Блог Михайла Назаренка

Аналіз тексту Євангеліє від Матвія Нового Завіту в перекладі Юрія Попченка

Переклад Святого Письма на українську мову завжди цікавив чимало небайдужих сердець серед українських християн. Не перервалась ця багатосотлітня традиція й нині. У світ вийшов друком новий переклад Нового Заповіту в авторстві Юрія Попченка, про що ми писали раніше. Проте, наших читачів хвилює і те, наскільки він відповідає всім вимогам перекладацької справи, особливо в царині мови, її правописних норм. Цей випуск сторінки нашої газети присвячений мовному аналізу згаданого перекладу, що його надіслав наш постійний читач Михайло Назаренко. Запрошуємо і вас, шановні наші читачі та передплатники до дискусії. 
В історії перекладів на українську мову я спостеріг, що їхні перекладачі намагалися вже на самому етапі роботи зробити її гласною, незважаючи на те, що до їхньої праці ставились не зовсім, а то й далеко не схвально. Особливо в цьому зазнав нищівної критики переклад Біблії Пантелеймона Куліша. Чи повідомляв Юрій Попченко і чи співпрацював з мовними і церковними інституціями в Україні,  зокрема з Українським Біблійним Товариством, про це я не знаю. Чи проходив переклад апробацію мовників і теологів, зокрема у баптистському братстві? Смію думати, що ні, і це тільки приватна ініціатива Юрія Попченка. Наскільки я зрозумів зі статті про презентацію у «Слові про Слово», бажання серця автора новоперекладеного тексту, щоб він був використаний бодай у протестантських церквах. Але, з наведених мною вгорі передумов, я маю сумнів, що ця праця буде настільки популярною навіть серед протестантів. Поясню чому. Якщо для московськомовного баптиста, який більше знайомий з московською Синодальною Біблією, буде байдуже, яких фонетичних законів і правописних норм дотримується Юрій Попченко, бо читач навіть у це не вдається, то в українськомовного баптиста запропонований  переклад викличе чимало запитань, наприклад, як у мене. Адже читатимуть його не тільки люди без філологічної освіти, але й із, або хоча б не байдужі до української мови.
Я не вивчав стародавніх та класичних мов, тому мені важко щось говорити з  погляду точности перекладу до мови оригіналу. Побіжно я знайомий з багатьма перекладами на українську. Проте, вже з перших сторінок перекладу Юрія Попченка впадає в очі певний дисонанс між тим, що проголосив автор, і тим, що читаєш. Особливо напружує вухо й мою уяву про нашу мову чимало відхилень від правописних норм, яких дотримувалися всі перекладачі повної Біблії, переклади яких Юрій Попченко критично осмислив і подає свої міркування на своїй сторінці соціальної мережі «Фейсбук».
Сильною стороною перекладу, на мою думку – дотримання українського словоладу й певною мірою української лексики . Маю сказати, що переклад Огієнка, який я вважаю з усіх одним із найкращих, дуже «грішить» у цьому плані, що послаблює його легкомовність і мовне сприйняття, адже він перекладав його не для читання, а для співів у церкві, про що він писав у своїй «Методології», і він доволі надмірно інверсований. Але, в чому він був послідовний, то це в намаганні застосовувати саме українській лексику, уникаючи старослов’янізмів та їх елементів, і фонетичних правописних норм, чого, на жаль, я не спостерігаю у праці шановного перекладача.

Тож, поділюся своїми спостереженнями від прочитання Нового Завіту Юрія Попченка.
Автор обстоює послідовність у використанні термінів, але сам же і порушує цей принцип. Вельми довільно, впереміж у перекладі наявні як грецькі, так і вкраїнські імена та етноніми та похідні від них. Таких прикладів чимало. Це один з головних недоліків перекладу, що не відбиває духу української мови.
Ось, наприклад: довільне використання грецьких імен з Іа-, Іе-, Іо-, Іу- Іі- в перекладі на українську:
Ιεσσαι – Матвія 1:5-6: «Овед народив Єссея, Єссей народив царя Давида »
Ιεχονιας – Матвія 1:11-12: «Іосія народив ЄхоніюЄхонія народив Салафіїла»
Ιακωβ – Ιωσηφ – Ιησουσ – Матвія 1:15-17: «Матфан народив Якова, Яків народив Йосипа, чоловіка Марії, від якої народився Ісус»  Адже ж тільки в одному вірші у перекладача суперечність на одне  й теж правило. В одних випадках він дотримуєтся української правописної норми, а в інших застосовує греко-старослов’янсько-московську.
Ιουδαιας – Матвія 2:5 – «земле Іудина» .
Велике нагромадження греко-старослов’янсько-московських  правописних норм часом нівелює легкомовність читання тексту. Відбувається своєрідне мовне заїкання вимови після такого нагромадження голосних. Або як каже сам перекладач: «Переклад може бути точним і зрозумілим, але кострубатим, нечитабельним. Читати такий переклад – ніби їхати трактором упоперек замерзлої ріллі» . Застосування цих неприродних норм спричинює до порушення закону милозвучности української  мови.  Особливо, коли читаєш родовід Ісуса Христа, то тільки в межах одного вірша натрапляєш на таке голосове нашарування, а крім нього є ще й інші. Єврейські родоводи психологічно й світоглядно не дуже сприймаються не тільки невіруючими людьми, але й віруючими при ознайомленні як зі Старим Заповітом, так і з Новим. Це не означає їхню меншовартість. Здебільшого вони несуть пізнавальний зміст для них. І лише з часом, щоб осягнути велич Христа-Бога, Який став людиною, на них починають звертати увагу. Тож, як на мою думку, слід пам’ятати про цю ментальну й мовну особливість сприйняття тексту.
Він має бути не тільки точно вивіреним, але й легкомовним, або як висловлюється перекладач: «максимально  читабельним» , тому що від цього залежить «легкість сприйняття і запам’ятовування Писання.»  Для прикладу візьмемо Матвія 1:8.
Попченко: Матвія 1:8 – 30 голосних проти  24 приголосних
Огієнко:     Матвія 1:8 – 30 голосних проти  27 приголосних
Хоменко:   Матвія 1:8 – 17 голосних проти   17 приголосних
Турконяк: Матвія 1:8  –  26 голосних проти   30 приголосних
Куліш:       Матвія 1:8  –  29 голосних проти  28 приголосних
У Хоменка гармонія досягнута завдяки тому, що він не вживає слова породив чи народив, що відповідає грецькому оригіналу  ¤ννησεν – створювати, породжувати. Тут він трохи «схитрував»: у 2 вірші тільки один раз він ужив словосполучення «був батьком», а в решті випадків, щоб уникнути тавтології, вживає тире.
А в тексті трапляються нашарування не тільки трьох голосних, але й чотирьох. Наприклад, Мт.11:7 – «…Ісус почав говорити народу про Іоана…» Чому б цю фразу не перекласти так – «Ісус почав говорити народу про Івана».  Це ж легкомовніше. Не знаю, чим шановному перекладачеві не сподобалося українське ім’я Іван або хоча б Йоан? Чому потрібно українцям нав’язувати оце застаріле старослов’янсько-московську форму  Іоан? Чи щоб не відставати від москвинів, чи щоб уніфікувати нашу мову під них, що є одним і тим же, чи це данина високому штилю Ломоносова, чи церковнослов’янщині?
Щодо імені Ісус. Не знаю, якими критеріями керувався Юрій Попченко, проте і тут він суперечить самому собі. Коли Він уважає, що треба наслідувати греко-старослов’янсько-московську правописну норму, то слід бути тоді послідовним і використовувати повну назву – Іісус. Але тут ми спостерігаємо той же словесний вінегрет.
Схожа ситуація й зі словом йота , що перекладач подає в українській традиції у Своєму перекладі Мт.5:18, в оригіналі ж написано як ιωτα. За логікою перекладача слід було б використати як і в мові оригіналу. Та й тут ми спостерігаємо ту ж мовну непослідовність.
Ιερουσαλήμ, який Попченко подає в українській правописній традиції – Єрусалим, а згідно з його поглядом на вживання греко-старослов’янсько-московських  правописних норм – Ієрусалим.
Аналогічно з ім’ям пророка Ιερεμίας, яке він також перекладає згідно з українською правописною нормою – Єремія.
І на таку довільність ми надибуємо по всьому перекладові Нового Заповіту.  Було б дуже добрим, щоб Він звернув  на це увагу й усунув цю невластиву для української мови норму і застосував саме  «фонетичний закон початку імен й + голосний», який  «у мовах давньоєврейській та українській зовсім однаковий» (Іван Огієнко. Стаття Вимова біблійних імен з й напочатку.  «РІДНА МОВА» НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ МІСЯЧНИК РІК VII. ЖОВКВА, СІЧЕНЬ 1939 РОКУ ЧИСЛО 1 (73). Якщо ми поглянемо на переклади Нового Заповіту, що входять до всіх українських повних Біблій, а це Куліша, Огієнка, Хоменка, Турконяка, то побачимо, що всі перекладачі згаданих текстів дотримуються саме цього закону.
