Блог Себастьяна Тегзи

Матюки

Щовечора я ходжу на прогулянку з дітьми. Вчора ходив із одним тільки Марком. Зробили разом кільце через усе місто. Проходили повз галасливі гурти дітей та молоді, повз поважних чоловіків та жінок на лавках, повз балакаючих перехожих та повз відвідувачів кафе на відкритих терасах, і буквально на кожному кроці матюки, матюки, матюки.
Всі підряд матюкаються, як чоботарі. (Даруйте, що кидаю тінь професію.) Діти, молодь і старші. Всі навколо і на кожному кроці. Гучно, розкуто, зухвало. І думаю собі, чи то я раніше цього всього не помічав, чи й справді все стає гірше? Чи це просто волею зірок всі хто матюкається цього разу трапились одночасно на моїй дорозі? Хай там як, але картина бридка і неприємна.
Мені важко зрозуміти, чому люди матюкаються. Хіба в них немає сорому чи гідності? Колись я був вражений тим, як матюкаються священики і семінаристи. І не поодинокі, а численні. Поодинокі випадки – це радше люди, які не матюкаються. Але чому так? Хіба це приємно? Хіба це гарно? Хіба це робить нас кращими?

Завжди, коли потрапляю в ситуацію де матюкаються, відчуваю якусь незручність. З одного боку неприємно, аж вуха в трубку закручуються. З іншого – незручно робити зауваження, бо не хочеться принижувати гідність людини зауваженням, адже вона сама мала б відчувати, що не личить свернословити, і мати самоповагу. А також незручність виникає від того, що якщо робити зауваження, то доведеться робити всім навколо.
Але що за паскудна культура? У людей величезна лояльність до матюків, а коли заводиш розмову про Бога, то все частіше наштовхуєшся на прояви нетерпимості та агресії. Матюкайся досхочу – все норм, згадай про Бога – обурюються всі, як безбожники, що не треба нам тут релігію нав’язувати. І водночас усі несуть до церкви дітей хрестити, і кошики святять, і священика кличуть на похорон. Ніхто не ховає своїх померлих під пісні Сектор Газа, але хочуть, щоб «Со духами праведних…» і «Вічний упокой…». Лицемірство якесь! Завжди було гидко від цього.
На заході борці за толерантність є дуже нетолерантними до релігії. В нас ситуація не краща. Різниця тільки в тому, що в нас просто є терпимість до інших форм зла. А до віри в Бога та Його присутності в публічному просторі – таж сама нетерпимість.
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Себастьян Тегза

Народився 1981-го року на Закарпатті. Одружений. Батько трьох дітей. Бакалавр соціології та богослів'я. В минулому священнослужитель Греко-Католицької Церкви. Сьогодні член Євангельської Церкви Святої Трійці в м. Хуст. Початкуючий письменник.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дивіться також
Close
Back to top button