало чим відрізнялися від напівтемних селян. Він дуже образно змальовує їх: щодня вони юрбами сиділи на папертях церков;  деякі з них спали на сходах, інші пили горілку або грали в кості; знов інші вправлялися в співі або сварилися, а то й билися. А всі вони очікували, аби хтось із «благочес- тивих» парохіян  прийшов і найняв когось із них звершити якусь «требу» : похо- рон, парастас акафіст, хрищення дитини або що.
Про духовний і моральний стан московського  селянства, що все було в крі- пацтві, нема що й казати: воно перебувало в повній темряві й своїм положен- ням мало чим різнилося від робочої худоби.
Безправ’я, жорстокість, батіг і кривда панували над нещасним московським народом. Биття канчуками, виривання ніздрів, кара на смерть через вішання, колесування, четвертування тощо, відтинання рук, ніг, носів, вух, накладання знаків (тавра) розпаленим залізом на чолі або обличчі, заслання на каторгу до Сибіру – це були щоденні кари за вироками московських судів, при чому людині не давалося майже жодної можливости чи нагоди до виправдання.
Через це Московська держава, незважаючи на реформи Петра I, залишила- ся ще довго такою ж напівдикунською, якою була й за Івана Лютого.
На жаль, те московське духівництво, що мало би грати ролю євангельсько- го квасу, або соли, або світла, само про цю ролю жодного поняття не мало, бо ж і Євангелії не знало. Біблія була в церковнослов’янскій мові, незрозумілій і мерт- вій. Богослужебні книжки були в тій же архаїчній мові, що до серця й розуму не промовляла, а правила тільки за засіб магічного впливу як якийсь чарівничо-ворожбитський шифр. До того ж, знаємо, усі тексти в тій мові не читалися власне, але виспівувалися з метою радше загіпнотизувати слухача, ніж звернути його увагу на зміст Божого Слова та на його правду й науку.
Головне ж, тая церква, що мусіла би мати за завдання духовне виховання народу, перебувала під безпосередньою та чуйною владою типово-азійської дер- жави, що пильнувала тільки поневолення народу та його зиску.
Ось з такою державою Україна зв’язала свою долю, злучившись із Москов- щиною по Переяславському трактатові під одним царем! А привела їх до злуки власне православна релігія. Коли 8 січня 1654 року гетьман Богдан Хмельниць- кий представив раді з війська й народу сусідів України – Туреччини, Кримську Татарщину, Польщу та Московщину («що є однієї з нами віри,» казав він) про- понуючи вибрати з поміж них майбутню союзницю, вся рада загукала одного- лосно: «Воліємо царя московського, православного!» Отже вирішила справу належність Московщини до православ’я.
До цієї злуки Україна протягом 79 років (1569-1648) перебувала під владою католицької Польщі. Римо-католицька, панівна в ній, церква виявила своє правдиве обличчя утисками, гнітом та жорстокими переслідуваннями право- славних українців. Історія України під Польщею це – літопис горя, страждань, сліз і крови нашого народу. Жахлива польська неволя привела українців до роз- пучливих повстань кінця XVІ і початку XVІІ віків. Ці повстання були криваво задушені. Та незабаром вибухла справжня війна 1648-1653 років між Польщею та Україною, що зробилась незалежною державою під владою Богдана Хмельницького.
Оточена з усіх боків ворогами, що зазіхали на її багатства, Україна не могла існувати без допомоги й тому за союзника вибрала православну Москву.
Та вже незадовго й сам гетьман, і козацьке військо, і ввесь український народ – усі побачили, що жорстоко тим вибором ошукалися. Православне хрис- тиянство Московії виявилося не тільки не вищим від православ’я самої Украї- ни, але й від католицтва Польщі.
Українські духівники та вчені, відвідуючи Московщину або влаштовую- чись у ній на посадах, не могли не зауважити всієї примітивности та духовної бідности тамошнього християнства. Носячи назву Христа, воно бо Його Духа там не мало. Проте не перешкоджало це тому ж українському духівництву хиби московського православ’я не тільки толерувати, але й до них поступово призви- чаюватися. Діяльніші та щиріші з духівників потішали себе надіями, що вони, перебуваючи та працюючи в Московщині, здоліють згодом її православ’я до певної міри зреформувати та поліпшити, а народ тамошній культурно піднести. Та вже незабаром виявилося, що всі їхні намагання в цьому напрямку надарем- ні й що вони не тільки не можуть москалям допомогти, але ще їм і шкодять. Так, як ми бачили, найщиріші заходи щодо направи священих і церковних книг московської церкви накоїли великої шкоди, викликавши в ній «раскол».
Навчивши москалів дечому, мусіли незабаром українські вчителі скушту- вати невдячности своїх учнів: ті почали вчити вчителів. При ближчому ознайомленні з українським православ’ям московські люди почали своє православ’я ставити вище, а в українському знаходити католицькі та навіть «люторські» (тютерські, протестантські) ухили. Приглядаючись до деяких канонічних та обрядових різниць обох православних церков, української та своєї, московської, учні пизнавали помилки свої за додатні, а перевагу вчителів за єретицьку. Дійшло до того, що московське духівництво почало дивитися на українців, як на відступників від православ’я та стало їх, коли вони з’являлися на Московщині, перехрищувати.
По Переяславському трактаті 1654 року московці прибувають в Україну як урядовці, вояки, учні шкіл, а потім (значно пізніш) і як духовні особи. При цьому українці мають нагоду пізнати їх ближче та краще. Урядовці та вояки утискають і кривдять населення, купці ошукують його за московською засадою «нє абманіш, нє прадаш» (якщо не ошукаєш, то не продаси), священники та інший московський люд вражає  українців своєю некультурністю та темрявою.
Московська влада, і світська й духовна, з самого початку завзялась нехтува- ти «статті» трактату й ламати його постанови. Уряд обмежував вільності україн- ського народу, грабував його, втручався до його життя, примушував воювати московські імперіалістичні цілі, брав силоміць на тяжкі роботи (копання кана- лів, будову доріг, Петербургу тощо), від чого народ тисячами гинув; нарешті жорстоко карав не тільки за опір, але навіть за вияв звичайного незадоволення. І в той же час кожен московський урядовець, вояк, купець, а особливо духівник підкреслював на словах свою вищість власне як православний, як християнин.
Щось подібне чинила й вища московська духовна влада. Сидячи в Москві й не бачачи й не знаючи України, вона позаочі визнавала всіх українців за єрети- ків, що їх треба перехрищувати, забороняла друкувати книжки, поширювати й підтримувати освіту, впровадила цензуру на друки та своєї піддержкою світись- кої московської влади освячувала та виправдовувала її беззаконня, здирство та жорстокість.
Обидві ж влади московські, і світська й духовна, з презирством дивилися на український народ, на його мову та звичаї, й за всяку ціну намагалися його змос- ковщити.
1667 року, цебто через 13 років по Переяславському трактаті, Москва того трактату не дотримала й українців зрадила: вона віддала правобережну частину України полякам на поталу. Усе це чинила Московщина як православна держа- ва, що своє християнство при кожній нагоді виставляла наперед та його зажди й усюди маніфестувала.
Натурально, сам московський народ грав при цьому чисто пасивну ролю, бож він, як ми вже бачили, сам був у ще гіршій неволі, ніж народ український. За українцями, бодай іноді та почасти, обставався свій гетьманський уряд, свої суди, старшина. Московські ж люди були віддані на цілковиту поталу своєї ж московської влади, дикої та безоглядно жорстокої. Українці, принаймні до часів Катерини ІІ, не знали на лівобережній частині України свого власного кріпацтва. Московські ж селяни вже від часів Бориса Годунова (1598-1605) були в жахливій кріпацькій неволі.
Проте, українці бачили зажди тільки свою недолю, чули тільки про муки своїх братів на Правобережжі під поляками й за все обвинувачували не тільки московський уряд, але й московський народ.
Але незабаром незадоволення українців та обвинувачення почали скерову- ватися не тільки проти московського уряду та людей: співучасником кривд стає поволі й своя православна українська церква і своє ж православне духівництво, особливо вище.
Щодо нижчого українського духівництва, то воно довший час ще поділяло долю всього народу, цебто мусіло тепляче зносити московську окупацію та мов- чки коритися її владі. Майже до середини XІX віку це нижче духівництво в Ук- раїні було виборним, цебто священником чи дияконом або дяком міг бути той кандидат, якого бажали собі козаки, селяни чи міщани. А ці кандидати (навіт для села) повинні були мати теологічну освіту в семінарії або колегії (коледжу) Харкова, Полтави, Чернігова, Києва, Житомиру, Дермані, Острога, Кам’янця та інших міст. У церквах міських, а навіть у містечках або й у більших селах свя- щенники були з вищою освітою, цебто кінчали курс наук у Київській Академії. Такий священник крім того повинен був своєю церковною діяльністю та гро- мадським і навіть родинним життям довести, що він гідний бути пастирем. То- му в добі, яку ми тепер розглядаємо, нижче духівництво, порівнююче, відпові- дало своєму завданню та вимогам покликання.
Зате «князі церкви» – митрополити, архиєпископи та архиреї й архиманд- рити, як ми бачили, дуже швидко спокусилися «жалованням» (платнею) моско-
вського уряду й (за малими винятками) цілковито віддалися службі окупантові. Ця продажність і зрадливість «князів церкви» почала виявлятися особливо ви- разно від часів панування Петра І та його наступників. Не тільки ті «князі» , що пішли на службу до Москви (Прокопович, Яворський та інші), зробилися її вір- ними рабами, але й ті що лишилися в Україні, перекинулися на слуг і звелични- ків Москви та її царів. Не тільки жоден із них не підніс голосу в обороні народу й церкви, кривджених московською владою, але, навпаки, усі вони навипередки силкувалися вислужитися перед нею.
Згодом це духівництво потрапило нанести своєму народові найтяжчий удар, одверто признаючись до зради Батьківщини й народу. Сталось це за часу гетьмана Івана Мазепи.
1700 року Петро І розпочав війну проти Швеції. Її король Карло XІІ зав’я-
зав союз з гетьманом Мазепою. Україна мала відділитися від Москви й стати не- залежною державою. Гетман Мазепа вславився не тільки своєю високою осві- тою, мудрістю та любов’ю до рідного краю, але й особливою прихильністю до української православної церкви. Багато величних храмів побудував і поновив він у Києві, Переяславі та в інших містах; церкви та монастирі обдаровував він найдорожчими предметами культу та посудом із щирого золота, оздобленого дорогоцінними камінням. На всіх тих речах було вибито ім’я жертводавця, «благочестивого й зацного гетьмана Івана Мазепи». Ні до Мазепи, ні по ньому не було в Україні гетьмана, щедрішого за нього.
І ось коли король із гетьманом були розбиті царем під Полтавою року 1709, князі церкви з наказу Петра оголосили гетьмана Мазепу «ізмєнніком»  –  зрадником. І в тих самих храмах, що їх гетьман побудував і нагородив такими щедрими дарами, православні єпископи щороку в «неділю православ’я» прок- линали гетьмана. А всі злочини і переступи Москви й царя щодо України не тільки виправдували, але й на підставі Слова Божого та церковних канонів освя- чували. І в тих же церквах, де гетьмана проклинали, вони за царя молилися, а народові наказували його не тільки слухатися й любити, але й як голову шанувати.