Вище згадані грецькі особливості стосуються не тільки Матвія, але й інших
книг Нового Заповіту, де використано ці відхилення. Бо це приклади одного правила.
Трохи про Віфлеєм замість Вифлеєм. Тут я не буду наводити власних роздумів, посилаюсь на статтю філологині Катерини Городенської: «Назву міста, де народився Ісус Христос, пишуть здебільшого Віфлеєм або Вифлеєм. Відповідно до правила, за яким у відомих біблійних власних назвах рекомендовано вживати и після будь-якого приголосного (див.: Німчук В.В. Проблеми українського правопису ХХ — початку ХХІ ст. — К., 2002. — С. 67), її потрібно писати Вифлеєм. Зрідка трапляється ще одна назва — Віфлієм, що є, очевидно, віддзеркаленням її російської вимови. Отже, українською мовою правильно вживати Вифлеєм.»
Так само він вживає топонім Галілея замість Галилея та похідні від нього.
Наступною хибою перекладу є надуживання прийменниками «у», «в» у значенні напряму руху замість прийменника «до»:
Мт.2:1 – «прийшли в Єрусалим»;
2: 8 – «послав їх у Віфлеєм»
2:12 – «пішли у свою країну»
2:13 – «тікай у Єгипет»
«Узагалі, коли мовиться про рух у напрямі міста, села, селища, тоді треба ставити прийменник до: «Через кілька днів Ковпак вилетів до Москви» (П. Вершигора); коли йдеться про дію чи перебування в чомусь, тоді слід користуватися прийменником у (в): «У Києві на риночку ой пив чумак горілочку» (народна пісня). Якщо мета руху в певному напрямі супроводжується ще додатковими поясненнями, тоді після них може стояти замість прийменника до — у (в): «Ми їздили на ярмарок у Косів» (М. Рильський). У реченнях, де рух або дію скеровано до предметів, середовищ або мовиться про абстрактні поняття, ставиться прийменник у (в): «Він ступив у сад» (Є. Гуцало); «Кидається у свою стихію» (О. Гончар); «Закрадається в серце острах» (М. Рильський). Рух до приміщення позначається дієсловами з тим і з другим прийменником: «Уваливсь у хату» (П. Куліш); «Смерть зайшла до хати» (Д. Павличко).» («Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича)  
Тож явно, що Єрусалим, Вифлеєм, Єгипет, країна – не належать до предметів, середовищ та абстрактних понять. Хоча Куліш та Хоменко використовують прийменники «у/в». Прийменник «до» за своїм змістовним наповненням передбачає не тільки напрям руху й дію до населеного пункту, але й перебування в ньому. Звісно, що мудреці прийшли не до стін Єрусалима, але зайшли в саме місто, також у сам Вифлеєм, а Йосип з Марією та маленьким Ісусом були в Єгипті.
Окремо слід спинитись на мовно-богословських термінологічних варіантах хрищенняхрещення. Юрій Попченко використовує варіянт хрещення.
Для обґрунтування своєї думки  я подаю свою власну статтю, що свого часу писав 1998 року до бюлетеню Інституту Богословської Термінології та Перекладів при Львівській Богословській Академії Української греко-католицької церкви. Вона, на жаль, не була опублікована з тої причини, що представники цієї інституції дотримуються цілком протилежного як мовного, так і богословського погляду.
Роздуми про хрищення
Напередодні 2000-ліття Різдва Христового в духовно-релігійному житті українського народу має статися визначна подія: завершення роботи над четвертим повним перекладом Біблії на українську мову й вихід його у світ. Однак серед українських богословів є певні розбіжності з приводу найбільш точних українських відповідників до певних грецьких слів. Ще й до нині в сучасній богословській літературі спостерігаємо дві правописні форми – хрищення  й хрещення – на означення одного й того  ж богословського поняття.  З цього приводу в українському богослів’ї  вже тривалий час точиться дискусія навколо цих двох варіантів: який з них найповніше розкриває духовний зміст грецького слова βαπτισμα, дослівно занурення. [1]
****************
Сама особистість Ісуса Христа настільки унікальна, що всім благодіянням, що Він чинив за мірою неземної ваги ніколи не буде аналогій. Навіть геніальні й найчесніші представники людства, разом узяті, не зможуть протиставити Йому жодної альтернативи. Тож як унікальний Сам наш Господь Ісус Христос, так унікальне й усе, що Він робив.
Приступаючи до пошуків розв’язки цієї проблеми, ми передусім мали визначитися в одному питанні: що для нас є первинним – Христос чи хрест? Що без Кого не могло стати тим, чим є зараз? Вирішивши це, ми не мали труднощів і з правописними нормами. Ні в кого не викликає сумнів той факт, що хрест був уготований для Ісуса ще від «закладин світу» (Об. 13:8), пізніше провіщений у Старому Заповіті (П.Зак.21:23; Гал.3:13). Тобто, хрест уже був у планах Божих, але першість у виборі його була за Божим Сином, Ісусом Христом, «бо все з Нього, через Нього і для Нього» (Рим.11:36).
Щоб мати об’єктивний погляд на порушене питання, варто розглянути хронологію баптизми Господа. Вона також буде цікава і шановним прихильникам однокореневости хрестхрещення.
В усіх подіях, які подані в хронології в мові грецького оригіналу вживається слово (βαπτισμα і його похідні. У першому випадку – це занурення Ісуса Христа Іваном Предтечею в Йордані. Відомо, що останній пророк до приходу Ісуса  баптизував людей на покаяння водою. З появою Господа цей священний акт християнізується, тобто, Ісус Христос, добровільно прийнявши занурення від Івана Предтечі, таким чином охристизував Сам Собою цей святий обряд. Іншими словами, Ісус водночас привніс у ритуал занурення Христосутність (Христозмістовність, Христоподібність) і нове розуміння цього акту, відмінне від юдейського (див. Римлянам 6:3-4; Галатам 3:27; І Петра 3:21), звідси ми висновуємо – хрищення. Й Івана Предтечу ми називаємо Христителем на тій підставі, що лише йому було дано такий привілей занурити (баптизувати) Самого Господа і Бога Ісуса Христа. Але послідовники терміна хрещення від хреста роблять нелогічну екстраполяцію (поширення) з подій пізніших на попередні, забуваючи історичний контекст, символіку і погляди того часу. У зв’язку з цим не витримує жодної критики посилання на «традицію зображення останнього пророка, предтечі Христового, Івана (…) з хрестом-жезлом у руці»[2] , а звідси й Хреститель. Заради історичної правди слід сказати, що ця християнська традиція з’явилася значно пізніше. Але ми маємо справу з Новим Заповітом як витвором єврейської культури, що немає нічого спільного з пізнішим релігійним живописом у християнській Церкві. Тож хай там як не тішила б наші релігійно-символічні уподобання ця традиція, ми повинні пам’ятати : Іван – не християнин, а останній пророк періоду дії Старого Заповіту.
З Євангелій нам відомо, що Іванові було відкрито: Ісус – «Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!» (Івана 1:29). А як саме Господь гріх світу бере – це було йому невідомо, і ніде в Євангеліях ми не прочитаємо про обізнаність Івана як саме помре Ісус. Ми не повинні забувати, по-перше, що він походив із родини священника і був наставлений у старозаповітньому дусі, як і всі юдеї. І як усі юдеї, він чекав Месію-визволителя (див. Матвія 11:2-3; Луки 7:18-20). По-друге, що дуже важливо, Іван аж ніяк не міг носити з собою хрест-жезл. Євреї того часу нічим не з гірш розумілися на символіці, ніж зараз, і тому цей жезл не сприйняли б, і до Івана христитись не пішли б. Цей знак-символ їм явно вказував би на знаряддя ганебної страти, а Івана вважали б прихильником і слугою Риму. Хоч Євангелія не повідомляють про це, однак Іван міг носити із собою жезл, але це був звичайнісінький пастуший посох, загнутий на верхівці (Псалом 23:4). Подібно пастуху, що повертає заблуканих овець до отари, й Іван Христитель мав навертати і спрямовувати релігійних юдеїв до Христа, до правдивого й доброго Пастиря (Луки 1:16-17; Івана 1:29, 10:11).
