Блог Михайла Назаренка

Біблія Пантелеймона Куліша

Панько Куліш або Ратай. Саме так підписував свої твори один із найвизначніших культурних і громадських діячів ХІХ століття, український письменник Пантелеймон Олександрович Куліш. Пам’ятаєте оте Шевченківське:
“Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.”
Тож, щоб воно стало вікопомним у майбутніх поколіннях українців, доклав руку до нього і «гарячий Куліш», підправивши слова безсмертного твору нашого українського генія.
Але не тільки цим увійшов Пантелеймон Куліш до пантеону українського слова. Великої та наполегливої праці він доклав, щоб наблизити українців до Божого Слова і Боже Слово до них. Саме він і став другим перекладачем Святого Письма на мову свого знедоленого, але нескореного народу. Звернімо увагу, що повна назва його перекладу звучить так: «Святе Письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською». На той час наголосити на подвійній назві нашої мови – це дати доброго ляпасу цілій московській імперії, її брехливій ідеології так званого одного народу. Це був вчинок людини, що у такий спосіб офіційно повернула українцям їхню споконвічну назву, що підступний сусід украв і привласнив собі. Пропонуємо вашій увазі наступний нарис про переклад Біблії на нашу мову. Приємного вам читання.

Людям важко буває зрозуміти Божі дії в їхньому житті, а ще важче осягнути Господній провід в житті народу чи народів. І тільки по прошестю певного відтинку часу, досліджуючи рідну минувшину та йдучи вперед, провідники нації бачать і помилки, і перемоги. Й нині, досліджуючи історію оселення Божого Слова на землях нашого народу в зрозумілій для нього мові, запитуєш подумки, чому саме так сталося, що європейські нації мали вже 400 років тому Святе Письмо на зрозумілих мовах, а ми, українці, тільки більше, ніж 100 років тому, нарешті, отримали його. Та й одержали його з такими неймовірними для бездержавного народу потугами, долаючи великі перешкоди. Всі, хто брався за цю нелегку справу в Русі-Україні в XIX столітті, обов’язково стикалися з труднощами. Ці перепони були або політичні, або релігійні. Якщо у справі перекладу Нового Заповіту  Пилипа Морачевського відіграли політичні чинники, то у зв’язку з перекладом повної Біблії на українську мову Пантелеймона Куліша докупи зійшлися обидва, і не тільки вони.
«На початку 70-х років національно-культурне життя в Україні почало знов активізуватись. У Києві поширив свою діяльність Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства, навколо якого згуртувались визначні українські науковці, письменники і музики. Вони збирали багато матеріялів з історії, філології, етнографії і обробляли відповідно до нових наукових методів. У ділянці мовознавства працював Олександер Потебня, видатний лінгвіст, фолкльорист, літературознавець, автор визначних праць з філософії мови, історичної фонетики східньо-слов’янських мов, етимології і слов’янської історичної синтакси.

Поруч Потебні на мовному полі діяв Кость Михальчук, основоположник української наукової діялектології, який поділив українські говірки на три великі групи: північні, південно-західні і новіші південно-східні, з дальшим визначенням вужчих груп. Як дослідник Павло Чубинський, щойно перед тим відбувши семилітнє заслання в Архангельську, був керівником етнографічної експедиції на українських землях і багатство зроблених під час подорожей нотаток використав у сімох томах своїх «Трудів», даючи високоцінний матеріял для істориків і етнографів.
Володимир Антонович розробляв різні питання внутрішнього ладу на українських землях в історичному аспекті, писав про розвиток церков, міст, висвітлював історію козаччини і народній гайдамацький рух.
Михайло Драгоманів склав збірку народніх переказів і, разом Антоновичем — збірку історичних пісень. Панас Мирний — збірку казок Микола Зібер, визначний економіст і соціолог, за дорученням Південно-Західнього Відділу склав програму для статистично-економічних дослідів.
Активною працею відзначався Олександер Русов — статистик, етнограф, фолкльорист. Композитор Микола Лисенко оприлюднив репертуар славетного кобзаря Остапа Вересая.
В літературі виступили: Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Старицький. Зароджувався український театр, творцями якого були клясики української драматургії Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Іван Тобілевич.
Піднесення українського національного життя знов привертає увагу царського уряду. Горезвісний Михайло Юзефович, колишній удаваний приятель Костомарова, якого пізніше видав жандармам, а в 60-х роках поновно загравав з українцями і останньо був помічником куратора Київської шкільної округи, у 1874 році подав «доповідну записку» на Південено-Західній Відділ. Він доносив на його окремих членів, на Драгоманова, здогадних українських сепаратистів, які — за його твердженням — працюють для створення «вільної України у формі республіки з гетьманом у проводі» і на цілий український рух, який, як запевняв Юзефович, «є ніщо інше, як спроба, якою маскується найчистіший соціялізм або, вірніше, найчистіша демагогія».
Почалось таємне слідство, увагу якого особливо привернуло «предвзяте» розповсюдження книжок, які дарма що хоч і «дозволені до друку цензурою і за змістом не мають антиурядового характеру»,  але небезпечні тим, що написані українською мовою. За наказом царя в 1875 році скликано «особливу нараду», щоб обміркувати українську небезпеку. Туди ввійшли міністри граф Дмитрій Толстой і Тимашев, шеф жандармів Потапов і ініціятор усієї метушні таємний радник Юзефович. На підставі розгляду доносу Юзефовича нарада прийшла до висновків, що «вся літературна діяльність так званих українофілів повинна бути віднесена до прихованого тільки благовидними формами посягательства на державну єдність і цілість Росії» і що «центр цієї злочинної діяльности розташований у даний час у Києві». Комісія ствердила, що «допустити окрему літературу на простонародному українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання, в можливості відділення хоч би і в далекому майбутньому України від Росії»; вона визнала за необхідне розв’язати Київський Відділ і піддати репресіям його членів, співробітників та всіх активних українських діячів.Висновки наради повезли до царя Олександра II, який у цей час відпочивав у німецькому місті Бад-Емсі, і там був майстрований указ, що його підписав цар, так званий «Емський» указ.
Цей людиноненависницький документ зловісно провіщав:
«Государ Імператор у 18 (30) день минулого травня найвище повеліти соізволив:
1) Не допускати ввезення в межі Імперії без особливого на те дозволу Головного Правління у справах друку будь-яких книг і брошур, видаваних за кордоном на малоруському наріччі;
2) Друкування і видавання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому самому наріччі заборонити за вийнятком лише:
а) історичних документів і пам’яток та б) творів вишуканої словесности, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам’ятників безумовно зберігався правопис оригіналів; а у творах вишуканої словесности не було допущено ніяких відступів від загально прийнятого російського правопису, і щоб дозвіл на друкування творів вишуканої словесности давався не інакше, як по розгляді рукописів у Головному Правлінні у справах друку;
3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а рівно і друкування на такому ж текстів до музичних нот». Так було заборонено все — письменство, театр, пісні, виклади рідною мовою багатомільйонового народу.»[1]
«Указ унеможливив будь-яке українське національно-культурне життя. Південно-Західній Відділ Географічного Товариства був закритий, його етнографічні збірки конфісковані. Закрито прихильну до українців газету «Київський Телеграф». Драгоманова позбавили катедри в Київському університеті, і він виїхав за кордон. Усунуто також з Київського університету професора Миколу Зібера.
«І хоч реакція твердила, що «української мови не було, немає і бути не може», проте українців усе ж таки відносили до кола інородців. В умовах постійного антиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема, Володимир Короленко, Антон Чехов, Петро Чайковський) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу культуру. Інших росіяни приписали собі (математик Михайло Остроградський — у російських енциклопедіях цей виходець зі славного козацького роду значиться як «российский математик и механик украинского происхождения», — художник Ілля Рєпін та ще багато-хто), як і нашу історичну та культурну спадщину.»[2]
1870 року один із найбільших тогочасних  московських реакціонерів, міністр освіти російської імперії Дмитро Толстой, який є автором тексту Емського указу, видає вказівку про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах імперії, має бути обрусєніє».
Протестаційна акція проти варварської заборони української літератури поширилась далеко поза межі України і Росії. Один із перших українців за кордонами царської імперії Драгоманів виступив з полум’яним протестом проти Емського указу, і його голос прозвучав на всю Европу як заклик до передових прогресивних діячів Заходу. Драгоманов написав французькою мовою брошуру «Українська література, заборонена російським урядом». Брошура являла собою своєрідний нарис історії України і історії української літератури від найдавніших часів до Шевченка і Костомарова. Дошевченкову лоітературу, як і творчість Шевченка, Драгоманів схарактеризував як передову літературу, як оригінальну, як таку, що не поступається перед іншими слов’янськими літературами. Значне місце в брошурі відвів Драгоманов аналізі творів Шевченка. Наголосив він, що Шевченко — «син народу в повному розумінні цього слова», і що «більш, ніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета». Як писав тоді Драгоманов, у Шевченка є «ціла серія ліричних поезій, з яких кожна — сльоза, зронена на руїнах землі української, яка підпала деспотизмові як своїх, так і чужих панів, це зідхання з грудей народолюбства, що оплакує виснажливу боротьбу, часом і даремну, це заклик до деспотів і панів схаменутись і з’єднатися з народом». Цю брошуру Драгоманов видрукував у Женеві й, подолавши значні труднощі, особисто привіз її до Парижу на Міжнародний Літературний Конгрес, що відбувся в 1878 році. Автор вручив свою брошуру президентові Конгресу, поетові світової слави Вікторові Гюґо, віце-президентові Іванові Тургенєву і ще іншим учасникам Конгресу. У своїй громовій промові-протесті проти російського свавілля Драгоманов переказав основні думки своєї брошури і відкрив всеєвропейському форумові факт існування досі для багатьох учасників Конгресу майже невідомої української літератури і її переслідування російським урядом.
Ніхто з українських культурних діячів під впливом Емського указу не опустив рук, не припинив своєї праці. Одні, як Драгоманів чи Зібер, виїхали за кордон і там ширили свою діяльність. Ті, що залишились, писали вдома і надсилали написане до Галичини. Старицький творив соціяльно-побутову драму «Не судилось», Кропивницький продовжував працю над п’єсою «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Не залишав своєї музичної творчости Лисенко. Ніщинський працював над «Вечорницями». У вигляді протесту проти заборони рідного слова Лисенко і Старицький виступили в Києві на концерті з виконанням українських пісень, текст яких був перекладений на французьку мову. Нечуй-Левицький у 1878 році видрукував у львівському журналі «Правда» свою велику статтю «Сьогочасне літературне прямування», в якій дав широкий огляд розвитку української літератури та гостро засудив Пушкіна, творчість якого, за словами Нечуя-Левицького, мала руйнуючий вплив на українське письменство.
Українські діячі не втрачали надії. Минуло п’ять років, і указ, у частині щодо театру, був фактично скасований. На прохання українських театральних діячів Григорія Ашкаренка і Марка Кропивницького про дозвіл ставити п’єси українською мовою російський міністер внутрішніх справ граф Лорис-Меліков у 1881 році дозволив ставити в один вечір, поруч з російськими — також і українські п’єси. Перша після заборони українського театру вистава — «Наталка-Полтавка» відбулась 18 (6) грудня 1881 року у Кременчуці й пройшла звеличезним успіхом. Далі український театр поїхав до Харкова, а на початку наступного 1882 року — до Києва, маючи скрізь захоплене сприйняття глядачів, так що київські вистави перетворились на тріюмф українського театру, на велику українську національну маніфестацію. Все це викликало несамовиту лють російських великодержавних кіл і їх вислужників. У статті «Гастролі трупи Кропивницького в Києві» реакційна газета «Києвлянин» в ч. 29, 1882 року писала: «Приклонники малоросійських п’єс не обмежувались оваціями, влаштовуваними далеко не за за слугами малоросійській трупі. Рев, стогін, кидання на сцену капелюхів, навіть плащів… — все це створює неприємне враження на безстороннього глядача».
Переслідування українського театру на рідних землях не припинялись. Мимо дозволу згори, київський генерал-губернатор Олександер Дрентельн у 1883 році своєю владою заборонив українські вистави у своєму генерал-губернаторстві — Київській, Волинській і Подільській губерніях  і заявив : «Ніяких Кропивницьких і Заньковецьких не підпущу на гарматний постріл до Києва».
На запити, чому українські вистави дозволені в Петербурзі і в Москві, але заборонені в Києві, він відповів: «Там це тільки театр, а тут це політика». Щойно коли в 1888 році Дрентельн помер і на його місце став граф Ігнатієв, пощастило здобути дозвіл на українські постави в Києві в 1893 році.

