Проза

Сильна нація. Як я зрозуміла, що я українка?

Олено, я хоч і твоя мама, але ніколи до того не писала тобі таких довгих текстів, і тому знаю і розумію твоє здивування.

Але цей лист про нас з тобою, а ще про те, як я стала тією, ким стала – українкою. Так, я тобі цього майже не розповідала, ну що ж, настав час.
Існували свої причини.

Олено, я пишу цей лист у 2062 році. Пройшло 37 років після перемоги України у 2025 році. І 39 років після звільнення Херсона у 2023 році.

Мені вже 72. Тобі 42. Адже ми дорослі тітки вже.

Все це такі значущі для мене події, такі важливі, але я про них ніколи раніше не говорила.

Я розповім те, що ніколи не розповідала про тебе, про батька. Про нашу сім’ю.

Мені зараз 72 і мені втрачати вже нічого.

Я правду скажу – наш розрив з тобою тяжкий для мене.

Я дала собі слово тоді 2022 року ніколи й нікому не розповідати цю історію. Знаю, що тобі це було складно. І так і не розповіла. Так, ти виросла. Тобі було 6 років.

І я розумію, що тобі боляче. Батька ти так і не знала. І я готова розповісти.

Так. Зараз я готова

Лист складатиметься з кількох частин.

Перший. Як я зустріла війну. Що було в голові.

Друга. Як я тебе рятувала.

Та ти все це знаєш начебто.
Але дуже поверхово. Я ніколи про це не говорила, хоч ти й просила.

А зараз наша сварка змусила мене переглянути мою історію і те, чому я цього не розповідала.

Знаєш, буває, живеш із чимось усе життя і звикаєшся.
Наприклад, вростаючий ніготь на нозі чи рана якась.
От я й жила так із цією історією. І уникала її.

А тепер хочу перестати уникати.

Моя історія як я зустріла війну буде неповною, якщо я не розповім моє життя.

Я виросла у Херсоні.
І ніколи не цікавилася історією. Ну от загалом.
У школі була українська мова. Але я вивчала її нарівні з російською.

Ну, загалом, моє життя було типовим життям російськомовної українки.
Я не думала про себе, про свою національність

Я просто їла, пила, гуляла, сміялася, вийшла заміж, народила тебе.
Я якось існувала. Але мене не було.

І ось настало 24 лютого 2022 року.
Я слабко пам’ятаю все, що було. Було дуже багато страху.

У мене все зобразилося картинками. Тому вибач, буду писати як є.

Перша.
Перша дуже яскрава картинка – це вже березень.

Кордон із Кримом. Рано-вранці. Шість ранку. Холодний березень. Саме початок війни.
Я стояла перед цією людиною і не знала, що вона хоче.
У мене було багато гніву, болю, зла. Але я була маленькою згорбленою втомленою жінкою, а він здоров’яком у брудно-зеленій формі.
Я тоді вирішила посміхатися. Щоб не показати, що вони мене зламали.

– Що ти сказала, сучка українська?
– Мені потрібна моя дочка. Полковник чи генерал, чи хто ви.
Я давно зрозуміла, що грати в божевільну вигідно.
– Ти робитимеш те, що я тобі скажу. Ти сидітимеш там, де я тобі сказав. І будеш тут, доки я не скажу тобі йти.
Заберіть її.

Мене відвели до якогось барака. Чи це було СІЗО. Я вже не знаю.

Саме там, у бараках ФСБ я зрозуміла, хто я. І про це мій лист тобі.
Я виїхала із Херсона 11 березня.
Тебе вкрали 6 березня.

Чому я виїхала не одразу?
Перші 5 днів просто не знала, куди їхати й де тебе шукати.
А крім того, я просто пожирала себе.

Взагалі з 24 лютого місто було абсолютно беззахисним.
Влада втекла.
Поліції нема.
Працюють тільки телеграм канали, в яких купа різної інформації.

