Юність, обпалена війною, або Коли ми переможемо, я…
Не вкладається в голові… Я, випускниця, дівчина, у якої безліч планів на майбутнє, пишу останнє шкільне есе не про те, ким мрію стати, куди хотіла б вступити чи як готуюсь до ЗНО, ні. Я пишу про війну… Так, про це жахливе й абсурдне явище у ХХІ столітті.
24 лютого 2022 року мій ранок почався не зі слів «Доню, прокидайся: час до школи…», а з тривожного «Війна почалась!» Спочатку навіть не вірилось… Цілими днями біля телевізора (а досі майже не цікавилась політикою!), у телеграм-каналах, у думках. А потім… Діяти! Нарізати стрічки для наших захисників і захисниць, допомагати біженцям, прихищати родичів, підтримувати рідних, друзів та знайомих, боротися з ворогом на інформаційному фронті. Робити все можливе, аби хоч якось і хоч комусь допомогти. Прокидатись о третій ночі чи о п’ятій ранку й переглядати новини з надією, що за кілька годин, коли спала, нічого не сталося. На жаль, надія не завжди допомагала. Київ, Харків, Маріуполь, Одеса, Гостомель, Ірпінь, Буча і мій рідний, але вже окупований Херсон…
Щоденні листування і повідомлення «Як ти?» давали зрозуміти, хто справді турбується. Особливо тремтіло серце за бабусю і подругу, які залишилися на Херсонщині. А пишалось серце рідним дядьком, який з перших днів російської агресії пішов захищати свою Одеси. Пам’ятаю першу з початку війни розмову з людиною, яку безмежно люблю, яка виховувала і продовжує виховувати мене навіть на відстані, – бабусею. Вона жодного разу не плакала і не давала підстав, щоб ми хвилювалися за неї, але на душі в мене все одно була туга: вона в небезпеці, вона не поруч.
Спілкування з подругою кардинально змінилося: ми не обговорювали хлопців, манікюр чи новий образ… Щодня я цікавилася, як вона, а у відповідь отримувала: «Мені дуже страшно… Горить торговельний центр… Постійно чую «Гради»…»
Важко було навіть читати такі повідомлення, не кажучи про те, як лячно перебувати днями в підвалах, рятуючись від небезпеки, і щохвилини боятися за життя. Згодом прийшла відрада. Книги. Якось зайшовши до своєї кімнати, захотіла відволіктись і почитати щось. І тут… Більшість книжок російською. Стало ніяково. Читати мовою країни-окупанта з маразматиком при владі не захотілось. Хоч я і спілкувалась російською від народження і до десяти років, вона мені точно не рідна!
Тож потягнулась рука за «Кобзарем», щоб вкотре прочитати (а тепер і осмислити!) такі актуальні рядки пророка з поеми «Катерина»:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами…
А як боляче було дивитись на великі і малі тіла зґвалтованих і закатованих до смерті невинних душ – мешканців Бучі… Не чіпаєте цивільних?! Мабуть, кожен з українців трішки помер у ці жахливі дні. Якими ж ницими й нікчемними виявились наші «старші брати»! Наскільки убого живуть вони у своїй россєї, якщо крадуть у нас собачі будки, унітази та спідню білизну! Вони радіють, що знайшли арахісову пасту. Їх дивує і обурює, що ми добре живемо. Нелюди щасливі, що привезуть сім’ї «замовлені» ноутбуки, блендери, шубки, а дітям – закривавлені іграшки маленьких українців, яких вбив їхній «татко»…
Усвідомлюю, що в цій війні винен не лише путін чи його васал лукашенко, а й народ росії – інертні, байдужі до чужого горя напівлюди чи отруєні кремлівською пропагандою, неосвічені й зажерливі ординці.
Та я впевнена, що перемога таки за нами – за Україною, за правдою, за гідністю і світлом. Нас хотіли розгромити за день-два – ми ж навпаки за цей час об’єднались. І тепер моя Україна – одне ціле. Ми добро. А воно, як відомо, завжди перемагає! Божа допомога поруч…
А згодом настане час розплати. Із кожним днем він ближче. Ми обов’язково помстимося за кожне знищене життя, за кожен дім, за кожну сльозу, за Маріуполь… За Бучу… За Гостомель та Ірпінь… За Херсон… За кожну невинну душу… За Україну! Страждань вистачить на кожного вбивцю і мародера. Тоді й запануємо на своїй землі знову, відбудуємо неньку Україну і через деякий час розповідатимемо дітям, як боролись за неї, за свободу, за честь, за право бути українцем, за кожен клаптик української землі. Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам! Україна понад усе!!!
******************
Коли ми переможемо, я:
… обов’язково зустрінуся з бабусею й обійму її так міцно, як ніколи не обіймала.
… зустрінуся з подругою, яка живе в Херсоні, розповім їй, як сумувала.
… складу шану тим, хто віддав життя за Україну.
…вшаную пам’ять і помолюся за невинно убієнних мирних: малят, підлітків, молодиків та людей похилого віку.
… допоможу країні чим тільки зможу.
… буду пишатись нашим мужнім президентом.
… вступлю до університету, опаную омріяну професію і працюватиму в нашій Україні.
… поглиблено вивчатиму українську мову та історію України, заохочуватиму інших до їх вивчення.
… відсвяткую разом з усіма українцями вже нашу Перемогу, а не перемогу СРСР.
… викреслю з пам’яті 9 травня, а запам’ятаю на все життя нову дату.
…запрошу в гості й обійму людей, які за дні випробувань хвилювалися за мене і за яких непокоїлася я.
… не скаржитимусь на те, що живу в селі.
… цінуватиму кожен прожитий день.
… придбаю нову вишиванку.
… не сумніватимусь у незламності мого народу.
… триматиму Україну в серці до кінця життя!..
Автор: Єлизавета Івахів