Виконуючи третій пункт Емський указу щодо театру царські міністри підготували, а цар Олександр IIІ 1884 року затвердив заборону українських театральних вистав у всіх губерніях та територіях заселених українцями. Для виконання того царського рішення, уже згадуваний Дмитро Толстой, займаючи тим разом посаду міністра внутрішніх справ та шефа жандармів, видав додаткове розпорядження про нагляд над українськими театральними групами та загалом за всіма «українофілами».
Жорстоке переслідування українських письменників не припинялось. Панас Мирний, живучи в Полтаві, таємно від поліції писав свій роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні» і вислав його до Женеви, де його видрукував Драгоманів . Поліція шукала, але не могла знайти таємничого письменника, не підозріваючи, що ним є скромний, ні в чому не запідозрений полтавський бухгальтер. «Панас Мирний» — псевдонім сучасного талановитого малоруського белетриста, що старанно ховає своє прізвище»,— писав Енциклопедичний Словник Брокгауза і Ефрона в 19 томі, виданому в Петербурзі в 1896 році.
Гоніння приневолювали письменників залишати рідний край. Михайло Старицький мусів виїздити за кордон під закидом участи в студентських організаціях і в протиурядовому визвольному русі. Він зміг повернутись у 1880 році, але ввесь час терпів утиски царської цензури, яка заборонила його драму «У темряві» та цілий ряд інших творів, змусила внести зміни в історичну драму «Богдан Хмельницький» (1897) і дописати апотеозу «Переяславська Рада» — з вихвалянням Росії.
Марко Кропивницький за свою любов до театру потрапив до списку неблагонадійних. Д рама «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1881) з майстерним зображенням сільського побуту і негативного впливу міста була заборонена. Др аматург переробив її і під на звою «Нерівня» подав до цензури, але дозволу не одержав, знову переробив і в лютому 1900 року твір був дозволений, а в серпні того самого року знов заборонений. Видруковано його щойно в 1903 році. Так через лютування цензури ця талановита драма понад 20 років не могла побачити світу та і після друкування не раз заборонялась. Драма «Глитай або ж павук» (1882) тричі заборонялась цензурою за тенденцію показати цілковите, майже безвихідне безправ’я селян. Під тиском цензури автор змушений був злагіднити окремі місця.
Заборонена була і драма «Дві сім’ї» Івана Тобілевича в 1883 році було звільнено з роботи за політичну неблагонадійність і взято під постійний на гляд поліції. Пізніше, під час ґастролів театру в Ростові-на-Дону, драматург був за арештований і два роки перебував на засланні в Новочеркаську, а три роки — на рідному хуторі Надія поблизу Єлисаветграду. В умовах поліційного нагляду доводилось йому писати свої твори. П’єсу «Понад Дніпром» заборонила цензура.
Іван Манджура був виключений з Харківського ветеринарного інституту за неблагонадійність і перебував під наглядом поліції та, знесилений переслідуваннями уряду, помер у злиднях від виснаження.
Поет Павло Грабовський 4 грудня 1882 року був заарештований, виключений з Харківської семінарії і висланий на село під нагляд поліції. Влітку 1886 року був знов за арештований за протиурядову діяльність і висланий на 5 років у Балаганський округ Іркутської губернії. У серпні 1889 року втретє заарештований і ув’язнений в Іркутській тюрмі за протест проти розправи з політичними засланцями в Якутську. Після трьох з половиною років тюрми Грабовський був засланий до Вілюйська, на початку 1897 року переведений до Якутська. Суворий північний клімат зруйнував його здоров’я. У вересні 1889 року він переїхав до Тобольська з підірваним здоров’ям і в 1902 році помер.
Михайло Коцюбинський за участь у національному русі був у 1882 році заарештований, а після звільнення взятий під постійний догляд поліції. На квартирі його у Вінниці роблять обшук, заносять до списку неблагонадійних. Спроба знайти працю в Чернігівському земстві була безуспішна, бо він вважався небезпечним. Поліція і місцева влада Чернігова переслідують його, усувають з «Просвіти», головою якої він був. Коцюбинський зазнав репресій навіть посмертно. Поліція заборонила виголошувати промови на його могилі . Хорові семінаристів не дозволили співати на похороні письменника . Поліцаймайстер заборонив нести перед труною вінки. Про ці насильства навіть над покійним говорили в Державній Думі. Серед архівних документів поліції зберігається справа Київського губерніяльного жандармського управління «Про осіб, що перебувають під особливим наглядом поліції». В тому списку є і Леся Українка.
Степан Васильченко з перших днів учителювання потрапив – до числа неблагонадійних. За протести проти зневаги над українською мовою і виступи за це проти місцевої влади він неодноразово зазнавав переслідувань, був під постійним наглядом поліції, і його не раз звільняли з посад, часто переводячи зі школи в школу.»[3]
Щодо школи, то царські «благодєтєлі» також не забули й її. 1874 року  було видано новий статут про початкові народні школи, в якому сказано, що навчання має проводитись лише російською мовою.

Читайте також

Іван Хоменко – людина, яка все життя перекладала Біблію
Іван Хоменко народився на Вінниччині 115 років тому, у родині греко-католиків. Навчався у Київському університеті, пізніше викладав у гімназії та в університетах Відня і Риму. В 1918-20 роках…

 

