Славний син України – про любов до Бога, до рідної країни, віру та цінності
З Віктором Івановичем Спицею – людиною з вірою Сковороди, хистом до малювання та віршів Шевченка, під світло каганця розмовляємо про віру в Бога, любов до рідної країни, про молодь та цінності. Руйнуємо стереотипи про південь, про перший піднятий прапор та зустрічі з Чорновілом.
Вікторе Івановичу, розкажіть для початку трохи про себе
Народився я в рік найжорстокіших репресій, в 37-й рік. 29 вересня 1937-го року в селі Новобогданівка Миколаївського району в сім’ї віруючого батька. З самих дитячих років від батька я чув розповіді про Бога, про віру, про Йосифа. Разом з тим, йшла інформація від матері. Мати розповідала мені про ситуацію навколо, саме про колективізацію, про розкуркулення мого діда. Коли я почав контактувати з життям та суспільством, то вже сам бачив реальність. Від самого дитинства з історій мами, я прийняв рішення для себе повністю віддалятись від усього радянського.
Мама розповідала мені, як розкуркулили нашого діда, діда Андрія. У нього забрали все і сказали: «В колхоз!» А дід мій сказав: «Жодного дня я в колхозі не буду!» А не будеш, то значить на висилку. Він взяв мою матір, якій було 17 і поїхав у Москву до брата. От таки цікавою була розповідь матері. Це були якраз роки голоду, 32-ий та 33-ий. Мати розповідала, що вона працювала на господарстві, і ось там для коней привозили білий хліб, а для свиней цукерки. І це в той час, коли в Україні люди помирали від голоду. Це такі розповіді, які не могли пройти через мою свідомість без реакцій та певних рішень. Тобто від самого дитинства паралельно йшли дві речі: духовне та те, що зв’язує нас із суспільством. Сьогодні я дякую Господу, що він дає мені час, що дає мені можливість зустрічати старість зі своєю дружиною, ми разом вже 63 роки. У вересні мені виповнилось 85 років.
Це так приємно чути, відчувається вдячність та щаслива старість. Розкажіть про вашого батька, як би ви його описали як людину та християнина?
Батько увірував у 12 років. З нього частенько посміхувалися, але він від юних років і до самої смерті залишався вірним. Він був дуже добрим до людей і дуже довірливим, до наївності. Він часто плакав, постійно молився за всіх нас. Нас в родині п’ятеро: батько, мати, я, брат та сестра. Я, навіть, до його 100-річчя, написав про нього книгу, де за епіграф узяв його слова, які він найчастіше повторював: «У мене немає нічого іншого, крім одного, щоб я і вся моя сім’я служили Господу». Коли він помирав я тримав його за руку, і останніми словами батька були: «Ісус, йду де Ти». Так пішов він у вічність.
Гарний приклад для наслідування! Вікторе Івановичу, розкажіть про ваше дитинство, виходить більша його частина проходила в період Другої світової та післявоєнний час?
Так, нелегкі були часи, важкі. Це були часи розрухи та бідності. Німці позабирали все. Мати була в колхозі, ми з братом та сестрою допомагали їй збирати бавовну. Але молодість є молодість, ми бігали на футбол, наша хата була край села, а за городами вже стадіон.
Там, де ви жили, гарна місцевість?
О, так! Саме село на пагорбі, навколо села всюди виноградники, а внизу річка. Прекрасне місце! Моїй дружині дуже сподобалась наша місцевість, коли вона переїхала до мене. Село було і залишається рідним і дорогим мені.
Пам’ятаю, що часто перед тим як бігти в школу, я допомагав татові на косовиці. За таку старанність, мене б мали ставити в приклад, але через те, що батько віруючий мене ігнорували. Важкі були часи
Ми зараз з тобою сидимо при каганці, як і тоді. Сьогодні все те саме.
