Актуальне

П’ятниця… Я нічого не бачу в цій темряві… Де Ти?…

Ісуса вранці повели на страту. Єрусалим жив своїм звичайним ранком: хтось відкривав крамниці, хтось торгував на ринку, хтось поспішав у своїх справах, хтось сидів в єрусалимському пабі, хтось молився в храмі. Як сьогодні, коли люди в мирних країнах займалися своїми справами, а росіяни цілу ніч атакували Україну… і майже цілий день… Безупинно. Дорога смерті, яка розтяглася вже більш ніж на чотири роки повномасштабної війни, на 1500 днів повномасштабного російського «християнського» тероризму…

Звичайний ранок в Єрусалимі для більшості. І посеред цього звичайного ранку римські солдати витягнули з натовпу чоловіка, якого ніхто не питав, чи є в нього час і сили на те, що від нього вимагають. Симон із Киренеї. Він не планував цього. Це не було його покликанням. Це не входило до жодних його планів і жодних обовʼязків «згідно з робочим контрактом». Він не був одним із дванадцяти учнів Христа. Він просто йшов своєю дорогою, і його зупинили. Поклали на плечі чужий хрест і сказали: «Неси». Не просили. Не пояснювали. Не дали вибору і не дали часу підготуватися. Просто змусили.

Я думаю про людей, яких ця нелюдська російська війна зупинила точно так само: посеред нашої власної дороги, без попередження і без жодної можливості підготуватися. Волонтерів, які не планували стати волонтерами, але одного ранку в лютому 2022 прокинулися і зрозуміли, що наше попереднє життя просто скінчилося і назад дороги немає… або виїжджаєш, або лишаєшся… Як наша мережа «Люди-мости»… ніхто з них не підписувався під тим, що несе зараз, вже пʼятий рік повномасштабної «дороги смерті». Пасторів і викладачів семінарій, які проповідували про воскресіння, і раптом опинилися перед труною двадцятирічного хлопця, якого ховають вперше в своєму служінні… а потім знову, і знову, і знову нові тіла… поки це не стало якоюсь жахливою нормою, до якої ти так і не звикаєш… Партнерів за межами України, яких ця війна теж зупинила посеред їхнього власного шляху, і поклала на плечі чужий для них тягар, який не прописаний в їхньому стратегічному плані… російська війна зупинила, не питаючи дозволу і не пояснюючи, чому саме ми… чому саме вони…

Нести хрест, коли це не твоє пряме покликання і не входить до жодних твоїх планів і бюджетів – це теж покликання. Симон не вибирав. Але він не жахнувся вигляду Христа після нічних катувань. Він не втік і не почав сперечатися із римлянами, принаймні, Євангеліє про це мовчить. Він підняв Його хрест і поніс його по вулиці на місце страти Ісуса. І Євангеліє вже дві тисячі років памʼятає його імʼя, тоді як імена більшості «добровільних» спостерігачів того ранку не памʼятає ніхто…

Розпʼяття… Ісус помирав між двома людьми, які не були праведниками. Не мучениками за віру. Не учнями, які в останній момент вирішили розділити Його страждання. Він був розіпʼятий між людьми, засудженими за реальні злочини. По обидва боки. Чому Бог обрав для найважливішого моменту в історії відкуплення не стерильне праведне оточення і не богословськи правильний контекст? Чому Він обрав несправедливу і жорстоку реальність, і помер у ній між тими, кого суспільство давно списало з рахунків, поки стільки «порядних віруючих людей» стояли і дивились, втомлені від того, що надто довго все тягнеться, можна було би швидше… дивились і розважали, що раз вже розпинають, то, мабуть, «не все так однозначно» і треба врахувати обидві сторони, Ірода і Пилата теж?

Один із розпʼятих кричав разом з натовпом: «Якщо Ти Месія, врятуй себе і нас!». Знайоме. Ми теж іноді кричимо саме це, тільки культурно і благочинно: «Боже, де ж Твоє всесилля, де порятунок, де хоч якийсь знак, що Ти бачиш і чуєш?» Другий (в останній момент свого останнього дня, без жодної можливості щось виправити чи комусь щось довести перед лицем смерті) просто попросив, щоб його не забули. Без заслуг. Без правильно прожитого життя. Без нічого. Окрім одного останнього прохання в передсмертних муках. І саме до нього Ісус сказав: «Сьогодні будеш зі мною в раю…»