Протягом 1876 – 1880 років українських учених та педагогів Михайла Драгоманова, Павла Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького  — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. Павло Житецький ще до виходу горезвісного Валуєвського циркуляру, в якому було сказано, що постановка питання про українську мову — це злочинні дії й проти осіб, що їх вчинили, проводили слідчу справу в особливій комісії, у 1862 році опублікував працю «Русский патриотизм», в якій обґрунтовував ідею самостійності української мови та літератури. У магістерській дисертації «Очерк звуковой истории малорусского наречия», яка була опублікована в 1876 році, довів, що українська мова й узагалі українська культура є прямими нащадками мови й культури Київської Русі. Звичайно, що в стінах імператорського університету влада не могла терпіти людей з такими поглядами. Ученому, який вважається засновником українського мовознавства, довелося заробляти на хліб викладанням російської словесності в школах. Це один з парадоксів буття окупованої нації. Щодо них був припис: «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправных и положительно вредных в крае агитаторов… с воспрещением въезда в Южные губернии и столицы, под секретное наблюдение».
1876 року царський уряд видав Закон про повну заборону української мови не тільки в школах, але і в суспільному житті взагалі. У сучасних підручниках із педагогіки з цього приводу наголошується, що в другій половині ХIХ ст. у всіх початкових і середніх навчальних закладах (…) українська мова не вивчалася навіть як навчальний предмет. Наслідком такої політики стала шовіністична розперезаність. У підручниках із педагогіки наводиться факт, що Миргородській гімназії  на Полтавщині висіли таблички з попередженням: «В стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на малорусском языке». А нам, прикидаючись дурником, знов і знов намагаються доводити, що вся денаціоналізація України була об’єктивним, природними процесом…
Прокинувся від «дрімоти»  і «святейший» Синод Московської церкви. Так 1881 року  з його «святої обителі»  виходить чергова заборона викладання в народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
«Великі мовознавці і лексикографи» у царських кабінетах 1881 року видають на гора закон, який дозволяв друк словників українською мовою, але російським правописом.
1888 року Олександра III підписав указ «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрищення українськими іменами».
1889 (серпень) — У Києві, на 11-му Міжнародному археологічному з’їзді (такі з’їзди скликалися Московським археологічним товариством у різних містах Російської імперії) було дозволено читати реферати всіма мовами, крім української. В 11-ому з’їзді брав участь 471 вчений з багатьох країн, які представляли понад 30 наукових установ. Це був тріумф українського професора Володимира Антоновича, який прочитав 23 доповіді. Відмова йому та іншим українським ученим виступати українською мовою офіційно пояснювалося тим, що «не була оформлена належним чином попередня домовленість з  урядом про дозвіл вживання у доповідях української мови». Нібито уряд, який дотримувався доктрини, що «не було й не може бути української мови» міг би дати такий дозвіл?
1892 року російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови. Минає лише два роки і 1894 року імперська влада постановляє заборонити ввіз українських книг з-за кордону. Черговий утиск української книги стався 1895 року з забороною видавати українські книги для дітей, «… хотя бы по существу содержания и представлялись благонамеренными». Збірку дитячих оповідань цензор заборонив з допискою: «Написано очевидно для детей, но они должны учиться по-русски. Воспретить». На українській граматиці, написаній російською мовою, цензор написав: «Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать». З цього приводу Борис Грінченко ще 1896 року в статті «Яка тепер народня школа в Україні», опублікованій Іваном Франком, писав: «Школа в Україні стала ще більше москалізаторською, ніж була. Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії вкраїнської
скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам:
Павлові, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобелє- вим і всій російській солдатчині! Тут усякі «подвиги» рабської вірності».
1900 рік і наступні роки до цензурних обіжників надходять нові заборонені слова, які не можна було допускати до друку : як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.[4]
1903 рік ознаменувався черговою забороною  користуватися українською мовою на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві. Оскільки російська влада, виходячи з заборони усього українського, була проти увічнення в пам’ятнику зачинателя української класичної літератури, то гроші на це громада збирала усім миром. Далі влада ставила вимоги, що всі написи на пам’ятнику мають бути російською мовою. Коли всі перешкоди було подолано, влада поставила нову вимогу — говорити на відкритті лише російською. Це стало причиною, що урочисте відкриття пам’ятника (12 вересня) 1903 року перетворилось на велику національну акцію. У ній брали участь провідні тогочасні українські культурні діячі. На свято відкриття пам’ятника з’їхався увесь цвіт української літератури: Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Леся Українка,Борис Грінченко, Іван Тобілевич, Олександер Олесь. Був також композитор Микола Лисенко. Прибули й гості з Галичини, був серед них письменник Василь Стефаник, проф. Студинський, депутат австрійського парляменту Юліян Романчук. Свято набуло яскраво виявленого соборного характеру. Місцева адміністрація дозволила читати привітання в українській мові лише делегатам з Галичини, які, як австрійські піддані, не знали російської мови, а представникам з різних кінців Наддніпрянської України було заборонено промовляти по-українському. Це викликало велике обурення серед учасників свята. Вони демонстративно відмовились читати свої привіти по-російському й подерли їх, протестуючи проти цієї свавільної заборони, а письменниця Олена Пчілка, нехтуючи урядовим наказом, виступила з промо вою в українській мові й гостро засуджувала урядові утиски та переслідування рідної мови. Коцюбинський виголосив промову, в якій відзначив високі заслуги Котляревського перед українською літературою. Обурені забороною промовляти українською мовою, учасники свята залишили офіційне відкриття п ам’ятника і ввечері влаштували своє свято в тісному українському колі «з нашими промо в ами і в сміливому піднесеному настрої», як згадували присутні.
Ось у таких «сприятливих» умовах працював і наступний перекладач та його однодумці Пателеймон Олександрович Куліш, про якого ми і поведемо мову нижче.
«Пантелеймон Куліш.[5] Пантелеймон (Панько) Олександ­рович (Олелькович) Куліш, про якого ми вже вище не раз згадували, народився 26­-гo липня (7­-гo серпня) 1819­-гo року в містечку Воронежі Глухівського повіту  на Чернігівщині. Батько його, дворянин Олександер Андрійович, мав добре господарство, і тільки ним займався. Кулішів батько був людиною гарячої й гострої вдачі, і цей характер передав і своєму синові. Мати Кулішева Катерина говорила тільки по-українському, знала безліч казок та приказок, а також пісень та дум, і це вона любовно прищепила своєму синові Панькові закохання до народніх творів. Батько віддав сина до Новгород-Сіверської гімназії, але Куліш її ­через свій характер ­ не закінчив. Року 1837­-гo Куліш, приватно підготовившись, вступив до Київського новозаснованого тоді університету Св.  Володимира, дуже добре вчився, і там близько зійшовся з ректором його, українським ученим професором  Михайлом Максимовичем, який мав на Куліша великий вплив. Тут же, у Києві Ky­ліш ближче зійшовся й подружився з Тарасом Шевченком, Миколою Kocтомаровим, Василем Михайловичем Білозерським та з іншими. Куліш 6aгaтo науково працював, і переїхав до Петербургу, де поле пра­ці було ширше, і там звернув на ce­бе увагy. Академія Наук вислала Куліша за кордон спеціялізуватися в слов’янських мовах, але року 1847-гo він був арештований у справі київського Кирило-Методіївського Братства. Попереднього, 1846­-гo року, Куліш оженився з сестрою  cвoгo приятеля Василя Білозерсько­гo, який також був тепер арештований. Арешт і заслання на три роки в м. Тулу сильно розбили Й поплутали життя Куліша. йому заборонено писати й друкувати, і тільки через 10 літ, аж р. 1856­-гo вернено йому пра­во писати й підписувати свої твори в друку своїм прізвищем. Куліш став багато працювати, як письменник, живучи то на жіночому хуторі Мотронівка (на Чернігівщині), то в Петербурзі, і скоро вибився на перше місце серед українських діячів і працівників у знанні української мови не було сильнішого над Куліша, ­ власне він творив нову українську літературну мову, впли­ваючи на мову своїх сучасників. Знаємо, що він виправляв мову Тарасу Шевченкові, Марку Вовчкові й іншим.
В Україні під Росією не міг появитися переклад Біблії. Куліш рано пізнав велике значен­ня перекладу Святого Писання і для нa­ціонального, і для культурного розвою України. Свoгo часу, в 1860-х роках, Куліш брав живу участь у культурному рухові, який тоді знявся і в усій Росії, і в Україні особливо. 1861-гo року в петербурзькому українському журналі “Основа”, місяць вересень, на ст. 92 Пантелеймон  Куліш писав: “Біблія дала початок освіти не одно­му вже народові”. Й оце правдивий погляд Куліша на значення Біблії. Свої “Товитові слова” 1893 року Куліш так починав:
Мнoгo мудрих Книг у Книгу Біблію Святую
Чесні руки вписували про користь люд скую, –
­Про користь ума та серця, що мир збагачає,
І над перла, над клейноти в Господа сияє .
Але, як ми бачили вище, увесь цей національний рух мусів незабаром спинитися, а на українську літературу впав року 1863-гo великий цензурний удар. «Oснова» і без тoгo в жовтні 1862­-гo року закрилася через непорозуміння між видавцями. Оставалася Галичина, ­там можна було вільно працювати на культурному полі, і туди й переноситься ви­давнича українська діяльність. За кордоном мав появитися і український переклад Біблії. Чи бу­де належний ґрунт для тoгo, ніхто не думав про це.
Тогочасні  польсько-українські стосунки. Польське повстання 1863-­гo року дошкульно вдарило українців. По­ляки перед тим сильно захопили Правобережжя, і спочатку були тут єдиними панами. Але по повстанні 1831­-гo року їх стан на Правобереж­жі основно змінився, ­ Росія почала русифікувати Україну, виганяючи поляків, а тут і самі українці стали прокидатися й ворушитися. Центр української культури, Київ, на цей час помітно ожив і піднявся. ­
­Та в Києві не було університету, і  громадянство сильно клопоталося за- класти тут його, але поляки не допустили до цього, бо знали, що університет у Києві не буде польським, а буде головно українським, яких поляки ненавиділи.
Імператор Олександр І близько приятелював з поляками, і видвигнув польськоrо вченого Тадея Чацького (1765-1815), ­ призначив його Візитатором освіти на Правобережжі, в губерніях Подільській, Волинській і Київській. Це була важлива посада міністра, і Україна фактично була тоді віддана польському патріотові Чацькому на ополячення. І року 1805-гo Чацький заснував університета не в Києві, як усе було вже приготовлене, а в місті Крем’янці на Волині, і назвав його ліцеєм. Викладовою мовою Крем’янецького ліцею була мова польська, професорами були самі поляки. Це був для українців дошкульний польський удар на культурний розвій.
По польському повстанні 1831-гo року справа основно перемінилася: Крем’янецький ліцей бун закритий, а 25-гo грудня 1833-гo року перенесений в Київ, як Університет, Св. Володимира, перенесений з багатьма професорами поляками. І 15-гo липня (день Св. Володимира) 1834-ro року Університет у Києві був відкритий, а його ректором став відомий український учений і письменник Михайло Максимович. В Україні появився культурний центр!
Поляки не могли цього забути, і кинулись на українців, і 30 літ (1833-1863) сильно перешкоджали їх національному відродженню. Бійки польських студентів з українськими (“москалє”) в Києві були звичайні на порядку денному. А найдошкульнішим було те, що впливові поляки завжди доносили російському урядові про небезпеку українського національногo руху, і цим його прибивали.
Настав 1863-ій рік, ­ поляки повстали проти Росії, і тягнули українців битися за Польщу. Українці рішуче відмовились. Поляки голосно заговорили про відновлення церковної унії для православних, про яку селянство згадувало з ненавистю, ­і селянство збройно виступило проти поляків навіть у колишньому маєткові Чацького­ у місті Брусилові на Радомишельщині.
­Поляки програли справу ополячен­ня українського Правобережжя, але російський уряд прибивав і український рух ще сильніше.
­Куліш рано задумав перекласти Біблію. Коли “Основа” в жовтні 1862­-гo року закрилася, а друк українських книжок 1863­-гo року був заборонений, Ky­ліш продав свою друкарню в Петербурзі і переїхав на хутір Мотронів­ку на Чернігівщині, під Борзною, і займався літературою. Жив він у недостатках, і, щоб вилізти з них, став шукати собі урядової посади. Він був добре знайомий з військовим міністром графом Дмитром Мілюти­ним, і той 1864­-гo року призначив його директором духовних справ польськoгo королівства при губернаторі у Варшаві, князі В. Черкаському. У Варшаві стан працювати й В. Білозерський, Кулішів шваґер. Куліш пильно зайнявся своєю службовою справою, перетягнув чимало сященників та вчителів з Галичини на Холмщину. І власне тоді він реально побачив і пізнав, як Польща нищила українців своєю насильною унією, ­ Холмщина про це ясно свідчила. Часто бував Куліш у Гали­чині, і зав’язав там багато знайомств. Тоді в Галичині сильно піднялися були “об’єдинителі” (москвофіли”), що стали працювати тут для розвитку однієї російської літератури. Проти тaкoгo “об’єднання” виступали нapодовці, а Куліш допомаrав їм. Проти Куліша гocтpo виступили ці “об’єдинителі”, виступили Й поляки, стали писати на Куліша доноси до російських газет та до уряду. Куліш оправдуватися не хотів і не міг, і року1868-гo втратив посаду…
Усім цим Куліш був сильно поденервований, і, разом з своєю дружиною, виїхав в Італію, де хотів заспокоїтися від усіх прикрих клопотів, які йому принесли доноси галицьких москвофілів.
Думка перекладу Св. Письма на українську мову рано появилася в Куліша, і він з нею ніколи не розставався. Весною 1868-ro року Куліш, покинувши Варшаву, на деякий час осівся в Італії, і тут зараз же приступив до перекладу Св. Писання, ­ став перекладати Книги Мойсеєві.
­Переклад Біблійної поезії. На Куліша, як на поета, відразу сильно вплинули поетичні біблійні книги, і він став їх перекладати віршами найперше.
Кулішеві було тісно в себе на бать­ківщині, бо цензурні умовини 1863-гo року не давали змоги якоїбудь культурної праці. І він рано познайо­мився з Галичиною, став там працю­вати і здобув собі серед галичан, головно cepе­д молоді, велику поша­ну. Куліш помалу виробляв свою окрему систему українськoгo правопи­су, так звану кулішівку, а вживати її в Україні не було можливости. Куліш мусів усю свою культурну працю перенести на захід.
Саме тоді, з 18б7­-го року, у Львові заклався, з участю caмoгo Пантелеймона Куліша, JІітературний журнал “Прав­да”, і вже 1868­-го року в ч. 42 Куліш видрукував “Дві Myciєвi пісні”, ви­друкував віршами.
Це був початок перекладу Біблії, Куліш подав свій переклад двох місць у “П’ятикнижжі”, які в оригі­налі писані віршами, це ХУ розділ Книги Виходу та ХХХІІ розділ Повторення Закону. Але це не переклад, ­а вільний переспів, досить далекий від оригіналу.
Редакція “Правди” при цих перекладах умістила таку замітку: “Подаємо дві Пісні з перекладу Біблії, зробленого на Вкраїні, щоб прислухатись, що казатимуть наші Панотці Священики: чи так, як се печатаємо, стихотворним складом мають появити сі високі Пісні в Біблії, печатавши її внову, чи переложити їх тогді прозою”. Така оповістка редакції ­ непорозуміння, бож у самому оригіналі ці місця ­ Пісні, віршами писані.
,А року 1869-гo, при цій же “Правді” видрукувана була Книга Йова, яка вийшла й окремим виданням: “Йов, переспів Павла Ратая”, коштом і заходами “Правди”. ХУ + 96 малої вісімки.
Книгу йова Куліш сильно полюбив, і правдиво вважав її за одну з найсильніших у Біблії, про що й писав у передмові до “Товитові словеса” 1893-гo року. Куліш переклав цю Книгу білими віршами, але не ритмічною мовою. На вступі подав докладний нарис про Книгу Йова. Переклад так само зовсім вільний. Працював Куліш і над віршованим переспівом Псалтиря, і року 1871-гo у Львові вийшла йоrо праця власним коштом: “Псалтирь або Книгa хвали Божої, переспів український Павла Ратая”, 329 с. маленькогo розміру.
Це була відбитка з “Правди” 1868­-1869 і 1870 років, де Псалтир друкувався. Псалтир переспіваний бі­лими віршами, ритмічними. Це не переклад, але вільний переспів. При кожному Псалмі, як його заголовок, подано церковнослов’янський його початок.
Четвертий віршовий переклад Куліша був “Товитові словеса, переказані старорушчиною”, Коломия, 1893 рік Це переклад позаканонічної “Книги Товита”, з окремою Кулішевою передмовою про вaгy цієї Книги. Це так само не переклад, але вільний переспів Книги, переспів римований, народнім складом. В оригіналі ця Книга писана прозою, і Куліш власне, не мав, підстави перекладати її конче віршами 19.
­Переклад П’ятикнижжя. Куліш не переривав своєї праці над перекладом Мойсеєвого П’ятикнижжя, працював далі, і року 1869­-гo в додатку до “Правди” вийшло це П’ятикнижжя : “Святе Пись­мо або вся Біблія Cтapoгo і Hовoгo Завіту русько-українською мовою переложена”. Частина І: “П’ять Книг Мусієвих”. До цьoгo видання вміщена передмова, в якій говориться, що ніби “це праця многих українських писателів”. Видано коштом “Правди”.
У бібліотеці Олександра Барвінськoгo у Львові зберігався примірник “П’ятикнижжя” 1869­-гo року, в якому був вставлений лист з такою присвятою перекладу:
“Неньці моїй дорогенькій, її душі невмирущій, сю працю, нею змалечку натхнену, благоговійно підношу”.
“Дружині моїй вірнесенькій, що неня мені по своєму образові проро­кувaлa, сю працю, нею піддержану, захищену, підможену, низько підношу.
Ку лі ш Олелькович Панько”.
Ця посвята кидає трохи світла на саму перекладну працю, ­ Кулішева дружина, сама письменниця Ганнa Барвінок (1828­-1911), з Білозерських, безумовно багато допомагала мужеві в праці.
­Знайомство з Іваном Пулюєм. У цей час П. Куліш, переїхавши 1863­-гo року з Італії до Відня, познайомився тут з Іваном Пулюєм, студентом-богословом у Відні. Іван Пулюй (2.11.1845 -31.1.1918), галичанин із Грималова, навчався в Духовній Семінарії в Відні, яку й покінчив року 1869­-гo. Потім покінчив і фізико-математичний відділ. Пізніше, як доктор, був-професором у німецькій техніці в Празі, був і її ректором.
Пулюй завжди боронив рідну мову для Святого Письма, писав у «­Правдi» про це, і року 1869­ro видав у Відні Молитовника в своєму перекладі на українську  мову. Року 1871-гo цей Молитовник вийшов другим виданням, на 250 сторінок маленькоrо розміру. Пулюй знав стару грецьку мову.
