Проза

Іди і більше не гріши!

Дмитро недавно приїхав на цю землю. Вона мала стати його другою Батьківщиною. Все тут не так. Все тут, починаючи з мови й побуту, так важко сприймається. Аргентина – чудова країна. Та навіть спілкуючись із земляками-емігрантами, він не міг приглушити тугу за Україною.

Але було одне місце, за стінами якого Дмитро залишав і тугу за Україною, і за тими, кого там залишив. Тут забував і про проблеми, якими зустріла його ця нова, ще незвідана для нього країна. Тим місцем тут, на аргентинській землі, був Молитовний Дім. Він був збудований у традиційному українському стилі ще першими емігрантами, і ось уже довгі роки служив місцем прославлення Бога Всевишнього.

Заходячи у цей Божий храм, Дмитро повністю віддавався служінню. В його стінах він почувався, як на своїй любій Україні. Ні, більше – мов на небі.

Кожен раз, виходячи з Дому Молитви, після закінчення богослужінь, Дмитро, поглядаючи на голі стіни, думав: «Чому на них не має жодного напису зі Слова Божого?». Він так звик читати зі стін якісь із золотих віршів Святого Письма, що постійно нагадували важливі істини. Одного разу він не втримався і запитав братів, у чому причина. І з’ясувалося, що вона була набагато простіша, ніж він міг собі уявити – просто не знаходилось людини, яка б могла їх гарно написати.

Вислухавши те, що вже було зроблено для втілення задуму, Дмитро сам почав займатись цією справою. Довгі пошуки вивели його на одного чоловіка – Євгена, який міг вирішити дану проблему. Той був родом із Вінниччини.

Дмитро з великим запалом узявся за те, щоб забезпечити художника необхідними матеріалами. І ось вони з братами вже у приміщенні Дому Молитви і радяться, де і як найкраще розмістити написи.

Після недовгих дебатів всі дійшли згоди, що написи мають бути українською та іспанською мовами. Однією із цитат мали бути слова із Євангелія від Матвія, які сказав Ісус під час Своєї нагірної проповіді:

«Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога».

Цей напис вирішили розмістити на бічних стінах.

Ще одним мали бути слова, які Ісус говорив не раз після того, як зцілював людей:

«Іди і більше не гріши…» – цей вислів мав бути розміщений над виходом із залу.

Слухаючи палкі дискусії і вірші, які брати хотіли написати, Євген тільки посміхався. Проте взявся до роботи. Та згодом, дійшовши до напису над виходом, він насміхаючись сказав:

– Тут слід написати: «Іди й більше не приходь!».

Після його слів запала мертва тиша… Чоловіки були шоковані цими словами.

Згодом, прийшовши до тями, вони взялися пояснювати йому, що не слід так ставитися до Слова Божого. Та Євген розсміявся їм в обличчя і повторив знову:

– Іди і більше не приходь! Я так і зроблю, – додав він обуреним братам. – Ось тільки закінчу написи, візьму свою плату і більше сюди не прийду.

Надворі стояла осінь – вересень. Через деякий час написи були зроблені, Євгену заплатили за його працю, і він пішов.

* * *

Повсюди на вулицях у радісних обличчях перехожих, у їхніх посмішках, та навіть в повітрі відчувався передсвятковий настрій. У цьому не було нічого дивного, адже наближалися Різдвяні свята.

Здавалось, що тільки одну сім’ю не торкнувся загальний настрій. Нею була сім’я Євгена. Його рідні стояли над ним в сльозах, важко зітхаючи і гірко похитуючи головами. Ні, він не помер. Проте його змарніле бліде обличчя з запалими щоками та синіми кругами під очима, виражало неймовірні страждання і розпач. Особливо це було видно тоді, коли Євген опускав погляд і крадькома, з-під вій, дивився вздовж свого немічно розпростертого тіла. Воно стало набагато коротшим, це було помітно навіть під товстим покривалом.

Кілька днів тому Євген, повертаючись з однієї поїздки додому, потрапив під поїзд. У лічені секунди сталева машина безжалісно відтяла йому обидві ноги. Закривавленого скаліченого чоловіка доправили до лікарні. Життя йому ще врятувати вдалося, а от ноги – ні…