Я ходила до міськвиконкому. Носила їжу, одяг. Потім здавала кров.

А 1 березня в місто в’їхали ці кінчені зети. І ці виродки, яких я не хочу навіть називати орками. Мені здається, їх потрібно прямо називати російськими окупантами.

Я зрозуміла, що жити по-старому не зможемо.
А коли зникла готівка – стало дуже важко.

5 березня я вже щосили жила в чергах.
І 6 березня віддала тебе подрузі, щоб зайняти чергу з ночі. І ти не лякалася.
Подруга працювала у дитячому фонді, вони взяли під опіку дітей та всі діти.

7 березня вас забрали. Незрозуміло, хто і незрозуміло куди.
Мені здавалося, що я просто вб’ю себе за те, що загубила тебе.

**

Вже 11 березня я виїхала по тебе.
А далі почалося справжнє пекло.

Невелика маршрутка, що тремтить. Безліч людей, які хочуть якнайшвидше з Херсона виїхати. І тільки я одна, яка планує забрати тебе та повернутися до Херсона. Або куди завгодно на волю.

Ти знаєш, я провела у полоні у ФСБ тиждень.
Але мені здавалося, що я там назавжди.

У Армянську всіх перевірили та відпустили. А мене лишили.

Тісна будка. Сонце світить у маленьке віконце у верхньому кутку.

Я сиділа у холодному приміщенні. Ліжко маленьке. І в кутку просто дірка, куди можна ходити до туалету.
Їжа – це просто підошва черевика з каші. Абсолютно неїстівне щось
Саме там я особливо зрозуміла, що я люблю тебе. А ще люблю своє місто, свою країну. Люблю батька. Втім, про нього далі.

Мені потрібно було, з одного боку, зберігати обличчя, нібито я не люблю Україну.
І при цьому я постійно розмірковувала, досліджувала, копала всередині.
Я зрозуміла, що я українка. І мені було дуже соромно. Соромно, що досі я не розуміла, що це означає.
Мені здавалося, бути українцем – це просто жити на території країни. Точніше, я взагалі про це не думала.
Але тепер я розумію – це боротися за свою свободу та незалежність.

Десь тиждень я була на допитах.
Кожен день. Багато годин, я не знала скільки.

Допит – це коли тебе постійно питають різні несподівані питання. І провокують.
Мені пощастило, що я жінка.
Мене не били. Просто дуже брутально говорили.

План мій був простий. Я просто виїхала з Херсона до Криму. Там шукаю дочку.
Стільки скільки потрібно.

Вони не вірили.
Мій чоловік пішов до ЗСУ, як я дізналася від них.

Ну і ще в телефоні у мене було багато гумору в нотатках, фотографій та мемів проти росіян.

Я доїхала до Сімферополя.
І навіть не питай якими шляхами, але я дізналася, що тебе відвезли. До дитячого будинку без документів. До Севастополя.
Згадую, як я страждала ті дні. Я просто була чорною від смутку та страху.

Зрештою, після тижня моральних знущань та емоційного насильства (слава Богу лише емоційного) мене відпустили.

Я їхала з Армянська машиною. Просто попуткою.

Цю історію я ніколи не розповідала тобі.
Мені й досі боляче.

Ти була за сотню кілометрів, і я їхала за тобою.

Саме ця дорога туди й назад зробила мене тією, ким я є.
Українкою!

Дорога через Росію. Дорога через країну, де всі підкоряються одному, та його волі.

Я знала у Сімферополі номер будинку жінки, яка вас везла.
І я готова була на все, щоб дізнатися про твою адресу.

Я приїхала.
Вулиця Горького 4.

Мені в Херсоні сказали, вона висока та чорненька.
І все.
Інших прикмет у мене не було.