«Перша зустріч двадцятичотирирічного студента-богослова і відомого письменника відбулася з ініціативи Пантелеймона Куліша весною 1869 року у Відні. Пізніше Пулюй згадував про неї так: «Перша зустріч наша… була не конвенціональна, а вельми сердечна. Куліш очарував мене своїм незвичайно широким світоглядом і великою щирістю до літературного діла в Галичині і своєю ніжністю в розмові. Пішла між нами розмова про національні відносини в Галичині, про те, як нам вести дальше видавницьке діло, а потім про академічну громаду віденську і львівську. Була розмова і про переклад Святого Письма, над котрим Куліш вже працював, і про потребу народного молитовника»[6]
Познайомившись із Кулішем, товаришував з ним аж до його смерти. Д­-p Іван Пулюй був українським патріотом, і добре розумів значення перекладу Біблії на рідну мову. Зрештою, тоді ще ясно не ставилося питання про українську літературну мову, та ще соборну, в ширшому обсязі її, не ставилося питання і про те, яке саме наріччя української мови мусить стати основою мови літературної. Д-р Пулюй був корисний для Пантелеймона Куліша своїм практичним знанням німецької мови, ­ Куліш її знав головно теоретично. Іван Пулюй цілком поділяв погляди П. Куліша на величезне духово-культурне значення української Біблії, і це зв’язало їх на все життя.
­Зв’язок з Біблійним товариством. В Італії, у Венеції Куліш жив до лютого 1871-гo року, багато й запопадливо працював над перекладом Святого Письма. Тут же, за допомогою Пулюя, Куліш зв’язався з директором Біблійного Бритійського й Закордонноrо Товариства на Австрію паном Мілярдом, і той погодився купити Кулішів переклад, але вимагaв перше перекласти Новий Заповіт. І Куліш прийнявся за працю з подвоєною  силою.
­Спільна праця з Пулюєм. 16-гo лютого 1871-гo року Куліш виїхав з Венеції до Відня з своею дружиною Олександрою Михайлівною. В кінці березня 1871-гo року Олександра Кулішева від’їхала в Україну, у свій хутір Мотронівку на Чернігівщині. У Відні Куліш ще ближче зійшовся з Пулюєм, і разом з ним 18- гo лютого засіли за переклад Новогo Заповіту.
­Працювали дуже пильно, цілими  днями – Пулюй перекладав з грецької, а Куліш виправляв перекладене на тодішню літературну українську мову. Переклад рівняли з текстом церковнослов’янським, російським, польським, сербським, німецьким, і латинською Вульгатою. Це була перша перекладна праця,добрих зразків перекладу ще не було. А найголовніше, ­ не було виробленої методології, як треба перекладати Біблію. Куліш до тoгo перекладав твори Шекспіра, не дослівно, а згідно з потребами української мови. А переклад Святого Писання мусить бути конче дослівний – цьoго якраз Пантелеймон  Куліш ніколи не додержувався, ­його переклад Біблії був вільний, не конче дослівний. Свій метод вільного переспіву Книги Йова та Псалтиря Куліш переносив до перекладу Біблії взагалі. Це була основна недостача перекладної праці Куліша та Пулюя.
«Іван Пулюй, завершивши у 1872 році навчання, зайнявся науковою роботою у фізичних лабораторіях Віденського університету. В 1874 році його запрошують до викладацької праці у Військово-морській академії міста Фіюме (тепер Рієка у Хорватії). Вже наступного року він одержує стипендію Міністерства освіти Австро-Угорщини для навчання і наукової праці у Страсбурзькому університеті.»[7]
Великий удар: переклад неприйнятий! Праця йшла з поспіхом, і року 1871-гo готoвi були Чотири Евангелисти. Іх передали директорові Біблійного Товариства Мілярдові, а той передав їх на рецензію славному віденському славістові Францу Міклошічеві (1813 -1891). Міклошіч уважно перевірив переклад, і дав свій присуд: “Переклад Куліша не відповідає грецькому первотворові, а є тільки парафразою (переказом) його”…
Директор Мілярд рішуче заявив Кулішеві : “Куплю Ваш переклад тіль­ ки тоді, коли він буде фотографією грецькoгo оригіналу”. І дав Кулішеві примірника грецького Hовoгo Заповіту, якого тримається Біблійне To­вариство в своїх перекладах. Це був: Novum Testamentum Graece, Соlоnіае Agrippine, 1866 року.
Це був тяжкий удар для Куліша, бо він тоді знаходився в матеріяльній скруті, і сподівався одержати гoнорара за свою працю…
Удар був аж надто дошкульний, бо це був удар і по всій попередній праці Куліша, ­ він ніколи не пере­кладав дослівно. Власне директор  Мілярд дав Кулішеві науку, що пе­реклад Біблії ­ це не переклад світських творів. І Куліш, і Пулюй мусіли все це глибше передумати.
Але Куліш і надалі таки мало змі­нив свій метод перекладу, ­ його переклад взагалі часто далекий, “вільний”, особливо Cтaporo Заповіту.
Повернення на Батьківщину. Друк Нового Заповіту. На початку травня 1871­-гo року Пантелеймон Куліш, засумований та вдарений, виїхав додому, на Чернігівщину в Мотронівку. Та невдача не спинила його праці, і він і далі завзято перекла­дaє. Те саме робить і Пулюй, що виїхав додому в Грималів у Галичині. Куліш постановив друкувати свій переклад власним коштом.
1879­-гo року зовсім був готовий Новий Заповіт, і Пулюй почав його друкувати у Львові, в друкарні Hay­кового Товариства імені Тараса Шевченка. І року 1880­-гo вийшло: “Святе Письмо Ho­вогo Завіту. Мовою русько-українською переклали вкупі П. А. Куліш і Д-р І. Пулюй”. Друковано гражданкою, 464 сторінки малої вісімки. На це видання дав підмогу року 1879-гo відомий український діяч, його шваґep, ­ Василь Білозерський (1823-1899), з сестрою якоrо Пантелеймон Куліш був одружений.
Куліш був і впертий, і “гарячий куліш”, як звали його приятелі. Переклад Hовoгo Заповіту не вийшов добрим, ­ таки це не був дослівний переклад, а часто тільки парафраза, переказ. Та й мова не була такою,  якої потрібно для Hовoгo Заповіту. ­І директор Біблійноrо Товариства на Австрію Мілярд відмовився рішуче й тепер купити Кулішів переклад. А Куліш і надалі позостався при своєму: не перекладати дослівно.
Галичина гостро критикує Кулішів переклад. Українське громадянство в Галичині стріло Кулішів переклад Св. Письма зовсім байдуже, ­ іще не дозріла тут сама ідея Св. Писання рідною мовою: треба було ще сильно боротися за саму ідею потреби тaкoгo перекладу. Відразу зо всіх сторін посипалися гocтpi насмішки над буденщиною Кулішевої перекладної мови. Дійсно, мова перекладу часто була справді аж надто простонародня. Особливо сильно нападали на Куліша за його переклад П’ятикнижжя Мойсеєвого, де Куліш ще не виробив собі поважної біблійної мови. Імена біблійні були часто аж надто спрощені. Усі висміювали Кулішеве Мусій, вимагали Мойсей. Іван Франко особливо злісно скрізь критикував Кулішів переклад. Навіть ув останніх своїх “Нарисах української літератури” 1910­-гo року на ст. 177 Франко твердить, що Псалом 130. 3: “Да уповаєт Ізраїль на Господа” Куліш переклав так: “Хай дуфає Сруль на Пана”. Я шукав цьоrо виразу по Кулішевих перекладах, але ніде не зна- йшов його…» (Іван Огієнко)
«Іван Франко вважав, що перша українська Біблія не виправдала надій як самого Пантелеймона  Куліша, так і широкого загалу українців, і звинуватив Куліша в незнанні мов оригіналу та використанні “церковщини і дячківщини”, тобто церковнослов’янізмів. Саме тому у своїй мовознавчо-історіографічній праці “Поема про сотворення світу” (1905) Іван Франко посилається на власний, спеціально зроблений для цієї розвідки, переклад першого й другого розділів Книги Буття. У передмові до другого видання поеми “Мойсей” 1913 року Іван Франко цитує Второзаконня, перекладаючи його з критичного французького перекладу Е. Райса. Проте в самому тексті поеми спостерігаємо перегуки з мовними образами Біблії, актуалізованими в перекладі 1903 року, що їх, вочевидь, сам автор не усвідомлював.
Різко критичне ставлення І. Франка до першого повного перекладу Біблії українською вважали несправедливим як його сучасники, так і дослідники ХХІ століття. Зазначимо, що зразки “дячківщини” у перекладі Пантелеймона Куліша, які наводить Іван Франко, витримали перевірку часом й увійшли до загальнолітературного (“печалі”) або урочистого чи поетичного мовлення (“рече”, “глаголить”, “воїнство”). До того ж, і сам І. Франко активно застосовував церковнослов’янізми у власному поетичному мовленні. Першим на це звернув увагу Іван Пулюй у відповідь на Франкову критику першого перекладу Біблії. Докладний порівняльний аналіз високої лексики Біблії 1903 року й лексики з творів Івана Франка зробила сучасна українська мовознавицяТетяна Мороз і дійшла висновку, що як і в тексті Біблії 1903 року, так і в мові творів Франка використано й збагачено стильовий потенціал церковнослов’янізмів, які засвоїлися в староукраїнській книжній мові, а також у народнорозмовному мовленні. У “Поемі про сотворення світу” Іван Франко чітко окреслює два підходи до перекладу Святого Письма, жоден із яких, на його думку, не реалізований в Біблії Пантелеймона Куліша: “Переклад такої книги, як Біблія повинен бути або популярний, то значить бодай мовою своєю зрозумілий для широкої маси народу, або науковий, то значить такий, щобдокладно передавав зміст і значення первотвору”.[8]
У своїй праці російською мовою: “Южнорусская литература” (“Энцикл. Словарь” Брокrауза й Ефрона” півтом 81 с. 307-315) Франко аж надто суб’єктивно гocтpo критикує  Куліша. Усі тоді знали Св. Писання тільки церковнослов’янською мовою, жива мова тут “різала уші”, звичайно ­ з непривички. Уніяти в Галичині взагалі ухилялися від перекладу православної особи, і незабаром видали свій переклад Евангелїі Луки, ­ це був переклад о. Антона Кобилянськоrо, Відень, 1874 рік, ст. 1-78, ­ переклад слабі­ший від Кулішевого.
«Спростування негативної і, як виявилось, – безпідставної Франкової критики знаходимо у Кирила Студинського, який стверджує, що в тексті Псалтиря 1871 року Пантелеймон Куліш написав: «…вповає На Господа благий Израїль» – саме так і не інакше. Дослідник вважає, що Іван Франко необачно повторив «злобну» вигадку галицьких русофілів, які таким чином вирішили поглузувати із власне ідеї перекладу Святого Письма народною мовою. На багато в чому несправедливу Франкову критику відгукнувся Іван Пулюй, зауваживши, що Пантелеймон Куліш знав не лише європейські мови (що свого часу зазначав і сам Іван Франко), але й вивчав старогебрейську. Лише завдяки прихильному ставленню до цієї справи митрополита Спиридона Литвиновича[9] Кулішеві вдалося уникнути великих неприємностей.»[10]
Проте були й інші думки. Так український історик, перекладач, теолог і бібліограф Микола Сагарда захоплено писав, що переклад Пантелеймона Куліша “одбиває на собі глибоке розуміння й високе натхнення людини, що вложила в нього все своє велике знання рідної мови, всю свої любов до неї й Божого слова, всю свою душу. Куліш дійсно примусив Мойсея, Ісаю й інших пророків заговорити дуже доброю українською мовою”[11]
Проти праці П. Куліша в Галичині сильно виступали уніятські монахи. Треба сказати, що Пантелеймон Куліш взагалі був проти діяльности єзуїтів у Галичині. Папа передав тоді направу opгaнізації уніятських манастирів польським єзуїтам, і ті взялися за свою працю, полонізуючи їх. П. Куліш, добре знаючи руїнницьку працю єзуїтів в Україні, виступив з публічним протестом проти тaкoгo призначення польських єзуїтів. “Цей недостойний акт, ­ писав про се сам Куліш, ­ обурив моє почуття­, і я, знаходячись тоді в Відні, запротестував проти ньoгo німецькою брошурою. На основі історичних  даних я показував можливість гірких непорозумінь між поляками та русинами. Ця моя брошура через підступи єзуїтів, була сконфіскована, і я вернувся в Росію” …
Москвофіли в Галичині були тоді сильними, і Куліша політично переслідували, як українського патріота. Звичайно, вони так само збойко­тували Кулішів переклад ніби за йогo простацтво. Іван Франко в “Нарисах” ст. 122 про це пише: “Неприємні язикові дивацтва “П’ятикнижжя” 1869-гo року” давали галицьким москвофілам сильне оружжя в руки проти українізму» …
Таким чином Кулішевого перекладу в Галичині не підтримали…  Треба тут підкреслити, що уніятський церковний провід ,був тоді ціл­ком спольщений. Офіційною мовою свято­юрців була мова польська, нею ж виголошувались і проповіді по всіх Церквах Галичини. Церковний провід був рішуче проти всяких ознак українськоrо руху. Сама ідея перекладу Св. Писання на українську мову була тяжкою єрессю для уніятських свято­юрців.
Це був тяжкий удар для праці П. Куліша в Галичині: не можна було працювати ані в Галичині, ані в себе вдома… Це був тяжкий удар і для всієї України: соборницька духова праця в нас неможлива…
­Куліш перекладає Старий Заповіт. Над перекладом Cтapoгo Заповіту Куліш працював віддавна. Вернувшись у травні 1871­-гo року до своєї Мотронівки, Куліш пильно засів за Старий Заповіт, і в 1872-му році багaто було вже зроблено. Праця не давалася легко, але Куліш уперто вів її вперед. Перекладав не за порядком Книг з Біблії, а вибирав собі Книги, які йому більше до вподо6и були.
Працю спинювало те, що Куліш не мав добрих порадників богословів, з ким можна було б належно й фахово обговорити її. Куліш полю­бив перекладну працю, і всі останні 30 літ свoгo життя (1867­-1897) час від часу провадив її.
Переклад Св. Писання рідною мовою український народ конче хотів мати, хоч і в самих росіян ця справа йшла тоді дуже поволі. Але з р. 1856-гo цар Олександер ІІ дозволив перекладати Біблію на “російське наріччя”, і справа пішла вперед, ­ біблійні Книги перекладалися одна за одною, і друкувалися перше приватно по богословськиx журналах. Цьoгo ж хотіли й украінці.
Поет Володимир Александрів береться за переклад.І трапилась цікава й показна річ. Року десь 1876-гo український письменник і поет Володимир Степанович Александрів (18­25-1893), військовий лікар, генерал, задумав за сісти за переклад Біблії. А що цього часу в Росії довга й дражлива дискусія, з якогo оригіналу перекладати, покінчилася тим, що визнано, що Біблію треба перекладати тільки зі староєврейськогo оригіналу і вона й вийшла 1876-гo року, то Володимир Александрів у Харкові засів за вивчення старогебрейської мови, щоб перекладати, Біблію… В. Александрів мав тоді 53 роки, і з його задуму, зви- чайно, нічого не вийшло…
Але року 1877-гo 6-гo серпня Володимир Александрів випустив: “,Кни­га Іова, на малоруську мову переложена”. Випустив тільки 20 примірників, літографічно с. 1-156. Це показує, що український народ потребував Біблії рідною мовою, і хотів конче її мати. І всі надії покладалися на Пантелеймона Куліша!
Праця Куліша та Пулюя. Пантелеймон Куліш так само трохи підучився гебрейської мови, але перекладав він головно з пе­рекладу російського, контролюючи свою працю іншомовними перекладами. Йому помагав у цьому і Іван Пулюй, але розміру цiєї допомоги ми точно не знаємo. Родич Пулюя, Олександер Барвінський у своїй статті про це, написаній 1922 році на моє прохання і видрукуваній у моїй “Наша Культура” 1937-ro року кн. 4 ст. 177-183, аж надто побільшує цю допомогу, ставлячи працю І. Пулюя нарівні з працею ,Куліша. Потрібно знати свідчення Кулішевої сторони, щоб об’єктивно установити тут правду.22
Пантелеймон Куліш жив на хуторі Мотронівка (Мотреновка), багато працював, але тяжко сумував, ­ його стосунки з багатьма українськими діячами зіпсулися. Десь у роках 1882­-1884 П. Куліш носився з думкою покинути назавжди Росію й переїхати в Галичину й туди перенести свою працю, до Львова. І Куліш подав до Mіністра внутрішніх справ відповідне прохання 1882­-гo року, і виїхав до Львова.
У Львові справи Кулішеві не вдa­лися, ­ він не зійшовся ані з українцями, ані з поляками, і 8-гo квітня наступного 1883­-гo року він уже вep­нувся в Мотронівку. Але клопоти про російське підданство тягнулися аж по 1893 рік, причинюючи Кулішеві багато неприємностей.
Тяжка трагедія: переклад згорів! Праця йшла вперед, і на 1885-ий рік переклад Біблії пішов далеко. Але все було проти “гарячого” Куліша, і на ньoгo спала велика трагедія: 6­ листопада 1885-гo року згорів Кулі­шів дім на хуторі Мотронівці, а з ним згоріло багатo готових до друку Ky­лішевих праць, а в тому й його переклад Біблії… Плід 8-літньоЇ тяжкої праці загинув… Здається, частинно.
Пізніше, пишучи свої “Хуторні недогарки”, П. Куліш додав до них тa­ку примітку: “Між іншими багатьма речами хуторна безлюдна пожежа спалила в мене й поеми, що понаписував був, аби, мовляли, не седячого татари взяли. Даремно м’яшкурив навпослі чуприну, силкуючись вернути з забуття пропащі пісні. Дехто може й зрадіє, що не вернув, а я шкодую: бо над усе в світі мусимо дбати про наше рідне слово, нашу спасенну мa­теризну”.
Цікаво, що тут нема згадки про згорілу Біблію!
«Дослідник О. Лотоцький стверджує, що загально поширена версія, ніби Кулішів переклад Біблії згорів під час пожежі на хуторі Мотронівка, – неправдива. «Гарячий Куліш» в одному зі своїх листів до Михайла Драгоманова написав, що, розлючений і подразнений ставленням земляків до нього, спалив свою довголітню працю: «не в пожарі згорів мій давній переклад Біблії: я спалив ёго в камині, – зізнається він в березні 1895 року в листі до Пулюя, – гнівлючись на земляцтво, а воно сёго й не стоїть – ні по сім, ні по тім боці політишнёї прірви». Немає причин не вірити цим словам Куліша, адже він працював над новим перекладом до останніх днів свого життя, так і не завершивши його.»[12]
Як погоріла Мотронівка, то П. Куліш з родиною оселився в хуторі Шаповаленка, коло села Оленівка.
Біблійне Товариство нарешті купило Новий Заповіт. Може хоч малим заспокоєнням для Куліша було те, що нарешті Біблійне Товариство року 1885-гo погодилося купити в Куліша переклад Hовoгo Заповіту таким, яким він був. довгих 14 літ (1871­-1885) тягнулося листування в цій справі з директором на Австрію Мілярдом, і нарешті той таки купив Новий Заповіт.
Справа цього перекладу затяглася ще й на 1886-ий рік, бо обидві стороні ставили нові вимоги. Біблійне Товариство не хотіло ставити імен перекладачів за своїм звичаєм, але потім погодилося, що на трьох перших виданнях будуть подані й імена перекладачів. І друкує Біблію аж дотепер з зазначенням імен переклада­чів.
Одержану від Біблійного Товариства суму Іван Пулюй ужив на сплачення позосталого довгу друкарні Науковогo Товариства у Львові та за свогo Молитовника, а “половину позосталої невеличкої суми послав Кулішеві”. Одержавши гроші, Куліш відписав І. Пулюєві: “Велика це, велика сталася новина, що руські трудолюбці на Св.Письмі заробили по 291 гульдену!” Те, що проф. Іван Пулюй решту гонорару за працю поділив по половині, може свідчити, що перекладна їx­ня праця була 6ільш-менш однакова. Професор Олександер Барвінський сильно пlдкреслював, що нема підстав звати переклад Кулішевим, бо дуже багато перекладав І. Пулюй.
По цьому року 1887-гo у Відні вийшов нарешті Новий Заповіт у виданні Бритійськоrо Бiблійного Товариства. Щоб більше пошанувати Книгу, її видрукувано кирилицею, якою звичайно друкувалися церковні Книги. Це видання повторене було 1893-гo і ін. років. «Проте найкращим підтвердженням того, що переклад знайшов відгук у серцях українського громадянства по обидва боки Збруча, було багаторазове його перевидання (1887, 1893, 1901, 1903, 1906, 1909, 1912, 1913 рр.) у Відні та видання Всеукраїнської Спілки християн-баптистів у Харкові (1928). На підросійську Україну Святе Письмо йшло нелегально, оскільки неодноразові спроби І. Пулюя через російське посольство у Відні домогтися дозволу на його поширення в Російській імперії завершувалися категоричною відмовою.”[13]