Такого поступування первосвящеників не можна було ані закрити від зорів українських козаків та селян, ані його їм якось витлумачити. Увесь народ десь у глибинах душ був потрясений та приголомшений зрадливістю тих, що повинні були бути зразком вірности, щирости та святости. Він міг простити їм лінивст- во, себелюбство, розкіш «княжого» життя. Але він не міг і не може ніколи зрозу- міти того, як це серед духовних пастирів, та ще й зв’язаних чернечими обітни-
цями безкорисливости та  відречення від цього світу з його поблазнями, виго- дами чи загрозами, не знайшлося в певний критичний і відповідальний мент жодного архиєрея, що наважився би піднести пророчого голоса в оборону його найвищого добра й святині – церкви, чи то «віри», що за неї той народ, самого себе не ощаджуючи, в тягу історії наражав на найбільші жертви й найтяжчі страждання, бо церкву він тоді ототожнював з нацією.
Та коли в якомусь народі настає духовна криза, коли офіційні пророки, пастирі, письменники й учителі з переляку перед владою світу цього або з продажности змовкають. Тоді Бог із надрів того ж народу, з Його віковічної любови до людей, підносить Своїх пророків, що не тільки в обороні того народу, його прав святощів стають відважно до двобою зо злом і неправдою, але й (найголовнішим!) тому народові на його обов’язки щодо Бога вказують. Тоді ці пророки проголошують і звіщають, що всі нещастя й кривди Господь припускає до народу тільки на те, аби його до Себе та до Своєї Правди та Світла прихилити, та народ знову з манівців сього світу до Євангелії навернути.
Таке чинив колись Господь у житті Свого вибраного народу – Ізраїльського. Те саме Він тепер учинив і в житті народу українського. З посеред нього Бог знайшов і підніс Свого пророка. То був Григорій Сковорда…»[36]
Період Гетьманської козацької держави – це був час української політичної волі і свободи української незалежної думки. Русь-Україна була в огні, в борні й Руїні, але вона жила й боролася; вона допомагала іншому народу, сподіваючись на взаємність, але була ошукана і зраджена. Їй майже ніхто, крім Швеції, не простягнув руку допомоги. Чи була воля Божа, щоб Русь-Україна потрапила з однієї кормиги в іншу? Поміняла, так би мовити, шило на швайку? Малоймовірно. Бо у Святому Письмі у першому листі до Коринтян апостол Павло писав: «Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей! Браття, кожен із вас, в якім стані покликаний був, хай у тім перед Богом лишається!»  Українці на той час були вільним народом, і хотіли рівноправности з іншими. І те, що сталося згодом, це було зрадою з боку москвинів і поляків, а не русів. Це був ви- бір не Бога, а інших народів стосовно русичів-українців. Андрусівська угода між Москвою і Польщею 1668 року щодо поділу території  Руси-України між собою довели зрадливість намірів наших сусідів стосовно нашого народу.  І те, що на- ша країна, народ, його мова вистояли, це – заслуга Бога, бо прожити понад 300 років під московським ярмом і вистояти, і не своїми силами, а Божим провидін- ням і милістю, це дійсно, турбота Господа Христа за наш народ. Тому і нині, бо- рючися за свою незалежність, вона переможе. І буде не тільки вільною, але і сильною в Богові.  Але як псалмоспівець співав у своїй пісні: «Не нам, Господи, не нам, але Йменню Своєму дай славу за мілість Твою, за правду  твою!»
Однак релігійна різниця русько-українського народу від московського в палітрі відмінностей подала б тільки третину  картини відносин між ними, коли б ми не згадали етнічно-світоглядну (ментальну) складову московського народу.
Ментальність кожного народу формується з попередніх поколінь, які свого часу складали певні суспільні етнічні групи, які називалися колінами, племена- ми. Як, наприклад, коліна Ізраїля. В європейській і міжнародній термінології защепився термін плем’я, а їх сукупність – племена. Нині вже не секрет, що мос- ковський народ – не належить до групи слов’янських народів. Це визнають і самі московити. Роблять вони це неофіційно, а між іншим. Але це не означає, що якщо вони не належать до слов’ян, то вони чимось гірші чи погані. З Біблії ми знаємо, що всі позбавлені Божої слави, тож і московити також нічим не згірші за інші народи чи кращі за інші народи. Лучить їх до слов’янства тільки слов’янська азбука та церковнослов’янська мова, що лежить в основі московсь- кої мови, в якій принесли їм руси-українці Євангелію, та їхня колишня залеж- ність від Руси-України до монголо-татарського погрому. Тож зараховувати мос- ковський народ до слов’ян – значить іти проти історичної правди і фактів. А вони такі.
«Літописець XI ст.згадує про московські племена: Чудь, Лівь, Водь, Ямь,Чу- хна,  Вєсь, Пєрьм, Мурома, Мордва, Мокша, Мєщєра, Чєрєміси, Юґра, Пєчора, Карєль, 3ирянь,  Єрзя, Самоядь (людожери). Він пише про них, що вони були дикуни; не мали жодних законів, ані звичайної моралі; жили в землянках; їли сире м’ясо і сиру рибу; не знали рільництва. Москвини і тепер їдять сиру рибу, понадто на півночі. Того самого часу (XI ст.), за свідченням чу жинців, Київ був культурніший і багатший за Париж і Лондон.Праукраїна ж мала жваві торго- вельні та культурні зв’язки з усім культурним світом – Грецією, Малою Азією, Індією .
Географічні назви надзвичайно довготривалі.На теперішній малі Москов- щини більшість географічних назв – надто озер,річок – є фінські.Навіть назва столиці – фінська.
Тих угро-фінів підбив у X ст.під свою владу український князь Святослав Великий, і зробив їхні землі (теперішню Московщину) осадою (колонією) укра- їнської держави. Правили цією осадою, прислані з Києва, воєводи з військом та державними урядовцями. Київський митрополит висилав до тої осади місіонер- рів навертати предків теперішніх Москвинів на християнську віру та будувати там церкви і монастирі. Багатьох тих українських місіонерів Москвини повбива- ли.
Київські місіонери вишколювали прамосквинів – угро-фінів на священни- ків. Київські воєводи призначали ватажків угро-фінських племен на урядові по- сади.Так помалу почала цивілізуватися верхівка того прамосковського народу. Нащадки ж київських цивілізаторів женилися з тими, вже трохи поцивілізова- ними, угро-фінами. Їхні діти говорили староукраїнською мовою, засміченою угро-фінськими словами. Загал же народу залишився чисто угрофінським і го- ворив своєю угрофінською мовою.Навіть у XIX столітті на віддалі лише 80 км. від Москви були села, де люди не знали московської мови. У східній же частині Московшини були цілі повіти таких сіл.
Року 1237 Московщину завоювала Татарська Орда під проводом хана Ба- тия. Московські князі стали підлеглими Батия, і він поставив по всій Москов- щині свої залоги. Татари були такими ж Азіятами, як і Угрофіни, і ця їхня спо- рідненність призвела до злиття обидвох народів в один – московський. Москов- ський історик пише: “Московські князі і не думали про боротьбу з Татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше, ніж боротьбою. Про- тивно до українських князів, московські князі одразу визнали без застережень владу Хана, і одразу нав’язали приятельські і навіть кровні зв’язки з Татарами. Сам великий князь Міхаіл Тверской оженився з татаркою, а за ним поженилися з татарками всі інші московські князі. За князями гуртово женилися обидва на- роди.Не тяжко уявити: якою мовою говорили їхні діти.
Потатарщення (докладніше злиття) було загальне.По упадку влади Орди, Татари гуртово переходили на християнську віру, і так з тої угро-фіно-татарсь- кої мішанини створився теперішній московський народ. Народ чисто азійський…
Тепер в Московшині більшість прізвищ простонароддя є фінські і татарські.Серед аристократії та дворянства –  сотки тисяч.Наприклад, цар Борис Годунов був Татарин.Татари – князі: Хованскій,  Юсупов, Урусов, Салтиков, Ордин-Нащокін, Мансуров, Субматов, тощо.Татари дворяни: Архалуков, Алімо- нов, Аракчєєв,  Аксаков, Ахматов, Асланбєков, Артанов, Арґамаков,  Армяков, Ахметьєв,  Арабажін, Арбатов, Б аскаков, Бурдюков, Бехмєтьєв, Бурнаков, Бара- банов,  Бєклємєшов, Базаров, Бакчєєв, Барханот, Балаханов, Бєрєндєєв,Бакунін, Барсанов і т.п. “Да, азіати ми с раскосимі і жаднимі ґлазамі” – співає московський поет А.Блок.»[37]
«Татари були далеко культурнішими за прамосквинів-угрофінів.Це визна- ють і московські історики від Н.Карамзіна (1766-1826) до М.Покровськоґо (1868-1832).Всі вони пишуть, шо московська держава завдячує своє народження Татарам. В.Ключєвский (1841-1911) пише, шо в ХVІ-ХVІІІ ст.57 % московської провідної верстви були татарського походження, а ідею Чінгіс-хана загарбати ввесь світ дала Московшині її аристократія татарського походження. Силу та- тарського впливу в щоденному житті видко з того факту, що Москвини моли- лися в церкві в шапках на голові аж до Іб51 року.
У складі татарської держави Московщина була напівсамостійна (автоном- на) і тому називалася «Рускій Улус». У татарському війську та уряді служило багато Москвинів, а в московському війську і уряді служило багато Татар. В сто- лиці Золотої Орди – Сараї постійно жило багато московських торгівців, вель- мож і навіть московський єпископ. Так само і в московських містах було повно татарських торгівців, вельмож, ремісників. Цілком природно вони одружували- ся з місцевими людьми і, коли упала Золота Орда, лишилися там, де жили.Таке мирне злиття обидвох народів московські історики називають татарським «іґом» ( ярмом), і пишуть, що Москвини збройною боротьбою скинули те ярмо. Це звичайна московська вигадка. Збройна боротьба була лише участю в бороть- бі окремих ханів за владу. За звичай москвини завжди були на боці того, хто мав більше шансів на перемогу. Коли Золота Орда розпалася, то ніяких змін в Мос- ковщині не сталося. Всі – і татари і москвини лишилися на своїх місцях, на ста- рих посадах. Лише замісць хана найвищим володарем став цар. Московський історик свідчить: “Не відділенням від Золотої Орди, не скиненням татарського ніби “ярма”, але цілковито навпаки – перебранням всього ідейного спадку татар стала Московшина великою потугою” ( Н.Трубєцкой. «Наслєдіє Чінґіс-Хана”).  Расова спорідненість татар з предками москвинів не лише полегшила та приско- рила  потатарщення.Те потатарщення просякло дуже глибоко всі царини мате- ріяльного і духового життя Московщини. Татарська кров дала лісовому угро-фінові великий степовий розгін і розмах кочовика та нічим необмежаний фана- тизм. Ці суперечні властивості: боягузтво і розгін виявляються в сучасному мос- квинові. Він стихійно суне ордою підбивати, грабувати сусідні народи, але поза ордою, достоту боягуз. Це бачимо в усій історії Московшини до сьогодні.