Я просто сіла на лавці на подвір’ї й чекала. Сподіватися мені не було на що.
Але одне я знала, найкращий захист – напад.
Якщо тільки просити – мене

Я просиділа годин 5 і щохвилини думала, що це все. Нічого та нікого я вже не зустріну.
Що за дурниця. Приїжджати до іншого міста. Мати прикмети тільки на вигляд, навіть імені та прізвища не знати.
То я сиділа. Сонце вже сідало.
Було холодно. Березень.

Раптом я побачила її. Дійте
А на вас я і чекаю якраз?
Ви хто?
Вам би краще спитати, звідки я

Вона не подала вигляду, але я зрозуміла, що вона злякалася.
– То й звідки ви?
– Із Херсона. Але за дорученням набагато вище.
Я зробила паузу.
– Ви вивезли дітей. Цей бардак вже просто набрид усім. Частину дітей ви вивезли не з тих, яких можна було. А саме – троє. Дівчинка і два хлопчики.

Вона злякано дивилася на мене.
– Ви ще відповідатимете за це.
– Але я … Я тільки виконувала.
– Так. Я знаю. Усі ми так. Але якщо дітей не повернути до Херсона… Я вам не заздрю. Ви знаєте, що один із цих дітей – це далекий родич Сольдовського, голови військово-цивільної адміністрації. А він зараз на дуже гарному рахунку.

Я побачила, що вона дуже злякалася.
І знаєш, це було величезне задоволення, бачити це.
– Як… Як я можу до вас звертатися?
– Ганна Юріївна.
Я не збрехала навіть тоді.

– Діти зараз у Сімферопольському дитячому будинку. Чекають на свій поїзд. Поїзд приїде завтра.
Давайте вранці туди поїдемо.

Вона не на жарт злякалася. Я ще трохи поговорила із нею. Мені було важливо, щоб мій театр не відкрився раніше, а я могла переграти.

Я подивилася на телефон, годинник у мене відібрали у СІЗО. Було три години дня.
І тоді я вирішила ризикнути.

Я швидко поїхала за адресою, яку мені підказала чорнява.
Це було в іншому кінці міста.
Десь на пролетарці.

І тут стався момент, який багато що визначив для мене.

Розповім про це докладніше.

Моя національність визначається не тим, що хтось вирішив.
А моїм спільним досвідом.

Завжди думала, що це ми з мамою такі вперті. Такі творчі.
А потім я зрозуміла, що вся країна така.
Ми всі.
Непоступливі.
Помремо, але не здамося.

Я сиділа на зупинці до автобуса.
Цей момент міг змінити все.

Поруч підсіла жінка.
– Як проїхати на Пролетарку.
– Я не знаю.
– Оооо, по голосу чую. З України, так?
Я не хотіла говорити. Тому просто кивнула.

– Ох, бідні ви українці. Цей держдеп купив ваше керівництво. Ми вас визволимо. Від цих нацистів, котрі 8 років бомбили Домбас.

Вона так і сказала: “Домбас”. І я думала, що так кажуть лише гумористи, але ні, вона й справді
– А ви були на Донеччині? – Запитала я її й особливо виділила букву “н”.
– Ні. Я бачила це все, показували. І

Я завжди намагалася стримуватись. Не казала те, що думала.
І це було вперше.
Мене нудило від цієї кремлівської методики.
Нудило від того, що вони буквально випльовують ці сенси, як у книгах Оруелла. Просто як голови, що говорять, на трьоххвилинках ненависті поглинають їх і потім розкидають все навколо.
– Послухайте ви. Те, що розповідає вам телевізор, – це повна брехня, все.
Україна – сильна нація.
Ми подолаємо усі ваші нападки. Нам страшно, але ми це зробимо.

Я втратила контроль над собою та страх.
Мені було байдуже. Посадять мене чи ні.
Заберуть знову до СІЗО.
Я була готова до всього.

Але я говорила твердо та спокійно.

– Ви зараз думаєте, що ви сильна нація. Але росія – нація рабів, підневільних цареві.
Невдовзі по Криму почне прилітати. Ви не помітите, як ми знову повернемо собі Крим. І тоді буде пізно вже каятися.

