Матюки
Всі підряд матюкаються, як чоботарі. (Даруйте, що кидаю тінь професію.) Діти, молодь і старші. Всі навколо і на кожному кроці. Гучно, розкуто, зухвало. І думаю собі, чи то я раніше цього всього не помічав, чи й справді все стає гірше? Чи це просто волею зірок всі хто матюкається цього разу трапились одночасно на моїй дорозі? Хай там як, але картина бридка і неприємна.
Мені важко зрозуміти, чому люди матюкаються. Хіба в них немає сорому чи гідності? Колись я був вражений тим, як матюкаються священики і семінаристи. І не поодинокі, а численні. Поодинокі випадки – це радше люди, які не матюкаються. Але чому так? Хіба це приємно? Хіба це гарно? Хіба це робить нас кращими?
Завжди, коли потрапляю в ситуацію де матюкаються, відчуваю якусь незручність. З одного боку неприємно, аж вуха в трубку закручуються. З іншого – незручно робити зауваження, бо не хочеться принижувати гідність людини зауваженням, адже вона сама мала б відчувати, що не личить свернословити, і мати самоповагу. А також незручність виникає від того, що якщо робити зауваження, то доведеться робити всім навколо.
Але що за паскудна культура? У людей величезна лояльність до матюків, а коли заводиш розмову про Бога, то все частіше наштовхуєшся на прояви нетерпимості та агресії. Матюкайся досхочу – все норм, згадай про Бога – обурюються всі, як безбожники, що не треба нам тут релігію нав’язувати. І водночас усі несуть до церкви дітей хрестити, і кошики святять, і священика кличуть на похорон. Ніхто не ховає своїх померлих під пісні Сектор Газа, але хочуть, щоб «Со духами праведних…» і «Вічний упокой…». Лицемірство якесь! Завжди було гидко від цього.
На заході борці за толерантність є дуже нетолерантними до релігії. В нас ситуація не краща. Різниця тільки в тому, що в нас просто є терпимість до інших форм зла. А до віри в Бога та Його присутності в публічному просторі – таж сама нетерпимість.
[sc name=”futerblock” ]