Наступним хронологічним моментом є занурення Ісуса Христа у кров. Так, саме у кров. Біблія не подає нам такого словосполучення, але простеживши останні два дні земного життя Господа від Гетсиманії до Голгофи, побачимо, що кожен Свій крок Спаситель скропив власною кров’ю: від кривавого поту до проколу списом. І не можна виокремити якусь одну ланку з цього ланцюга подій – сходження на Голгофу, – щоб сказати, що під хрестом чи на хресті Ісусу було важче і нестерпно болючіше, ніж під римським бичем-флагрумом, або в Гетсиманії.
В релігійній літературі трапляється такий вислів «участь у хресті Господньому». Але Святе Письмо трохи по іншому подає цей вислів. Читаємо листа апостола Павла до Филип’ян 3:10: «щоб пізнати Його й силу Його воскресения, та участь у муках Його, уподоблюючись Його смерті» (виділення і курсив наш – Н.М.). Наступний уривок з Першого листа апостола Петра 4:13 –  «Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись (виділення і курсив наш – Н.М.).  Зазначимо, що ні Павло, ні Петро не обмежують ці муки тільки хрестом, а розглядають їх як цілість. В їх розумінні Господь страждав однаковою мірою: і в Гетсиманії, і під римським бичем, і на Голгофському хресті. Від перших слів молитви Ісуса Христа й до останніх на Голгофі – це одне страждання. І розокремити його просто неможливо. І коли ми говоримо про хрест Христів, маємо на увазі найперш Ісусову жертву, Самого Ісуса Христа, а також Його місію. Гора Голгофа стала її апогеєм, а хрест, як жертовник. І тут скажемо, що не хрест страждав і проливав за нас кров, а Христос, Який Сам Собою освятив цей жертовник. У зв’язку з цим у розглядуваному контексті доречно згадати прохання Якова й Івана до Ісуса Христа про царювання з ним обіруч і відповідь Христа. «А Ісус відказав їм: «Не знаєте, чого просите. Чи можете ви пити чашу, що Я її п’ю, і христитися хрищенням, що Я ним хрищуся?» Вони відказали Йому: «Можемо». А Ісус їм сказав: «Чашу, що Я її п’ю, ви питимете, і хрищенням, що Я ним хрищусь, ви охриститеся» (Марка 10:38-39). Ісус цими словами спрямовував думки апостолів на те, що Йому належить христитися хрищенням і змістом і формою відмінним від того, що звикли вони бачити.
В чому ж полягає незвичайність хрищення Господа? Насамперед, в його вселенській значущості: ні до Христа, ні після Нього ніхто і ніде не брав і не візьме на себе тої неземної місії, яку взяв на Себе Ісус із Назарету, проливши Свою кров за гріхи всього людства й учинивши, таким чином, акт занурення в кров і в страждання, подібно жертовному ягняті (Євреям 9:12, 10:12).
По-друге, це була жертва Самого Бога і людини Ісуса Христа для набуття вічного відкуплення для покликаних Його Церкви (Євреям 9:12; Дії 28:28).
По-третє, це було одноразове хрищення, тобто, його ніхто й ніколи вже не повторить, навіть Сам Господь Ісус (І Коринтянам 3:11; Євреям 7:27; 9:28).
В наведених прикладах ми бачимо активну участь Ісуса Христа. На відміну від них, де Господь виступає об’єктом впливу зовнішніх чинників на Нього, наступні два показують Його як суб’єкта дії, коли вже Сам Ісус стає зовнішньою Особою впливу. Це хрищення Святим Духом і вогнем (Матвія 3:11; Марка1:8; Луки 3:16; Івана 1:33): «Бо все з Нього, через Нього і для Нього» (Римлянам 11:36). Розгляньмо їх докладно.
Після прийняттям баптизми від Івана Предтечі Ісусом Христом ми переконливо можемо вживати щодо цього ритуалу слово – хрищення, що набуло невідомого на той час символізму, який привніс у нього Господь .[3] Однак, воно аж ніяк не говорить про те, що обряд хрищення робить людину християнином і спасає її від Божого гніву. Однозначно, що він жодним чином не заступає собою особистого навернення грішника до Бога. І виявляють це саме наступні фактори. Коли ми говоримо про Ісуса Христа як суб’єкта дії, то маємо на увазі, по-перше, що Господь будує Свою Церкву через хрищення Святим Духом людей: від дня П’ятдесятниці й до нашого часу. Тобто, хрищення Святим Духом є процес занурення, або прилучення, людини в Тіло Христа; а Тіло Його, як указує Новий Заповіт – це Його Наречена, Церква.
По-друге, хрищення вогнем відбудеться саме тоді, коли цей сучасний світ має зникнути, а замість нього народитися новий. Про це красномовно оповідає книга Об’явлення Івана Богослова. І хоча в ній нам не трапиться жодного разу слово βαπτισμα, проте сам контекст і виписані події ясно говорять, що теперішній світ буде занурений у вогонь небесної кари. Тотожну думку, що підтверджує суголосність й узгодженість Святого Письма всередині нього, наводить апостол Петро у своєму другому соборному листі, 3 розділі, 7 вірші: «А теперішнє небо й земля заховані тим самим словом, і зберігаються для огню на день суду й загибелі безбожних людей».
Навдивовижу вони не подають нам жодної згадки про хрест. Отже, розглянуті нами факти не залишають жодного приводу вважати, що «українським терміном на означення назви першої із семи св. Тайн має бути слово Хрещення, яке найповніше розкриває богословський зміст і суть цієї Тайни»[4] . Натомість, досліджені приклади дають підстави стверджувати, що грецькому слову βαπτισμα (занурення) відповідає український термін хрищення, що ґрунтовно й усебічно розкриває духовно-біблійний зміст цієї таємниці. Особливо слід наголосити, що це слово не є «гарною інтерпретацією народної мови» і не містить у собі евентуальних (випадкових) ознак, як це думає певна частина богословів. Понад це, воно цілком відповідає христоцентризму Нового Заповіту, тобто, зосередженості на Господеві Ісусі Христі.
Через це випливає наступна схема назв:
                                                         ХРИСТОС
βαπτισμα (занурення) в Івана Предтечі; привнесений Ісусом Христом новий зміст в цей ритуал дає         хрищення, тобто від ХРИСТА і в ХРИСТА
Дія Святого Духа на грішника приводить до покаяння, звідси                                                            
хрищення (занурення)Святим Духом і прилучення його до Церкви;
навернення людини до Ісуса Христа і народження згори робить її християнином;                                                          
   водне хрищення (похорон і воскресіння в Ісусі Христі, обітниця доброго сумління, союз християнина з Христом,) 
Підсумовуючи сказане, зазначимо, що при вироблені, пошуку і використанні належної української біблійно-церковної термінології ми стоїмо на позиціях доцільності вживання того чи іншого слова й узгодження його з духом Біблії та законами української мови.
нологія (послідовність) баптизми (занурення) Ісуса Христа
(схема-додаток)
ХРИСТОС
Він є образ невидимого Бора роджений перш усякого творива. Бо ним створено все на небі й на землі, видиме й невидиме, чи то престоли, чи то господства; чи то влади, чи то начальства, – усе через Нього й для Нього створено! А Він є перший від усього і все Ним стоїть. І Він – Голова тіла, Церкви, Він початок, первороджений з мертвих, щоб у всьому Він мав першенство (Кол. 1:15-18). Бо все з Нього, через Нього і для Нього Йому слава навіки. Амінь (Рим. 11:36).
занурення              занурення            хрищення                                   вогнем (Божі суди)
(хрищення)             (хрищення)          прилучення
у воду                     у кров            в тіло (Церкву)
«піт у Нього був              від бича, тернового     від цвяхів               від проколу в бік
немов краплі крови»         вінця, від ударів по      на хресті                   (витекла з Нього
голові                                                   кров та вода»)
 
Михайло Назаренко
Запоріжжя, 1998 рік.
Щодо мовного обґрунтування цього терміну посилаюсь на праці українських мовознавців допогромних часів. «В українських словах є типові словосполучення РИ, ЛИ у відкритому  ненаголошеному складі між кореневими приголосними. У закритому складі їм відповідають сполучення РО, ЛО. Українські словосполучення РИ, ЛИ походять зі старих РЬ, ЛЬ. У російській мові звукосполучень Р, ЛИ немає і в ненаголошених і в наголошених РО, ЛО, РЕ, ЛЕ.
Приклади: укр. дрижати – рос. дрожать, укр. тривога – рос.тревога, укр.. кришити – рос.крошить, укр. христити – рос. крестить, укр. глитати – рос. глотать, укр.. блищати – рос. блестеть, укр. гриміти – рос. греметь, укр. кривавий – рос. кровавый.
Про ці словосполуки РИ, ЛИ найавторитетніший мовознавець Олекса Синявський у своїй праці «Норми української літературної мови» (Львів, Українське видавництво, 1941) пише так: «Так само в деяких словах знаходимо РИ, ЛИ в складах закритих: блищати, блискавка… глитати, гриміти, дрижати, кривавий, кришити, тривога, христити, хрищений… Але кров, хрест… (стор29).
