«Невже забули?» — Люба йшла швидко до школи, стараючись не розплакатися.
Невже вони дійсно забули, що в неї день народження? Зрадливі сльози ось-ось були готові пролитися, тому Люба зупинилася і заплющила очі. Такий метод вона знала ще з дитинства. Трохи помогло, тому дівчинка продовжила свою дорогу.
Вона згадала, як останні тижні думала про те, як її привітають батьки. Мама спече торт, а тато купить якийсь гарний подарунок. Може навіть вони куплять повітряні кульки?
Люба засинала з думками про цей момент і тайкома спостерігала за батьками. Проте вони ні словом не обмовилися. Ні позавчора, ні вчора мама нічого не готувала, а сьогодні на сніданок приготувала звичайні млинці. Люба чемно подякувала, намагаючись скрити розчарування. Тато теж за звичкою поцілував її в щоку і побіг на роботу. Люба сиділа і насилу їла смачні млинці.
Вона розуміла, що неправа. Батьки взагалі не зобов’язані влаштовувати їй свято. «Ти їм ще дякуй, що вони тебе забрали», — сказала їй директорка дитячого будинку на прощання. Люба чула цю репліку лише краєм вуха, бо думками вже малювала картини щасливого життя з мамою і татом, але сьогодні ці слова їй згадалися. Ні-ні, вона все розуміє. «Але вони могли хоча б привітати», — все ж думала бідна дівчинка.
Любу забрали з дитячого будинку ще минулого року. Просто з цією усією паперовою тяганиною, Люба свій десятий рік зустріла ще в дитбудинку. Там на такі дати мало хто звертав увагу. Але Люба святкувала. Вона знала, що народилася 12 травня, тому того травневого дня ходила в гарному настрої. Крадькома зупинялася біля великого дзеркала в коридорі, критично оглядала свою стару сукенку і подумки відзначала, що виросла.
А потім заплющувала очі й мріяла, що колись у неї будуть батьки. Така дивна й тепла мрія жила в її серці, мабуть, відтоді, відколи вона пам’ятала себе.
А потім появилися тато Мирон і мама Оля. Вони їй одразу сподобалися. Мама Оля, невисока жінка в гарному платті і легкій косинці, підійшла до Люби і тихо запитала:
— Як у тебе справи?
— Добре, — дуже тихо відповіла Люба і чомусь зашарілася.
Насправді їй того дня дуже боліла голова, але Люба не могла про це сказати милій жінці. Але Оля, мабуть, щось відчула, бо поклала свою прохолодну долоньку на Любине чоло.
— Ти не хворієш?
— Ні, — відповіла Люба, хоча їй захотілося захворіти на все життя, аби тільки ця жінка була поряд.
Люба майже одразу почала кликати їх мамою і татом. Ніби відчувала, що вони є ті, кого вона чекала так довго. У школу йшла з великим побоюванням. Але швидко вбулася, хоч і трималася відчужено від інших дітей. Вчителі хвалили її за відповідальність і старанність.
А ще вони навчили її молитися, і Люба вже прочитала половину великої ілюстрованої Біблії.
«Може, вони її не люблять?» — подумала дівчинка й сама налякалася цієї думки. Може, вона вже їм набридла і вони захочуть повернути її до дитячого будинку? Люба знала, що таке може бути. Її найкращу подругу, старшу на два роки Стефу, теж так взяли. А потім вона повернулася, похмура й сердита, й без слів лягла на своє ліжко. Ніхто не смів її питати, що сталося.
— Навіть якщо вони тебе візьмуть, то потім повернуть. Ти їм набриднеш, бо ти чужа, — колюче сказала Стефа Любі, яка поділилася з нею своїми мріями про батьків.
З того часу Люба більше не говорила зі Стефою на цю тему. Але коли вже її забирали, то найбільше й жаліла за своєю похмурою, але доброю подругою.
— Іди, іди, забудеш мене скоро. Кому я потрібна, — сухо прощалася Стефа з Любою.
А чуйна Люба плакала і обіцяла, що ніколи не забуде Стефу. Сльози текли навіть дорогою до нового дому і дівчинка щосили намагалася їх стримати. Але мама Оля тихо сказала: «Поплач», і Люба довго плакала, прихилившись до її плеча.
— Щось сталося? — чергова в коридорі вчителька співчутливо торкнулася Любиного плеча.
Люба заперечливо хитнула головою і зайшла в клас. Але навчання сьогодні зовсім не клеїлось. Люба неуважно списувала приклади з дошки і наробила багато помилок. Добре, що вчителька не прискіпувалася. Після уроку вона зупинилася біля Любиної парти і сказала:
— Ти сьогодні була трохи неуважна, але я впевнена, що ти зрозуміла матеріал. Правда ж?
— Трішки, — призналася Люба, відчуваючи як фарба заливає її щоки.
— Добре, я знаю, що ти вдома все вивчиш і повториш, — учителька лагідно погладила Любу по голові. — З днем народження тебе, — додала тихо.
Хоч у їхньому класі не було традиції вітати іменинників кілька дітей, почувши, що в Люби сьогодні день народження, підбігли й привітали. Любі навіть стало легше, хоча камінь у її серденьку залишався.
Додому вона йшла навмисне повільно. «Може, я попрошу їх, щоб вони мене не віддавали в дитячий будинок?» — думала Люба. Ну не можуть вони бути такими недобрими.
— Вони можуть бути добрими, але це лицемірство. Чуєш: Л-И-Ц-Е-М-І-Р-С-Т-В-О, — голос Стефи прозвучав у її пам’яті.
Люба пам’ятає, як тоді ще подумала, що це якесь негарне слово. Але вона побоялась спитати про це в подруги, яка сиділа з незалежним виглядом на підвіконні.
«Але ж ні, тато й мама не лицеміри. Вони добрі», — заспокоювала себе дівчинка, піднімаючись сходами. Вона саме хотіла натиснути на дзвінок, коли двері перед її носом відчинилися і їй в обійми кинулася… Стефа.
— З днем народження, золотко, — голоси тата й мами звучали приглушено, адже обійми Стефи були дуже міцними.
Читайте також:
— Я думала, що ви забули, — чесно призналася Люба, коли емоції стихли, сльози висохли, і вони сиділи за святковим столом. Великий гарний торт красувався в центрі.
— Ми бачили, що ти якась не така. Але ми не забули. Хотіли тобі зробити сюрприз, — з усмішкою відповів тато і додав: — Ти повинна пам’ятати, що ми дуже любимо тебе в усі дні року. Не лише в день твого народження.
Люба кивнула. Їй було соромно, що вона могла подумати щось зле на своїх маму й тата. Адже вони добрі. Навіть Стефа дивно змінилася у їхній привітній кухоньці і сиділа із щасливим виглядом обличчя. Ніби наперед знала, що зовсім скоро їй скажуть дуже гарну новину. Стефа спершу не повірить, але потім не зможе дочекатися, коли і в неї буде мама й тато. Справжні й люблячі. А ще молодша на два роки сестра-подруга…