Пізніше домішалася до московської провідної верстви (лише до неї) неве- лика кількість європейської (української та німецької) крови, але вона розчини- лася в морі азійської. Зрештою татарська доба Московщини тривала вдвічі дов- ше, ніж її ніби “європеїзована” (1709-1917) доба. Азійський духовий тип москви- на виявився надзвичайно стійким. Жодний європейський вплив не міг змінити його ані на волосинку. По ХVІІІ ст.трохи змінилися форми, і то лише у вищих верствах, але зміст всього життя Московщини (матеріального і духового) лишився через усі сторічча досі азійським. У XIX ст. московська інтелігенція ніби скинула з себе татарський «кафтан» і зодяглася в європейський фрак. Цей карикатурний «истино русский  европеец» панує й дотепер.»[38]
Угро-фінське походження московитів  виразно проявляється і в мові, особливо в місцевих назвах. І хоча московську мову самі москвини зараховують до слов’янських, а разом і себе ними називають слов’янами, проте й з мовою – не все так просто. «Чимало слів російської мови походить із фіно-угорських мов: «пурга», «лох» тощо, як також традиція здвоєних іменників і дієслів – Москва-ріка, «есть-пить», «стежки-дорожки» тощо. Власне, сама акаюча вимова Центральної Росії – типово фіно-угорська.
Досить прикметним є вивчення власних назв. Більшість назв російських річок нічого не означають для слов’ян: Нева, Волга, Москва, Ока… Проте багато про що ці назви кажуть фіно-угорським народам. Назви річок (так звані гідроніми) найбільш стійкі з-поміж усіх географічних назв. Приміром, в Україні чимало річок східної та південної України мають або скіфо-сарматські, або тюркські назви. Приміром, назва Дніпро – скіфсько-сарматського походження, як і решта річок з кореневим Дн- чи Дон-(Донець, Дністер, Дніпро тощо).
Між тим, практично всі російські міста Центральної Росії, які налічують понад 500 років історії, мають фіно-угорські назви. А це значно серйозніше для дослідження, аніж назви річок, оскільки означає, що в цих містах мешкало насе- лення з відповідною мовою. Просте дослідження карти Центральної Росі допо- може зрозуміти цей факт. Наприклад, місто Рязань було племінним центром етнографічної групи мордви — ерзі, і спочатку називався Ерзянь.
Місто Коломна має цілу низку гіпотез про походження своєї назви, проте всі вони з фіно-угорських мов: «рибна ріка», «прикордонна ріка» тощо.
Місто Муром походить від назви фіно-угорського племені мурома і означає «люди на суходолі». Місто Вологда за загальноприйнятою гіпотезою походить від фіно-угорського (вепського) слова «білий», «світлий». Від цього ж слова походить і назва ріки Волга.
Місто Суздаль, згадане вперше 1024 р., імовірно, походить від фіно-угорського слова «діви».
Місто Кострома, як і сусідні Толшма, Тотьма, Вохрома, також виводиться з фіно-угорських мов, у якій останній склад «ма» означає «земля» (цікавий приклад — сучасний естонський острів Саарема).
Місто Твер у давнину називалося Тихвер, що з вепської мови перекладаєть- ся як «тиха, густа вода».
Щодо назви російської столиці, то найпопулярнішимми є гіпотези, які ви- водять назву Москви за аналогом з іншими фіно-угорськими назвами: Протва, Кушва, Лисьва, Сосьва, Нева, Колва, Силва.
Російський історик Ключевський стверджував: «До однієї лише Ками нале- жить 20 притоків, які мали таке закінчення. «Вa» по-фінськи означає вода». На сьогодні із сучасних фіно-угорських мов назву Москви виводять із коров’ячого броду, каламутної або конопляної річки.»[39]  Тож як воно не крути, і не в образу буде сказано, але москвини для нас такі слов’яни, як нашому тинові двоюрідний пліт.
Мова щонайперше підкреслює відмінність між різними народами, навіть, на перший погляд дуже схожими між собою. Але як не має однакових людей, якщо це і близнюки, то що вже казати про цілі етноси. «Ще Енгельс[40]  констатував: «англійський національний характер суттєво відмінний від німецького, так як і від французького»[41]. З аналогічних позицій інтерпретував південні та північні народи Європи Гегель. Нарешті – Никонівський («патрияр- ший») літопис, він логічно доповнює німецьких філософів: «Поляне об своїх отец имут обычай кроток, тих и стыдлив, к родителям и к племени велико стыдение, и брачный обычай творять… А Радимичи и Вытичи, и Северяне єдин обычай имуть: живуть бо в лисах, якоже и всякий звирь все начисто, срамосло- вие в них вред родители, и племени, и браци не бывают в них…»[42]
Аналізуючи мову як форму суспільної свідомости, завважмо, що різні соці- яльно-географічні умови спричинилися й до відмінностей у психіці народів, а відтак і в їхніх мовах, бо мова виражає ставлення мовця до дійсности.
Маючи на увазі росіян, Горький резюмував: «народ, що йому і церква й держава однаково наполегливо вмертвлювали душу, намагаючись обернути йо- го  на покірну їхній волі фізичну силу, – народ був позбавлений і права і можли- вости… відображати в образах… свої сподівання й свою душу»[43]. Невипадково професор І.Є. Мандельштам писав, що Гоголь думав по-українському, а потім у голові «перекладав»[44]
Не маючи на меті диференціювати  мови на «кращі» й «гірші», а лише з тим, аби проілюструвати об’єктивні мовні процеси, подамо фрагментарну порівняльну характеристику української і російської мов крізь призму етнопсихології. Отже…
Лексика. Іменник. Свято  (від «святе») – празник (від «праздный, ничего не делающий»). (Деякі пам’ятки свідчать у Росії  по «праздниках» герб усі пиячили, дороги та канави, отож були повні ними, що «праздновали» – Ред.)
Англійське «Холі дей»  –  святий день.
Больницалікарня. У першому слові – асоціація з «болью». У другому – з «лікуванням» Шведське «льекаре» означає «лікар». Слово «боляче», «укол» за багаторічними спостереженнями відомого українського психоневролога К.І. Платонова, можуть викликати у пацієнта куди сильнішу реакцію, ніж безпосередній реальний подразник.[45]
Брак – шлюб (порівн.. з поль. «слюб», нім. «аншлюс» – злука).
Супруга (та, що ходить в упряжці) – дружина (від «друг»). (В Україні слово «дружина» визначало власне  збір товаришів, другів, а також княже військо. Згодом «дружина» – ближні товариші князя, насамкінець – жінка: друг, найближчий товариш чоловікові. І годі дібрати слова кращого над дружиа! Жінка, жона – давнє, загалом визначає «родяща», і а якій висоті проти нього – «дружина» – товариш!
«Супруг» власне значить «пара волів», що ходять спільно в ярмі, спряжені. Проте цього слова – супруг – наша мова давно не знає. Чоловік для жінки у нас так само – «дружина» –Ред ).
Ономастика  (галузь мовознавства, що досліджує власні імена – Ред.) Ось як розшифровує значення деяких прізвищ видатний ономаст Баскаков:
Булгаков –  праздношатающийся .
Годунов – глупый, безрассудительный[46] Поява прізвищ Годунов на терені сучасної Росії, за Баскаковим «припадає на час, коли князював Іван Калита (1328-1340), себто на час, коли з Золотої Орди перейшли на службу до російських князів перші засновники цих прізвищ.[47]  Явно не гармоніюють із процитованими прізвищами українські прізвища Панібудьласка, Нечуйвітетер, Убийвовк. Проте є, на жаль, і  Убийбатька
Усі прізвища на «ов» означають чий. Тобто, власність когось. Українці (вла- сне поляки, німці, італійці, французи – Ред.) – хто? Русские – чьи? Ті, що належали – м’яко кажучи – Русі-Україні.
Ховрония – російське жіноче ім’я. Ховруния – свинья.
Назви квітів. Трава гробовая, могильникбарвінок. Коровняк скипетровидный – царська свічечка. Ще минулого сторіччя А. Рогович виводив генеалогію української рослинної номенклатури з українських повір’їв про рослини[48].
Назви птахів. Выпь большаяболотяний бугай.
Астрономчні поняття. Январь, апрель, август та інші – мертві російські утворення з іноземною основою. Українське січень, квітень, серпень постають із хліборобського календаря, одухотворення пір року.
Повчальними на термінологічній ниві є принципи, що ним керувався Іван Франко[49]. Порівняймо Франкове «речення» з «предложением».  «Предложение – як граматична організація слів і «предложение девушке».
Кличний відмінок. Звертання на взірець Петре, Маріє  трансформують увагу, а, отже, й повагу до того, кого кличемо. Форми – Пётр, Мария  мають елемент пасивности.
Займенник. Ты, твой – українська форма Ви, Ваш (до матері й до батька).
Дієслово. Кохатилюбить (девушку, службу, начальство, водку…).
Залицятися (італ. позаліціо – одруження) – ухаживать (за девушкой, беспомощной старушкой, коровой).
Категорія роду . Зараховуючи іменники до того чи того роду, поважного значення надаємо психологічному факторові. Слово «собака» так і ненабуло  в українській мові жіночого роду.
Зменшувальні суфікси. Ножки – ніженьки. Ножки щодо дівчини – із жаргону декласованих або міщанських елементів: «Ух, и ножки!..» З іншого боку: «Ти не лякайся, що ніженьки босії змочеш в холодну росу».
«Выплывают расписные Стеньки Разина челны». Стенька фігурує як шибайголова. Спробуймо  тепер уявити собі Льошку Довбуша…
Причому в українській мові зменшувальні суфікси на висловлення ласки культивуються і в контексті з дорослою людиною: «Рученьки терпнуть, злипа- ються віченьки…» (Грабовський).
До слова: іноземці ще XVII століття зазначали, щомова козаків «дуже ніжна і сповнена пестливих зворотів[50]»
Синтаксис. Жениться на ком-тоОдружитися з кимось. Упершому випад- ку – жінка немає з чоловіком рівних прав. У другому – наречена й наречений виступають як рівні партнери. Французьке – «се мар’є авек» – «одружитися з …» («Власне оженитися, одружитися на кому» – це унікум у мові всього слов’янсь- кого світу, що його знає тільки мова російська: 1917 року на одній із своїх лекцій (курс «Українська культура» блискуче подав цей приклад, також – ґрунт до нього: «дружина»  – «жена»  – і «свято» супроти «праздника», вже згадані тут вище, молодий приват-доцент Київського університету Іван Огієнко. Його виклад негайно полонив Київ. За нього говорили скрізь: українці – задоволено, українофоби – зле, одначе спростувати науково не могли. Згодом його викорис- тав Микола Куліш у своїй комедії «Мина Мазайло» 1929 року. В п’єсі драматург дослівно цитує вустами Мокія та Улі уривки з Огієнкової «Української культу- ри». Ця кулішева комедія – чи не єдина з його доробку – російською не перекла- дена, причина на те – мовні, українсько-російські тонкощі, що за перекладу неодмінно втрачаються. П’єса мала неабияке визнання й успіх. Невдовзі, кінцем 1930 року, після того, як комедія по суті «пішла в народ», репліками з неї широ- ко заговорили люди. Її з таким же успіхом заборонено. Повернув її до життя ук- раїнський театральний режисер Лесь Танюк(1938-2016), який підготував тексти, подав коментарі до них та впорядкував загалом багатого двотомника – «Микола Куліш», Київ, «Дніпро» 1990рік, – повернувши таким робом Кулішеві твори до читача, зокрема й «Мину Мазайла», цю надзвичайної, за словами Остапа Вишні, красичну річ. – Ред.)