1951 року у Мюнхені вийшла в світ праця професора Українського Вільного Університету Юрія Шереха «Нарис сучасної української літературної мови» (Наукове Товариство ім. Шевченка. Видавництво «Молоде життя»). У  цій високоавторитетній книзі на стор.368 читаємо:
«Чергування О, Е з И (Е, О: И) відбувається в деяких словах після приголосних Р, Л, що мають перед собою ще один приголосний: громи –гриміти, гримати; кров – кривавий;  хрест, схрещений – христини,  христити, хрищеник
Також походження И є в словах: блиск, блищати, блискучий, бриніти, глибокий, глитати, дригати, кришити, стрижень, стриміти, тривати, тривога, але тут воно не чергується з Е або О.»
1946 року у видавництві «Прометей» надруковано «Головні правила українського правопису» Юрія Шереха. Про звукосполучення РИ, ЛИ читаємо тут таке:
«Головніші слова цього типу (де и історично постало з ы і ь, незалежно від наголосу) такі: блискавка, блискучий, блищати (а також за аналогією до них блиск) бриніти, глибокий, глитати, гримати, гриміти,дриґати,дрижати, кривавий, криниця, кришити, стрижень, стриміти, тривати (порівняйте: стривати – почекати, і стрівати – зустрічати ), тривога, христити, хрищений,хрищення (але хрещатий,Хрещатик), чорнобривий…»
Про це правило правопису,зокрема про написання «христитися», «хрищений»  читаємо в підручнику Оксаненка «Український правопис» (Авґсбурґ, 1946,стор.7).
В «Українському правопису» д-ра Ярослава Рудницького (Прага. 1942) на стор. 7 також зформульовано правило про звукосполучення РИ, ЛИ та серед прикладів зазначено й слово «христити» .
У праці проф.. П.К.Ковалева «Українська мова» (Нью-Йорк, Наукове Товариство ім. Шевченка, 1966 р.) на стор.48 серед прикладів, що стосуються сполучень РИ, ЛИ є також слово «христитися» .
В енциклопедії «Українознавства» в статті В.Ленцика «Християнізація Руси-України» читаємо такі слова і вислови: «Хрищення за Володимира», «охристити», «охристився», «христили їх», «хрищення України» (Том 10, 1984, стор.3637).
У всіх українських словниках і довідниках, що додержуються академічного правопису 1928-29 років, всюди читаємо: христини, христитися, хрищений, хрищеник, хрищениця, христити. (Див. О.Ізюмов: Українсько-Російський  Словник. Х.К. 1930, ст..909; О.Ізюмов: Російсько-Український Словник, К. 1930. ст.30; Г.Голоскевич: Правописний словник, К.1930 та інші видання, ст..427; Правописний словник, за редакцією Яр. Рудницького і К.Церкевича, Нью-Йорк, 1979, ст.749;  К. Церкевич і В. Павловський: Довідник з української мови, Нью-Йорк, 1982, ст..76).
І цілковиту має рацію проф. Ярослав Рудницький,закликаючи додержуватися академічного правопису 1928-29 років,уникати всякої анархії,»махновщини» й дбати про національну дисципліну в правописних  питаннях.  У своєму мовному пораднику  «Як говорити по-літературному» д-р Яр. Рудницький писав: «Власне московська мова  розвинула такі форми як кровавый, дрожать, крестить… І українська мова якраз відрізняється своїм: кривавий, дрижати, христити  від московської,отже таких ітільки таких форм слід уживати. Додати треба, що український розвій цього явища – один із найстарших пам’яток української мови. Чи ж треба тоді  проти нього виступати? Рішуче ні!… Приймім те, що прийняли в 1929 році і Всеукраїнська Академія Наук у Києві і Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. У нас напевне знайдуться речі більші і важливіші, що проти них треба боротися, ніж ці правильні, історією української звучні обґрунтовані форми: кривавий, дрижати, гриміти, тривати, христити.
Отже форму «христити» підтримує правопис 1929 року, що його схвалила Всеукраїнська Академія Наук у Києві та Наукове Товариство ім.Шевченка у Львові.» (Передрук з «Рудницькіяни» ч.4, 1988)» З приводу цього свого часу тривала дискусія між Іваном Огієнком як перекладачем Біблії на українську мову та редактором і відповідальним секретарем Контрольно-ревізійної комісії, українським баптистським пастором  Левком Жабко-Потаповичем. Про це я докладно подаю у своєму нарисі «Святе Письмо в Русі-Україні, або тернистий шлях Біблії до русько-українського народу в його рідній мові», що публікує газета «Слово про Слово».
Але продовжимо далі розгляд мовних особливостей нового перекладу.
Матвія 8:2 – «підійшов прокажений і поклоняючись Йому, сказав» перекладено дієприслівником теперішнього часу недоконаної дії. Більшість перекладів подає як дієслово доконаного виду минулого часу – Куліш «вклонився», Огієнко  «уклонився», Хоменко «вклонивсь», Турконяк дієслово недоконаного виду минулого часу «кланявся». Справляє враження, що прокажений скільки стояв, стільки і кланявся. Стронг подає, що «упав на коліна, поклонився до землі». Ліпший варіянт вклонився. Такий переклад і по інших місцях Євангелія: Мт.9:18; 20:20. (Далі на означення чотирьох авторів повних перекладів Біблії на українську мову інколи вживаю абревіатуру КОХТ – від перших літер прізвищ перекладачів – Куліш, Огієнко, Хоменко, Турконяк).
Матвія 9:2 – «лежав на постелі». К.: «на постелі»; О.: «на ложі»; Х.: «на ношах»; Т.: «на носилках» . З усіх варіантів ліпше сказати: «на ношах».
Матвія 9:10 – «І коли Він возлежав у домі, то ось багато митників і грішників прийшли й возлягли з Ісусом та Його учнями.» Така проста прозаїчна сцена щоденного  життя, як споживання їжі, відразу набуває своєї піднесености й урочистости, коли раптом у цю канву вриваються слова возлежав і возлягли. Старослов’янщина і тут намагається керувати українською. Яка різниця між словом ліг і возліг? Лише тому, що Ісус не стояв і не сидів, а перебував у горизонтальній позиції, а старослов’янський префікс воз надає додаткового значення підвищення над чимось. А чому дійсно не передати цю східну традицію мовним зворотом, зрозумілим для українців, як це роблять усі наші перекладачі – Куліш «сидів за столом», Огієнко, Турконяк  «сидів при столі», Хоменко «був при столі», а в посиланні дати пояснення цього звичаю з його мовним коментарем. Але коли б шановний перекладач і переклав словом сів біля столу, я не думаю, що він якось применшив би святість нашого Господа Ісуса Христа. Однозначно, що старослов’янізми та їхні елементи мають бути присутні при  перекладі на нашу мову, але не настільки, щоб з буденного робити щось урочисте.
Матвія 9:3, 26:65 – «Він богохульствує». К.: «Сей хулить»; О.: «Він богозневажає»; Х.: «Він хулить»; Т.: «Він  Бога зневажає». Тут переклад Попченка наслідує Синодальну Біблію, де «Он богохульствует». Ліпший варіянт: «Він Бога зневажає».
Матвія 10:3 – Спостерігається непослідовність використання українських імен при перекладі. «Филип» замість українського Пилип, хоча після Варфоломія вжито українське ім’я Хома, а не Фома і не Тома. У КОХТ тут  різнобій, що відбивається на усталеності українських імен: К.: Филип; О.: Пилип; Х.: Филип; Т.: Пилип. Потрібно використовувати Пилип.
Матвія 10:3 – Попченко: «Фадей» замість українського Тадей.  Грецьке ім’я Θαδδαῖος КОХТ  передають однодушно – Тадей. Тобто, і в цьому випадку слід перекладати як Тадей.
Матвія 10:9 – «не беріть ні золота, ні срібла, ні міді у своїх поясах».  При перекладі на українську слід вживати не закінчення місцевого відмінка у своїх поясах, а родового з прийменником «до»: «до своїх поясів» або знахідного з прийменником «у»: «у свої пояси» або череси.
Матвія 10:11 «У яке тільки місто…» Слід уживати прийменника «в», бо згідно з правописом, щоб уникнути на початку речення збігу голосних, уживаємо прийменника «в».
Матвія 11:14 «І якщо ви хочете прийняти, він – Ілля». Стронг подає як  1) приймати, отримувати; 2) брати; 3) розуміти, погоджуватися. Проте, в українській мові слова приймати у значенні знати, як перекладають четвірка з КОХТ, немає. Та й дослівний переклад як приймати не просвітлює, а більше затемнює сенс слів Ісуса Христа про Івана Христителя. Тут ліпше б використати тоді третє значення – розуміти, погоджуватися. Тож фраза звучала б значно ясніше: «І якщо ви хочете зрозуміти, він – Ілля». Але й КОХТ також подали не поганий переклад – знати. Слово знати більш переконливіше, і в слухачів Ісуса Христа після цього не повинно було б виникати сумніву в посланництві Івана Христителя як Іллі.