Дальша праця надСтарим Заповітом. По пожарі 1885­-гo року Куліш не впав на дусі і не склав рук у безнадії. ­«На численні прохання земляків 1894 року Пантелеймон Куліш розпочав все спочатку: 75-літній письменник мав намір зробити свій новий переклад науковим, з критично перевіреного біблійного тексту. З цією метою перекладач звіряв свій текст з англійськими та німецькими бібліологами»[14]
Досвіду для перекладу зібралося досить, і праця пішла тепер краще. Попередній його переклад Мойсеєвоrо П’ятикнижжя був видрукуваний 1869-гo року, і його тепер належало добре виправити. Пантелеймон Куліш йогo виправляв, але поверхово, ­таким він і позостався.
Допомога Драгоманова. Пантелеймон Куліш рано зійшовся з проф. Михайлом Драгомановим (1841-1895), і посилав йому Новий Заповіт для виправлення, який і лежав у ньoгo до 1877-гo року. На Різдво 1875­-гo року Михайло Драгоманів приїздив до Петербурrу, і просив Миколу Костомарова видати на друк Кулішевого перекладу Hовoгo Заповіту допомогу з зібраного видавничого Фонду. Костомарів відмовився видати, заявивши, що Фонд був зібраний на видання Святого Письма в Росії, а не за кордоном. Бо Костомарів знав, що Св. Писання українською мовою в Росію не впустять.
З 1890­-гo року Куліш став знову радитися з Михайлом Драгомановим про переклад Біблії. Ми маємо, на жаль, тільки листи caмoгo Драгоманова, бо листи Кулішеві ще не всі видані. Михайло Драгоманів завжди цікавився взагалі самим фактом перекладу Біблії на українську мову, і давав Кулішеві цінні поради методологічного та бібліографічного характеру, висилав йо­му й потрібні книжки. Це листування тяглося з 1890­-гo року по рік 1895-ий, і було реальною підтримкою Пантелеймона Куліша в його праці.
Смерть перекладача. Роки 1896 і 1897 Куліш цілком вiд­дав на переклад Біблії, поспішаючи, бо почувався на здоров’ї недобре.  «За два роки з 50 книг Старого Завіту П. Куліш переклав майже 30 (за деякими дослідженнями – 29). Він працював з ранку до вечора. Перекладати доводилося в нестерпних умовах: у кімнаті було настільки холодно, що доводилося писати у рукавицях. Поганий стан здоров’я і запалення легень не дозволили Кулішеві закінчити справу. Він працював майже до самої смерті. За свідченням Б. Грінченка, «уже лежа въ послѣдній день въ безпамятствѣ, быстро водилъ пальцемъ по воздуху: онъ писалъ, заканчивалъ переводъ Библіи…»[15]  І прийшов кінець: 2 (15) лютого 1897-гo року Куліш помер… Помер самотнім, не закінчивши своєї важливої праці, ­осталося ще не мало не перекладених біблійних Книг. І не по-бачив перекладач своєї 30­-літньої праці надрукованою…
Рукопис Біблії віддано Тарновському. По смерті Пантелеймона Куліша йоrо дружина Олександра Кулішева (письменниця Ганнa Барвінок, 1828-1911, з Білозерських) передала рукописа перекладу Біблії на сховок пану Тарновському до йоrо музею в Києві. Тарновський уважно поставився до справи, розумів значення перекладу, і побачив, що переклад Біблії на одну третину ще не закінчений. І Тарновський звернувся до славноrо письменника Івана Нечуя-Левицького, щоб він переклав ті Книги, яких у Кулішевому перекладі бракувало.
Іван Нечуй-Левицький переклав сім книг.
Іван Семенович Левицький (1838­-1918) закінчив у Києві Духовну Семінарію та Духовну Академію, а до тoгo був славним письменником, тому вибір Tарновськогo був найкращим. Іван Левицький погодився, і засів за працю, ­ перекладав головно з російської Біблії, що вийшла року 18­76­-гo в виданні Св. Синоду, переклад з староєврейськоrо оригіналу. За переклад заплатив Івану Семеновичу Левицькому сам Тарновський. І. Левицький переклав сім Книг: Рут, 1 і 2 Параліпоменон (Хронік), Ездри, Неємії, Ec­тер і Книгу Пророка Даниїла. Іван Семенович Нечуй-Левицький глибоко знав українську мову і мова його перекладу дуже гapнa, але він перекладав так само не дослівно, а до тoгo вживав і багато місцевих слів.
«На нашу думку, факт участі Івана Левицького у перекладі цих біблійних книг не є випадковим, адже історія їхнього знайомства є досить цікавою. А Михайло Возняк навіть припускає: «Як то дивно в’яжеться одно з одним там, де судила доля бути будущині словесній» .
Отже, коли Куліш-студент їздив і ходив пішки Київщиною з метою зібрати й записати народні перекази та пісні, познайомився з одним сільським попом. Той погодився допомогти Кулішеві в цій справі й, збираючи серед парафіян народні пісні, приказки, перекази і тому інше, давав їх переписувати своєму синові, а згодом надсилав Кулішеві. Пізніше виявилось, що отой хлопчик, попівський син, «набравшись у народу смаку словесного», виріс у талановитого письменника – Івана Нечуя-Левицького, для формування мовостилю якого надзвичайно важливе значення мало саме Кулішеве редагування його повістей. Письменник висловлював найвищу похвалу щодо стилю І. Левиць-кого. Так, в одному з листів до О. Барвінського він писав: «ерудиція словесна найбільше сяє в Нечуї. Оцей іде добрим шляхом! Сей знає всі думи, всі пісні, всі народні твори», підкреслюючи народну першооснову мови письменника.»[16]
­Тарновський незабаром помер, і рукопис Кулішевого перекладу Біб­лії був переданий на збереження до Музею в Чернігів.
Біблійне Товариство купило Новий Заповіт. Не спинявся й д­-p Іван Пулюй,  вів переговори з Бритійським Біблійним Товариством, щоб воно таки купило Кулішів переклад Біблії. Іван Пулюй правдиво вказував Біблійному Товариству, що український народ жодного видрукуваного повнoгo перекладу Біблії ще не має, а потреба її дуже велика, ­ народ живе без читання Біблії живою мовою. Треба купити Кулішів переклад такий, який він є, ­це ж перший переклад.
Умовлення Івана Пулюя допомогли таки, ­ і 31-ro липня 1901-гo року Біблійне Товариство підписало з Іваном Пулюєм контракта, що купує собі на вічність переклад Біблії Пантелеймона Куліша. У кінці серпня 1901-гo року всі 6іблійні рукописи були зібрані в руках проф. Пулюя. Пізніше виявилося, що серед зібраного нема перекладу Псалтиря, і він взагалі і не був перекладений, бо Псалтир 1871-гo року, якого Пантелеймон Куліш видав у Львові, був вільним переспівом, а не перекладом. І Пулюй сам узявся за переклад Псалтиря, і переклад закінчив, поспішаючи.
Іван Пулюй виправив Кулішеву мову на галицьку. Роки 1902 і 1903 присвячені були на остаточне приготовлення біблійних рукописів до друку. Біблія друкувалася в Відні. До друку приступили року 1903­-гo. Коректу читав д­p Іван Пулюй, але він запросив собі до по­мочі ще й о. Олексія Слюсарчука, що також переклав Псалтиря на українську мову, і видав його року 1904-гo паралельно з церковно­слов’янським текстом, видав аж надто місцевою мовою.
В якому стані були зібрані рукописи перекладу Біблії? Беручи на увaгy, що тоді не було одностайного виробленого правопису, не було й усталеної літературної мови, Куліш не писав все однаково. До цього долу­чилися й рукописи Івана Нечуя­Левиць­кoгo, який так само мав свій правопис і свою мову. Пулюй усе писав тільки місцевим галицьким правописом і галицькою мовою. І що ж було робити Івану Пулюєві, як редакторові цілої Біб­лії? Друкувати всі рукописи так, як були написані?
Д-­p Іван Пулюй був у великому кло­поті.
Редактор “Творів П. Куліша” у Львові, Юл. Романчук, 1910­-гo року, у томі VІ ст. 670 пише, що при виданні йому “трудність була з язико­вими формами, в котрих також подибуються ­– в різних часах і в різних виданнях, а часом і в тім самім виданні, ­ значні різниці, напр.: мені, міні, мині, тогді і тоді, весільлє і весільля, весілля, ся і ця, ночи, смерти, і ночі, смерті, тілько, тількі, тільки, більше і білше, і т.д. і т.д.”.
Треба думати, що те саме було й по тих рукописах, які зібрав д-р Іван Пулюй. Д-­p Пулюй і о.Слюсарчук вже на останку зовсім змінили Кулішів та Нечуїв правопис на свій, галицький, а крім цього сильно “підправили” ­без згоди авторів ­мову перекладів Куліша та Левицького.. .
Українська Біблія появилася в світ. Бритійське Біблійне Товариство по- кінчило друк наприкінці 1903­ року, а в січні 1904­ року Біблія появи­лася в світ. Її заголовок був такий: “Святе Письмо Cтapoгo і Hовoгo Завіту. Переклад П. О. Куліша, І. С. Левицького і І. Пулюя”. Відень, 1903. Видання Бритійського й Заграничногo Біблійного Товариства. Біблія вийшла на 285 + 249 сторінок вісімковoгo розміру, в оправі.
«Перший примірник перекладу Пулюй надіслав старенькій удові Куліша – Ганні Барвінок, яка із вдячністю писала йому: «І не знаю, що Вам сказати! Бо нема слова, щоб виразно було тому чуттю, що моє серце почувало, побачивши в руках Старий і Новий Завіт … да ще у Кулішівці, у його власній хаті… Тяжко було б подумати, що чоловік бився 50 літ і так і слід його почез без Вашої підмоги великої. Казав один дуже осьвічений чоловік науковий: «Не було б Куліша, не було б і Біблії». А я тепер скажу: «не було б Пулюя, не було б Біблії. Так у нас рідкі блюстителі добра і честі другого. Тисячу раз Вам спасибі»[17]
Це був надзвичайно величнии і важливий момент в історії української духової культури, ­ за ввесь час життя українського народу в ньoгo вперше появилася Повна друкована Біблія живою народньою мовою. Справді, це була велика історична подія в духовому житті України!
І ­велика заслуrа в цьому ­ Бритійcькoгo Біблійноrо Товариства, яке поставило собі високошляхетне й побожне завдання, ­ нести Біблію кожному народові в його рідній мові. І в цій своїй праці Товариство не оминуло й український народ!
Уніятська Галичина байдуже прийняла новий переклад. І цoгo разу новий переклад мав так само нещасливу долю. У Галичині переклад стрінули повною байдужні­стю, покликуючись на те, що Папа Пій заборонив читати всі видання Бритійського Біблійного Товариства.
Це був великий і дошкульний удар, удар по найбільшій українській культурі ­ духовій, який ясно показав, що українці, через відпалих від православія, не можуть мати соборности навіть у культурній праці… Праця всеукраїнського значення пішла на марно! З Україною уніяти соборно  працювати можуть не в усьому.
Біда біду родить. Це привело до тoгo, що багато українців постановили: уніятських папських католицьких перекладів читати не будемо…
Ввіз української Біблії в Україну заборонений. «Усвідомлюючи велику вагу Божого Слова українською мовою для духовного і національного відродження українців, професор Іван Пулюй 20 січня 1904 року звернувся до Головного управління в справах друку в Петербурзі за дозволом на розповсюдження Біблії на території Російської імперії, однак, як і 23 роки тому, відповідь була негативною. Тоді 30 червня 1904 року Пулюй звернувся до Академії Наук у Петербурзі з листом, в якому підкреслював, що лише український народ позбавлений царським указом 1876 року права «мати в себе дома Слово Боже на рідній мові». Додаючи до листа меморіал та переклад Біблії, автор мав надію, що його голос знайде підтримку серед широких кіл інтеліґенції.
Іван Пулюй вислав переклади Святого Письма також і до університетських бібліотек Петербурга, Києва, Харкова, проте відповіді не отримав. Довідавшись, що з початком 1905 року президентом спеціальної комісії, яка мала переглядати цензурні закони, призначено Кобеко, Пулюй висилає на його ім’я лист з метою оборони українського слова і просить дозволу розповсюджувати між пораненими солдатами-українцями в Манжурії Псальми українською мовою. З таким самим проханням звернувся Іван Пулюй і до японського генерала Ногі. Від нього Пулюй отримав прихильного листа…» «Японське бюро, яке відповідало за російських полонених, повідомило про дозвіл надіслати книги в Токіо, після чого надана І.П.Пулюєм збірка псалмів у кількості тисячі примірників була відіслана до Японії пароплавством “Гамбург-Кобе”»[18], « …а звернення до Кобе залишилося без відповіді.»[19]
Удова покійного перекладача Олександра Кулішева зверталася була нa­віть до цариці Олександри про такий дозвіл, але з цього нічого не вийшло, переклад Біблії на українську мову – це справа ніби політична. . .
Це була велика трагедія і для пе­рекладача, і для всієї України, і для української культури. . . В Галичині Папа забороняв нову Біблію, а в Україні ­ російський уряд робив те саме…
Куліш як перекладач. У справі перекладу Куліша багато є питань недоговорених, нам мало вi­домих. Нам не ясне, що саме робив і зробив д­-p Іван Пулюй. Покладатися на Івана Франка рішуче не можна, ­ він бував необ’єктивний проти Пантелеймона Куліша та його праці. Франко твердить, що Куліш “не знав ані одної європейської мови” (“Нариси” 1910 р. ст. 176), а це правді не відповідає. Досконало може й не знав, aлe знав стільки, скільки потрібно було йому для праці.
Видавець Кулішевих творів, Ю. Романчук, у вступній статті до І тому (Львів, 1908 р.) на ст. 7 пише, що Пантелеймон Куліш, коли був засланий у м. Тулу, то “учився там європейських язиків, та й вивчив їх вже тогди п’ять”.
Куліш був видатним знавцем своєї рідної української мови, а це для перекладача Св. Писання була важлива річ, такого знання ні в кoгo з галицьких письменників тоді не було.
Для вияснення всіх темних питань у справі Кулішевого перекладу Біблії треба конче видати все листування Пантелеймона  Куліша з І.ваном Пулюєм і М. Драгомановим. Збірка цих листів була приготовлена, до друку готував історик Іван Михайлович Каманин, але видрукувана була не вся. Через це багато питань з перекладної праці П. Куліша позостається невиясненими.
Готувалося Кулішівське число “Нашого Минулого”, але революція перешкодила йому появитися в світ. І через усе це ми так мало знаємо про працю Пантелеймона Куліша, як перекладача Святого Писання.
Невідповідний правопис Біблії знизив її. Невідповідний правопис, якого надали перекладу Біблії д-р І. Пулюй та о. Олексій Слюсарчук, власне цей правопис сильно знижив новий пере­клад Біблії. В Україну Кулішів пере­клад став попадати по 1905­-му році, а тоді в Україні вже появилася преса, яка вся однозгідно писала т. зв. грінченківкою. Правопис і форма, а часто й мова новoгo перекладу Біблії ніко­му не подобались, Їх осуджували. Такі форми, як, наприклад, нїчо, станесь, збу­десь, зватись ме і сотні подібних змушували надніпрянського читача тільки здвигати раменами…
У Кулішевому перекладі знаходимо імена: Ізак, Езав, Абель, Бабилон, Pe­бека, Лабан і сотні таких інших форм, ­ в Україні ці католицькі форми викли­кали те, що перекладу не брали до рук. . .
З поглядів cвoгo правопису Кулішів переклад викликає тепер велике баламуцтво в справі стабілізації нашої літературної мови та соборного пра­вопису. У цьому відношенні цей переклад тепер не приносить літератур­ної користи. Через усе це Біблія Кулішевого пе­рекладу зацікавлення не викликала, і в народ рішуче не пішла, ­про неї знала тільки інтеліrенція. Та й взагалі треба сказати, що українська мова тепер так швидко зрастає й набирає нових форм, що кожен переклад Біблії не може бути довговічним.
Іван Нечуй-Левицький і вдова Кулішева запротестували проти «виправлень» Пулюя. В кінці в пресі виступила перекладачева вдова, Олександра Кулішева та співперекладач Іван Нечуй-Левицький, і публічно гocтpo заявили, що Пулюй рішуче виправив і правопис, і мову дорученого йому перекладу. Підпи­сані заявили, що з Біблійним Товариством була складена умова, що переклад буде зроблений українською наддніпрянською мовою.
Пізно, ­ передруковувати Біблію наново не було змоги…
У своїй моноrрафїі: “Іван Левиць­кий-­Нечуй”(Київ, 1925 р.) на ст. 48 Серrій Ефремів пише: Одержавши примірник нової Біблії, Ів. С. Левиць­кий писав: “Бачу, що видавець позміняв і в мене, і в Куліша форми мови по-галицьки” . . .
­Мова перекладу відстала від своєї літературної. Ця зміна правопису й мови, яку самовільно зробив Іван Пулюй, вигля­дає дуже неповажною, ­ бо власне вона вбила ввесь переклад. Уже тоді час від часу підіймалася справа yкраїнської літературної мови, і завжди вирішувалась так, як вона й реально здійнялася, ­ літературною мовою поволі ставала мова києво-полтавська. Біблія в новому перекладі мала навчати також літературної мови, але вона цьому рішуче не відповідала, ­ нова Біблія далеко відстала від своєї літературної мови. Кожен читач” беручи ,Біблію в руки, сподівається знайти в ній найкращу літе- ратурну мову, бодай для cвогo часу, тимчасом тут цього не було. . .
Та й занадто довго Біблійне Товариство воловодило справу видання, і Кулішів переклад тягнувся 30 літ (1867-1897). А це були ті 30 літ, коли українська мова й український правопис сильно зростали рік за роком, як на дріжджах.
Пантелеймон Куліш був черніrівець родом, ­ і вже це стояло йому на перешкоді писати мовою, зрозумілою для соборної України. В основу ук- раїнської літературної мови стала мова головно києво-полтавська, а не чернігівська.
А найголовніше, за час цього перекладу Біблії українська літературна мова ще не була хоч більш-менш вироблена, тому й переклад не вийшов таким, яким його хотіли мати, якого сподівались. Біблійне Товариство своїм затягуванням саме також пошкодило справі.
Мовні недостачі перекладу Біблії Пантелеймона Куліша. Та й сам переклад, як праця по­чаткова, не стояв на належній висоті. “П’ятикнижжя” Кулішеве 1869  року повне виразів, яких варто було оминати, ­ Їх критика звала вуль­гарними, хоч це, було не все так. ­Куліш просто силкувався писати “Ha­родньою” мовою. А далі П. Куліш кинувся в протилежний бік, і пере­повнив свій переклад церковнослов’янізмами, від яких аж ря­бить в очах читача. А церковно- слов’янізми, коли їх забаrато, стають просто варваризмами. Церковнослов’яніз- ми добрі для церковного вжитку, а ця Біблія призначалася для вжитку домового, а тут вони ­зайві. Куліш і Нечуй-­Левицький були першорядні знавці народньої мови, і зна­ли її глибоко. Але накопичення про­стонародніх місцевих ідіомів один на одного робить мову штучнонародньою, і часто вона такою й є в цьому перекладі. Навпаки, варто було не затирати гебраїзмів, бо­дай тих, до яких читач віками при­вик і з читання Євангелії в церковній мові, і з тoгo, що кожен чув у Церкві. Куліш переповив свій переклад аж надто кованими, новоствореними словами, які вживав і знав тільки він сам. Багато в ньoгo й малознаних місцевих слів, якими також не можна зловживати при перекладі Біблії, ­бо ж переклад ‘Біблії призначається для всеукраїнськоrо читання й зрозуміння. Новий переклад Біблії не був працею однієї особи, а тому він вийшов таки справді кострубатий. Аж надто часто перекладачі не могли спокійно працювати, а це било сам переклад. Однієї авторської редакції зроблено також не було, бо головний перекладач Пантелеймон Куліш, що єдиний міг це зробити, помер ще року 1897­, а Іван Пулюй, що взявся робити цю редакцію, мовних данних до цього таки не мав.
Через усе це мова перекладу Біблії Пантелеймона  Куліша засуха, і молитовного настрою в людини не викликає. Та й не видно, щоб Куліш до цьoгo прямував, щоб таке завдання собі ставив.