Не до порядних добровільних спостерігачів, які втомилися, що надто довго це тягнеться, і треба поспішати чи в паб, чи готуватись до Пасхи… Не до тих, хто правильно вірив і правильно жив, усвідомлював це і пишався цим. Ісус обіцяв згадати того, хто нічого не міг вже виправити в своєму житті і вже ніколи не виправить, і просто попросив Ісуса не бути забутим. Для тих, чия душа в стражданнях здається їм самим недостатньо чистою або недостатньо героїчною, щоб мати якийсь вічний сенс – ця сцена є відповіддю… Не тому, що страждання автоматично очищає і виправдовує нас. Бо страждання одного повернуло до Христа, а інший… продовжував хулити Ісуса. І чомусь Ісус був розпʼятий не між двома порядними праведниками, а між двома людьми, які вже нічого не могли змінити у своєму житті. І Він був посеред них до Свого останнього подиху… не над ними, не окремо від них, а між ними…

А потім настала темрява опівдні…. Не як образ. Не як літературний прийом. Євангелісти фіксують це як фізичний факт: з шостої по девʼяту годину… три години темряви серед білого дня. Сонце погасло. Творіння відмовилося дивитись на те, що відбувалося на пагорбі за містом. Як ніби сама природа відчула непосильність того, що коїться, і відповіла єдиним способом, яким могла: мовчанням і темрявою, аби не бачити цієї жорстокості і несправедливості…

В Україні ми знаємо, що таке темрява серед дня. Не як символ, а як матеріальний досвід, що надовго лишає слід в твоїй душі. Ракетний удар по енергетиці, і місто чи півкраїни гасне. Посеред дня, посеред шкільного уроку, посеред хірургічної операції, посеред богослужіння, посеред лекції в семінарії. Темрява. Кожен такий блекаут – це не просто незручність, яку можна пережити зі свічкою чи «Екофлоу». Це щоразу ще одне нагадування: ти вкрай вразливий. Твій світ і твоє життя тримаються на ниточці, яку росіяни можуть обірвати в будь-який момент, бо вони роблять це навмисно, системно, свідомо, з холодним розрахунком. Не тому, що їм потрібна ця конкретна електростанція. А тому, що темрява – це їхня зброя. Вона вселяє страх. Вона ламає повсякденність. Вона нагадує про залежність від світла і про наше безсилля перед темрявою…

Але темрява опівдні у Страсну пʼятницю – це водночас і солідарність. Природа відмовилась мовчки споглядати страждання Ісуса і відповіла тим єдиним, що має: темрявою як формою присутності і свідоцтва. Так само і кожен наш блекаут… це не просто відсутність світла. Темрява, яку несе з собою російський тероризм, – це наше чесне свідоцтво – через нашу присутність в ній – про те, що тут відбувається. Свідоцтво, яке потребує не слів, а присутності…

І саме в цій темряві – крик Ісуса… «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» Ісус кричить Псалом 22. Псалом, який починається з повної покинутості Богом… і десь далеко, через багато віршів болю і мовчання Бога, закінчується надією. Але між початком і кінцем Псалма є прірва, яку не можна перескочити і не можна оминути, тільки прожити… Де був Бог 22 липня 2024 року, коли вбили Андрія? Де Він був, коли росіяни вбили інших пʼятьох членів нашої родини? Де Він, поки протягом позаминулої, минулої і цієї ночі і більшу частину сьогоднішнього дня летіли російські ракети і дрони над українськими містами, несучи розруху і смерть? Поки росіяни в підвалах окупованих міст катують полонених, навмисно і із задоволенням, де Він? Поки матері чекають тіл своїх синів, дружини – тіл чоловіків, діти – тіл татусів, яких досі не знайшли і, можливо, не знайдуть ніколи? Де Він у цій темряві?

В мене немає відповіді, яка б зняла це болюче питання. І я не збираюся робити вигляд, що маю відповідь, щоб мене сприймали як порядну високодуховну людину… Але я знаю одне: Ісус не дав нам богословської відповіді на цей крик. Він дав нам щось інше. Він Сам закричав. Він не заглушив це питання з висоти Вічності. Він не зайняв позицію «над конфліктом», до чого закликають багато євангельських новоявлених миротворців… Він не пояснив Свого крику з безпечної дистанції. Його теж огорнула ця темрява. Він увійшов у неї не ззовні, а зсередини, і закричав разом з усіма, хто коли-небудь кричав в темряву: «Де Ти?».