Идти в школуйти до школи. Поехать в Киев – поїхати до Києва. Прийменик до персоніфікує об’єкта, на який спрямована дія мовця.
Фразеологія.  Українське уловити, спіймати, знайти сина (доньку) – російське родить ребёнка. Або просто: родить.
Кров людська – не водиця, проливати не годиться В поле съезжаются – родом не считаются (головно зі сфери так званих «кулачных боев»)
Ври, да знай меруПрисягалися сліпці, що своїми очима бачили[51].
Жена не сапог, с ноги не скинеш. Бей, Ванька, жену – крепче любить будет. Ці раритети звучать дисонансом на тлі українського: У дівчини ласки, як на тихій воді ряски»
Лайки. Українські лайки існують у формі фантастичних побажань, що являють собою застереження морального плану, але не зичать зла: Грім би тебе не побив;  Дідько тебе б не взяв. У російській же «універсальній» лайці згадується найсвятіше – матір: «… твою мать!» Колись у Росії воно означало «Добридень». Тут, акцентував Бєлінський, «сімейні стосунки дикі та грубі, й жінка є рід домашньої худоби»[52]. «Становище жіночої статі в нас було майже таке, як і на сході»[53] – заявляв сучасник Бєлінського етнограф Конопльов.
В «Кратком этимологическом словаре русского языка» Шанського та інших (М.,1961) більшість власне російських слів має негативне забарвлення: барахло, блат, жмут, галдеть, дрянь…
І все ж 1968 року ректор Адигейського педінституту Ячиков рапортував, що в Дагестане «задовольняючи бажання батьків, у багатьох школах переходять на російську мову  з першого класу, а рідну мову вивчають як спеціяльний предмет»[54]. Аби знищити національну пам’ять народі, деякі сучасні, як от кримські[55], однодумці Ячикова аргументують це тим, що в такий спосіб економляться кошти. То, можливо, вивчати тільки англійську, адже нею коментована в світі вся передова технологія? А скільки вивільниться коштів – бо перекладачів не потребуватимемо.
Зректися українцеві рідної мови – це не просто рушник замінити на поло- тєнце, а й відмовитися від пісенної, а отже й обрядової спадщини, бо тополя стане тополєм, кіньлошадью, місяцьлуной, неділенька нєдєлєй, тобто тижнем, і таке інше.
Все це призведе до абсурдизації чи так званої війни понять, стиратиметься власне сама матриця. Інакше кажучи, ми зречемося національної самосвідомос- ти не лише в її вузькому, етнографічному сенсі, бо в рідній мові зафіксована ду- ховна й матеріяльна культура нації, її історичний досвід. Забувши хто ми і чиїх батьків діти, обернемося на манкуртів, розчинившися в імперському казані, де перемішувати етнос – звичне діло, і монгольський кокошник стане атрибутом українського національного костюму.
Краса української мови полягає у красі закладеного в ній світосприймання, в темпі та інтонації мовлення, в лексичному й семантичному багатстві, стилісти- чній гамі. А не тільки в мелодійності. З мелодійности, як на мене, нам довелося б віддати пріоритет мові в’єтнамській та полінезійським мовам.
Що ж до реплік про «бандеровский язик», то вони не нові. У часописах 30-х побутувало таке понятя як «мова куркульських усмішок петлюрівського пройдисвіта» Остапа Вишні[56], «вірнопідданого ідеолога українського дворянства, найзавзятішого реакціонера, вірного слуги царського трону, чорносотенця, монархіста» Квітки-Основяненка [57], «буржуазно-феодальних письменників Куліша, Марка Вовчка»[58], Смаль-Стоцького ж «добивали» за «удавані звязки українських говірок з польськими та словацькими[59]». «Зв’язок символа з предметом залежить од особливостей історичного розвитку культури тих або інших народів»[60], – наголошує радянський учений Л.Рєзніков. Біблійну тезу «Спочатку було Слово» багато хто сприймає як релігійну догму. Та якщо винести цю тезу за дужки біблійних легенд про «створення» світу,* то за кож- ним словом стоїть поняття – і ввід того, якими саме оперуватимемо, залежатиме вся наша свідома діяльність. Мова – це ще й етнічний кодекс нації. Кожна ж лю- дина в своїх діях орієнтується на певні моральні еталони тієї етнічної групи, до якої вона належить або себе зараховує.
Українська мова витворилася на міфічній основі. [61] Українські божества – це благородні Дажбог, Берегиня тощо. Божества Сходу – страхітливі монстри.[62] На давнє походження української мови вказує її фонетична  спорідненість з ро- мано-германськми мовами (сім – зібен)та санскритом (дав – давав) у тих пози- ціях, які відрізняють її від російської. Остання має вельми виражену угро-фін- ську, зокрема чуваську мовну стихію. Достеменно російською лексикою стало калмицьке «пєльмєні» і «атєц», марійські «баддя, буран, опушка», чудське «окол- дєнеть», чуваське «пошло, шуба, барыш», татаро-монгольські «таваріщ, дєньга, , калим, мага річ, шайка, , балван, таможня, караул, ізба,  бутилка»… Як наголо- шує Є.І Горюнова, «археологічні пам’ятники Московської области… вказують на те, що немає жодних підстав говорити про ранній (серединою І тисячоліття) прихід сюди слов’ян».[63]
У первісні, анімістичні часи слово наділялося надприродною, магічною си- лою, його зміст плем’я тримало в суворій таємниці, від покоління передавало слова-тотеми, боячись щось у них порушити. Є ціла низка наукових праць про «потаємні мови», зареєстровані на території СРСР.
Чимало іншомовних понять український народ узгодив зі своїм національ- ним світосприйняттям. «Аква віта» перелицював на «оковита». Сомнамбулізм – «сонну болізнь» і таке інше. Я, звичайно, не закликаю варваризувати поняття, а тільки констатую факт.
В активному лексиконі  українців не прижилися або й зовсім не явилися переклади слів на взірець НКВД, ЧК, ГУЛАГ, ОМОН, совдеп, лягушатнік тощо. Понять, що чужі його душі, український народ не став убирати в український національний одяг. Не створив він і блатного жаргону.
По тому, як церкву переведено на чужу – не рідну мову, «скрізь між малоросами поширюється відчуженість до неї (церкви)… якесь вороже ставлення до духовенства», [64]зазначав Костомаров, стали виникати секти.
Ще царський сатрап, міністр освіти Дмитро Толстой, видавши 1870 року розпорядження, сформулював цивілізаторську місію «русскоязичного насєлєнія»: «Доконечною метою просвіти всіх інородців, що живуть у межах отєчєства, неодмінно має бути обрусіння»[65]. Геополітичні устремління «старшого брата» і дискримінація української мови – то два боки однієї медалі.»[66]
Крім мови на формування світогляду народу має вплив його провідна верства – державницький шар – аристократія, інтелігенція, культурні й державні діячі, тобто ті, кого можна назвати цвітом нації, які продукують ідеї, задуми й упляновують їх перетворення в життя. Хребтом нації було, є і буде селянство й робітництво. Хай там як їх не називали б у різні часи, але саме наяв- ність цієї трійці дає будь-якому  народу почувати себе більш впевненіше. Бо ко- ли існує злютованість між цим трьома, помножена на мовну єдність і націо- нальне самоусвідомлення – тоді нація непереможна. Вона може проходити різні етапи – і злету, і падіння, але між ними є стоп, що не дає нації зникнути. Те, що у московитів є цей стоп нації, у нас немає ніяких сумнівів, і це є дуже добра риса. Та проте, вельми цікаво, що думала провідна московська верства про свій народ і як до нього ставилась. А вона яскраво виражена представниками самого цього народу. Щоб уникнути якихось однозначних висновків, упереджень, закидів щодо необ’єктивности, надаю слово самим московитам, і не просто якимось ря- довим і незнанним, а тим, хто саме і представляє, презентує московську культу- ру, якою та іменами яких так хваляться ідеологи московства. Наводжу ці всі ви- словлювання московською мовою оригіналу . Зазначу, цитати не видумані затя- тим москвофобом,  або вирвані з контексту, як це твердять москвофіли та патрі- оти Московії. Після цитати подані відсилачі на джерело. Є у московитів  така приказка, яку використав українець Микола Гоголь в якості епіграфу на почат- ку своєї комедії «Ревізор»:  «На зеркало неча пенять, коли рожа крива».
«Попробуйте от своего имени подобное о русских написать и вас могут даже побить, но при этом эти же самые люди чтут как классиков тех, кто является автором этих характеристик русского народа. Имеет место двойной стандарт и двоемыслие, есть те,  кому можно о русских правду сказать и те, кому нельзя.»[67]
«Милостивые государи! Заранее прошу меня простить, что в гнетущее вре- мя, которое мы все переживаем, я сейчас буду говорить о довольно печальных вещах. Но мне думается или, вернее сказать, я чувствую, что наша интеллиген- ция, т.е. мозг родины, в погребальный час великой России не имеет права на ра- дость и веселье. У нас должна быть одна потребность, одна обязанность – охра- нять единственно нам оставшееся достоинство: смотреть на самих себя и окру- жающее без самообмана. Побуждаемый этим мотивом, я почел своим долгом и позволил себе привлечь ваше внимание к моим жизненным впечатлениям и наблюдениям относительно нашего русского ума…
Академик Иван Павлов«Об уме вообще, о русском уме в частности»
«У нас есть пословица: “Что русскому здорово, то немцу — смерть”, посло- вица, в которой чуть ли не заключается похвальба своей дикостью. Но я думаю, что гораздо справедливее было бы сказать наоборот: “То, что здорово немцу, то русскому — смерть”Я верю, что социал-демократы немцы приобретут еще новую силу, а мы из-за нашей русской социал-демократии, быть может, кончим наше политическое существование.
Академик Павлов «Об уме вообще, о русском уме в частности»
«Вы напрасно верите в мировую пролетарскую революцию. Я не могу без улыбки смотреть на плакаты: «да здравствует мировая социалистическая рево- люция, да здравствует мировой октябрь». Вы сеете по культурному миру не революцию, а с огромным успехом фашизм. До вашей революции фашизма не было». Академик И. П. Павлов.
«Русские люди — самые изолгавшиеся люди в целом свете, а ничего так не уважают, как правду, ничему так не сочувствуют, как именно ей.»  – Иван Тургенев.
“Ах, как тяжело, как невыносимо тяжело порою жить в России, в этой во- нючей среде грязи, пошлости, лжи, обманов, злоупотреблений, добрых малых мерзавцев, хлебосолов-взяточников, гостеприимных плутов — отцов и благоде- телей взяточников!” – Иван Аксаков, из письма к родным.