Я пам’ятаю, як в село заходили німці та румуни, як поселялися в дома. Було багато жахливих історій. Пам’ятаю, як один румун вивіз жінку на човні на середину річки, повісив камінь на шию та втопив за те, що вона вкрала курку. Разом з тим, пам’ятаю німця, який жив у нашому домі. Нам пощастило більше, він був добрий до нас. Матері часто приносив їжу, а сестрі то стрічечку у волосся, то ще щось. Коли вони відступали, він залишив нам свою адресу та сказав: «Гітлеру капут, Сталіну капут, а ми друзі». Зараз усе інакше, з росіянами такого не буде ніколи. Я не хочу виправдовувати німців, ні в якому разі, вони всі були нашими ворогами, але, якщо проводити паралель, то такої колективної шкоди народові, як наші «старші брати», за всю історію не завдавав ніхто. Загально-національна ненависть до нас дуже велика.
Які основні цінності передали вам батьки з дитинства?
Мої батьки привили мені любов до батьківської сім’ї, тобто до нас усіх. З братом та сестрою у нас ніколи не було ніяких скандалів, ми добре дружили. Від дитинства нас виховували християнським цінностям. Найголовніше, батьки виховали в мені любов до України та віру в Бога. Коли я став старшим та починалася хрущовська відлига, я прилип до кагорти демократії, демократичної молоді. Ми збиралися у Миколаєві, я був частиною Руху, членом Товариства української мови, яке я організував у нас на заводі «Океан». Товариство налічувало десь 60 осіб
Розкажіть трохи про Рух
Ну, спочатку ми відстоювали ідеї повернення до своєї мови, впровадження її в освітній процес. А потім паралельно ми проводили й політичну частину, просували ідеї незалежності нашої держави України. Чорновіл був одним із керівників Руху. До речі, мені пощастило організувати три зустрічі з Чорновілом у Миколаєві.
Звідки у вас з’являлась ось ця ініціативність? В організації товариства та інших подіях.
Знаєш, воно в мені завжди було. Я завжди носив ці думки в собі. Перше, з чого я почав, була організація літературника на честь 175-річчя Шевченка. Я потрохи пригортав до себе бажаючих і спочатку провів локальну зустріч для зацікавлених людей. Потім я пішов проситися дозволу, щоб провести святковий концерт для всього заводу, але напросився на те, що дали дозвіл провести святковий концерт у домі культури.
Усю роботу мені прийшлося робити самому. Я заміряв сцену і взявся малювати плакат на фон. Він мав бути у довжину сцени та висотою 6 метрів. Малював я сам, бо інші просили великі гроші. 8 місяців, кожну обідню перерву, я закривався, стелив бумагу, підбирав орнамент та малював плакат.
Що було на плакаті?
Постамент Шевченка, а за ним Дніпро.
Уяви, опускається мій плакат на всю сцену, Шевченко, Дніпро, два хори співають «Реве та стогне Дніпр широкий». І коли увесь зал встав і плаче… це був кінець світу, це був космос
Бував я й на з’їздах Руху в Києві, міліція нас ганяла, всяке було. Пам’ятаю, коли 91% проголосував за незалежність, ми з другом домовились таємно підняти український прапор над нашим заводом. Ввечері ми взяли ключі, рано з ранку прийшли, був туманець, ми піднялися нагору, повісили прапора, і коли туманець зійшов, над заводом вже майорів синьо-блакитний прапор. Потім цей прапор у мене попросили в музей, як перший в історії піднятий прапор в Миколаєві над адмінбудівлею, вже незалежної України.
Неймовірно! Дуже надихаюче.
Розкажіть ще, будь ласка, як ви організовували зустрічі з Чорновілом?
До мене підійшов Діденко, голова миколаївського Руху, і спитав чи можу я організувати приїзд Чорновіла. Звісно, я погодився. Ми зустріли Чорновіла у вишиванках, потім був його виступ, людей забилось повний зал. Після цього ми провели йому екскурсію містом, а потім привезли на обід. Моя дружина дуже хотіла, щоб Чорновіл скуштував нашого миколаївського запеченого гарбуза.
У вас дуже хороша дружина.
