Звичка вчитися і розвиватися!
Ми не розвиваємо в собі вміння і звичку вчитися і змінюватися. Це стосується всіх сфер нашого життя куди не подивися. Ми бажаємо мати щось, але так мало робимо для цього! Часто ми навіть не пам’ятаємо, про що говорили пів години тому, бо не здатні всього запам’ятати й не тренуємо пам’ять.
Ми так мало часу присвячуємо саморозвитку і спілкуванню з людьми, які можуть допомогти з цим. Навіть щось хороше, що нами було якось почуте ми намагаємося використовувати як заряд на весь майбутній тиждень.
І, через те, що у нас не завжди є бажання і звичка, слухати і записувати або якось фіксувати сказане, ми вже половину розгубили з того, що почули ще під час спілкування або на зустрічі. Вийшовши за поріг будинку наша радість і щастя кудись зникли, коли нахлинули думки, що ми повертаємося до повсякденного життя. Нам не допоможуть полум’яні промови і не надихнуть нас, не змотивують що не будь змінити в нашому житті, поки у нас не буде щоденних прагнень і конкретних дій щодо розвитку звички вчитися і досягати поставлених цілей.
- Забуваю минуле, щоб просунутися уперед!
- Відліпитися-приліпитися. Казкові фантазії чи реальність буття?
Наше завдання не прив’язувати людей до себе, нашої думки, і відношенню до наших слів, як до істини останньої інстанції, навпаки направити їх до особистих відносин з Богом, перемог і досвіду успіху досягнення чогось. Ми віддаємо наших дітей в школу в надії, що хоч учитель вкладе в них цінності, які ми, як батьки покликані вкладати в них кожен день. Через те, що ми самі не вчимося і не вчимо інших, ми перекладаємо цю відповідальність на когось іншого, хоча розуміємо, що це неправильно!
Слово Боже вчить нас: «Ви бо за віком повинні б бути вчителями, але вас знову потрібно вчити перших початків Божого Слова» (Євр 5:12). Так не може тривати далі і хтось повинен взяти на себе відповідальність за зміни, навчання і розвиток сім’ї, дітей, найближчого оточення, себе самого. У підсумку це ми і тільки ми, єдиний, хто здатний зробити це вже сьогодні!