«Главной чертой российского национального характера является жесто- кость, и то жестокость садистическая. Говорю не об отдельных взрывах жесто- кости, а о психике, о душе народной. Я просмотрел архив одного суда за 1901-1910 гг. и меня охватил ужас от огромного количества невероятно жестокого об- ращения с людьми. Вообще у нас в России каждый с наслаждением бьет кого-то. И народ считает биения за полезное, так как же составил поговорку «за битого двух небитых дают». За 1917-1919 гг. крестьяне закапывали пленных красно- гвардейцев вниз головой так глубоко, что из земли торчали ноги. Потом смея- лись, как те ноги дёргались. Или высоко на дереве прибивали гвоздями одну ру- ку и одну ногу и наслаждались мучениями жертвы. Красногвардейцы же сдира- ли из живых пленных деникинцев-контрреволюционеров кожу, забивали гвозди в голову, вырезали кожу на плечах, как офицерские погоны.” – Горький Максим. О русском крестьянстве (1922)
«Если бы провалилась Россия, то не было бы никакого ни убытка, ни волнения в человечестве.» – Иван Тургенев
“Нет в этом мире мельче, сволочнее и хамовитее особи, чем кацап. Рождён- ный в нацистской стране, вскормленный пропагандой нацизма, – этот ублюдок никогда не станет Человеком. У его страны нет друзей – либо холуи, либо враги. Его страна способна только угрожать, унижать и убивать. И за сохранение этого статуса Рассеей рядовой кацап готов пожертвовать собственной жизнью, жиз- нями своих родителей и детей, качеством жизни собственного народа. Воисти- ну: кацапы – звери. Лютые, кровожадные, но… смертные”. – А. Солженицин
«В России нет средних талантов, простых мастеров, а есть одинокие гении и миллионы никуда не годных людей. Гении ничего не могут сделать, потому что не имеют подмастерьев, а с миллионами ничего нельзя сделать, потому что у них нет мастеров. Первые бесполезны, потому что их слишком мало; вторые беспомощны, потому что их слишком много.»
«Русский простолюдин – православный – отбывает свою веру как церковную повинность, наложенную на него для спасения чьей то души, только не его собственной, которую спасать он не научился, да и не желает. Как ни молись, а все чертям достанется. Это все его богословие.» – Василий Ключевский
«Можно благоговеть перед людьми, веровавшими в Россию, но не перед предметом их верования». – Василий Ключевский
«Русское правительство, как обратное провидение, устраивает к лучшему не будущее, а прошлое». – Александр Герцен  (Про Путина сквозь века сказал)
“Русскому соврать, что высморкаться. Их ложь исходит из их рабской сущности. Народ никогда не знавший и не говоривший правды– народ рабов духовных и физических. Убогие люди.” – Н.М. Карамзин (як дуже схоже з українським прислів’ям: «Казав москаль право, та й збрехав браво» – Н.М.)
«Русский человек большая свинья. Если спросить, почему он не ест мяса и рыбы, то он оправдывается отсутствием привоза, путей сообщения и т.п., а водка между тем есть даже в самых глухих деревнях и в количестве, каком угодно».
«Русский человек норовит натрескаться ветчины именно тогда, когда в ней сидят трихины, и пройти через реку, когда на ней трещит лед.»
«Природа вложила в русского человека необыкновенную способность веро- вать, испытующий ум и дар мыслительства, но всё это разбивается в прах о бес- печность, лень и мечтательное легкомыслие…»
«Русский человек любит вспоминать, но не любит жить».
«Русскому человеку не хватает желания желать».- А.П.Чехов
«Вся Россия – страна каких-то жадных и ленивых людей: они ужасно много едят, пьют, любят спать днем и во сне храпят. Женятся они для порядка в доме, а любовниц заводят для престижа в обществе. Психология у них – собачья: бьют их – они тихонько повизгивают и прячутся по своим конурам, ласкают – они ложатся на спину, лапки кверху и виляют хвостиками…» – Антон Павлович Чехов в беседе с Максимом Горьким.
«Национальное самосознание – национальное самодовольство – нацио- нальное самообожание — национальное самоуничтожение».
«Русские даже не способны иметь ум и совесть, а всегда имели одну подлость». – В.Соловьев
“Русский человек умеет быть святым, но не может быть честным”. – Константин Леонтьев, российский философ (1831 – 1891)
«Мы, московиты, споили киргизов, чемерис, бурят и других. Ограбили Армению и Грузию, запретили даже Богослужение на грузинском языке, обокрали богатейшую Украину. Европе мы дали анархистов П. Кропоткина, М.Бунина, апостолов руины и палачества Шигалёва, Нечаева, Ленина и т.п. Моральная грязь, Московия – это чудовище, которым даже ад побрезговал бы и изрыгнул бы на землю». – В. Розанов, российский философ (1856-1919)
«Среди русских мало умных. Если найдешь какого-нибудь годного человека, то непременно или еврей, или с примесью еврейской крови…» – В. И. Ленин, самый почитаемый в России политический деятель (1870 – 1924 гг.)
«Пролог» Н. Чернышевского. Один из главных героев — Волгин — размышляя о русском обществе произносит:  «Жалкая нация, жалкая нация! — Нация рабов, — снизу доверху, все сплошь рабы… «Жалкая нация, нация рабов, сверху донизу — все рабы».
“И знать не хочу звереподобную пародию на людей, и считаю для себя большим несчастьем, что родился в России. Ведь вся Европа смотрит на Россию, почти как на людоеда. Я не раз испытывал стыд, что принадлежу к дикой нации.” – В. М. Боткин во время спора с Некрасовым. Авдотья Панаева. «Воспоминания»
«Русский народ слишком живет в национально-стихийном коллективизме, и в нем не окрепло еще сознание личности, ее достоинства и ее прав. Этим объясняется то, что русская государственность была так пропитана неметчиной и часто представлялась инородным владычеством».  Философ  Николай Александрович Бердяев.
«Россия не содержит в себе никакого здорового и ценного зерна. России собственно – нет, она – только кажется. Это – ужасный фантом, ужасный кошмар, который давит душу всех просвещенных людей. От этого кошмара мы бежим за границу, эмигрируем; и если соглашаемся оставить себя в России, то ради того единственно, что находимся в полной уверенности, что скоро этого фантома не будет; и его рассеем мы, и для этого рассеяния остаемся на этом проклятом месте Восточной Европы. Народ наш есть только “среда”, “материал”, “вещество” для принятия в себя единой и универсальной и окончательной истины, каковая обобщенно именуется “Европейскою цивилизациею”. Никакой “русской цивилизации”, никакой “русской культуры”. – В.В. Розанов.
«Ничего доброго, ничего достойного уважения или подражания не было в России. Везде и всегда были безграмотность, неправосудие, разбой, крамолы, личности угнетение, бедность, неустройство, непросвещение и разврат. Взгляд не останавливается ни на одной светлой минуте в жизни народной, ни на одной эпохе утешительной. – Призвание России/ А. Хомяков. – М.: РИПОЛ класик, 2017 – 526 – стр.180-181 (Русские мыслители).
«Мы жестокое зверье, в наших жилах все еще течет темная и злая рабья кровь – ядовитое наследие татарского и крепостного ига. Нет слов, которыми нельзя было бы обругать русского человека…  В русской жестокости чувствуется дьявольская изощрённость, в ней есть нечто тонкое, изысканное… Можно допустить, что на развитие жестокости влияло чтение житий святых великомученников… Кто более жесток: белые или красные? Вероятно — одинаково, ведь и те и другие — русские».  М. Горький. Несвоевременные мысли: Заметки о революции Источник и культуре.  глава XXX,  М.: Советский писатель, 1990
«И вот этот маломощный, тёмный, органически склонный к анархизму народ, ныне призывается быть духовным водителем мира, Мессией Европы… «вожди народа» не скрывают своего намерения зажечь из сырых русских поленьев костёр, огонь которого осветил бы западный мир, тот мир, где огни социального творчества горят более ярко и разумно, чем у нас, на Руси. Костёр зажгли, он горит плохо, воняет Русью, грязненькой, пьяной и жестокой.» М. Горький. Несвоевременные мысли: Заметки о революции Источник и культуре.  главы LII – LXIV),  М.: Советский писатель, 1990
«Никакой особой миссии у России не было и нет! Не надо искать никакой национальной идеи для России – это мираж. Жизнь с национальной идеей приведёт сначала к ограничениям, а потом возникнет нетерпимость к другой расе, к другому народу и к другой религии. Нетерпимость же обьязательно приведёт к террору. Нельзя добиваться возвращения России к какой-либо единой идеологии, потому-что единая идеология рано или поздно приведёт Россию к фашизму» . ( Академик Д. С. Лихачёв «Нельзя уйти от самих себя… Историческое самосознание и культура России»  Опубликовано в журнале Новый Мир, № 6, 1994)
“Повсюду в тех местностях, где и теперь еще заметна смешанность населения или где живут крестьяне обруселые из финского или вообще инородческого племени, народ доселе отличается особой умственной неразвитостью, неподвижностью, тупостью, аппатией, как, например, в восточных уездах Костромской губернии, в Мещерской стороне Рязанской губернии, к северу, к границам Владимирской губернии, в Черемисских и Чувашских местностях Казанской губернии и вообще во многих захолустьях юго-восточных губерний. Это и жадность к напиткам, и склонность к дракам. Вместо силачей разума у нас родились силачи мускулов. Суто русские черты почти полностю сохранил украинский народ ибо он в наименшей степени смешивался с татарами” (див. А. П. Щапов. Сочинения. Т.ІІ. СПб., 1906).
Писатель Лев Николаевич Толстой, мужчина 1828 года рождения, русский, женатый, место прописки: Ясная Поляна Щекинского р-она Тульской обл., судом города Таганрог 11 сентября 2009 года признан экстремистом в ходе антиэкстремисткого процесса за его высказывание: «Я убедился, что учение русской православной церкви коварная и вредная ложь, практически же собрание самых грубых суеверийи колдовства, скрывающее совершенно весь смысл христианского учения.» (Через год, 18 марта 2010 года в Кировском суда Екатеринбурга Льва Николаевича Толстого снова признали экстремистом.)
«Я, конечно, презираю Отечество моё с головы до ног… Ты, который не на привязи, как можешь ты, оставаться в России? Если царь даст мне свободу, то я и месяца не останусь. Мы живём в печальном веке… моё глухое Михайловское наводит на меня тоску и бешенство. В 4-ой песне «Онегина» я изобразил свою жизнь; когда-нибудь прочтёшь его и спросишь с милою улыбкой: где ж мой поэт? В нём дарование приметно – услышишь, милая, в ответ: он удрал в Париж и никогда в проклятую Русь не воротится – ай да умница.»  А.С.Пушкин. Письмо П.А.Вяземскому, 27 мая 1826 года из Пскова в Петербург.
 
«… Бог голодных, Бог холодных
Нищих вдоль и поперёк
Бог имений недоходных
Вот он, вот он, русский Бог.
 
Бог «грудей и жоп» отвислых
Бог лаптей и пухлых ног,
Горьких лиц и сливок кислых,
Вот он, вот он, русский Бог…
 
… К глупым полн он благодати,
К умным бемпощадно строг,
Бог всего что есть некстати,
Вот он, вот он, русский Бог.
