Проза

Хліба, сеньйоре?

Мабуть, йому не було шести. Брудне обличчя, босий, рвана футболка, поплутане волосся. Він не дуже відрізнявся від інших сотень тисяч таких же сиріт, що блукають вулицями Ріо-де-Жанейро.

Я йшов у найближче кафе випити філіжанку кави, коли він підійшов ззаду. Поглинений думками про справу, яку я щойно закінчив, і розмірковуючи про заняття, які збирався проводити, я ледве відчув його легке поплескування по руці.

Зупинившись, я обернувся і, нікого не помітивши, рушив далі. Проте, не встигнувши зробив кілька кроків, відчув ще одне поплескування. Цього разу я зупинився і глянув униз.

То був він. З-за замурзаних щік і вугільно-чорного волосся його очі здавались світлішими.

– Pao, senhor (Хліба, сеньйоре).

Люди, що живуть у Бразилії щодня мають можливість купити бутерброд або льодяник для таких маленьких парій. Це найменше, що можна зробити. Я сказав йому, щоб він ішов за мною, і ми зайшли до кафе.

— Кава для мене та щось смачне для мого маленького друга.

Хлопчик підбіг до кондитерського прилавка, щоб зробити вибір. Зазвичай ці малюки беруть їжу і тікають геть надвір, не кажучи ні слова. Але цей маленький хлопчина здивував мене.

У кафе була довга барна стійка: на одному кінці − кондитерські вироби, на іншому − кава. Оскільки хлопчик зайнявся вибором, я подався до іншого кінця стійки й взявся до кави.

Якраз у той момент, коли думки мої, що до того зійшли, як поїзд з рейок, повернулися назад до справ, я знову побачив його. Він стояв біля входу в кафе з хлібом у руці, і, підвівшись навшпиньки, вдивлявся в людей.

– Що він робить? – подумав я.

Потім, побачивши мене, пішов у моєму напрямку. Він підійшов і зупинився переді мною: очі на рівні пряжки ременя. Маленький бразильський сирота глянув на великого американського місіонера, обдарував мене посмішкою, яка б підкорила ваше серце, і сказав:

– Obrigado (Спасибі).

Потім нервово шкрябаючи великим пальцем ноги задню частину кісточки, додав:

– Muiti obrigado! (Дуже дякую!).

У мене зненацька з’явилося божевільне бажання скупити йому весь ресторан. Але перш ніж я встиг сказати щось, він обернувся і вибіг за двері.

Читайте також:

Ісус знає, що ти відчуваєш

Я пишу ці рядки, стоячи біля барної стійки кафе, моя кава охолола, і я спізнився на заняття: у мені все ще живе почуття, пережите пів години тому. І я запитую себе… Якщо мене так зворушив цей вуличний сирота, який подякував за шматок хліба, у скільки разів більше Господа зворушить те, коли я зупиняюся, щоб подякувати Йому − дійсно подякувати Йому − за спасіння моєї душі.

Джерело: xristianin

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button