Я встала та пішла.
І вона раптом закричала.

– Вона, укронацистка.
Але нікого довкола не було.

Я спокійно йшла, повернула за ріг і прискорила крок. Так я йшла хвилин двадцять, і коли зрозуміла, що за мною ніхто не женеться сіла на автобус і поїхала до тебе

Я не чекала від себе.
Але це потрібно було зробити.

Якби мене затримали. Якби… Не знаю, що було б, але історія не терпить умовного способу.

Я вирішила, що навіть якщо дуже злюся – то рахую до 50. І це допомагало завжди.

***

Я знайшла тебе.

Старий, негарний будинок.
Сірі стіни.

Я розуміла, що моя мова мене видасть.
Розуміла, що феезбешників у цьому Сімферополі повно.

І є лише один спосіб.
Серце страшно билося.
Досі пам’ятаю.

Я підійшла у дворі до граючих дітей. Вихователь була лише одна.
І вона відійшла.

Я тебе схопила. І швидко-швидко пішла, але при цьому так спокійно, наче я просто йду з дитиною з дитячого садка.
Мені пощастило, я вважаю.
Але це дивовижне головотяпство всіх цих росіян.

Не знаю, чому не схопилися.
Тому що вони лише привезли вас. І не швидко вхопилися за тебе, гадаю.
За нами не було гонитви.

Я схопила тебе за руку.
Ми спокійно йшли.
– Мамо, чому ти не приїжджала.
Я не впізнала твій голос спершу.

І я так міцно обійняла тебе, як могла взагалі. І тільки

Ти знаєш.
Було відчуття, що нас просто веде Провидіння. Або Господь.
Але ми швидко доїхали до залізничного вокзалу. Потім машиною попуткою до Армянська.
І там знову я грала божевільну.
Може, вони вже запам’ятали мене.
А може, просто попався інший військовий.

Але мене тримали лише 7 годин.
Може ще й те, що ти була поряд.

***

Ми доїхали до Херсона.
І я не зупиняючись, проїхала відразу на Снігурівку.

Пройшло рівно 7 днів із моменту, як я виїхала.

І лише коли я ступила на землю за Снігурівкою в Україні.
Коли зрозуміла, що мені нічого не загрожує.

Я плакала в машині, і сльози котилися і котилися.
Ти казала.
Я просто спала 12 годин.

І тоді я зрозуміла, що тепер буду українською націоналісткою, нехай називають як хочуть. Але такого дикого відношення, як у Армянську, я ніколи не зустрічала.

Мене трясло.

Я боялася тоді дуже.

Але я зрозуміла. Я мрію про вільну Україну.

І ось це настало. Ми виграли. Не за два-три тижні, як дехто стверджував.
Ми виграли за чотири роки.

Але саме ті кілька тижнів змінили усе.
5 днів, поки я шукала, як тебе знайти.
7 днів у бараках.
І 7 днів дороги до Сімферополя та назад.

Я зрозуміла, що відношу себе до української нації. І я — українка.
Так, я говорила російською ще довгий час

Але націю визначають не якісь люди у кабінетах.
А наше спільне.
У мене так багато спільного з херсонцями, з людьми, яких я люблю. І нічого спільного із цими звірами.

Після перемоги я стала тим, яким ти мене знаєш.
Я керувала гуртком молодих патріотів.
Писала пісні.
Розучувала пісні із підлітками. Ми вчили вишивку.
Все, що допомагає полюбити нашу країну.

****

Так. Я відволіклась.

У цьому листі важливо розповісти ще й те, як я зрозуміла, що я — українка.

Було 3 важливі події.

Перше. Ті 7 днів у бараках СІЗО.

Друге. Та розмова на зупинці. Коли я не побоялася сказати.
Знаєш, я зрозуміла, що нас змінюють сміливі події.

Я не побоялася сказати прямо.

Знаєш, сміливість формує міцний характер.
Страх формує слабкий та боягузливий характер.