Вяземский в письме Тургеневу18 апреля 1828 года
 
Глинка Михаил Иванович, композитор, автор оперы «Жизнь за царя»: 27 апреля 1856 года Михаил Иванович уезжая из России в Германию, разделася на границе… догола, до самого гола, бросил на землю платье, чтоб и духу русского случайно с собой не прихватить, плюнул на русскую землю и крикнул: «Дай Бог мне никогда больше не видеть этой мерзкой страны и её людей!» – и шагнул под шлагбаум. (Из воспоминаний сестры композитора Л. И. Шестаковой («Русская старина». Ежемесячное историческое издание. 1870 г. Том II Санкт Петербург 1870)
Толстой Алексей Константинович – писатель, драматург, поэт:  «Если бы перед моим рождением Господь сказал мне: «Граф! Выбирайте народ среди которого вы хотите родиться!» – я бы ответил ему: «Ваше величество, везде, где вам будет угодно, но только не в России!» У меня хватает смелости признаться в этом. Я не горжусь, что я русский, я покоряюсь этому положению. И когда я думаю, о красоте нашего языка… о красоте нашей истории до проклятых монголов и до проклятой Москвы, ещё более позорной чем самые монголы, мне хочется броситься на землю и кататься в отчаяния от того, что мы сделали с талантами , данными нам Богом.» цитата из письма Алексея Толстого Маркевичу 26 апреля 1869 года. (Толстой А. К. Собрание сочинений в 4-х томах Т. 4й – Москва издательство «Правда» . 1980 стр. 445
Тютчев Фёдор Иванович – поэт: «Русская история до Петра Великого – одна сплошная панихида, а после Петра Великого – одно уголовное дело!» источник: https://dic.academic.ru/dic.nsf/aphorism/446/РУССКАЯ Словари и энциклопедии на Академике.
Аксаков Иван Сергеевич – поэт, публицист (цитата из писем к родным 1849 – 1856) : «Ах как тяжело, как невыносимо порою жить в России, в этой вонючей среде грязи, пошлости, лжи, обманов, злоупотребелний, добрых малых мерзавцев, хлебосолов-взяточников, гостеприимных плутов-отцов, и благодетелей взяточников!… вы не можете понять тех истинных мучений, которые приходиться испытывать от пребывания в этой среде, от столкновения со всем этим продуктом русской почвы. Там, что ни говорите в защиту этой почвы, но несомненно то, что на всей этой мерзости лежит собственно ей принадлежащий русский характер».
Тургенев Иван Сергеевич – писатель, поэт, публицист:
«Он (Тургенев) сам говорил мне, что главная мысль, основная точка его книги (Дым) состоит в фразе: «Если б провалилась Россия, то не было бы никакого убытка, ни волнения в человечестве». Он объяснил мне, что это его основное убеждение о России». (цитата о Тургеневе из письма Достоевского Майкову, 16 августа 1867)
Антон Павлович Чехов – писатель драматург: «… Весь вечер искали по деревне, не продаст ли кто курицу, и не нашли… Зато водка есть! Русский человек большая свинья. Если спросить, почему он не ест мяса и рыбы, то он оправдывается отсутствием привоза, путей сообщения и т.п.,а водка между тем есть даже в самых глухих деревнях и в количестве, каком угодно. А между тем, казалось бы, достать мясо и рыбу гораздо легче, чем водку, которая дороже и везти её труднее… Нет, должно быть, пить водку гораздо интереснее, чем трудиться ловить рыбу в Байкале или разводить скот.»
(цитата из письма Чехова от 13 июня 1890 г. со станции Лиственичная, на берегу Байкала (А.П.Чехов «Письма Январь 1890 – февраль 1892 гг., стр.114))
Василий Макарович Шукшин – писатель, режиссёр, актёр:
«Ложь, ложь, ложь… Ложь – во спасение, ложь – во искупление вины, ложь – достижение цели, ложь – карьера, благополучие, ордена, квартира…Ложь! Вся Россия покрылась ложью как коростой.» (цитата из рабочих записей Шукшина 1969 г.)
«Национальная идея России заключается в силе, наглости и хамстве.» Актер, Алексей Серебряков[68]
Неможливо бути байдужим до того, що кожен із цих світочів московської культури висловив. Адже не від солодкого життя це все було сказано. Кожен із них любив свою батьківщину. Чи могли вони змінити її життя на краще? Ні. Бо вони самі, своїми словами довели, що Московщина катастрофічно хвора. І вин- ні в цьому не українці, не євреї, і не змова москвофобів. Чи можемо ми запере- чувати оригінальність і талановитість у московському народі? Ні. Проблема московських реалій така, що виявити свої таланти вдавалося далеко не кожно- му. Широкознаний московський князь Андрій Курбський не зміг жити в Мос- ковії під ярмом царя-самодура Івана Лютого і змушений був стати емігрантом на чужині – в Русі-Україні, і не лише він. Як тільки Московське царство більш-менш оцивілізувалось, переодягнулося з кафтана у фрак, поголило бороди та відпустило вуса, за кордон потягнув вже не один такий князь Курбський.
Інший приклад вже з московської художньої літератури – оповідь Миколи Лєскова «Лівша», в якій розповідь іде про талановитого московського майстра-зброяра, який підкував маленьку механічну блоху, що виготовили англійці. За це він отримав нагороду, побував в Англії, дещо розвідав і, коли повертався на батьківщину, то разом із помічником шкіпера побився об заклад хто кого пере- п’є. Закінчилося ця історія тим, що англієць потрапив до лікарні для багатих, а Лівша, не отримавши належної медичної допомоги, помер у простонародній Обухвінській лікарні, де «незнаного стану всіх помирати приймають». Перед смертю Лівша передав лікареві Мартин-Сольському зброярну таємницю: «Ска- жіть государеві, в англійців рушниці цеглою не чистят: нехай щоб і в нас не чистили, а то, хоронь Боже війни, вони стріляти не зможуть». Та Мартин-Сольський не зміг передати доручення (завадив військовий міністер граф Чернишов, який заявив лікареві: «Знай своє блювотне та проносне, а не пхай свого носа, де не твоє мелеться»), і за словами Лєскова: «А донеси вони Лівшині слова у свій час государеві – в Криму  на війні з ворогом справа повернула б на інше».[69] Талановито написано? Талановито. Але описати – це один талант, а ось змінити ситуацію в Московській державі на ліпше, тут кілька талантів і мудрості потрібно. І тут ми спостерігаємо ту ж картину, що малюють у своїх стислих висловах про Московщину самі московити. Все таки, якщо порівнювати навіть ті умови, в яких перебували два народи та їхні держави, то першість з ліпших обставин буде не на користь Московської.
Читаючи ці рядки, можливо, шановний читач подумає, що це якась нена- висть до московського народу. Зовсім ні! Те, що москвини залили сала за шкуру українцям своїми кривдами, можуть засвідчити не тільки вони, але й литовці й естонці, латиші й поляки, грузини й білоруси – усі ті народи, хто добре скушту- вав московського пряника і кнута. Чи мають ненависть ці народи до москвинів? Аніскільки. Вони навіть співчувають цьому народові. Умосковського серця за- надто гіпертрофоване відчуття національної образи, коли інші народи кажуть їм правду про їхні кривди. Натомість, вони створили собі міф про таємницю якоїсь «русской души», яку, нібито, нікому в світі не зрозуміти. Москвини, які проголошують себе христолюбивим народом, чомусь забули про слова Христа: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви.»  І чимало Всевишній робив, щоб московський народ врешті решт виліз із своєї згубної ями самозакоханости й величі, а наблизився до цілком нормальних ци- вілізованих стосунків міжнародного  товариства, де поважають права кожної людини і народу в цілому. Бог посилав до московитів і русів-українців, і литвинів-білорусів, і німців й інших представників різних народів у різні часи. Але всі їхні враження майже цілком збігалися із враженнями найкращих представників московства, які були наведені вгорі. Тут не йде мова за війни чи ворожнечу, а за представників культури, дипломатів, мандрівників, також вій- скових, які прибували на Московщину чи з доброї волі, чи з наказу своїх дер- жавних керманичів. Та й навіть самі московці мали нагоду побувати в Європі, щоб побачити ті добрі здобутки християнства, яке піднімає людину з колін ду- ховної темряви, і ставить на коліна перед Богом Христом, а не перед своєю не- помірною національною величчю. Бо саме християнство змінило Європу. Але чи захотів і чи хоче сам московський народ змінитися? Відповідь лежить у надрах самого цього народу, а не в інших. Українці були не першими, хто мусив виконувати доручення Христа й іти робити учнями всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Вони не брали на себе такої місії, і не були ви- нахідниками Євангелії та християнської релігії, вони не є месіанським народом, щоб займатися самозакоханістю та самовихвалянням, щоб проголошувати свою якусь боговибраність у гаслах – самодержавство, православ’я та народ- ність («насправді: деспотизм, цезаропапізм, шовінізм»[70]). Отримавши від гре- ків Євангелію, які в свою чергу одержали від євреїв, вони понесли її далі. Перша хвиля християнської цивілізаторської місії відбулась у часи Великоняжої Київ- ської держави Руси-України, коли на північ принесли Божу Євангелію в церков- нослов’янській українізованій мові. Друга хвиля пішла наприкінці XVІ століття й сильно побільшилась у XVІІ-XVІІІ віках, саме у часи Гетьманської козацької держави, коли українці цілими купами їхали на Московщину підіймати й розви- вати церковне життя, освіту, навчати московців літературних початків. Русь-Україна не шкодувала своїх творчих сил, щоб допомогти московському народу вибитися  до світла з темряви.
Перша половина XІX століття також не залишилась без українських впли- вів на московське життя. Це були впливи вже не настільки духовні, скільки культурні. Чимало московських письменників черпали для своїх творів сюжети саме з української історії. Чому? Бо «російська історія не давала прикладів боро- тьби за свободу.»[71]
«За підрахунками В. Сиповського в його праці «Україна в po­сійському пи- сьменстві» історичним подіям на Україні XVII­-XVIII ст. в російській літературі присвячено понад 30 твo­рів. Найбільш відомими творами російського мистец-тва з цьогo періоду української історії є «Тарас Бульба» Гоголя і «Запорожці» Репіна. Гоголь в російській літературі і Репін в російському малярстві є окрасою і гордістю російської ку­льтури. Дуже часто ці імена служ­ть для возвеличування російського народу і його культури, вважаючи їх творчість виявом російського національного генія. Таке трактування явно зраджує великодержавну імперську тенденцію росіян, але з науковoгo погляду воно є цілком фальшиве. Гоголь і Репін є українцями не тільки своїм походженням, але й xa­рактером своєї творчости. Національні своерідності двох культур ­російської й української ­ не є такі, щоб їх мож­на було об’єднати однією назвою «російської культури». Між Гоголем і Репіном, як виразниками української духовної культури є повна аналогія. Репін виявляє свое українське «я» в малярстві з такою ж яскравістю і силою, як і Гоголь в літературі. Для обох Україна і Росія, це два світи, до яких вони мають суто українську поставу. Гоголь у своїх творах «Вечори на хуторі», «Миргород», «Тарас Бульба» відтворив  образ яскраво-­сонячної і гeроїчної України, якою він щиро захоплений. Образ Росії, що його відтворено в «Ревізо- рі» і «Мертвих Душах», постає похмурим контрастом. Це ж саме маємо і в ма- лярських творах Репіна: його «Запорожці» є ап­отеозою України і віє від них «Тарасом Бульбою». І, навпаки, «Іван Грозний» Репіна символізував нам деспо- тичну і кри­ваво­-жорстоку Росію. Дивлячись на «Івана Грозного» Репі­на, мимо- волі пригадуєш Достоевського… Це духовний світ Росії. Це історична Росія. На її тлі Україна постає, справді, ясним і сонячним контрастом. Репінські запорожці, що пи­шуть відповідь турецькому султанові, мають свою рідню ce­ред героїв «Енеїди» Котляревського і в героях повісти Гo­голя «Тарас Бульба». Репін, безпе- речно, був надхненний «Тарасом Бульбою», коли писав своїх «Запорожців». Пра­цюючи над своею картиною, Репін писав Стасову: «Бісів нa­род! Ніхто в усьому світі не відчув так глибоко свободу, piвність, братерство, як вони.»