Вікторе Івановичу, як на вашу думку має проявлятись віра на цій війні? Адже ця війна також стала протистоянням між правдою і брехнею та, на жаль, показала нам контраст між нами та християнами з Росії
Віра це основа та суть християнина. Наші політичні відносини зрозумілі. Вони завжди були напружені, віками боротьба. Ми розуміємо, що в нас з ними нічого спільного. Скажу, що за деякі рішення в історії, ми сьогодні платимо кров’ю. Мені здається, що таким рішенням була Переяславська рада, коли козаки захотіли об’єднатися з одновірцями, тобто Москвою. Не кажу, що можна було інакше, так склалося. Не кажу, погано це чи добре, це історія. Але за деякі наші рішення ми платимо кров’ю сьогодні.
Але, що стосується духовності, то тут звісно велике розчарування. Розчарування, що замість очікуваної підтримки від братів по вірі, ми читаємо новини, про лист російського братства ЄХБ до Путіна. І я задаю собі питання: «А чи є тут віра в основі?». Не знаю, що там лежало в основі, але факт є факт.
Я скажу, що не всі готові сісти в тюрму, померти за віру, як наші діди. Наші діди та бабусі, не боялися, а росіяни бояться. Проводячи паралель скажу, що віра має бути свідомою, сміливою, готовою піти на спалення.
Друге, віра має бути єдина. Ми люди, розділили Христову церкву по курінях, де в кожному куріні своя істина. Це дуже заважає. Хочеться, щоб наша віра була єдина, мала правильний фокус на Боже і робила те, до чого закликає Христос. Війна показала, що неважливо протестант ти чи православний, якщо підтримуєш політику Путіна, такі гірші невірних. І неважливо протестант ти чи православний, якщо їдеш на фронт до наших хлопців як капелан, звіщаєш віру в Христа і намагаєшся робити все для перемоги та спасіння душі. Ми маємо піти на ешафот, на стовп, на спалення та відстоювати істину.
віра має бути свідомою, сміливою, готовою піти на спалення
віра має бути єдина
ми маємо піти на ешафот, на стовп, на спалення та відстоювати істину
Як поєднувати любов до країни та любов до Бога?
Мені здається, що це все взаємопов’язано. Ми маємо дві найбільші заповіді: любити Бога та любити ближніх. А любов до ближніх людей в свою чергу, це любов до сім’ї, сусідів, друзів, людей міста, області, а потім України.
Любити Україну – це любити Бога та любити людей, що живуть з нами на нашій землі. З притчі про доброго самарянина ми знаємо, що ближній той, хто потребує допомоги. І ми всі бачимо, що зараз саме наші люди потребують допомоги. І ми маємо це розуміти. У цьому проявляється любов до країни, через любов до людей. А віруючі в Росії мають таки зрозуміти, хто в цій історії розбійник, а хто постраждалий, і кому допомагати. Бо, на жаль, сьогодні віруючі в Росії це левити та священники, що проходять повз.
сьогодні віруючі в Росії це левити та священники, що проходять повз
Ким для вас особисто є Бог?
Перш за все, я сприймаю Бога як надзвичайно Величного. Того, якого нам не осягнути наскільки Величний. Я сприймаю Бога, як надзвичайно близького нам. Іншим разом, як молюсь, думаю: «Боже, Ти дозволяєш нам до Тебе говорити: Ти». Я часто спостерігаю за зірками, природою, людиною і думаю про неймовірну велич Бога. Бог для мене неймовірно Величний та Близький.