Крик через відчуття покинутості Богом – це не невіра і не слабкість, як часто думають про нас порядні християни за межами України, або ті, кого не торкнулась війна, навіть в Україні… Цей крик – це чесна форма молитви, яку нам пропонує Сам Бог… не священники і левити з храму, а Той, Хто Сам пройшов крізь темряву і крик. Бог не відвернувся від цієї темряви, бо Він сам кричав у ній, фізично і екзистенційно… Якщо ви хочете кричати до Бога, кричіть. Псалом 22 для того і написаний. І Той, до Кого ви кричите, знає цей звук зсередини, бо Він Сам його кричав. І Ісус кричатиме з вами, щоразу…

О девʼятій годині Він сказав: «Звершилось!» І помер… І тоді зверху донизу розірвалась завіса в Храмі. Та, що говорила: сюди за завісу смертним віруючим не можна. Завіса, яка вимагала посередника, жертви, правильного стану і правильного походження. Розірвалась. Назавжди. Доступ до Бога більше не потребує посередника… Але хто задумується над питанням, чого це коштувало?

Розірвана завіса – не безкоштовний подарунок, навіть коли виглядає і пропонується як подарунок. За розірваною завісою стоять молитви без відповіді, тортури, страждання, хрест… За те, що ти маєш право приходити до Бога прямо і кричати прямо, заплачено не мною. Це має змінювати те, як я підходжу до молитви: не як до права, яке я маю за фактом народження в правильній євангельській традиції, а як до простору, який хтось відкрив для мене ціною Свого зламаного Тіла і відчуття Своєї покинутості Богом…

І ще одне… те, про що рідко євангелики говорять прямо. Бо нам зручніше молитися «за мир у світі», ніж про перемогу над російським злом, за яку платять зламаними і мертвими тілами інші… Ті, хто сьогодні живуть у відносному мирі, мають цей мир також тому, що українські захисники пʼятий рік своїми тілами стоять між ними і тим, що летить з Росії. Цей мир не безкоштовний. За ним – хрести на могилах наших рідних, портрети загиблих на стінах, інфаркти і інсульти наших батьків, плач сиріт і вдів. І тіла, тіла, тіла. Навіть якщо ви зневажаєте ці тіла, і захисники для вас все більше стають присутністю «нового соціального зла», бо ж ніяк не можуть інтегруватися до нашого способу життя… вони ж – «ненормальні», і ми боїмося за те, як же нам, «нормальним», ужитися разом з ними…. За цим відносним миром – Симони, яких ніхто не питав, чи є в них час і сили і здоровʼя нести чужий хрест… Бог не тільки любить через людей… Він захищає через людей, як часто нагадує Іван Русин. І Бог часто робить це через тих, хто несе на своїх плечах те, своїм тілом те, що не планував нести… туди, куди не планував йти і нести щось…

Пʼятниця закінчується… Тіло Христа померло. Його болю і страждань вже немає. Тепер лишились страждати живі… плакати і кричати до Отця тільки ті, хто любив Його… ті, хто не може прийняти Його смерть як реальність і Його відсутність як норму. Тіло зняли з хреста. Поклали в гріб… позичений гріб, бо свого, як і свого дому, у Нього не було… Живі – страждають і плачуть. Ісус – з хреста сходить в Пекло… А завтра – Субота. День, коли ніхто ще не знав, що буде неділя. День, коли тіло Ісуса лежало мертвим у позиченій печері, і всі, хто Його любив, просто намагалися якось пережити цю тишу, цю травму, це свідоцтво страждань, і невідомість… Ми теж не знаємо, що буде завтра, в Суботу… Ми теж сьогодні у цій пʼятничній вечірній тиші… з криком «Де Він?» у 1500-й день повномасштабної російської нелюдської агресії?

Читайте також:

Please support us Газета Слово про Слово on Patreon!
Become a patron at Patreon!

Джерело
dyatlik.blog
[mailster_form id=238074] Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Тарас Дятлик

Пошукач кафедри культурології НПУ імені М.П. Драгоманова, голова правління ГО "Євангельська акредитаційна теологічна асоціація", член Міжнародної ради по євангельській богословській освіті (в рамках Всесвітнього євангельського альянсу), член Наглядової ради асоціації "Богослови без кордонів", регіональний директор United World Mission (Overseas Council) по Східній Європі та Центральній Азії в області розвитку богословських освітніх систем. Випускник Донецького християнського університету й Evangelische Theologische Faculteit (Лувен, Бельгія) за спеціалізацією богослов'я Нового Завіту.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button