Матвія 11:21 – «покаялись у веретищі» . Стронг подає веретище, руб’я (одяг із грубої товстої тканини), груба тканина, мішковина, волосяниця (грубий одяг з вовни будь-якої тварини); К.: «у веретищі», О.: «у волосяниці»; Х.: «у волосяниці»; Т.: «у волосяниці». З цього списку Куліш вибрав веретище, бо був особливо схильний до вживання старослов’янізмів, три останні перекладачі вибрали волосяницю, а Огієнко подає стисле пояснення до свого перекладу. Чи варто нам повертатися до старослов’янщини, щоб знову наслідувати московський Синодальний переклад? Думаю, що ні.
Матвія 12:1 – НЗ П.: «почали зривати колоски і їсти» ліпше сказати « та їсти» Голосні «и» «і» та «ї» створюють зайву протяжність у вимові.
Матвія 12:5 – НЗ П.: «оскверняють суботу»  К.: «ламлють суботу»; О.: «порушують суботу»; Х.: «порушують суботу»; Т.: «порушують суботу» . Бачимо, що всі четверо перекладачів не вживають слова оскверняють, що несе в собі трохи інший відтінок. Академічний тлумачний словник української мови (1970—1980) подає це слово з двома значеннями: 1. рел. Порушувати чистоту, святість кого-, чого-небудь; опоганювати. 2. Глумитися над чим-небудь високим, чистим. Але як ми бачимо з подальших слів Ісуса Христа: «і не винні вони». Тобто, Сам Господь Ісус не ставить їм у провину це вимушене порушення, коли у суботу вони приносили жертву: «А суботнього дня двоє однорічних безвадних ягнят, і дві десяті пшеничної муки, жертва хлібна, мішана в оливі, і жертва лита його.» Числа28:9. І в цьому випадку слід перекласти не як оскверняють, а порушують. В сучасному розумінні слово церковнослов’янізм оскверняти сприймається саме в другому значенні, чому, як на мій погляд, всі чотири попередні перекладачі й використали слово або ламлють, чи порушують.
Матвія 12:10 – НЗ П: «І ось там був чоловік із сухою рукою; і Його запитали: Чи можна зціляти в суботу? – щоб звинуватити Його.» Логічніше все таки цю фразу  побудувати по іншому: ««І ось там був чоловік із сухою рукою; і щоб Його звинуватити, запитали Його: «Чи можна зціляти в суботу?» Коли б не було вживано великої літери на означення Божественности Ісуса, то фразу можна тоді було б сприйняти, зовсім по іншому – що хотіли звинуватити сухорукого.
Матвія 12:18 – «Покладу на Нього Свій Дух» – правильно  «Свого Духа», бо мова йде про одухотворену живу істоту та має відповідати  на питання знахідного відмінка «кого?» , а не «що?»
Матвія 12:36 – «дадуть звіт» це цілковита калька з московського канцеляризму – дадут отчёт. Українською мовою вона звучить відзвітуються (С.І.Головащук. Російсько-український словник сталих словосполучень) , або здадуть собі справу (І.О.Вирган, М.М.Пилинська Російсько-український словник сталих виразів). Щоб уникнути цього, попередні перекладачі переклали його простіше – дадуть відповідь. Навіть переклад Деркача – Духонченка, який наслідує більше московську Синодальну Біблію, також подає цю фразу – дадуть відповідь.
Матвія12:38-39 (див. також Мт.16:1; 24:24, 30 та по інших Євангеліях) – «знамення». Безсумнівно, що це також калька з московської мови і данина Синодальній Біблії, але аж ніяк не український відповідник грецькому shmeЭon, що Стронг подає як ознака, прикмета. Етимологічний словник української мови про це так і пише: «половина українських форм є новими кальками відповідних слів російської мови» (Етимологічний словник української мови у 7 томах, Наукова думка, том 2, стор.270.) Проте українська мова має в своєму арсеналі не тільки ці слова, але й інші, наприклад: знак. Чому перекладач використав кальку, але з низки  цих слів не знайшов українського відповідника, невідомо.
Матвія 13:5,8 – вживається «грунт»  замість «ґрунт». Теж саме знаходимо і в Луки 8:8 та по інших місцях.
Матвія 13:13 – повтор «слухати – слухати », «дивитись – дивитись».  В грецькому оригіналі тавтологія відсутня. Лише в Євангелії від Івана для підсилення авторитетности Своїх слів та уваги слухачів Ісус використовує αμεν, αμεν , що Попченко перекладає як істинно, істинно.
Матвія 13:25, 38 – «плевели». Слово  запозичене зі старослов’янської мови, вважається застарілим. У чотирьох перекладачів – «кукіль». Українська версія «Вікіпедія» подає визначення: « Кукі́ль  звича́йний (Agrostemma githago L.) — отруйна однорічна трав’яниста рослина родини гвоздикових із темно-рожевими, зрідка білими квітками й отруйним насінням. Росте як бур’ян серед хлібних злаків» (курсив мій – М.Н.) Як на мене, того не варто, щоб через ці невинні терміни в нашій мові зростав  московський бур’ян або плевели.
Матвія 13:28 – «…це зробив якийсь ворог». В мові оригіналу такого слова зовсім немає. Це вже новотвір шановного перекладача. Замість нього вжито слово αnθrvpow, що в перекладі є людина. Важко сказати, для чого наявний іменник потрібно було замінювати неозначеним займенником, чого немає навіть у мові оригіналу.
Матвія 13:32 – «…є найбільшою з городніх рослин». В мові оригіналу звучить як d¡ndron.  Стронг подає як дерево фруктове. Щодо городніх рослин. Термін доволі штучний – в українській мові є слово городина. Саме слово рослина вже зайве, бо звісно, що все, що росте з землі, є рослинами – або дикі рослини, або культурні. В цьому контексті в поєднанні з цими словами рослини на своєму місці. Тож при перекладі ліпше й перекласти як дерево, що і роблять Куліш та Огієнко, або городиною, як це перекладають Хоменко та Турконяк.
Матвія 13:33 – у поясненні на слово «сат» вжито слово «складають». Складати можна мішки, цеглу, книги, папери, але цифри завжди становлять. Тож і в поясненні має звучати так: « …що становить 1/30 частини кору».
Матвія 13:48 – «зібрали хорошу в посуд». Слово в українській мові більше розмовне, просторічне, ситуативне, слугує як синонім до слова добрий, що характеризує якісні ознаки. Саме останнє використовують і перекладачі-попередники. Хороше наслідує і Синодальний переклад, але для нього воно більше природнє.
Матвія 16:17 – «Симоне Варіоно». Дослівний переклад Barivn – Баріона, що означає син Йони. Для більшости читачів дослівний переклад звучить незвично, адже вони звикли прочитувати й чути на слух саме як син Йони, а не інакше. Можливо, слід було дати коментар, як це подано нижче на ім’я Петро, або піти за традицією.
Матвія 17:2 – «і преобразився перед ними». Ліпше сказати «переобразився», бо саме через дотримання чергування голосний-приголосний, досягаємо українськости цього церковнослов’янізму. Зукраїнщений термін аніскільки не впливає на духовний і теологічний зміст слова. Використовують його і Куліш, і Огієнко, і Хоменко. Турконяк уживає преобразився.
Матвія 17:18 – «хлопець у ту ж мить зцілився». Юнак не міг себе зцілити, бо він не володів цією силою, а потребував її ззовні. Через це всі перекладачі вживають або одужав – Куліш, Турконяк, Деркач-Духонченко, або видужав – Огієнко, Хоменко.
Матвія 19:9 – «перелюбствує від перелюбствувати».  Хоча в нашій мові це слово є, але Академічний тлумачний словник української мови (1970—1980) подає його тільки як визначення без жодного прикладу із ремаркою застаріле: «порушувати подружню вірність; перебувати у позашлюбному любовному зв’язку.» Тобто, воно існує тільки як теоретичний термін і в літературному й живому мовленні не трапляється. Замість нього вживають робить перелюб (Куліш)  чи чинить перелюб (Огієнко, Хоменко, Турконяк). Це вже сталий вираз, який остаточно закріпився в біблійно-церковному вжитку. Хіба що для синонімічности мовлення вживати вислів гріх перелюбства, що більше використовують письменники, аніж жива мова. Для цього люди вживають більш прозаїчні слова: зрадив /зрадила, загуляв / загуляла. Як на мене, звучить трохи натягнуто з нашаруванням чотирьох приголосних перелю-бств-уй, що викликає зайвий свист при вимові.