Хочеш прочитаю тобі вірш, який написав у день каяття? Я його так і назвав:
«Каяття»
Сьогодні день мій каяття,
в сльозах стою перед Тобою,
і мов з голгофського хреста
Твоєю знятий я рукою
О мій Спаситель, мій Творець,
ще мить і я пішов би в вічність
В моїй душі, мов каганець,
Ти запалив любов одвічну
І лиш тепер я зрозумів,
яка тяжка була Твоя дорога
Як на Голгофу хрест Свій ніс,
Ти ледве йшов, тримаючись якмога
Ти йшов на смерть за кривдників Своїх
Своєю кров’ю змити їх гріховність
Та в знак пошани чув погордий сміх
Без меж Твоє терпіння і жертовність
Спаситель мій, Творець землі і неба
Пробач мені, що знався я з гріхом
За краплю крові пролиту за мене
Там на Голгофі заступником Христом
Молюсь, прошу за гріх Адама перший,
Що скоївся в едемському саду,
з тих пір і я живу в лабетах смерті
з ним розділяю долю я свою
Не можу, Боже, зладити з собою,
так часто мучить душу каяття
Повір мені, я весь перед Тобою
Тож воскреси страшного небуття
Пробач мені за зраду і безчестя,
Що я творив в життєвім морі зла
Я так хотів би, щоб в день Твого пришестя
Мені на суд повістка не прийшла
О Син, Отець, о Дух Святий і вічний,
О милостивий люблячий Отець
Пробач усім нам ті гріхи одвічні
Наш терпеливий, всепрощаючий Отець
Дуже гарний вірш! Дякую!
Наступне питання стосується молоді. Що молодь має усвідомити з цієї війни?
За останні місяці я спостерігаю, що дуже змінилася громадська думка населення та особливо молоді. Загальна тенденція неймовірна. І в основі цієї тенденції, рушійною силою є молодь. Я би сказав, що ми маємо скинути шапки перед молоддю. Я був на Майдані, бачив хлопців, бачив молодь, які вийшли, які потім пішли на фронт, які почали діяти і продовжують діяти сьогодні.
У нашій нації, в наших серцях, віками було притуплене усвідомлення своєї ідентичності. Сьогодні ж воно вилізає із комор нагору і все це видно. То ж, скажу, що молодь вже багато чого усвідомила. Ми маємо подякувати їй за пробудження. Тому треба продовжувати пробуджуватися, набирати темп, робити висновки і діяти.
Які основні цінності мають бути у кожної людини?
В першу чергу, людина має любити себе. Але не в тому егоїстичному сенсі, а в тому, щоб поставити собі межі, за які не можна переступати в ім’я свого ж блага. Далі має йти цінність мови. Мова це закваска людини. Не має бути місця таким виразам, як: «А какая разница?», «Мне все равно».
Людина має бути гідна сама себе, свого. Людина повинна мати божественну лінію і задумуватися над тим ковпаком, під яким ми знаходимося, ковпаком вищої сили.
За що ця війна для вас?
Сьогодні, я можу сказати так. Наша війна конкретно проти Росії. Уся наша історія це війна проти Московії, Російської імперії, Радянського Союзу, Росії. Ніколи в нас не було дружніх та братських відносин, а тільки війна. Я вважаю, що ця війна це Божа кара. Що Бог допустив цю війну, щоб зупинити цей шабаш, щоб покарати, щоб зупинити цю сатанинську силу в образі Путіна і не тільки Путіна, а всього російського гонору.
Про що ви мрієте?
Мені хотілося б повторити слова мого батька: «Я хочу, щоб я і моя сім’я служили Господу». Конкретно моя сім’я: донька, внучка, брат. Україна це теж моя сім’я. Тому я хотів би і для неї пробудження, щоб Бог замінив кам’яні наші серця плотяними.
Якою ви уявляєте Україну майбутнього?
Після цієї війни я єдине хочу одного, щоб оця наша єдність народна пробудилася. Щоб вона зробилась міцним кулаком і не розійшлась знову, хто в ліс, хто по дрова. Щоб ми залишились тією силою і збільшили її. Мені хотілося б Україну мать українською. Щоб батьки з дитинства прививали своїм дітям любов до держави та Бога. Тільки так і ніяк інакше. Кожен з нас має будувати державу, навіть, якщо це маленькі зернинки. Українськість починається з тебе.
Мені хотілося б Україну мать українською. Українськість починається з тебе.
Автор: Артур Вознюк