І правдиво писав про цю мову покійний Юрій Липа, наш видатний  письменник і поет, пишучи про мову й інших перекладачів: “Св. Письмо, це Книга найглибша й найсильніша, це ­Книга народів і рас, ­слаба людина нехай не приступає до його перекладу! Пилип Морачевський (1806-1879) мав похвальне бажання дати в 60-х роках ХІХ століття пе­реклад Євангелїі. Та однак було щось безсиле в тому перекладі, і коли ця Євангелія була видрукувана в 1906 р., вона не мала більшогo успіху: за­ слабі були слова ­Морачевського, а особливо Комісії, що його виправля­ла, до тієї Великої Думки, ­ і читачі відчували це.”
“Так само не може душа людська прийняти й перекладу, звуженого якоюсь тенденцією в мові. Коли чи­таємо  барвистий переклад Пантелеймона Кy­ліша, то відчуваємо, що ця при­страсна й нещаслива душа умаює Святе Письмо новими, не завжди ним самим відчутими словами. Їхня архаїчність не завжди переконлива, не раз це ­тільки бляха, підроблена під стару шановану мідь. Св. Письмо просте й ясне, і в тім його повага, ­ Святе Пись­мо Куліша ані просте, ані ясне, і повaгa Його штучна. ­можливо, зрештою, що тут завинив і поспіх, з яким Куліш відновлював свій кілька разів нищений переклад.
Не згадуємо про інших перекладачів останніх десятиліть. Всі вони, взявши разом, слабі й “інтелігентсь­кі” навіть тоді, коли дуже стараються зблизитися до народньої мови”.
Біблійна мова ­– мова ритмічна. Та до цієї ритмічности Пантелеймон Куліш не підходив, ­ його переклад не можна співати. А власне біблійна мова – мова молитовна, мова душі, мова співуча!
Я вже вище говорив, що Кулішів переклад Біблії дуже часто не дослів­ний, ­ він аж надто багато додавав від себе “для більшої ясности перекладу”. Уже давно так не роблять, ­усе додане друкують курсивою (писа­ним письмом), щоб відразу було видно, чого в оригіналі нема. Куліш так не робив, і вже тим його переклад не науковий. Про переклади ХХ століття я подам окрему статтю.
Для нашого часу переклад Пантелеймона Ky­ліша з багатьох причин зовсім за­старів, ­і правописом мало не кожного слова, і мовою, і самим змістом перекладу. Трапилася найбільша письменниць­ка трагедія: твір був перестарілий ще до cвoгo виходу в світ…»
Не заперечуючи певну архаїчність мови перекладу Пантелеймона Куліша, про яку зазначив знаний мовознавець і перекладач Біблії Іван Огієнко, сучасні вже мовознавці та богослови зауважили, що «Дослідження лексико-стилістичних особливостей перекладів українською мовою книг Святого Письма, здійснених Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм, переконує, що в них відтворено й збережено зв’язки з традиціями розвитку літературної мови, з узвичаєними нормами слововжитку в українському освіченому середовищі кінця XIX – початку XX століть. Попри значні зміни, які відбулися в самій літературній мові, її стилістичних та правописних нормах, попри появу нових перекладів, ювілейні видання 1944 року (Нью-Йорк), 1947 року (Лондон) та перевидання 2000 року (Київ), здійснене заходами Володимира Козирського та Василя Шендеровського, стали раритетними. Саме Біблію П. Куліша, І. Левицького та І. Пулюя літературна комісія в Римі під керівництвом патріарха Йосипа Сліпого визнала найґрунтовнішою і найкращою. Про це стверджується в одній із публікацій журналу «Prager Nachrichten» за 1977рік. Цей переклад витримав низку перевидань у Відні (1906, 1908, 1909, 1912, 1920 рр.) та Берліні (1910 р.) і мав значний вплив на подальші переклади Біблії. Саме перший повний переклад Біблії живою українською мовою став надзвичайно важливим чинником становлення нової української літературної мови другої половини ХІХ – початку XIX століття й вироблення її високого стилю, а його переклада- чам  – Пантелеймону  Кулішеві, Івану Левицькому та Іванові Пулюю – забезпечив визначне місце й виняткове значення в українській історії, культурі та історії української літературної мови.»[20]
Було б доволі непростимо обмежитися тільки самою історією, не розповівши про поширення перекладів, з якими ознайомився шановий читач. Як досягало Боже Слово в українській мові свого читача? Це також одна із важливих сторінок нашої оповісті про тернистий шлях Біблії до русько-українського народу.[21]
Тож «у червні 1863 року Святіший Синод остаточно заборонив видання українського перекладу Четвероєвангелія, здійсненого Пилипом Морачевським. Власне, підкилимна боротьба, що розгорнулася навколо видання Св. Письма українською й стала безпосереднім поштовхом до появи Валуєвського циркуляру . Обмеження, передбачені цим циркуляром, не лише більш ніж чотири десятиліття унеможлювали публікацію перекладів Св. Письма, але й звели до мінімуму кількість будь-яких творів українською мовою “духовного змісту”. Як відзначалось в «Записке об отмене стеснений малорусского печатного слова” (1905 рік): «По настоящее время, в силу упомянутого указа, духовные цензурные комитеты не допускают к печати ни одной малорусской рукописи «духовного содержания» – ни рассказов из Священной истории, ни проповедей, ни житий святых, ни даже беллетристических произведений с религиозными сюжетами, – вообще, ничего, что имеет какое-либо отношение к религии и церкви» . Між тим, на такі книги існував попит, оцінити масштаби якого можна хоча б за багатотисячними тиражами Євангелія, житій святих тощо російською мовою, які розпродувалися в українських губерніях. Аналогічні видання українською, здійснені за межами Російської імперії, потрапляти туди лише як контрабандний товар і, відповідно, кількість примірників, що доходила до читачів в Наддніпрянській Україні, була незначною. Численні звернення за дозволом на розповсюдження в Росії перекладів Святого Письма, здійснених Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм, залишалися без задоволення. За словами одного з українофілів того періоду “ми мусили виписувати з Галичини Євангеліє, як і всі інші українські книжки, крадькома, немов яку контрабанду” .
Достеменно встановити кількість українських Євангелій, що потрапляли до Російської імперії, неможливо. Однак є підстави твердити, що вона була досить помітною, принаймні – в межах декількох тисяч примірників (йдеться про видання окремих Євангелій та видання всього Нового Заповіту). Показово, що у своєму листі до Святішого Синоду (21 грудня 1904 року) Президент Імператорської Академії Наук Великий князь Костянтин Костянтинович серед аргументів на користь дозволу видання в Росії українського перекладу Четвероєвангелія наводить і той факт, що згадані переклади набули досить широкого поширення серед наддніпрянських українців: «Не могу не остановиться на успехе среди народа малорусского появившихся с начала семидесятых годов на родном языке его переводов книг Св. Писания. Имею ввиду переводы, сначала Пятикнижия и Четвероевангелия, а затем и всего Нового Завета, исполненное П. А. Кулишем в сотрудничестве с И. Пулюем. Переводы эти, появившиеся за границей, в Вене, на средства Британского Библейского общества и распространяются в тысячах экземпляров не только в Галичине и Угорщине, но и в Южной России – в последней несмотря на всякие запретительные меры» . Природно, що найбільша кількість таких книг осідала в губерніях, які межували з Австро-Угорською імперією. Подільський священик Антон Гриневич у 1907 році відзначав, що окремі селяни мали Євангелія в перекладі Куліша та Пулюя, і лише після появи перших видань дозволеного Св. Синодом перекладу Морачевського: «Украинец России уже не нуждается в услугах еврея-контабандиста, промышлявшего доставкой книг Св. Писания» .
Нам відомі, на жаль, лише поодинокі документальні свідчення про спроби нелегального ввезення до Російської імперії українських перекладів Св. Письма і про реакцію на них духовної та світської цензури. Показовою в цьому сенсі є справа 1892 року, пов’язана з підготовкою Санкт-Петербурзьким цензурним комітетом висновку щодо книг, конфіскованих Київським губернським жандармським управлінням і переданих в розпорядження Головного управляння у справах друку . Серед документів збереглася чернетка доповіді цензора. Чиновник розділив книги на 4 групи. До першої він зарахував ті видання, “коих дух и направления имеют цель возбудить к бунту и неповиновению” (різного роду брошури соціалістичного та анархістського спрямування – твори Бакуніна, біографія Желябова тощо). До другої потрапили ті, “коих целью есть распространять сепаратистские идеи и при этом заключающие в себе старание обвинить русское правительство в беззаконных действиях». Серед останніх відзначено “Літературно-Науковий вісник”, збірку “Громада” та інші українські видання. Третю групу склали книги та брошури “на малорусском наречии, имеющие направление патриотическое и осмеивающие религию и высшую власть» – наприклад, поезії Шевченка, заборонені до друку в Росії. Видання, віднесені до четвертої групи, – це, головним чином, російськомовні брошури, “касающиеся рабочего вопроса, борьбы с капитализмом и т. п.». Запропонувавши цю класифікацію, цензор завагався з висновком, щодо того, яку мету переслідували ті, хто завозив до Росії український переклад Нового Заповіту. Виявивши серед брошур Євангеліє від Св. Марка, він просто занотував: “При вышеупомянутых сочинениях и периодических изданиях оказалось Євангелие Св. Марка на малорусском наречии: “Святе Письмо. Євангеліє по Св. Маркові. Переклад український. Відень, 1878”. Оцінка таких видань, формально, виходила за межі його компетенції і перебувала у винятковому віданні Св. Синоду, однак у підготовленій на основі вищезгаданої записки відповіді Головному управлінню у справах друку все-таки зазначено: “Что касается Евангелия Св. Марка переложенном на малороссийское наречие, то о сём должно быть спрошено мнение духовных властей, хотя, сколько известно комитету, издание Священных книг на малороссийском наречии не допускается» .
Реакція цензурного комітету свідчить, що подібне видання (Євангеліє українською мовою) чи не вперше потрапило до цього відомства, інакше було б посилання на прецедент. З іншого боку, не зовсім зрозуміло, з якої причини взагалі виникла необхідність у висновку цензора щодо цієї книги – відповідні положення Валуєвського циркуляру 1863 року та Емського указу 1876 року недвозначно врегульовували питання в сенсі недопустимості як публікації в Росії, так і ввезення з-за кордону подібних видань. Ймовірно, Євангеліє потрапило на розгляд випадково, разом з іншою літературою, “загубившись” серед маси інших брошур. Це може означати, однак, що і в руках жандармів в українських губерніях такі книги опинялися не часто , вони ніяк не виділяли їх серед інших, вся крамола яких полягала виключно в “малорусском наречии”. Але чи не свідчить це також і про те, що українські переклади Св. Письма завозилися до Російської імперії спорадично й дуже невеликими партіями, або й взагалі по примірнику, за спеціальними замовленнями? Адже тільки в такому випадку вони б не привернули уваги відповідних органів, котрі, без сумніву, відреагували б на віднайдення скільки-небудь сталого каналу постачання заборонених видань.
Нижче ми публікуємо документ, що, певною мірою, проливає світло на питання про поширення книг Св. Письма в українському перекладі на території Наддніпрянської України в 80-тих роках ХІХ століття. Рапорт священика з Уманщини (благочинного 4-го округу Уманського повіту) до Київської Духовної консисторії про знайдений там Новий Заповіт на “малорусском наречии”, попри свій невеликий обсяг, є дуже інформативним. Насамперед, в ньому відображений шлях конкретної книги: хоча ми не можемо встановити, яким чином вона потрапила до свого першого власника (тобто – як перетнула кордон), проте відтворені в рапорті помітки підтверджують попит на таке видання – її читали декілька чоловік, принаймні двоє з яких навіть залишили свої імена. Читачів було більше, оскільки історія з віднайденням “на полі” не викликає довіри й подана, ймовірно, з врахуванням можливого подальшого розслідування цієї справи. Селяни цілком могли й не знати, що за розповсюдження та зберігання таких книг можуть бути притягнені до відповідальності , але про це знав священик, якому й вирішив показати “диковинку” хтось з парафіян. Змушений відібрати книгу, але не зацікавлений в ускладненні стосунків зі своєю паствою, той виклав благочинному найзручнішу й найбезпечнішу версію про “знахідку”, додавши деталі про жах, який охопив селянина, який прочитав Слово Боже “на таком диком и для малоросса наречии”.
Показово, що в своєму рапорті благочинний визначає першого з зафіксованих власників як штундиста. Ймовірно, в книзі були помітки (підкреслення, виписки, позначення тощо), які підтверджували, що книгу вдумливо читали. Це було нетиповим для пересічного православного селянина, який ставився до Святого Письма швидше як до реліквії і у якого не було жодної потреби добирати цитати з Євангелія. Для цього священика поява перекладу в руках сектанта була аргументом на користь заборони поширення подібних видань – він явно не поділяв думки, що видання Біблії українською мовою і широке розповсюдження її серед селян може призупинити розвиток штундизму . Навпаки, благочинний особливо підкреслив, що подібними виданнями й провокується зростання числа прихильників раціоналістичних сект.
Дещо складнішою для інтерпретації є ремарка про читача, який володів польською. Важко сказати, за яких обставин він випозичив Євангеліє і які помітки зробив. Припускаємо, що це був хтось із місцевої інтелігенції (лікар, учитель, дрібний чиновник) , а рухала ним цікавість до рідкісного видання. Але для “теорії змови”, яку вибудував Павлович, помітки людини з польського культурного кола (для священика це означало, насамперед, приналежність до Католицької Церкви) були справжньою знахідкою. Він поєднав їх з переліком “нерусских” прізвищ видавців (як самого Євангелія, так і інших, неназваних брошур, що розповсюджувалися серед народу), доводячи існування таємничого закордонного комітету, метою якого є підрив Православ’я.
Намагаючись проілюструвати конкретні прояви діяльності цього комітету, благочинний не зупиняється перед звинуваченням “Общества любителей духовно-нравственного просвещения» (засноване 1863 року з ініціативи митрополита Московського Філарета (Дроздова) – палкого прихильника видання російського перекладу Св. Письма) в розповсюдженні книг «с несомненною протестантскою подкладкою». Насправді він закликає розслідувати не окремий випадок появи забороненого видання, а виявити всі можливі джерела надходження “крамоли”. Варто відзначити, що він не пов’язує поширення Нового Заповіту українською мовою з українофільським рухом (якщо не вважати таким підкреслення виразу “громадським капіталом” – можна лише здогадуватися, що мав на думці священик, звертаючи увагу на цей момент).
Реакція начальства, ймовірно, була несподіваною для благочинного Павловича. Справі не дали подальшого ходу. Розглянувши на засіданні 25 травня 1882 року це питання, Київська Духовна Консисторія залишила рапорт без наслідків, зазначивши лише, що слід «Книгу Евангелие на малорусском наречии передать при указе в кафедральный собор для умещения в библиотеке оного” . На жаль, збереглася тільки резолюція, і ми можемо лише здогадуватися, якими міркуваннями керувалася єпархіальна влада, уникаючи подальшого розслідування. Можливим поясненням бездіяльності може бути очевидна безперспективність слідства – навіть знайшовши зафіксованих на обкладинці власників/читачів, важко було інкримінувати їм злочин. Те ж саме стосується і виявленої пильним благочинним “змови” – за конкретних обставин початку 1880-х рр. “викриття” такого порядку вже не сприймалися серйозно. Але розпорядження про передачу Євангелія до бібліотеки Софійського Собору виглядає безпрецедентним. Частково це можна пояснити бажанням мати примірник на випадок інших справ, пов’язаних з розповсюдженням Св. Письма українською мовою. Саме такі дії означали також, що київська духовна влада на початку 1882 року не відкидала можливості того, що “малорусский перевод” може бути дозволено, хоча б з огляду на поширення штундизму серед українських селян. Думка про ефективність цього заходу в організації протиштундистської місіонерської роботи поділялась тоді багатьма, однак, справа була загальмована на етапі обговорення .
Таким чином, справа “загубленої книги” дозволяє зафіксувати декілька важливих моментів, детальніше з’ясування яких потребуватиме подальших архівних студій.
По-перше, вона віддзеркалює особливості функціонування цензурного режиму щодо видань Святого Письма українською мовою. З одного боку, він був достатньо суворим (власне, як і до всіх інших українських книг ) – до Російської імперії потрапляли лише окремі примірники, однак з іншого – окремі випадки віднайдення контрабандних книг не ставали приводом для більш серйозних розслідувань чи покарань.
По-друге, наведений епізод може слугувати підтвердженням зацікавленості, яку викликали ці видання. Згаданий в рапорті примірник за досить короткий період побував у користуванні, як мінімум, у декількох чоловік, з різних соціальних прошарків тогочасного суспільства.
По-третє, документ виявляє зміну контексту, в якому розглядалося питання дозволу на поширення українського перекладу Біблії: якщо на початку 1860-хх років ця справа пов’язувалася з українофільським рухом, то вже на початку 1880-х виявлення примірника Нового Заповіту “на малорусском наречии” викликає зацікавлення насамперед у зв’язку з розповсюдженням штундизму.
Текст відтворено за сучасною російською орфографією. Підкреслення в тексті – автора рапорту.
ДОКУМЕНТ
Рапорт священика Прокопія Павловича до Київської Духовної консисторії про знайдений примірник українського перекладу Нового Заповіту
В Киевскую Духовную Консисторию
Уманского уезда,
4-го округа благочинного
священника Прокопия Павловича
Рапорт
Вверенного мне округа, села Подойны, священник Пётр Косовский, препроводил ко мне на днях экземпляр Нового Завета на коверканном малорусском наречии (Святе Письмо. Переклад украинський ), утерянный прохожим и найденный на подойминских полях крестьянином сего прихода. Новый завет сей издан в Вене, и отпечатан там в типографии Соммера, громадским капиталом, как значится на заглавном листке. Из подписи на книжке видно, что экземпляр принадлежал села Чаплынки солдату Алексею Михайловичу (несомненно, штундисту), а взят на время неким Фокою Мосудзевским[?] , умеющим писать на польском языке, следовательно – католиком. Нашедший книжку, грамотный молодой крестьянин села Подойны, как заявил священник Косовский, видимо испуган был прочитавши Слово Божие на таком диком и для малоросса наречии и поспешил передать оную своему духовному отцу. Как издание не одобренное, не только нашею, а никакою цензурой, и как живое свидетельство того, чем и откуда питает и поддерживается у нас штунда, я счёл долгом экземпляр сей представить на благоусмотрение Консистории. Это издание, а равно часто появляющиеся всюду книгоноши с даровыми книгами, по преимуществу изданий общества духовно-нравственного чтения, с несомненною протестантскою прокладкою, а часто, в подобном же духе, Варшавского издания, печатаемых типографиею Оргельбранда с сыновьями, ясно указывают, что существует комитет, широко раскинувший свои сетиa, и неустанно-систематически преследующий намеченную цель – подкопаться под самые основы, которыми всеми и цела земля Русская, наше родное и дорогое Православиеb.
Благочинный
Священник Прокопий Павлович
№102
2 мая 1882 года
с. Нестеровка