Матвія 19:9 – «не лжесвідчи» . «ЛЖЕСВІДЧИТИ, чу, чиш, недок., юр. Давати   брехливі або фальшиві, неправдиві свідчення. Словник української мови в 11 томах Том 4, сторінка 482, ліва колонка» Проте цей словник не подає жодного прикладу  використання цього  слова, як не подає його дослівного перекладу російсько-український словник Жайворонка: «неправдиво  (фальшиво) свідчити, кривосвідчити». Російсько-український словник правничої мови (1926 року) також не подає дослівної кальки: «Лжесвидетельство – кривосвідчення; неправдиве, криве, фальшиве свідчення. Лжесвидетельствовать – неправдиво, криво, фальшиво свідчити на кого.»  Тож і в даному випадку слід було б перекласти не в унісон московській Синодальній Білії, а згідно з українським мовленням, як це зробили Куліш та Хоменко – «не свідкуй криво», Огієнко – «не свідкуй неправдиво», Турконяк – «не свідчи неправдиво». Тож вибір чималий з урахуванням українських словників.
Матвія 19:30 – Незвичне, нетрадиційне узгодження закінчення «Багато ж перших будуть останніми, а останніх –  першими». Шановний перекладач вважає, що читач повинен знати правила узгодження пропущеного слова із наступним: в даному випадку пропущено слово багато. Всі перекладачі до нього перекладають: «останні першими», що звучить милозвучніше й не ріже слух.
Матвія 20:3 – «стояли на площі без діла». Не визначено, на якій площі. Стронг подає у двох значеннях: 1) як площа, ринок, торжище, торг; 2) народні збори, вулиця. В українській мові крім згаданих є ще слово базар, торжок, торговиця, торговище. Куліш подає – «на торгу», Огієнко, Хоменко Турконяк – «на ринку». Тож треба вжити уточнювальне слово – ринковий майдан, або просто ринок. Як на мене, ліпше слово площа не використовувати, адже в українській мові є слово майдан. Та «означають вони не одне й те ж. Слово площа є просторове або геометричне поняття: «Будинки мають кілька вимірів. Але основний один — площа» (О. Копиленко), «площа забудови», «площа трикутника» тощо. А незабудоване місце, де сходиться кілька вулиць, — байдуже, на селі чи в місті, — зветься майдан: «На майдані коло церкви революція іде» (П. Тичина); «Майдан на хвилину ожив, залюднився» (М. Коцюбинський). То яка є потреба відступатись від традицій української класики й живого народного мовлення? Чому не писати, як вони вимагають: майдан Перемоги, майдан Міцкевича? » (Борис Антоненко-Давидович «Як ми говоримо»). Тож перефразуючи Антоненка-Давидовича, запитаймо себе:  то яка є потреба відступатись від традицій української класики й живого народного мовлення? Чому не писати, як вони вимагають: ринковий майдан?
Матвія 20:19 – «і видадуть його язичникам на насміхання…» В синонімічному ряді таке слово є, але як засвідчує живомовна й літературна практика воно рідко вживане. Більш поширені  ГАНЬБА́, СО́РОМ, СТИД, БЕЗЧЕ́СТЯ, БЕЗСЛА́В’Я, НЕСЛА́ВА, НАРУ́ГА. Ганьба, наруга, безчестя, як на мене, ліпше передають переживання Ісуса Христа та Його становище. Це було більше, ніж насміхання.
Матвія 20:28 – «віддати Своє життя у викуп». Штучний винахід шановного перекладача. Більшість перекладників і люди ніколи цього словосполучення не використовують, а скажуть: на викуп, як викуп, для викупу.
Матвія 21:12 – «І Ісус увійшов». Зайве нашарування голосних. Можна просто сказати «Ісус увійшов» або вжити сполучник  «й»: «Й Ісус увійшов»
Матвія 21:13 – «зробили з нього вертеп розбійників». В ряду українських синонімів вертеп є словом, що дійсно позначає печеру з позначками церковне, урочисте. Але на відміну від московського сприйняття, що відбилось і при перекладі Синодальної Біблії, де воно і використано, має зовсім інше асоціятивне забарвлення. В українців вертеп сприймається як «відтворена стайня з народженням Христа.» ( Ярослав Б.Рудницький. Етимологічний словник української мови. Том І (Випуски 1-11) А-Г // Українська Вільна Академія Наук. — Вінніпег, 1962–1972. — С. 363–364.) Тож яка урочистість може бути в словах докору Ісуса. Тож цілком попередні перекладачі мали рацію, переклавши його як просто печера, щоб уникнути непотрібних асоціяцій.
Матвія 21:32 – «шляхом праведності». Шлях — широка, велика дорога, призначена для їзди, путь між двома точками, місце, простір, яким відбувається пересування, сполучення.(визначення української версії «Вікіпедія») «Словом шлях називають проїзну, широку дорогу, відповідно до російського тракт: «Ой три шляхи широкії докупи зійшлися, на чужину з України брати розійшлися» (Т. Шевченко). Уживають слово шлях і в переносному розумінні, близькому до поняття «широка, далека дорога»: «На шляху поступу ми — лиш каменярі» (І. Франко).» (Борис Антоненко-Давидович «Як ми говоримо»). Обидва посилання говорять нам, що це широка дорога. А виходячи зі слів Ісуса Христа: « Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять» не міг Іван Христитель прийти широкою дорогою, що в українській мові називається шляхом. Напевно через це всі перекладачі і переклали грецьке õdÒ – дорогою. Не було б помилкою, коли шановний перекладач ужив і слово «путтю», що в українській мові має ознаку жіночого роду.
Матвія 22:24 – “одружиться на його дружині” . Вислів абсолютно неприйнятний з таких поглядів. По-перше, цілком не український, калька з московської мови: жениться на ком-то. В українському народі кажуть «одружитись із ким», але не на кому. Щодо цього сталого вислову, його добре дослідив Микола Холодний: «У першому випадку – жінка немає з чоловіком рівних прав. У другому – наречена й наречений виступають як рівні партнери. Французьке – «се мар’є авек» – «одружитися з …» («Власне оженитися, одружитися на кому» – це унікум у мові всього слов’янського світу, що його знає тільки мова російська: 1917 року на одній із своїх лекцій (курс «Українська культура» блискуче подав цей приклад, також – ґрунт до нього: «дружина»  – «жена»  – і «свято» супроти «праздника», вже згадані тут вище, молодий приват-доцент Київського університету Іван Огієнко. Його виклад негайно полонив Київ. За нього говорили скрізь: українці – задоволено, українофоби – зле, одначе спростувати науково не могли. Згодом його використав Микола Куліш у своїй комедії «Мина Мазайло» 1929 року. В п’єсі драматург дослівно цитує вустами Мокія та Улі уривки з Огієнкової «Української культу- ри». Ця кулішева комедія – чи не єдина з його доробку – російською не перекладена, причина на те – мовні, українсько-російські тонкощі, що за перекладу неодмінно втрачаються. П’єса мала неабияке визнання й успіх.» (Микола Холодний. Українська мова, як фактор національної свідомости. «Слово» Видання Товариства української мови імені Тараса Шевченка, число 11(33) червень, 1991, стор.2-3.)
По друге, цей вислів тавтологічний,  двічі повторюється корінь «друж» та частина суфіксу «и»  –  “одружиться на його дружині“. Через це українські перекладачі грецьке επιγαμβρευσει, що Стронг перекладає як одружитися з удовою брата, перекладають майже дослівно до мови оригіналу: Куліш: – «нехай брат ожениться з жінкою його»; Огієнко – «нехай брат візьме вдову його»; Хоменко «нехай брат його одружиться з його жінкою»; Турконяк «то нехай брат візьме його дружину». З усіх чотирьох перекладачів більш наближений до оригіналу є переклад Огієнка.
Матвія 23:26 – «внутрішність – зовнішність» Як на мене, слова не вельми легкомовні при читанні. Ліпше перекласти так, як і більшість перекладачів – середина і назовні або зовнішнє.
Матвія 25:23 – «Над малим ти був вірним, над великим тебе поставлю». Всі без винятку перекладачі грецький прийменник επ – над в перекладі на українську в один голос подають «в малому». Хоча він, як ми побачимо, в мові оригіналу в цьому ж вірші щодо слова pollÇn – великий, також перекладено прийменником над як і в грецькій мові. В даному випадку дослівне використання прийменника над щодо слова малим – не доцільне. Адже дослівність не означає сліпий буквалізм, бо кожна мовам має свої закони і правила. І якщо в грецькій мові це дозволено, то в українські – ні. Тож слід іти за законами нашої мови. Зміст слів Ісуса Христа не спотворюється і не змінюється.
