Мабуть, йому не було шести. Брудне обличчя, босий, рвана футболка, поплутане волосся. Він не дуже відрізнявся від інших сотень тисяч таких же сиріт, що блукають вулицями Ріо-де-Жанейро.
Я йшов у найближче кафе випити філіжанку кави, коли він підійшов ззаду. Поглинений думками про справу, яку я щойно закінчив, і розмірковуючи про заняття, які збирався проводити, я ледве відчув його легке поплескування по руці.
Зупинившись, я обернувся і, нікого не помітивши, рушив далі. Проте, не встигнувши зробив кілька кроків, відчув ще одне поплескування. Цього разу я зупинився і глянув униз.
То був він. З-за замурзаних щік і вугільно-чорного волосся його очі здавались світлішими.
– Pao, senhor (Хліба, сеньйоре).
Люди, що живуть у Бразилії щодня мають можливість купити бутерброд або льодяник для таких маленьких парій. Це найменше, що можна зробити. Я сказав йому, щоб він ішов за мною, і ми зайшли до кафе.
— Кава для мене та щось смачне для мого маленького друга.
Хлопчик підбіг до кондитерського прилавка, щоб зробити вибір. Зазвичай ці малюки беруть їжу і тікають геть надвір, не кажучи ні слова. Але цей маленький хлопчина здивував мене.
У кафе була довга барна стійка: на одному кінці − кондитерські вироби, на іншому − кава. Оскільки хлопчик зайнявся вибором, я подався до іншого кінця стійки й взявся до кави.
Якраз у той момент, коли думки мої, що до того зійшли, як поїзд з рейок, повернулися назад до справ, я знову побачив його. Він стояв біля входу в кафе з хлібом у руці, і, підвівшись навшпиньки, вдивлявся в людей.
– Що він робить? – подумав я.
Потім, побачивши мене, пішов у моєму напрямку. Він підійшов і зупинився переді мною: очі на рівні пряжки ременя. Маленький бразильський сирота глянув на великого американського місіонера, обдарував мене посмішкою, яка б підкорила ваше серце, і сказав:
– Obrigado (Спасибі).
Потім нервово шкрябаючи великим пальцем ноги задню частину кісточки, додав:
– Muiti obrigado! (Дуже дякую!).
У мене зненацька з’явилося божевільне бажання скупити йому весь ресторан. Але перш ніж я встиг сказати щось, він обернувся і вибіг за двері.
Читайте також:
Я пишу ці рядки, стоячи біля барної стійки кафе, моя кава охолола, і я спізнився на заняття: у мені все ще живе почуття, пережите пів години тому. І я запитую себе… Якщо мене так зворушив цей вуличний сирота, який подякував за шматок хліба, у скільки разів більше Господа зворушить те, коли я зупиняюся, щоб подякувати Йому − дійсно подякувати Йому − за спасіння моєї душі.
Джерело: xristianin