Схожі статті
  1. Вена, Петербург, Варшава.
  2. Случайно ли только стечение имён? Блисснер, Соммер, Оргельбранд – печалятся о религиозном просвещении русского народа!

Ось так Святе Боже Слово пробивало собі шлях до сердець і душ українців. І в цій конче потрібній справі важливу роль відіграли і протестантські, зокрема євангельсько-баптистські громади, які особливо ширились на західних землях Руси-України в 10-30 роках ХХ століття. «Окрім часописів протестантські видавничі центри у Лодзі, Кобрині, Кременці (тут діяло п’ятидесятницьке видавництво, котре друкувало також баптистську літературу) випускали чимало євангельських співаників, поетичних і прозових збірок (“Духовні співаники”, “Псалми”), проповідей українських і зарубіжних протестантських проповідників, посібників для роботи біблійних, молодіжних, жіночих гуртків, для вчителів недільних шкіл. Відтак,друкована продукція євангельсько-баптистських громад, яка поширювалась по усій Західній Україні, була важливим засобом ведення не лише місіонерської, а й релігійно-просвітницької діяльності. Особливе місце у ній займав друк і поширення Святого Письма і коментарів до Біблії; йдеться, головно, про російсько- і польськомовні видання; та від середини 30-х рр. почали з’являтися також невеличкі брошури з україномовними коментарями до окремих уривків з Нового Завіту (наприклад, “Короткий Біблійний покажчик” І. Підгорецького, 1932 р.). А найбільше протестанти у Західній Україні шанували Біблію в перекладі Пантелеймона Куліша, надаючи кошти на її нові наклади, що виходили за кордоном.»[22]
Новий Заповіт у перекладі Пилипа Морачевського та повна Біблія у перекладі Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуя-Левивицького  побачили світ саме тоді, коли московська імперіалістична політика почала зазнавати певних труднощів. Програш у війні з Японією 1905 року змусив Московщину шукати більш прийнятних засобів збереження імперії. В цей час вона почала відчувати перші ознаки тріщин і свого майбутнього розпаду. Для цього московські шовіністичні ідеологи змушені були піти на певні поступки «інородцям». Царський уряд ніде й ніколи офіційно не скасовував ні Валуєвський циркуляр, ні Емський указ. Автоматично вони припинили своє існування тільки з проголошенням Руссю-Україною своєї незалежности у 1917 році від Московської імперії. Не можна вважати  так званий “Манiфест громадянських свобод”, що видав імператор Микола II 17 жовтня за скасування мовних заборон. Навіть перший український переклад «Маніфесту 17 жовтня», брошурованого разом із попередньою доповіддю голови Ради міністрів Російської імперії Сергія Вітте, що було видано 1905 року в Лубнах («Царський маніфест. Доклад графа С. Ю. Вітте») і тоді ж заборонено (полтавський губернатор[23] наказав конфіскувати наклад, бо де-юре (курсив мій – М.Н.)ще функціонував Емський акт 1876).[24] І не тільки «ще». Він функціонував послідовно і виконувався неухильно. В ньому ані словом не сказано, навіть немає натяку про якісь національні поступки «інородцям». Навіть з лупою ми нічого такого там не знайдемо. Але саме поява Святого Письма у перекладі Пилипа Морачевського говорило про те, що у його виході у світ було виявлено певну «милість» на горі, в якій була майже відсутня політична складова. Але й це тривало недовго. Підтвердженням цієї неухильности були наступні дії імперської влади. Того ж «1905 року Комітет міністрів Російської імперії (такою була офіційна назва уряду), очолюваний Сергієм Вітте (міністром освіти був Володимир Глазов), відкинув прохання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
В цьому ж 1905 році ректор Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет — це «загальнодержавна інституція» і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.
Протягом 1905—1912 років міністерство освіти Імперії закрило на території України 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.
Наприкінці 60-х років XIX століття на західних землях Руси-Україн у Львові була заснована громадська організація Товариство «Просвіта»  для культурного розвитку, злютування народної спільноти та піднесення національної свідомості українського народу. «Просвіта» поширила діяльність на всі українські землі. Найпотужніше вона діяла – у Галичині, на Буковині, Поділлі, Київщині, Волині, у закарпатській частиніУкраїни. Вона стала своєрідним культурно-просвітницьким заборолом проти спольщення та обмосковщення українського суспільного життя. Це добре усвідомлювали вороги українства як на підмосковській частині Руси-України, так і на під австро-угорською, а пізніше під польською. У московській імперії почали активно боротися з «Просвітою». Протягом десяти років – з 1906 по 1916 оганізації Товариства «Просвіта були закриті» в Одесі – 1906 році, в Миколаєві – 1907. У Києві «Просвіту» закрили в 1910, в Чернігові — в 1911, в Кам’янці-Подільському і Катеринодарі — в 1914, то лише в Катеринославі вона проіснувала до лютого 1916 року.
Проте наступ шовіністичної держави не обмежився громадськими організаціями. У 1908 році вийшов указ Російського сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
1910 рікувійшов до історії України черговим наступок московського правління. Уряд Петра Столипіна своїм циркуляром зарахував українців до «иноверцев» і заборонив будь-які українські організації. Відродження України він називав загрозою «російській православній цивілізації». В окремо надісланій інструкції Столипін роз’яснив губернаторам, що його циркуляр стосується геть усіх товариств «інородницьких, зокрема й українських та єврейських, незалежно від їхніх цілей».
У березні 1911 року, очолюваний Столипіним уряд Російської імперії не дозволив відзначати 50-річчя з дня смерти Тараса Шевченка. Не останню роль у забороні відзначати роковини Шевченка відіграли ватаги київських чорно-
сотенців, найвище керівництво яких перебувало в Санкт-Петербурзі.»[25]
«Під враженням бурхливих революційних подій і ширенням українського визвольного руху Київська Дума ухвалила в 1905 році відзначити близьке століття з дня народження Тараса Шевченка і створила думський комітет для збудування пам’ятника поетові. Кампанія за спорудження пам’ятника одразу прийняла всенародній характер, почались збірки коштів на цю ціль. Це, як і слід було сподіватись, викликало лють усіх великодержавних елементів Києва, які почали всіляко протидіяти побудові пам’ятника. Київський губернатор Трепов запитав комітет зі збудуванню пам’ятника Шевченкові в Києві, чи має цей комітет дозвіл уряду приймати пожертви. Зі свого боку градоначальник Одеси, де теж провадились збірки на пам’ятник, вимагав вказати, де власне в «Урядовому віснику» надруковано такий дозвіл.
Чим ширшого громадянського розголосу набувала справа побудови пам’ятника, тим запеклішими ставали напади місцевих київських російсько-монархічних кіл,  царських урядовців , чорносотенних журналістів і політичних діячів реакційних депутатів Державної Думи.
Але мимо всіх перешкод комітетові вдалось домогтись дозволу на збір коштів і організацію конкурсу на проект пам’ятника Шевченкові в Києві. Організацією конкурсу зайнявся спеціяльний Об’єднаний комітет, в ініціятивну групу якого ввійшли Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Борис Грінченко та інші визначні діячі української культури.
У вересні 1909 року Об ’єднаний комітет проголосив Перший Міжнародний конкурс на проект пам’ятника Шевченкові в Києві. До складу жюрі були запрошені також геніяльний мистець Ілля Репін і різьбяр Леонід Позен, який проектував пам’ятник Котляревському в Полтаві.
15 травня 1910 року під головуванням Позена журі розглянуло 64 проекти. Характеристично, що для конкурсу на пам’ятник цареві Олександрові ІІ, що рівночасно проходив у Києві, надійшло лише 20 проектів. Це перелякало царські урядові установи, і вони напружили свої сили, щоб провалити конкурс на пам’ятник Шевченкові. Голова київського Клюбу російських націоналістів А.Савенко вмістив у реакційній газеті «Києвлянин» статтю, в якій писав, що під плащикоми побудови пам’ятника Шевченкові відбувається політична демонстрація.
Під тиском усіх великодержавних сил Перший конкурс був провалений. Але справа не завмерла. До журі Другого конкурсу були запрошені мистці Василь Кричевський, Сергій Васильківський, Фотій Красицький, Іван Їжакевич, Іван Труш, Опанас Сластіон, письменник Михайло Коцюбинський, композитор Микола Лисенко, вчений Микола Біляшевський. Жюрі 15 лютого 1911 року під головуванням Сластіона розглянула 46 конкурсних проектів і ухвалило першої премії нікому не давати, а другу надати різьбяреві Федору Балавенському. Об’єднаний комітет схвалив проект Балавенського з деякими переробками.
Великодержавники в столиці України підняли знову страшенний галас. Щоб перешкодити побудові пам’ятника або принаймні заховати його десь у куток, далі від людних місць, попечитель Київської навчальної округи звернувся до губернатора Трепова з проханням не встановлювати пам’ятника Шевченкові на Михайлівській площі, як це було раніше вирішено. Член Клюбу російських націоналістів С.Алексєєв у заяві до комітету клюбу закликав не потурати тим, які зазіхають на визначні місця Києва, прагнути встановити пам’ятник людині, що «конче ненавиділа державний устрій і жила однією думкою — швидше діждатись його зруйнування». У висліді одностайного опору монархістів місце, раніше призначене для пам’ятника Шевченкові на Михайлівській площі, було надано для пам’ятника княгині Ользі, а для пам’ятника Шевченкові відвели інше місце, на розі Великої Васильківської, Караваєвської і Пушкінської вулиць, у неохайному, захаращеному тоді закутку.
У зв’язку зі зміною місця проект Балавенського, зроблений фронтально, однобічно, потребував ґрунтовної переробки відповідно до нового місця, відкритого з усіх боків. Цим скористувались усі вороги встановлення пам’ятника, зганьбили конкурсові проекти і унеможливили будову.
Проте, Об’єднаний комітет не припиняв діяльности, і у грудні 1912 року відбувся Третій Міжнародний конкурс на проект пам’ятника Шевченкові в Києві, на який надійшло 37 проектів, з яких журі, на жаль, не змогло затвердити ні одного через невідповідність їх вимогам конкурсу. Чергова невдача не розчарувала членів Об’єднаного комітету, і він у травні 1913 року проголошує Четвертий конкурс, персонально запрошуючи низку визначних українських і чужинецьких мистців взяти в ньому участь. У лютому 1914 року жюрі розглянуло 11 проектів, що надійшли на цей конкурс, і більшістю голосів схвалило проект італійського скульптора Антоніо Шіортіно. Він на початку травня 1914 року закінчив деяку переробку проекту за вказівками комітету та подав його на розгляд. Цей проект був схвалений, і скульпторові доручили всі постаті на пам’ятнику виконати з темної бронзи, а постамент — з сірого італійського граніту. За півтора року пам’ятник мав бути закінчений у Римі і привезений до Києва. Але незабаром почалась Перша світова війна, Об’єднаний комітет перестав існувати, на українське життя впали урядові репресії, і справа побудови пам’ятника закінчилась нічим завдяки одчайдушному опору  російських великодержавних  шовіністів.»[26] З цього приводу цікава реакція Петра Столипіна, який перебуваючи у вересні  1911 року в Києві, заявив: «допоки я живий, пам’ятника Шевченкові у «матері міст руських» не буде…» І водночас він хвалив київські чорносотенні організації, їхню мету й форми діяльності.
У Москві  у лютому 1911 року відбувся VII-ий дворянський з’їзд, у постанові якого йшла мова про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.
Не відставали від московських скорпіоні київські. У Києві 1912 року  вийшла книжка київського цензора Сергія Щоголєва «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма», в якій дає він рекомендації, як швидко й ефективно провести русифікацію. Наступній гвардії русифікаторів він радив правильно спрямувати шкільну освіту, відучити молоде покоління від мови батьків.
Не давало спокою імперській владі ім’я геніального українського поета Тараса Шевченка, 100-річчя з дня народжено якого  мали відзначати українці у 1914 році. Щоб цього не допустити царська влада заборонила святкування на окупованій Росією частині України 100-літній Тараса Шевченка. Проте людський дух був сильніший від усяких заборон. Незважаючи на те, що могила поета була оточена кордоном поліції, на Чернечу гору в Каневі йшов величезний потік людей.
У липні 1914 року  російський імператор  Миколиа II випустив указ про заборону всієї інородної, у тому числі й української, преси. Це рішення мотивувалося загостренням міжнародної ситуації. Після 20 липня всі українські газети в Росії припинили вихід. Згодом, після завоювання Галичини російськими арміями й там були закриті українські газети.
Зі вступом російських військ до Галичини (до Львова вони увійшли 3-го вересня 1914 за сучасним календарем) головнокомандувач армії Російської імперії – великий князь Микола Миколайович, – царський небіж – оголосив маніфест, в якому зокрема говорилося: «Хай здійсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Русі, завершити справу великого князя Івана Калити (Правнук Чингізхана, відомий страшною жорстокістю й любов’ю до багатства. Для росіян він подавався як перший «собіратєль русскіх земель».) Як цей «промисел божий» виглядав, проказали діяння нових окупантів –  арешти, депортації та нищення культурних надбань.
1914 року губернатор нової «російської провінції» — Галичини й Буковини – Георгій Бобринський у першій промові окупаційної влади заявив, що Східна Галичина й Лемківщина – невіддільна частина єдиної великої Росії, а корінне населення на тих землях завжди було російським, тому їхня адміністрація має бути заснована на російських началах. Оскільки впродовж щонайменше півстоліття з боку Росії робилися величезні вливання в москвофільські структури, то багато хто в серпні 1914 року вважав себе «русским», а царські війська – визволителями. Проте дуже швидко виявилося, що рідна «русска» мова є мало зрозумілою місцевому населенню, а ментальність є неприйнятною. Це лише додавало графу Бобринському снаги вводити «нові порядки» й «нові закони». Своєю місією вважав він надання «російського характеру» новоприєднаним землям. «Я буду тут запроваджувати російську мову, закон та порядки», — заявив він, займаючи нову посаду. На нові порядки не довелося довго чекати. В один день російські завойовники перевели всі українські школи на російську мову, звільняючи тих учителів, котрі не могли або не хотіли нею викладати. За короткий час з Галичини було заслано в Росію сто тисяч найактивніших українців, головним чином учених, священиків на чолі з митрополитом Шептицьким, учителів, активістів «Просвіти», Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб. Ось вам і надання новоприєднаним територіям «російського характеру». Ось вам і природний процес російської «натуралізації».Захопивши Галичину, російська окупаційна адміністрація тут же спалила бібліотеку й друкарню Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації, але не чіпала німецьких (хоча з німцями Росія воювала!), польських та єврейських установ. Пояснення такому підходу дала газета «Киевлянинъ», написавши: «…Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи взяті разом».
Поки тривала війна на передовій і на новоокупованих Московщиною територіях західних земель Руси-України, на підмосковній частині також продовжували нищити українство. Працювали на цій ниві вірні клеврети московського царського режиму – губернатори, які були невсипущим оком царя в московських губерніях. Одним із таких  був горезвісний для України Олександр Багговут. Саме він і став автором доповідної записки міністрові внутрішніх справ московської імперії Маклакову в 1914 році, де радив  якнайліпше проводити політику змосковщення на українських землях. «Ця записка дає найповніше уявлення про ставлення росіян до української проблеми в Україні:
«1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.