Не думав Євген, що приїде сюди, в Аргентину, щоб залишитися без ніг, стати на все життя інвалідом. Після страшної трагедії, вийшовши з шокового стану, він проклинав свою нещасну долю. Тепер у ньому вже нічого не залишилося від того колишнього зухвалого і самовпевненого молодика. Це вже був інший Євген: безпомічний, скалічений, прибитий горем чоловік, який з відчаю мало не кричав на весь світ. Він так би й зробив, та знав, що і цим не вгамує свого болю як фізичного, так і душевного. Все це гірким клубком застрягло десь у глибині грудей, не давало йому ні думати, ні навіть вільно дихати. Євген хотів десь забитися у найглухіший куток – нікого більше не бачити і не чути. Всі ті, хто приходив до нього поспівчувати, ще більше додавали йому жалю і болю. Ці відчуття тільки збільшилися, коли одного дня його відвідали ті, кого він не чекав і не сподівався побачити у себе. Це були ті «ненормальні» люди з Дому Молитви, в якому він робив написи на стінах. Вони ще більше роз’ятрили його і так незагоєні рани. Євген мало їх не вигнав зі свого дому. Та щось його стримало. Проте, коли вони згодом пішли, йому наче очі відкрилися. Перед ним постала одна сцена. Він аж тепер чітко пригадав ті написи на стінах. Пригадав і те, як він, перекрутивши одну з них: «Іди і більше не гріши…», насміхаючись повторював: «Іди і більше не приходь».

«Це мене покарав Господь за мої насмішки, за мої зухвалі слова», – промайнула думка в Євгена, і він аж підвівся на ліжку.

Йому здалося, що навіть волосся в нього на голові підвелося на диби разом із ним. У груди поволі заповзав крижаний холод…

«Так-так, істинно так. Тепер я дійсно більше не прийду своїми ногами у цей Дім Молитви», – подумав з розпачем Євген, і гіркі сльози розкаяння бризнули йому з очей.

Він з відчаю впав лицем у подушку, по його тілу пробігла тремтяча хвиля від ридань, а з губ зірвався важкий стогін:

– Ніколи більше не прийду!

Читайте також:

* * *

Під склепінням залу завмерли останні слова проповіді, затихли останні музичні акорди й псалми, прозвучали останні слова молитов і останнє «Амінь!». У тиші, що настала, Дмитрові здалося, що він залишився сам. Та раптом десь там, біля самого виходу, із залу роздалося важке зітхання. Потім почулося чиєсь бурмотіння. Дмитро наблизився до цього місця і те, що він побачив, відбилося на його обличчі величезним здивуванням та радістю. Він побачив чоловіка, який, піднявши голову догори, до напису над виходом, молився. Незнайомець час од часу витирав руками мокре від сліз обличчя. З його спраглих вуст зривалися слова. Раптом він почав бити себе в груди, майже викрикуючи крізь сльози якусь фразу.

Підійшовши ближче, Дмитро розчув:

– Господи, я тут! Я тут! Я прийшов! Прости…

Чоловік сидів в інвалідному візку…

Він був без ніг…

P.S. Про своє навернення Євген і досі не може розповідати без сліз. Він свідчить про це в старенькому Домі Молитви з чудовими віршами зі Святого Письма, написаними двома мовами на боковій стіні: «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога» і на виході: «Іди й більше не гріши… ».

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Микола Мучинський

Письменник і автор оповідань, які публікуються в журналах та збірках. У 2018 р. вийшла авторська книга «Слід».

Схожі статті

3 Коментарів

  1. “Надворі стояла осінь – вересень.”
    І це – м’яко кажучи, НЕПРАВДА…
    Бо Аргентина, як добре відомо, знаходиться в ПІВДЕННІЙ півкулі і там місяць вересень ніяк не осінній, а якраз навпаки – ВЕСІННІЙ!
    І про це шановний автор, як виглядає, мав би добре знати й пам’ятати… :)

  2. Р. S. Хоч казати “весінній”, загалом, не є якоюсь граматичною помилкою, гадаю, що тут, мабуть, все-таки ліпше вживати прикметник ВЕСНЯНИЙ.
    А також. Те, що сталося з Євгеном (його каліцтво), як виглядає, не було якимось “Господнім покаранням”. А радше певним результатом дії цих його власних – необдуманих і злих слів: “Іди і більше не приходь! Я так і зроблю”…
    “Смерть і життя – у владі язика, і ті, що люблять його, споживуть від плодів його” (Пр.18:22). “…за словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш засуджений” (Мт.12:37).
    Ось так.

  3. Вибачте, що ніяк не зберуся відписати.
    Так ось:
    1.Ваша правда. Я помилився. Це давня історія. Я ще тоді вчився писати (та й зараз вчуся) і мене дуже захопило це свідчення. Тож видно клімату не приділив належної уваги. Та “що я написав – написав”, вже надруковано.
    2. Щодо покарання це чи ні – я пишу по свідченнях і намагаюся не перекручувати того, що почув. Проте правду знає лише Бог.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button