Моя історія не унікальна для спільноти, але така вразлива, така болюча для душі. Пишу цей текст і руки трусяться від переживань, які нібито вже позаду, але ні… ще не кінець, а попереду невідоме, і це лякає до болю в серці.
Моя особиста історія життєвих «землетрусів» почалась ще до повномасштабного вторгнення, а саме 23 лютого 2022. Кожного ранку я йшла на роботу і 23 лютого було не винятком. Але… все ж таки був виняток, боліло в душі, наче хтось мене попереджав. Було відчуття неминучого, ще й ті сни….коли їх бачу або згадую, я плачу…. Ввечері я була вдома сама, багато думала про те, що мене бентежить. Спитала своє несвідоме і перша відповідь прийшла, коли я включила новини. Ніколи я не дивилась новини, крім тих, що можу почитати, просто не було часу. Сльози текли наче каміння, такі холодні і тяжкі. Я згадала, що ніколи не казала бабусі з дідусем, що я їх люблю. Та не гаючи часу, я написала телефоном повідомлення, наче прощального листа, бо було так лячно…
Трохи заспокоївшись, погладила свою білу кішку та заснула під муркотання.
05:30 я почула те, що ніколи не забуду – вибухи. Я їх ніколи в житті не чула і взагалі не розуміла, що трапилось. Порожня голова і думки наче таргани, які розбігаються у різні боки. Що робити? Куди бігти? А саме страшне було, коли мої діти почали запитувати, чому ми так рано встали і що коїться. На той момент мені здавалося, що це було саме страшне. Трохи заспокоївшись, ми почали робити те, що робили у ту мить всі. Ніхто не знав, що буде далі чи буде їжа чи будуть гроші. Були величезні черги в магазини, купити хліб вже було не можливо та й гроші зняти теж. Діти вередували, не розуміли, що роблять дорослі. Гуляти не можна було, хоча так хочеться кататися на санчатах та ліпити сніговика. Почали погано їсти, але ще добре спали і коли вночі почали стріляти постійно й часто, діти майже не чули. Ми перейшли спати в коридор, всі товклись на одному матраці. Грали в настільні ігри, але почало зникати світло, опалення, вода. Вибухи були чутні вже частіше, автоматна черга була чутна наче в нас під вікнами. Інтернет зник та і зв’язок теж. Все частіше з’являлися думки, як там мої бабуся та дідусь, є в них світло, чи їли вони і як класно, що я їм сказала ці слова, які носила в серці.
На жаль ворог проїхав в місто, новини були невтішними. Наша родина почала ховатись в підвалі домів, які були поряд. Для діток, це була наче пригода, вони малювали на стінах, грали з тінню, ховалися один від одного. Постійно думала, ну невже вони нічого не відчувають, питання більше не задають. А я від шоку хотіла тільки мовчати…. Мені зараз соромно, що я не змогла бути для своїх дітей скелею…. Мій організм видавав сюрпризи, які мені не дуже подобались і мені приходилось вирішувати «стосунки» з власним тілом. Панічна атака, діарея, тремтіння… брррр жах. В підвалі ми вибрали собі куточок, де спали, їли і проводили час, як могли. Я вклала молодшу дитину спати, а сама лягла поряд на підлогу холодну, пильну та зовсім не схожу на ліжко вдома. Думки лізли в голову, а реальність здавалась чи сном чи кінофільмом. А може це не з нами? А може це приснилось? А може здалося? Невже мої діти заслуговують на те, щоб спати в підвалі? Так, дійсно звучить егоцентрично, але на той момент моє головне було врятувати дітей.
Вночі було холодно і я намагалась просто гріти дитину забувши про себе. Все одно спати було лячно, сон був один і той самий, діти в труні…. Я ніколи не бачила дітей в труні, а в голові у себе побачила… страшно. Ми з чоловіком вирішили піти на наступну ніч додому. Діти нічого не їли, не могли сходить до туалету, почали хворіти. Зібрали речі і пішли… але на час не звернули увагу, не звикли… Йшли з двома дітками, з сумками, горщиками… військовий на блокпості почав голосно кричати, щоб ми бігли додому і тут небезпечно. Скажу чесно, я пожалкувала, що ніколи не займалась спортом. Я думала, де ж та реакція на стрес, коли люди можуть зробити все, і гори звернути….це не про мене. Так пройшов день, два… На третій день, я почула літаки, ракети над будинком… будинок трусило. І я була 100 % впевнена, що щось летить саме в нас. Лягали спати одягненні, бо якщо вибігати, щоб було в чому… 3 березня над будинком було дуже гучно, вуха ледь витримали, потім постріли, вибухи….Це була остання крапля, вирішили рятувати дітей, це було головне. Те, що було в мене в голові, ця картинка в моїй голові не давала мені жити зовсім. І ми вирішили поїхати…. Дорога була складна, багато хто хотів поїхати, машина була забита дітьми, тваринами. Дихати було складно, сидіти неможливо, але у страху великі очі. Коли ми приймали рішення про виїзд, були думки про кішку. Я подивилась на чоловіка і зрозуміла по очах, що кішку треба випустити на вулицю. Я з останньою силою намагалась знайти, хто зможе взяти кішку під опіку. А потім в інтернеті, ледь працюючому, вийшла картинка «своїх не кидають». Зараз я розумію, що ця фраза врятувала життя моїй старенькій кішці. Але цю фразу так соромно казати, асоціації з ворогом не мають меж. Соромно думати російською, соромно говорити їх словами, соромно думати, що в мене родичі російської національності. Колективна відповідальність за колективні злочини неминуча.
Читайте також:
Ми доїхали нарешті в місто Дніпро….мій погляд зупинився на сумках. Так мало треба, щоб прожити. Найцінніше поряд зі мною, навіть кішка мій скарб, частина мого життя. Авжеж війна не закінчилась і вибухи були й сирена під вікном лякала. Але я зрозуміла, що я сильніша, ніж я про себе думала. Що все життя можна вмістити у валізу, а найцінніше взяти за руку. Я навчилась розуміти себе, підтримувати не тільки близьких, допомагати людям, мріяти попри все. Я зрозуміла, як я кохаю Україну, як я не хочу їхати з Харкова, але як я хочу побачити нашу неньку Україну, її різноманіття. Харків болить, душа моя плаче…серце кровить від думок, цих моїх домашніх тарганів, з якими ми вже споріднились. Невідоме лякає, але маю планувати життя далі. І це буде у рідному Харкові.
Автор: Матвієнко Христина