  1. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
  2. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
  3. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — это «окраина» государства в былые времена.
  4. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
  5. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.
  6. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиереев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.
  7. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
  8. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского язика как общегосударственного и литературного, и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
  9. Всеми способами искоренять употребления названия «украина», «украинский».
  10. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства.
  11. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.»[27]

З таким ставленням до русів-українців та до їхньої мови і культури Московська імперія підійшла до 1917 року.
 
[1] Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави. Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор.279
[2] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.33
[3] Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави. Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор.277-283
[4] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.36
[5] Стаття про Пантелеймона Куліша та його переклад Святого Письма взята з книги Івана Огієнка «Біблійні студії: історія перекладів» з Бібліотечної серії Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) «Запізніле вороття» «Як святе письмо ставало українським» / Упорядник, автор передмови тат коментарів М.С.Тимошик – К.: Наша культура і наука, 2018. – стор.68-102
[6] Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та видання.
[7] Там таки.
[8] Оксана Дзера. Історія українських перекладів Святого Письма // Іноземна філолгія. 2014. Вип. 127. ч. 2. стор. 217
[9] Спиридон Литвинович (6 грудня 1810, с. Дрищів, нині с. Надрічне Бережанського району – 4 червня 1869, Львів) — єпископ Української греко-католицької церкви; з 5 травня 1864 року – митрополит Галицький та архієпископ Львівський – настоятель УГКЦ. Засідав у Галицькому сеймі як віриліст (представник духовенства) упродовж 1861—1869 років. Віце-маршалок Галицького сейму, член Державної ради Австрійської імперії, посол і віце-президент Австрійського райхсрату (1861—1864). Оборонець прав української нації, прихильник поділу Галичини на українську та польську адміністративні одиниці, автор патріотичних поезій. Українська версія «Вікіпедія»
[10]Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та видання.
[11] Оксана Дзера. Історія українських перекладів Святого Письма // Іноземна філолгія. 2014. Вип. 127. ч. 2. стор. 217
[12] Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та видання.
[13] Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та видання.
[14] Там таки.
[15] Там таки.
[16] Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та видання.
[17] Там таки.
[18] Казакевич О. Переклади Євангелія у контексті формування української ідентичності / О. Казакевич // Етнічна історія народів Європи. – 2011. – Вип. 35. – С. 22–27
[19] Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та видання.
[20] Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та видання.
[21] Нижче подана розвідка Андрія Стародуба «Невідоме свідчення про поширення українського перекладу Нового Заповіту на території Наддніпрянської України у 80-ті рр. ХІХ століття)» // Опубліковано: Український археографічний щорічник. – Вип.8/9. Ред. П. Сохань та ін. – К, 2004. – С.620-628
[22] Н. Я. Петрів. Видавничо-освітня діяльність євангельсько-баптистських громад на теренах Західної України у 20-30 рр. ХХ ст. як складова емісійної діяльности. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2016, вип. 46, стор.168.
[23] На той час полтавським губернатором був Микола Урусов (28 квітня 1902 – 17 червня 1906)
[24] Маніфест 17 жовтня 1905.  Імператорський маніфест в Україні. //Українська версія «Вікіпедія»
[25] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.37
[26] Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави. Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор.288-292
[27] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.39-41
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Михайло Назаренко

Народився: Запоріжжя 1965; 1986-91 - Запорізький держуніверситет, спеціальність: викладач української мови та літератури. Працював учителем у школі 3 роки; 15 років - диктором і ведучим програм "Слово про слово", "Гранослів" на ОДТРК "Лтава".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button