«Украйна глухо волновалась.
Давно в ней искра разгорялась;
Друзья кровавой старины
Народной чаяли войны…
Тепер бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!..
Когда бы старый Дорошенко,
Иль Самойлович молодой­
Иль наш Палей, иль Гордиенко
Владели силой войсковой.
Тогда б в cнeгax чужбины дальней
Не погибали козаки,
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки.»
 
Цілком зрозумілі симпатії українців Гоголя і Репіна до свободолюбної України. Це їх батьківщина. Але й для російських поетів ця риса українців має якусь притягальну силу. Поема «Полтава» Пушкіна є в цьому відношенні дуже показовою. Наперекір своїм державно­централістичним по­глядам і патріотичній ідеалізації Петра І, як будівника p­осійської імперії, Пушкін з певною дозою об’єктивности вiд­творює  боротьбу України проти московського поневолення. Словами Мазепи Пушкін мимоволі відтворює патос бороть­би України за націо- нальну незалежність і свободу:
«Без милой вольности и славы
Склоняли долгo мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы,
Но независимой державой
Украйне быть уже пора ­
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.»
­ «У величній боротьбі українського народу за свою Ha­ціональну не залеж- ність і свободу Гоголь знайшов ті гepo­їчні характери, які вабили йогo і він від- творив їх в повісті «Тарас Бульба.» Російська дійсність і російська історія не давали йому позитивних образів і типів, навпаки поставали перед ним разючим контрастом. «Мертві душі» Гоголя ­це Росія в освітленні українського генія, яке за висловом Герцена потрясло всією Росією і сам Пушкін мусів призна­ти:«Боже, яка сумна є наша Росія!» Таку ж ролю відігpа­вала українська стихія і в творах багатьох російських пи­сьменників. Декабрист Рилєєв у пошуках історичного мaтe­ріялу для вислову своїх революційних настроїв даремно шу­кав відповідних сюжетів в історії московського народу і тому звернувся до історії України.
Боротьба України за свободу притягала також уяву дe­кабриста Кіндрата Рилєєва. Рилєєв був одним з перших російських  лібералів і революціонерів, який перейнявся європейськи­ми демократичними ідеями. Шукаючи історично- го матеріялу для висловлення своїх вільнолюбних настроїв і прагнень в поетич- ній формі, Рилєєв мимоволі мусів був звернутися до української історії. Росій- ська історія не давала прикладів боротьби за свободу. І тому Рилєєв свої вільнолюбні думки і настрої висловлює устами українськогo історичного героя Наливайка. Сюжет поеми Рилєєва «Войнаровський» темою дуже близький до поеми Пушкіна «Полтава»: «Войнаровсь­кий», це оповідання спільника Мазепи про повстання України проти Росії і Петра І. Але тоді як в поемі Пушкіна образ Мазепи має негативне насвітлення, як образ честолю­бивого авантюриста і зрадника законного монарха, у Рилєєва боротьбу Мазепи проти Петра І подано у цілком пози­тивному пляні, як вияв боротьби за свободу з неволею і caмовлад- ством. Боротьба українців за свободу була співзвуч­ною декабристові Рилєєву і саме на Україні він знаходить відгук на свої настрої і виражае їх в поемі з україн- ської ic­торії.»[72]
Але вплив Руси-України на Московську державу не обмежився тільки церковно-релігійним життям і літературою, він мав свій вплив і на московську мову. «Українці завели систему орфографії на Москві і вони ж провели її до життя. Ще з початку XVII століття, коли року 1619 вийшла наша славетна грама- тика  Мелетія Стотрицького, скрізь по всьому слав’янському миру запанував той правопис, що подав його Смотрицький. Запанував він і на Москві, і з деяки- ми змінами крепко держиться там аж до нашого часу. Добрий дослідник старої нашої літератури, професор  Архангельський, пише: „Влияние Грамматики Смотрицкаго действителыю весьма ощутительно сказывается с половины XVII в. на орфографии не только всей печатной, но и рукописной литературы м о с к о в с к о й . Смотрицкому между прочим в значительной степени принадлежала наша грамматическая терминология, удержавшаяся отчасти даже не смотря на попытки Ломоносова изменить  ее “.
В граматиці Смотрицького знаходимо ось такі терміни, що остались в московській граматиці ще й досі: орфографія, етимологія, синтаксис, гласная, согласная, удареніе, слог, единосложный, многосложный, запятая, двоеточие, точка, имя, местоименіе, глагол, причастие, наречие, предлог, союз, междометіе, скланяемая часть, нескланяемая, имя собственное, нарицательное, существи- тельное, собирательное, прилагателное, числителное, вопросительное, притяжа- тельное, усеченное, степени уравнения: положителный, превосходи тельный, роды: мужеский, женский, средний, общий, виды: первообразный, производ- ный  число единственное, двойственное, множествен- ное, падежи: именитель- ный, родителный, дательный, винителный, звательный, творительный, склоне- ние, спряжение, глагол личный, безличный, залог, действителный, страдатель- ный, средний, отложительний, общее, лицо первое, второе, третье, наклонение изъявителное, повелительное, сослагательное, неопределенное, время настоя- щее, прошедшее, будущее, спряжение первое, второе, деепричастие, приложе- ние і багато інших. Орфографія Смотрицького була більше пристосована до ст арої церковно-слав’янської мови, а на Москві її ввели навіть до живої велико- російської мови; от чому орфографія на Москві так далеко пристала од живої вимови. Всі оці онѣ, однѣ, ея як і сила граматичних деталів – скажемо, писати міръ та миръ-—все це занесли на Москву українці. Коли з р. 1721 по Росії повелися нові школи, то учителями туди пішли майже самі українці, і от ці вчителі-українці і рознесли по всіх закутках Росії правопис Смотрицького.»[73]
Проте і тут українцям від москвинів дісталось на бублики. «Так, “Історія Русів” розповідає, що за час Прусської війни 1755 року, де українці в великому числі брали участь, московські начальники, “считая украінцев на ряду доларів і камчадалів, вгоняли в чахотки іли іпохондрії за одно своє нарічіє, і что они не скоро понимали виговоривать тогдашнія преізящния реченія: намнясь і намедні, і придомков їх — ушь і кабишь”.
«Українська поміч у творенні російської літературної мови була велика й помітна. Поминаючи старші часи, в XVII віці, а особливо по акті 1654 року, український вплив на російську літературну мову все був великий. Українська книжна “славенороська” мова легко ширилася в Москві; так наприклад, Силь- вестер Медведів перейняв її і писав тією ж мовою, що й його вчитель Симеон Полоцький. Реформи Петра І міцно притягли до нього українців і сильно впли- вали на витворення українсько-російської спільноти. В мові Ломоносова, Сума- рокова й інших немало українських рис, а в наголосах їхніх віршів український вплив зовсім помітний. І росіяни, і українці, здавалося, творили один спільний “общеруський язик”.
Коли з року 1721 по всій Росії повелися нові школи, вчителями туди пішли майже самі українці, і ці вчителі-українці сильно впливали на розвій російської літературної мови, рознесли по всіх закутках і правопис М. Смотрицького, й українську вимову. Скажемо, ці вчителі навчали, що Ђ пишеться там, де по-українському чуємо і. Звичайно, правило це, що було живим і розумним у нас в Україні, було дивним, скажемо, десь у Новгороді чи Смоленську або в Тобольську. І як це не дивно, правило це було рознесене по всій Росії, і воно міцно трималося там чи не все XIX століття.
Пізніше, коли вже забули про вчителів-українців, не раз здіймалася лайка проти цього дивовища, цього дивного в московській мові правила. Так, р. 1828-го про це писав К. Хабаров: “Говорять, лишите Ђ во всЂхъ тЂхъ словахъ, въ которыхъ малороссіяне произносятъ і. Покорно благодаримъ! СлЂдовательно, чтобъ писать по-русски, надобно ехать въ Малороссію, или иметь у себя ручно- го малороссіянина для справокъ”…
Писав про це 1842 p. й славний російський Критик В. Бєлінський: “Говорят, будто есть правило, что слова, которыя въ нынЂшнемъ малороссійскомъ нарЂ- чіи выговариваются через і, должно нам писать через Ђ. Странное правило! Да какое же намъ дЂло до того, какъ выговариваютъ или какъ не выговариваютъ малороссіяне одинаковыя съ нами слова? И если ужъ такъ, то почему же въ пра- вописаніи мы должны сообразоваться только съ выговоромъ однихъ малороссіянъ, а не сербовъ, не болгоръ, не поляковъ, не чеховъ и прочихъ соплеменныхъ намъ народовъ? Почему же намъ необходимо сообразоваться въ нашемъ правописаніи съ выговоромъ только малороссіянъ?”
Звичайно, В. Бєлінський уже не знав, що й увесь російський правопис завели їм ці “малороссіяне”.
До цього додам, що значно пізніше, бо року 1863-го д-р Щербатюк, росіянин з Казані, твердив українцям, дивуючись, чому вони виступають проти російської мови й літератури: “Нас учили, що справжня російська літературна мова не зовсім годиться з нашою вимовою, що вона південноруська, й є мовою Київської академії”.[74]
«…З вищенаведених матеріялів бачимо, що не тільки yк­раїнці люблять свою батьківщину, але й для росіян Укpaї­на має якусь притягальну силу і вони теж надають перева­гy у всьому Україні перед Московією і тому й не можуть уявити собі Росію без України. З цьoгo випливае одна iсто­рична «закономір- ність» в російсько–українських взаєминах: симпатизуючи українському виз- вольному рухові і вбачаючи в ньому свогo спільника у боротьбі з деспотизмом за свобо­ду, найбільші прогресисти і революціонери російські одразу ж ставали ворогами українськоrо руху, як тільки справа дoходила до питання самостійнос- ти України. Революціонери займали позиції деспотів, любителі «всього україн- ського» ставали гнобителями України.»[75]
Тривалий час та й нині московська імперсько-ідеологічна пропагандист- ська машина твердила й твердить, що руси-українці та москвини одне без одного жити не могли, то так просто любили одне одного, що аж далі нема куди.  Не сховаємо правди, може московці нас і «любили», а може й продовжують «любити». Але як у тій нашій приказці: «Любив вовк кобилу, залишив хвість та гриву». Отака то любов. Народ – не красна дівка, щоб його інший любив. Нам не любов потрібна, а повага до нас. І цього з московитів досить. Не треба нас люби- ти ведмежою любов’ю . Та проти чого ж українці завжди повставали в Москов- ській імперії? Проти їхніх кривд: загарбництва, колоніалізму, жорстокости, на- хабства москвинів. Це можна побачити, знайомлячись із неотруєними москов- ським запопадництвом, українськими історичними джерелами, художньою літературою. А як любили українці московців протягом понад трьохсот років спільного життя в «державному шлюбі»,  це можна побачити і в усній народній творчості – українських приказках та прислів’ях, які й наводжу нижче
«Служив Москві, Іване, а вона ж його гане. (про гетьмана Івана Самойловича, якого Москва скинула з гетьманства  і заслала до Сибіру, де він і помер)
Москалики, соколики, позаїдали ви наші волики; а як вернетеся здорові, то поїсте й корови.