Матвія 26:51, 52 – «витягнув свій меч», «поклади свій меч». Фрази явно звучать не по-українськи, коли іменник-додаток потребує не знахідного відмінка, а родового. Тож ці фрази мали б звучати так: «витягнув свого меча», «поклади свого меча». Саме так його і переклали Огієнко,Турконяк та частково Куліш та Хоменко.  З приводу цього наводжу уривок з книги Бориса Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо» : «Як буде правильно сказати: писати (читати) листа чи лист, пришити ґудзик чи ґудзика? Такі питання часто виникають перед тими, хто негаразд відчуває дух української мови. Як на те, трапляються інколи випадки, коли той самий іменник, виконуючи в реченнях синтаксичну функцію додатка, в одному реченні стоїть у родовому відмінку, а в другому — в знахідному, наприклад: «Послухали доброї поради високошановного народолюбця» (Б. Грінченко) і «Він дасть пораду, як і що, – знайшов вихід Антін» (С. Чорнобривець). То від чого залежить той чи той відмінок додатка? Чи є якесь правило щодо цього?
На відміну від російської мови, в українській мові іменник-додаток часто стоїть у родовому, а не в знахідному відмінку: «Бабуся пильнує малої» (Марко Вовчок); «Де шукати благостині» (П. Куліш); «Гляди, дядьку, порядку» (М. Номис); «Заспівай мені, доню, тієї Вкраїни» (Г. Косинка). Отож, у першій фразі ліпше сказати: писати (читати) листа; та й у другій теж ближче буде до народнорозмовної української традиції: пришити ґудзика, купити хліба тощо.»
Матвія 26:59 – «шукали проти Ісуса лжесвідчення». У народі кажуть: «Знов за рибу гроші, або, якщо не кийком, то дрючком.» Схожа ситуація із лжесвідченням, що була розглянута вгорі (див.:Матвія 19:9). Куліш – «шукали кривого свідчення на Ісуса»; Огієнко – «шукали на Ісуса неправдивого свідчення»; Хоменко «Шукали ложного свідчення на Ісуса»; Турконяк – «шукали фальшивого свідчення на Ісуса». З усіх перекладів жоден не подає слова «лжесвідчення», що є калькою з московської мови – лжесвидетельство. Хоч Хоменко використав слово «ложне свідчення», що більш ближче до «лжесвідчення». З урахуванням словникових пояснень й українських відповідників слід було б перекласти або кривосвідчення, неправдиве або фальшиве свідчення. Немає потреби защеплювати в українському мовленні давно віджилу старослов’янщину, наслідуючи московську Синодальну Біблію.
Матвія 26:60 – «виходило багато лжесвідків». У КОХТівців із цього приводу повний різнобій. Куліш та Турконяк – «лжесвідки», Хоменко – «ложні свідки». І тільки Огієнко послідовно дотримується свої думки, щоб уникати старослов’янського елементу «лже». Натомість він уживає слово «кривосвідки», що відповідає живому мовленню. А в наступному вірші, там, де Юрій Попченко вслід за Кулішем використовує словосполуку «двоє лжесвідків», він разом із Хоменком та Турконяком опускає це слово, залишаючи лише «двоє».
Матвія 27:1 – «прийняли рішення». Важко сказати, чому автор зробив вибір на користь сухому канцеляризму з сучасного ділового мовлення, причому скалькованого з московської мови – принимать решение. Ліпше тоді сказати ухвалили, постановили. Це було в дусі української мови. Проте в мові оригіналу ми такого не знайдемо. Стронг подає   влаштувати нараду. Саме так і переклали всі попередні перекладачі: Куліш – «зробили нараду»; Огієнко – «зібрали нараду»; Хоменко та Турконяк – «скликали нараду». Тож і Юрію Попченку варто було б ужити іншого вислову, а не йти за дослівним підрядковим перекладом А. Вінокурова, який використовує саме приняли решение.
Матвія 27:17 – «Пілат» замість української правописної  форми Пилат.
Матвія 27:32 – «одного кірінеянина». Цього ж написання вжив і Огієнко. Ліпше вживати киринеянина, де слід писати «и», а не «і», як це зробила решта перекладачів – Куліш, Хоменко та Турконяк.
Матвія 27:57 – «чоловік з Аримафеї». Всі попередні перекладачі грецький топонім  одноголосно перекладають як Ариматея.
Матвія 27:60 – «приваливши до дверей гробниці великий камінь». Аналогія з Матвія 26:51, 52, коли іменник-додаток потребує не знахідного відмінка, а родового. На відміну від Хоменка та Турконяка Куліш й Огієнко передали цю словосполуку цілком правильно: «великого каменя».
Матвія 27:63 – «той обманщик». Ліпше перекласти як ошуканець, обманець. Слово обманщик вживається набагато рідше.
Матвія 28:9 – «Вітаю!» Як сухо й буденно в перекладі Юрія Попченка звучить слово “Хайрете” – «Радійте!» з уст Христа, коли навіть у мові оригіналу його подано в наказовому способі.
Але надійшов час підбити певні підсумки аналізу. Це тільки Євангеліє від Матвія, а ще є 26 книг. І я переконаний, що певні мовні недоліки й грубі помилки ми знайдемо і в них. І вони потребуватимуть серйозної корекції. Хоча б ось такий перл, що ми надибуємо в 2 Тимофія 2:6 : “Трудящому землеробу”. Не годиться нам вважати, що ми маємо “робити землю”. Цю неоковирну й антибіблійну  московську кальку з зємлєдєльца автор перекладу пхає до Божого Слова. Добре, хай там уже москвини роблять землю, чим вони займаються все своє життя, але не тільки роблять, а ще й загарбують. Але нам, українцям пристало не робити землю, а обробляти її. Через це в народі кажуть про обробіток землі. Невже українська мова така бідна, що шановний перекладач не спромігся пошукати кращого відповідника грецькому γεωργον, що в перекладі на нашу мову означає хліборобхлібодар, рільник,  ратай, гречкосій, орач, в крайньому випадку робітник, як це переклав Турконяк. Але корінь цих недоладностей сидить значно глибше, аніж це здається на перший погляд.  Про що це говорить? Це результат відсутности унормованого для українських євангельських християн-баптистів свого біблійно-богословського термінологічного правописного словника, який би регулював уживання теологічних термінів і убезпечував їх од мовного баламутства і змосковщення. Це те, над чим вже давно працюють українські греко-католики та православні. А в українських баптистів тут ще й кінь не валявся. Звісно, що не слід винаходити велосипед. Варто взяти те, що не суперечить Біблії та нашому віровченню, а тому, що не входить в біблійні рамки, а видумане людьми та відламами історичних церков, дати біблійно-доктринальне пояснення. Коли цього не почати робити вже нині, то завжди будемо плентатись і користуватись чужим кожухом з чужого плеча. Це не така несерйозна річ, яку можна занедбати й не згадувати. Адже від мовного пояснення витікає доктринальне. Бо доктрину, догмат формує мова, конкретне слово.
Турбує і другий бік вже опублікованого перекладу. Юрій Попченко настільки квапився опублікувати свою працю, що напевно не поцікавився думкою бодай самих євангельських християн-баптистів, до яких я належу, як і він. І ось цей переклад надходить до громад, і з кафедр члени церков будуть чути такі ось перли? У слухачів буде доволі спотворене уявлення про українську мову. Якщо слухач послухає її, то скаже, то нащо ж її читати й вивчати цю мову, ліпше вже московську Синодальну Біблію брати до рук, бо там Іоан, і в українській Іоан, там зємлєдєлєц, і тут землероб, там женятся на женщине, і тут одружуються на дружині. Переклад потребує серйозного доопрацювання і широкого обговорення в колі спеціалістів баптистського братства. Не можна сказати, що праця  суцільно виконана погано.Витрачено час, сили й великий запал, і само собою – гроші, і не малі. Як відомо брат працює над перекладом Старого Заповіту. Але поки недоопрацьований Новий, її слід призупинити, бо мовного баламутства буде ще більше. Такі мої роздуми після ознайомлення з тестом нового перекладу. Бо дійсно, “читати такий переклад – ніби їхати трактором упоперек замерзлої ріллі”.
[1]  Цю статтю я написав 1998 року. За цей час, завдяки зусиллям Українського Біблійного Товариства побачив світ Новий Заповіт і вся Біблія в перекладі Рафаїла Турконяка, в якому використано правописну форму хрещення. Не применшуючи ролі шановного перекладача, беру на себе право стверджувати, що фіксація цієї норми не відповідає Христоцентризму терміна, через що відбувається об’єктивно-понятійне, а звідси й доктринальний зсув уваги християн і читачів з Ісуса Христа на хрест, образно кажучи – з людини на її тінь. Тому, в поданій розвідці, порушена тема є актуальною. Зберігаючи основні її думки, я доповнив її ще деякими моментами.