Третє – звернення президента.
Він сказав дослівно: “Ми – сильний народ. І ми вистоємо. І всі, хто зараз не в Україні, але є українцем – повертайтесь. Ви нам потрібні.”

Усі ті дні злилися мені в один.
Але я виразно пам’ятаю, як сиділа на кухні вже в Херсоні, чекала наш автобус і дивилася все поспіль.
І раптом натрапила на ці слова.
Я маю багато запитань до президента. Якщо знав про війну, то чому не сказав. Якщо не знав, що за командування.

Але те, як він спілкувався з народом, як говорив із нами.
Це гідно.
І його слова були як ніколи вчасно для мене.

Я зараз розумію, 3 вчинки сформували мене.
Перший – поїхати у лігво.
Другий – сказати прямо.
Третій – повірити

І ще.
Це твої очі.
Я бачила в них, як тобі страшно.
Але ти не здавалася.

Я приїхала до Херсона з тобою.
Ми пересиділи три дні.
Я просто постійно плакала. Мені здавалося, що в мене забрали душу разом із тобою та Колею.
І коли я змогла тебе врятувати, я зрозуміла, що більше не можу втратити.

Колю я більше не бачила. Твій батько пропав безвісти. Таких історій, на жаль, будуть тисячі. Я не говорила тобі про це, просто казала, що тато герой.

Коли я втратила тебе, я зрозуміла, що саме відбирає путін. Він забирає наше майбутнє.
Наших дітей.

І я вирішила вкладати у наше покоління.
Тому після перемоги я займалася лише цим.

Ти пробач, можливо, я іноді надто захоплювалася волонтерською діяльністю, ти мене мало бачила.

Саме та поїздка до Криму за тобою все змінила.

Я знаю, що ти не хочеш говорити зі мною.
Знаю, що видалила мене із друзів у соцмережах.
Мені це боляче.
Я не прошу тебе відповісти.
Але якщо ти відповіси – я буду рада.

І я не прошу тебе про зустріч. Але якщо ми зустрінемося – я буду рада.

Ми – українці. Ми славимося на весь світ єдністю після цієї війни та нашої перемоги. Ми — сильна нація.
Ти моя дочка. Завдяки тобі я змінилася.
Але наш розрив дуже тяжкий для мене.

Мені шкода, що я була холодною і накричала на тебе востаннє. Вибач.

Ма.

Лист дочки

Мам.
Я була шокована тим, що отримала від тебе листа. Ти ніколи не писала. І треба сказати, що в тебе досить добре виходить писати, краще ніж раніше.
Це був сарказм, вибач. Але ти сама мене навчила.

Давай я відповім тобі за пунктами.

Дитинство було жахливим.
Ти не просто проводила весь час. Ти не приділяла часу мені через це волонтерство. Ти показувала, що робота над усе.

Я виросла уразливою та агресивною.

Зате сміливою.

Я виросла без батька.

Але з мамою, яка горою стояла за мене.

Так. Я була дуже зла.

І після всього цього я скажу спасибі
Знаю, наскільки складним для тебе був цей лист.
І я плакала над ним, коли перечитувала. Знаєш, я не думала, що ти можеш викликати такі емоції. Сльози від співчуття.

Тепер я тебе розумію краще.
Правду хтось сказав. Усі сварки від непорозуміння.

Так. Я думаю, нам варто зустрітись на каві.
Я прилечу до Херсона завтра. Давай на Центральному ринку там, де ми в дитинстві їли пончики. Я їх любила завжди.

Буду там о 10 ранку.
Так, ми – сильна нація. Ти права. Я ніколи не думала про це, але останні 2 роки, як ми не спілкувалися, я зрозуміла, що я майже не плакала.

P.S. Добре, що все змінюється, а Херсон лишається українським.

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Володимир Багненко

Письменник, маркетолог. Зараз волонтер. Все що робить - задля перемоги України.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button