Від москаля поли вріж та й тікай.
Од чорта одхристишся, а від – москаля не одмолишся.
Москаль не свій брат – не помилує.
Москалеві годи як трясці, а все бісом дивиться.
Москаль з бісом порадились, та й на лихо понадились.
«Тату, лізе чорт у хату!» — «Дарма, аби не  москаль». — «Хто йде?» — «Чорт!» — «Добре,  доню, аби не москаль».
Вижу, що чорт москаля ніс у хижу.
Мабуть москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане. Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане.
Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали.
На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав.
Не за те москаля б’ють, що краде, а за те, щоб умів кінці ховати.
Ти, москалю, и добрий чоловік, та шенелія твоя злодій.
Москаль викрутнями перебувається (тім ж він скрізь погано лається).
Коли москаль каже сухо, то піднімайся по ухо. Не вірь, як скаже, що сухо,— то певно буде по вухо. — Як скаже москаль сухо, то піднімайсь по самі уха, то ще замочисся.
З Москалем дружи, а камінь за пазухою держи. З Москалем бувай, а камень в пазусі тримай.
Варив чорт з москалем пиво, та й солоду відрікся.
Казав москаль право, та й збрехав браво.
Собака брехне — москаль віри пойме.
«Щоб ти зозулі не чув!» (каже баба).— Мнє і удод закуйот!» (одріка москаль).
«А багато було людей в церкві?» — «Людей, мамо, не було нікогісінько, тілько самі за себе москалі – так що й голки не було б де встромити…»
Хоч убий москаля, то він зуби вискаля.
На грош амуниціі, на десять амбиціі.
За москалем панство: коло ноги ременяки — и все господарство.
Москаль здавна вже панує, бо бач завше…
Московське панування, то… жартування.
Про ідного москаля війна буде.
Я б тому бісовому тарабану хліба б не дав» за те що каже: «порубать хохлів, порубать хохлів!»; а ту маленьку  сопілочку все б паляницями годував, за те що каже: «а за віщо їх, а за віщо їх»!
Москва сльозам не вірить. Москаль на сльози не вдаря. «Нехай що хочуть роблять: я знаю, коли робитиму ім добро, то й вони колись охануться».— «Еге! не вважайте! Сказано:  «Москаль на сльози не вдаря», то так и вони».
Москаль як ворона, та хитріший чорта.
Московське пожалування.
Москаль не велик чоловік, та ба! Не великий москаль, та страшний.
Чорзнащо в лаптях, та й то москаль.
Москаль ликом чваниться й кожному під ніс з ним пхається.
Москва на злиднях збудована, та й злиднями  годована.
Хоч добрий чоловік, та москаль.
Москаль козака як раз огулить, а москаля й чорт не  одурить.
Звичме, московська напасть.
Бов, бов по московські брехні!
Москаль ликом в’язаний, у ликах ходе, та й всіх у ликах воде.
Не приходиться москаля дядьком звати. Не впадає москаля дядьком звать, а все дядюшка..
Москаль зна, та ще питається.— Невже б то москаль та дороги не знав? ума питає!
Що Бог в нас народе, а люд наробе — москаль же теє у нівеч зводе.
Москаль з багном, як жук з …м.
Москаль и Лях — оден шеляг.
Так ему смашно — де вже! Так и нам було казано: «Москаля бійтесь, бо він заріже» — «так не проти салдата, ні! а проти тих».
В Москву з грішми, з Москви з вішми.[76]
Про ставлення українців до московських людей відбилося не тільки у фольклорі, але й у спогадах самих московитів й іноземців, які відвідували Московську імперію.  «Генерал Михайловський­-Данилевський у своїх  спогадах, що торкаються настроїв 1823 року, писав: «Я не знаходив на Україні людини, прихильно настроеної до Росії, у всіх панував дух опозиції. Така ненависть походила від порушення прав України…» (Русская Старина, X том, стр.212) Те ж саме стверджуе А. Левшін у своїх «Письмах из Малороссии» : «На жаль я мy­шу закінчити опис моральности українців неприємною ри­сою; я мушу сказати про ненависть їхню до великоросіян.Ти легко можеш про це пересвідчитися, бо часто почуєш, як вони кажуть: «Добрий чоловік, та москаль». Але цього ще мало: вони переливають це почуття в самих немовлят і лякають їх москалями. При цім імені перестрашена дити­на перестає плакати.» (А Левшин «Письма из Малороссии», 1816, стр.10).  За свідоцтвом нiмeцькoгo подо­рожнього Коля «від- рза українців до москалів, їхніх гн­обителів, така велика, що її можна назвати майже ненавис­тю. Ця ненависть від XVII століття починаючи, коли Ук­раїна попала під московську руку, скорше прибрала, ніж стратила на силі, скріплюва- ло її безнастанне обмежуван­ня належних Україні привилеїв… Щоб не образити украї­нця, не можна говорити з ним про підпорядкування його батьківщини Московщині. «З’єднання»,  – поправляє він одразу розмовця. ­ «Ми ­ каже ­об’єд- нались з Mосквою». Це об’єднання українці розуміли, як об’єднання piв­ноправ- них сторін зі збереженням стародавніх прав і воль­ностей українських. Але Мос- ква трактувала об’єднання п­о-своєму, як цілковите підпорядкування і змосковщення України.Таке різне трактування «возз’єднання» і «дружби» двох народів було і лишається основою московсько-­україн­ських суперечок і конфліктів, які приводили до боротьби і кривавих воєн між Україною і Москвою.  Не стане місця, щоб навести відгуки іноземців про свої враження від Московії. Цій темі присвячені інші книги. Але й того, що сказано – доволі, щоб мати уяву про свободу висловлювань і можливости реалізації людини в Московській державі. «Вже в одній з перших таємних українських організацій ­ Кирило­-Ме­тодієвському Братстві було усвідомлено трагiчний стан України під московським пануванням і неминучість бо­ротьби проти Росії за національну незалежність і свободу». [77]
Чи мають українці недоліки й свої вади. Однозначно, мають. Одна з них –   не завжди вміють відстоювати своє і бути злютованими задля своєї землі, свого народу й своєї мови. Друга – жертовність задля чужого. Ось це і є два внутріш- ніх вороги нашого народу, з якими йому треба боротися і витравити їх із себе. Руси-українці розбудовували чужу імперію, нехтуючи інтересами рідної землі. Боліла ця рана славному гетьману Іванові Мазепі. Правди ніде діти, і він доклав до цього руку, але не можна й замовчити, що «Від Богдана до Іван не було гетьмана», бо саме так український народ оцінив гетьманування Мазепи, склавши про нього приповідку. З приводу важкої долі України сивий гетьман написав пісню-думу «Всі покою щиро прагнуть…»:
 
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!
Не маш любви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
«Єй, братища, пора знати,
Що не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати
І річами керовати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо!
Однак стирник сам керує,
Весь корабель управує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає».
Жалься, Боже, України,
Що не вкупі має сини!
Єден живе із погани,
Кличе: «Сюда, Атамани!
Ідім Матки ратовати,
Не даймо ей погибати!»
Другий Ляхом за грош служить,
По Вкраїні і той тужить:
«Мати моя старенькая!
Чом ти велми слабенькая?
Розно тебе розшарпали,
Гди аж по Дніпр Туркам дали.
Все то фортель, щоб слабіла
І аж вкінець сил не міла!
Третій Москві юж голдує
І ей вірне услугує.
Той на Матку нарікає,
І недолю проклинає:
«Ліпше було не родити,
Ніжли в таких бідах жити!»
Од всіх сторон ворогують,
Огнем-мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
Ані слушной учтивости:
Мужиками називають,
А подданством дорікають.
«Чом ти братов не учила,
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати!»
Я сам бідний не здолаю,
Хиба тілько заволаю:
«Ей, Панове Єнерали,
Чому ж єсьте так оспалі!
І ви, Панство Полковники,
Без жадної політики,
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своїй больш терпіти!
Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих щабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права![78]
Нерв усієї думи – небайдужість до болю матері-України, яку свої ж діти розпинають,  переймання її гіркою долею і заклик до єдности й боротьби, незалежно від соціального стану, щоб не допустити більше мук своїй Матці.Тут не побачиш якогось самолюбства чи самозакоханости. Чи можна щось схоже побачити в московській думці вищих керманичів – царів чи імператорів, які б настільки вболівали за долю московського народу, щоб вивести його до світла  з темряви. Щось мені невідомі такі твори і висловлювання московських можно- владців. Проте є ось що:  «У России нет друзей, нашей огромности боятся… У России только два надежных союзника – её армия и её флот» „Конституция! Чтоб русский царь присягал каким-то скотам.“ „Россия — для русских и по-русски.“  Московський імператор Олександр III
А що вже казати про музу славного Тараса Шевченка, який як ніхто бачив недоліки свого народу і таврував і судив його голосом біблійного пророка в «Осії. Глава XІV Подражаніє»:
 
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі,
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить… Покара,
Уб’є незримо і правдиво;
Бо довго Довготерпеливий
Дивився мовчки на твою,
Гріховную твою утробу
І рек во гніві: — Потреблю
Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють
Оперені, а злозачаті
Во чреві згинуть, пропадуть,
Мов недолежані курчата!..
І плача, матернього плача
Ісполню гради і поля,
Да зрить розтлєнная земля,
Що я Держитель і все бачу.
Воскресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах,
Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар,
Їх кроткий, п’яний господар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть коня вам охляп сісти
Та утікать; не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розтнуть, розірвуть, розіпнуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять…
І додай,
Такеє слово їм додай
Без притчі. – Ви, – скажи, – зробили
Руками скверними створили
Свою надію; й речете,
Що цар наш Бог, і цар надія,
І нагодує і огріє
Вдову і сирот. – Ні, не те,
Скажи їм ось що: – Брешуть боги,
Ті ідоли в чужих чертогах,
Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхе[є], не древлє слово
Розтлєнноє, а слово нове
Меж людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе
Од ласки царської…
Суголосний цьому творові й інша Шевченкова поема «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»
І смеркає, і світає,
День Божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жни́ва!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у Бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» — «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, —
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люде.
А ґвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що — не Брути!
У нас Брути! і Коклеси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило.
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, —
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої  діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
Боліла розірваність Руси-України поміж іншими народами в різних імперіях й Іванові Франку. Тож недарма він закликав у своєму вірші:
 
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
 
Далі буде.
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!