[2] Венедикта (Щурат-Глуха), схм. Хрещення чи хрищення Єдиними устами Бюлетень Інституту богословської термінології та перекладів. – Випуск 2. – с. 32 – Львів. 1998.
[3] В пропонованій статті я свідомо не вживаю слова хрищення і Христитель щодо Івана Предтечі до моменту з’явлення Ісуса Христа. Тільки після цього, також свідомо, використовую їх. Проте, це не стосується самого перекладу Біблії і вживання цих термінів у безпосередньому тексті Святого Письма. Як на мене, така контекстуальна екстраполяція необхідна, щоб підкреслити христоцентричність цього українського богословського поняття.
[4] Венедикта (Щурат-Глуха), схм. Хрещення чи хрищення Єдиними устами Бюлетень Інституту богословської термінології та перекладів. – Випуск 2. – с. 32 – Львів. 1998.
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Михайло Назаренко

Народився: Запоріжжя 1965; 1986-91 - Запорізький держуніверситет, спеціальність: викладач української мови та літератури. Працював учителем у школі 3 роки; 15 років - диктором і ведучим програм "Слово про слово", "Гранослів" на ОДТРК "Лтава".

Схожі статті

5 Коментарів

  1. В своєму дописі щодо аналізу перекладу Нового Заповіту в авторстві Юрія Попченка я припустив, що цей переклад не був узгоджений з баптистським братством. Як виявилось із відповіді автора перекладу на мого листа і наданих документів, таке узгодження відбулось, як відбулась і лінгвістична апробація тексту. Тому я приношу вибачення автору перекладу за неперевірену інформацію.
    Проте моє вибачення не знімає з порядку денного тих зауважень, що я подав, стосовно відходу від норм українського правопису та духу української мови в пропонованому тексті перекладу. Тут лише зазначу про ту прикрість, що при лінгвістичній апробації чомусь так і не помітили цих кричущих відхилень. Тому залишаю за собою право продовжити таке дослідження й інформувати як автора перекладу, Юрія Леонідовича Попченка, так і небайдужу євангельську громадськість до теми перекладу Святого Письма на українську мову та пов’язаних з нею питань.
    З повагою Михайло Назаренко

  2. Михайле, у своїй критиці Ви не зробили жодного посилання на чинний правопис, тому багато Ваших зауважень щодо відхилення від норм правопису є необгрунтованими і виражають лише ваші мовні уподобання. “Дух української мови” – поняття занадто суб’єктивне, щоб ним керуватися при перекладі. На практиці виявляється, що в кожного свій “дух української мови”, що особливо видно з Інтернету. Ми керуємося академічними виданнями, а не Інтернетом. Я теж буду продовжувати давати відповідь на критику.

  3. Деякі ваші зауваження слушні, і ми обов’язково врахуємо їх у наступних виданнях (наприклад, “становить” краще, ніж “складає”). Проте більшість із них породжені Вашою ненавистю до російської мови, Вашим перекрученим розумінням української мови і невіглаством. Хорошим прикладом цього може бути зауваження щодо слова “землероб”. Це слово не є ніякою “антибіблійною московською калькою”, як Ви кажете. Це калька з давньогрецького γεωργός, яке, між іншим, зустрічається в Новому Завіті! Причому його скалькувала не тільки українська мова, а й білоруська (земляроб), російська (земледелец), чеська (zemědělec), македонська (земјоделец), болгарська (земеделец), сербська (земљорадник). І це слово вживали українські класики, наприклад тернопільчанин Богдан Лепкий. Наводжу словникову статтю з нового СУМа:
    ЗЕМЛЕРО́Б, а, ч. Той, хто займається землеробством; рільник. – Слов’яни – люди чуття, сентименту .. А нам треба думати, думати, щоб працювати. Навіть нам, землеробам (Б. Лепкий); – Яка прекрасна країна! – скрикнула Сахно, проймаючися шанобою до господаря цієї землі і почуваючи, як загоряється її душа землероба і агронома (Ю. Смолич); Погляньмо на працю землероба: кинувши в землю одне зернятко кукурудзи, він отримує сотні нових зерен, яких раніше не було в природі (М. Руденко); Хотілося ще точніше скласти календарі всяких пересторог для землеробів – коли слід чекати повені, коли можлива навала сарани на пшеничні лани та цукрову тростину (Ю. Логвин); Тут мешкають здебільшого мирні землероби, скотарі та рибалки (О. Авраменко).
    Є це слово і в класифікації професій під кодом 6.1.1: “Садівники та землероби”.
    Ви переповідаєте, як мантру, недолуге заперечення новоявлених пуристів проти “землероба”, що, мовляв, землю не роблять, а обробляють. Чому ж Ви тоді пропонуєте “хлібороб”? Адже хліб теж не роблять, а вирощують. Ви лукавите!
    Але розглянемо запропоновані Вами варіанти. “Хлібороб” не є тотожнім “землеробу”. Хлібороб – це людина, яка вирощує хліб. А “землероб” – поняття ширше. Воно позначає людину, яка займається сільським господарством взагалі. Для Нового Завіту “хлібороб” не підходить, тому що не факт, що йдеться саме про хлібороба. В 15 із 17 вживань у Новому Завіті γεωργός позначає виноградаря.
    “Хлібодар” ні підходить з тих саме міркувань, що й “хлібороб”. А крім того, воно ще може означати “хлібодавець”, а відтак вводити читача в оману.
    “Рільник” теж не підходить за значенням, бо його основне значення – “вирощування польових культур як галузь сільського господарства”. Що саме так воно розуміється на сьогоднішній день, видно з класифікації професій, де до 6.1.1 “садівники та землероби” подаються такі професії:
    6.1.1.1 “рільники та овочівники”. А крім того , це слово маловживане. Я НІКОЛИ не чув його в усному мовленні.
    Найбільше мені вбило “ратай”. Шановний, Ви хоч інколи загляньте у словник! Там же це слово позначено як народно-поетичне і застаріле. Ви взагалі колись десь чули його? Моя мета – зрозумілий переклад, а не вживання екзотичних слів. А крім того, воно не підходить значенням , бо вона значить “плугатар, орач”. З тих само міркувань не підходить і “орач”.
    “Гречкосій” – це ще один перл. Слухайте, ні про яку гречку в ті часи в басейні Середземномор’я не знали. Ви хоч би поцікавилися цим питанням. Оце б з мене реготали люди, якби я вжив “гречкосій”.
    Нарешті, “робітник” не вимагає спеціального обговорення. Це слово найменше підходить за значенням, бо переважно позначає людину , яка працює на промисловому підприємстві.
    Я вжив “землероб”, тому що вважаю його найкращим відповідником грецького γεωργός.

  4. Шановний брате Юрію, на всі питання, що Ви порушили в своєму дописі про землероба, постараюсь дати ґрунтовну відповідь. Тема потребує не кулуарного обговорення. Думаю, що це справа більш ширшої філологічної громадськости. З повагою затятий москвофоб і щирий русоукраїнофіл Михайло Назаренко. До речі, між цими цими двома поняттями є велика різниця. На це теж дам свою відповідь.

  5. Візьмемо два імені: міста та жінки. Беер Шева та Версавія. В прямому перекладі з оригіналу Беер Шева та Бат Шева, в іноземних перекладах Бат Шеба. Тому традиційність теж, на жаль, враховується. Адже Версавія це з Септуагінти. Так само, як Ісак. А в Хоменка взагалі Ветсавія. Треба однаково підходити до перекладу власних імен. А коли ви вказуєте на імена в Новому заповіті, пропонуючи імена в родоводі наблизити до оригінального звучання, то забуваєте, що в Матвія матір Йешуа звати Маріам, а Єлизавета переозвучене Елі Шева, Бог клятва, адже вона була юдейкою. І скільки б ви не писали, ви нічого не зміните в цьому. Імена в старому заповіті мають звучати їхньою мовою, а в Новому в грецькому озвученні, але з поясненням та оригінальним звучанням знесені внизу. Деякі деталі, можливо, як наприклад імена на Йо- написати так. Але це лише нюанси. І краще використовувати більш давній Синайський кодекс, ніж більш пізній Textus Receptus надрукований вже під контролем Католицької церкви. Тим більше, що там є місця (згідно історії цього видання) перекладені на грецьку з латини, що вже ставить під сумнів оригінальність походження.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
Дорогий читачу, дякуємо, що ви з нами

Запрошуємо стати частиною спільного майбутнього та приєднатися до друзів “Слово про Слово” – тих, кому не байдуже, чим наповнюється український інформаційний простір. Тих, хто дивиться на світ з християнської позиції. Підтримати проєкт

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!